4. Активізація процесів маргіналізації.

Маргіналізація (лат. margo — край, межа) — втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої.    Це процес зміни суб´єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX—XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов´язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку, насамперед — економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення.

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення — різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» — жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років.

30. Проблематика досліджень вітчизняної соціології 20 ст.

Складність дослідження вітчизняної соціології права пов'язана передусім із проблемою ідентифікації належності ряду вчених до національної історії, культури і науки. Хрестоматійним став приклад життя і творчості М. В. Гоголя (народився в Україні, жив у Росії, писав твори російською мовою). Стосовно ж ідентифікації в історії соціології, то тут, на думку авторів навчального посібника «Соціологічна думка України», гостро відчувається проблема об'єктивних критеріїв. Адже однозначно не можна стверджувати належність мислителя до тієї чи іншої культури, взявши за основу лише місце творчої діяльності, мову та місце народження. Іому доцільнішим було б у плані ідентифікації творчості видатних мислителів розглядати їх творчу спадщину в історії кількох народів. В історії вітчизняної соціології права такими прикладами є творчість Є. Ерліха, Б. О. Кістяківського та багатьох інших.

Методологічні проблеми, як предмет наукового інтересу, для Б. Кістяківського стали актуальними внаслідок глибокої кризи соціальних наук, яку вони, на його думку, переживали. До основних показників кризового стану соціальних наук дослідник відносить, по-перше, залежність соціальної науки від соціальної філософії, по-друге, панування психологізму (В. Зомбарт, Л. Петражицький). Утвердженню соціальних наук як самостійних сфер досліджень мусить сприяти розв'язання трьох основних проблем: 1) питання утворення соціально-наукових понять; 2) правильне застосування причинного пояснення соціальних явищ; 3) з'ясування ролі та значення норм у соціальному житті. Б. Кістяківський наслідує ідею В. Вільденбанда про методологію соціальних наук як самостійну галузь філософського знання та відстоює комплексний характер єдності соціологічних теорій, кожна з яких окремо не може дати вичерпного пояснення суспільних явищ.

Але поступово проблема статусу та легітимності соціальних наук конкретизується в проблемах предмета соціології та визначення специфічності соціальних явищ, зокрема права, влади тощо. Б. Кістяківський як соціальний мислитель сформувався під впливом викладача соціології, доцента Берлінського університету Г. Зіммеля, автора відомих праць «Про соціальну диференціацію» (1890) та «Вступ у науку про мораль» (1893). Філософські погляди Г. Зіммеля репрезентували один із варіантів соціофілософського усвідомлення лібералізму кінця XIX ст., який заперечував одну з основних настанов лібералізму XVII-XVIII ст., відмовляючися від визнання за волею особи та суверенітетом народу їх природного походження. Відтепер волю визнають соціальною сутністю людини, воля є переживанням, яке в своїй основі має культурні цінності. Коло проблем, викладених у праці «Про соціальну диференціацію», багато в чому зумовило сферу інтересів Б. Кістяківського. Основні ідеї цієї праці Г. Зіммеля охоплювали кілька рівнів соціологічних проблем: загальні - спосіб утворення предмета соціології, визначення предмета соціології через спілкування; конкретні, наприклад, проблема можливості застосування принципу економії сили для встановлення оптимальної диференціації соціальних форм. Спілкування, на думку Г. Зіммеля, є основним чинником утворення суспільства. Саме завдяки спілкуванню виникає право, мораль, релігія та мова.