14. Розуміюча соціологія м. Вебера

Макс Вебер. З його ім’ям зв’язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт бе­реться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціо­лога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебе­ром, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усві­домленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнознач­на людській поведінці. Адже соціальна дія — не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер на­зиває «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соці­альна дія.

Теорія соціальної дії М.Вебера.

Наявність суб’єк­тивного змісту й орієнтація на інших — дві необхідні ознаки «со­ціальної дії» і його розуміння предмету соціології.

Перераховуючи можливі види соціальної дії, Вебер указує чотири:

1)     цілераціональна;

2)     ціннісно-раціональна;

3)     афективна;

4)     традиційна.

За Вебером, соціальна дія, як і усяка дія, може бути визначена:

•    цілераціонально, тобто через очікування визначеної поведін­ки предметів зовнішнього світу й інших людей і при викорис­танні цього очікування як «умови» чи як «засобу» для раціо­нально спрямованих і регульованих цілей (критерієм раціо­нальності є успіх);

•       ціннісно-раціонально, тобто через свідому віру в етичну, есте­тичну, релігійну чи будь-яку інакше осмислену безумовну влас­ну цінність (самоцінність) визначеної поведінки, узятої просто як таку і незалежну від успіху;

•       афективно, особливо емоційно — через актуальні афекти і почуття;

•       традиційно, тобто через звичку.

Два останніх види дії не є, за Вебером, соціальними діями в прямому розумінні, оскільки тут ми не маємо справу з усвідомленим і покладеним в основу дії змістом.

Тільки ціннісно-раціональні і цілераціональні дії — суть соці­альні дії у веберівеькому значенні цього слова, де головну роль, зви­чайно, грає цілераціональна дія.

Вебер переконаний, що раціоналізація соціальної дії — це тенден­ція самого історичного процесу. Одним з істотних компонентів «раціо­налізації» дії є заміна внутрішньої прихильності звичним вдачам і традиціям планомірним пристосуванням до розумінь інтересу. Крім того, відбувається витіснення ціннісно-раціональної поведінки на ко­ристь цілераціональної, при якій уже вірять не в цінності, а в успіх. Раціоналізація, таким чином, розуміється як доля західної цивілізації.

Насамперед раціоналізується спосіб ведення господарства, управління, причому як в області економіки, так і в області політи­ки, науки, культури — у всіх сферах соціального життя. Раціоналі­зується також спосіб мислення людей, їхній спосіб відчуття і спосіб життя в цілому. Усе це супроводжується великим посиленням ролі науки, що, за Вебером, є чистим втіленням принципу раціональнос­ті. Проникнення науки в усі сфери життя — це свідчення універ­сальної раціоналізації сучасного суспільства.

Принципові особливості соціологічного пізнання за М.Вебером та Г.Зіммелем.

Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пі­знання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у со­ціології. Головним інструментом у них виступають особливі абстра­ктні конструкції: у Зіммеля — «чиста форма», а у Вебера — «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично іс­нуючі факти, а в уяві створювані сутності.

Основними моментами методології Вебера є:

— концепція «ідеальних типів» — уявних конструкцій, які фік­сують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (ка­піталізм, господарство, християнство);

— метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

— принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки;

—   принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних су­джень».

Ці моменти можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних на­ук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фак­тів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. В абстрактних же поняттях конкретний індивід нівелюється. М. Вебер уперше звернув увагу на методологію дослідження, пра­вильне формулювання запитань.

Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення нау­кової соціології має стати «чиста форма», що фіксує в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїт­тя соціальних фактів. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, пере­живання, мотиви як психологічні акти від їхнього об’єктивного змі­сту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей — сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія. Цінність — це те, що збуджує наш інтерес до конкретної речі, виготовленої людиною.

Він уважав взаємодію основною «клітин­кою» суспільства, а саме суспільство розглядав як взаємодію ін­дивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності за­ради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об’єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єди­не суспільство.