Поняття паліативної медицини. Концепція, структура, види

Поняття «паліативна» (медицина/допомога) походить від ла­тинського «PALLIUM» і означає «покривало, покрив, покриття». Іншими словами, це захист і всебічна опіка хворого.

Слово «хоспіс» має значення «будинок для мандрівника». Воно прийшло в англійську мову зі старофранцузської (hospitium — гостинність). Цим терміном з VI ст. н. є. позначали місця відпо­чинку пілігримів.

Паліативна допомога (palliative care - WHO, 2002) — активна і всебічна допомога пацієнтам, які страждають на прогресуючі захворювання на пізніх стадіях розвитку. Основними завдання­ми є купірування болю та інших симптомів, вирішення психоло­гічних, соціальних і духовних проблем.

Мета паліативної допомоги — досягти (наскільки це можливо) якнайвищої якості життя хворих і членів їхніх сімей.

Метою надання паліативної допомоги пацієнтам з пізніми ста­діями активного прогресуючого захворювання і невеликою перед­бачуваною тривалістю життя є максимальне підвищення якості життя, що не передбачає прискорення або віддалення смертель­ного результату. Активна форма і прогресуючий характер захво­рювання підтверджуються або оцінюються за допомогою об'єк­тивних клінічних критеріїв і досліджень. Пізні стадії захворю­вання важче піддаються чіткому визначенню. Прикладами мо­жуть служити обширне метастазування злоякісних пухлин, реф-рактерна серцева недостатність, повна втрата самостійності при нейродегенеративних захворюваннях або СНІДі. Обмежена три­валість життя може визначатися по-різному, зазвичай передбачає очікуваний термін життя менше року, а частіше — до б міс.

Саме підтримання максимально можливої якості життя паці­єнта є ключовим моментом у визначенні суті паліативної медици­ни, оскільки вона орієнтована на лікування хворого, а не хвороби, що уразила його. Паліативна медицина займається цілою низкою аспектів життя інкурабельного пацієнта — медичних, психоло­гічних, соціальних, культурних і духовних. Окрім зменшення болю і купірування інших патологічних симптомів, необхідні психосоціальна і духовна підтримка пацієнта, а також надання допомоги близьким вмираючого при догляді за ним.

Цілісний підхід, об'єднуючи різні аспекти паліативної допо­моги, є ознакою високоякісної медичної практики.

Ставлення до пацієнта, що потребує паліативної допомоги, має включати турботу, відповідальний підхід, повагу до індивіду­альності, врахування культурних особливостей і права вибору місця перебування.

Паліативна медицина (palliative medicine) — особливий вид медичної допомоги пацієнтам з активними проявами прогресую­чих захворювань у термінальних стадіях розвитку з несприятли­вим прогнозом для життя, метою якого є забезпечити належну якість життя.

Термінальний догляд (terminal care) — розділ паліативної до­помоги, яка зазвичай надається хворим протягом останніх годин або днів їх життя.

З історії розвитку паліативної допомоги і медицини

Початок сучасної паліативної допомоги і медицини слід шука­ти в перших будинках сестринського догляду, а також хоспісах (будинках для мандрівників), богадільнях і притулках (богоугод­них закладах для асоціальних осіб), які виникали в період серед­ньовіччя при костелах і монастирях, оскільки в лікарській прак­тиці було не прийнято мати справи з проблемами вмираючих. Тільки християнська церква брала на себе в ті часи турботу про вмираючих і безнадійно хворих людей, забезпечуючи їм соціаль­ну і духовну підтримку силами сестер милосердя.

Як і всі богоугодні заклади того часу, перші спеціалізовані бо­гадільні і хоспіси спочатку влаштовували при лікарнях і навіть зливалися з ними. Так, у Польщі богадільні з давніх часів існу­вали переважно під назвою «Приходських госпіталей». І лише в 1843 році, коли на підставі указу від 18 лютого (2 березня) 1842 року було проведено систематичне і правильне розділення доброчинних закладів відповідно до різних цілей, їх було перейменовано в будинки притулку для людей поважного віку і неміч­них.

Деякі з цих будинків дуже давнього походження. Так, напри­клад, будинок притулку в Любліні відкрито в 1342 році, у Варша­ві будинок Св. Духу і Діви Марії — в 1388, в Радомі — в 1435, у Скерневіцах — в 1530 року.

У Франції і на сьогодні притулки для людей поважного віку, немічних та калік під поширеною назвою хоспіси (hospices) ста­новлять разом з лікарнями загального догляду одне відомство шпиталів.

У Росії перші згадки про богадільні датуються 1682 роком — роком видання указу царя Федора Олексійовича про відкриття в Москві двох шпиталів за новими європейськими звичаями, один у Знаменському монастирі, у Китай-городі, другий - за Нікітськими воротами на Гранатному дворі.

Одним з перших, хто закликав до повернення всієї європей­ської медицини «обличчям до вмираючих хворих», був англій­ський філософ Френсіс Бекон у праці «Про гідність і примножен­ня наук» за 1605 рік: «Необхідний спеціальний напрям наукової медицини з ефективного надання допомоги невиліковним вмира­ючим хворим ».

Таким чином, сучасна історія хоспісів тісно пов'язана з хрис­тиянською духовною культурою та розвитком сестринства.

У 1879 році Мері Ейкенхед, засновниця ордена сестер мило­сердя, відкрила в Дубліні (Ірландія) притулок Діви Марії, голо­вним завданням якого була турбота про вмираючих.

У 1905 році ірландські сестри милосердя відкрили аналогіч­ний притулок Св. Йосифа у Лондоні, куди приймали в основному вмираючих. Після Другої світової війни в цьому притулку Сесілія Сандерс стала першим штатним лікарем, у 1967 році вона органі­зовує в передмісті Лондона в притулку Св. Христофера перший у світі хоспіс сучасного зразка.

У 1967 році в Нью-Йорку організовано фонд танатології для надання допомоги термінальним хворим зусиллями різних фа­хівців, тобто зважаючи на міждисциплінарну природу проблем вмираючої людини.