62. Сутність та основні типи політичних режимів.

Пол.режим — сис-ма методів і засобів здійснення пол..влади в країні. Поряд із поняттям «П. р.» використ. також поняття «держ.режим» як узагальнена хар-ка форм і методів здійснення держ.влади у тій чи тій країні. Відмінність між пол..і держ.режимами полягає в тому, що П. р. виходить за межі держави як інституту і охоплює також ін.пол..інститути — пол..партії, гром.орг-ції, органи місцевого самоврядування тощо.

Основні ознаки:

• спосіб формування органів держ.влади;

• співвідношення законод., викон. і суд. влади (наявність чи відсутність поділу влади), органів держ.влади та органів місц.самоврядування;

• становище і роль пол..партій і гром.орг-цій у сус-ві;

• реальність прав і свобод індивідів;

• роль ідеології в суспільстві.

За цими ознаками розрізняють типи П. р.

Демократичний — тип пол..режиму, що ґрунт.на реальній участі народу у здійсненні держ. влади.

- формування органів влади шляхом виборів на основі заг., рівного і прямого виб.права при таємному голосуванні,

- реальний контроль громадян за їх дія-тю;

- поділ держ.влади на зак., вик. і суд. гілки, збалансованість повноважень гілок влади;

- децентралізація держ.влади, наявність самоврядування на всіх рівнях адм.-тер. поділу держави;

- багатопартійність, реальна і необмежена діяльність опозиц.партій;

- вільна дія-ть багатоманітних і незалежних від держави гром.орг-цій та ЗМІ, що виконують ф-цію контролю за здійсненням влади;

- ідеологіч.плюралізм — свобода дотримання і поширення в сус-ві таких поглядів та ідей, що не суперечать загальнолюдс. цінностям;

- реальність конституційно проголошених прав і свобод людини і громадянина, можливість їх судового захисту;

- наявність конституції, що закріплює повноваження органів влади, мех-ми їх формування та функціонування, визначає прав.татус особи.

Д. п. р. найповніше виявляється за парламентарних (парлам.республіка, парлам.монархія) і зміш. парламентарно-президентської форм держ.правління.

Авторитарний - тип пол..режиму, що хар-ся зосередженням держ.влади в руках однієї особи чи групи осіб або в одному її органі.

- формування органів держ.влади не демократ.шляхом, вибори, якщо вони проводяться, мають формал. хар-р;

- відсутність поділу влади, зосередження держ.влади у викон.гілці, наділення її фун-ми законотворчості;

- обмеження дія-ті пол..партій та гром. орг-цій, особливо опозиційних;

- скасування або значне звуження пол..прав і свобод громадян;

- застосування пол.. репресій.

А. п. р. встановлюються за умов абсол. і дуаліст. монархії, диктатури, правління військ. хунт, суперпрезидентської і монократичної республік.

Тоталітарний - тип пол..режиму, що хар-ся всеосяжним (повним, тотальним) контролем держави над усіма сферами сусп.життя з опорою на систематичне використання насильства.

- формування органів держ.влади не демократ. шляхом, вибори, що проводяться, мають формал.хар-р;

- відсутність поділу держ. влади, жорстка централізація влади за відсутності місц.самоврядування і фактичного зосередження влади в руках керівництва однієї пол..партії;

- єдина масова пол..партія, очолювана, як правило, вождем і організована суворо ієрархічно;

- повний контроль партії над громад.орг-ми і ЗМІ;

- формальне проголошення прав і свобод людини і громадянина за відсутності реальних пол..прав і свобод;

- централізоване управління всією економікою;

- офіц.(держ.) ідеологія, якої всі зобов'язані дотримуватися;

- сис-ма жорсткого поліцейського контролю над громадянами з використанням фізичного і психологічного впливу. Всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя громадян за Т. п. р. означає поглинання державою громадянського суспільства як сфери недержавних суспільних інститутів і відносин 41. Основні шляхи подолання соціально-політичних конфліктів.

Конфлікт – це зіткнення двох або більше різнопланових сил з метою реалізації їх інтересів в умовах протидії.

Два підходи до вирішення:

1) марксизм: через ліквідацію однієї зі сторін

2) через узгодження інтересів сторін.

Основні процедури вирішення конфліктів(загальна схема):

1) виявлення та пізнання дійсних інтересів, що лежать в основі конфлікту

2) обмін інформацією про інтереси сторін

3) свідоме утримання від застосування сили

4) взаємний мараторій ні дії, що загострюють конфлікт 67. Політика і мораль.

Проблема співвідношення політики і моралі — одна з центр. у пол..та етич. теоріях: Конфуцій - «кожному належне»; Лао Цзи, життя людей не визначається волею неба, а розвивається прир.шляхом — дао. Прир.закон справедливості має перемогти, людина повинна вірити в це і підкорятися йому. Вчення давньокит.мудреців сутністю морал.обов'язку вваж.необхідність дотримуватися належного.

Демокріт доводив, що джерело моралі в душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом. Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соц.обов'язку. Політизація моралі, розчинення моральності в політиці, проповідувані антич.мислителями та їхніми послідовниками, наштовхнулися на опір ранньобуржуазних теоретиків пол..життя. Н. Макіавеллі доводив принципову розбіжність пол.. і морал.світів, в одному з яких, на його думку, панує сусп. доцільність, в іншому — етичні переконання. «Мета виправдовує засоби». Подібне – Т.Гоббс. Пріоритет морал. начала в сусп. житті обстоювали Дж.Локк, Ж.-Ж. Руссо. Згідно з вченням Канта, людина постійно перебуває між тим, що продиктоване сус-вом, політикою, і тим, що диктує свобода, моральність, її внутрішня свобода не потребує впливів держави. Гегель, з одного боку, ототожнює моральність і пол..дійсність, з іншого, на місце морал.доброчинності ставить санкціоновану державою добропорядність, досліджуючи конкретні соц.форми, в яких виявляється морал.дія-сть людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, ГС). Формула Маркса — «... мета, для якої потрібні несправедливі засоби, — несправедлива мета». Сенс політики, зазначає Вебер, досягнення і збереження влади, головний її засіб — насильство. Загалом у новітній соц.-філософ. пол.. та етичній думці домінує визнання важливості морал.критеріїв пол..дія-сті. Популярною є спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості (амер.теоретик Дж. Роле). Набувають «другого дихання» ідеї «облагородження» політики мораллю (А. Швейцер, А. Ейнштейн, М. Ганді), пріоритету морал.цінностей у сусп.-пол. житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі).

Політика і мораль різняться за: своїм S - S політики - великі соц.спільноти і утворення (соц. група, клас, партія, держава). S моралі — вселюдс. спільнота, рід людський (загальнолюдська мораль), окремий індивід (індивід. мораль). Політика заземлена у практичні проблеми, мораль спрямована у сферу духовних цінностей. За способом трансляції своїх принципів, правил, нормативів: для політики - владні розпорядження, вимоги, державні закони, для моралі - апеляція до совісті з метою розбудити в людях морал.чесноти, які б стали орієнтирами добровільно обраної поведінки. Політика вимагає, мораль переконує. За оцінкою ефективності дія-ті: політика націлена на практич. рез-тат. Морал.поведінка - безкорислива. Гол. для політика - здобуття та збереження влади. Мораль згасає, як тільки-но пробує керувати.

Типи взаємодії політики і моралі.

Оптимістичний: політика і мораль збігаються, їх розходження - наслідок конкр. обставин, які піддаються коригуванню.

Песимістичний. Виявляє принципову несумісність політики і моралі.

Об'єктивістський. Ґрунтується на відмежуванні політики і моралі, недоцільності встановлення зв'язку між ними. Політика оголошується поза мораллю, її слід оцінювати тільки категоріями політології.

Релятивістський. Особливості взаємодії політики і моралі залежать від конкретної соц.-пол. ситуації.

5) підключення посередників

6) треба приділяти увагу потенційним учасникам конфлікту

7) чітке дотримання норм і процедур, що зближують конфліктуючі сторони, створюють атмосферу довіри

Методи вирішення:

1) втеча від конфлікту

2) відкладання конфлікту (перемир’я)

3) примирення сторін за допомогою посередників

4) метод арбітражу

5) переговори.

Лідерство як закономірність політичного процесу.

Пол. лідерство - процес взаємодії між людьми, в ході якого наділені реальною владою авторитетні люди здійснюють легітимний вплив на сус-во, котра добровільно віддає їм частину своїх пол.-владних повноважень і прав. Пол. лідерство є вищим рівнем лідерства взагалі- відображає владні відносини в сус-ві на найвищому рівні.

Лідером -лише та особа, яка користується авторитетом серед оточення, виправдовує їхню довіру. Лідерство є виявом не авторитету влади, а влади авторитету. Керівництво (в межах оф. повноважень, влада) й лідерство (особ. авторитет) розрізняються мірою використання авторитету.

Підходи до пояснення природи пол. лідерства:1)як вплив на інших людей (постійний; здійснюється на все оточення лідера; явна перевага у впливі порівняно з впливом інших осіб; спирається на авторитет) , 2)структурно-функціональний (лідерство упр. статус, керівна посада, становище в суспільстві, пов'язане з прийняттям владних рішень)

Концепції витоків політичного лідерства:

1) Концепція (теорія) рис (лідеру притаманні спец. риси – розум, організат. тощо), 2) Ситуативна концепція (све залежить від ситуації), 3) концепція визначальної ролі послідовників (конституентів) (феномен лідерства пояснюється наявністю у лідера послідовників, причина - не в самому лідері, а в психології і запитах його послідовників), 4)Психологічна концепція (Лідери є в основному людьми з підвищеною самооцінкою. Для багатьох із них характерне відчуття необхідності власного керівництва іншими людьми. Лідерами є не мислителі, а люди дії. )

Функції: 1) виражає інтереси. Конституенти мають вбачати у лідері виразника власних інтересів; 2) новаторська функція - лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою; 3) Інтегративна функція -на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів; 4) Організаторська, або прагматична, функція - втілення цілей і завдань, які стоять перед сус-вом і відображені у програмі лідера, в конкретні дії.; 5) Комунікативна - забезпечення лідерами зв'язку як між масами й пол. інститутами, так і між самими пол. інститутами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб'єктів політики.