4. Складові частини кодифікації Юстиніана

Властиво кодифікацією права, у єдності принципів переробки правових джерел і систематизаційних завдань, можна вважати лише три перші складові частини Кодексу.

"Інституції" (Іnstіtutіones) представляли систематизований виклад основ права: загальні початки правозастосування й систематичний виклад догматичних принципів головним чином приватного права. "Інституції" підрозділялися на 4 книги й 98 титулів; книги були наступними: 1) загальне вчення про право й вчення про суб'єктів прав - особах, 2-3) загальні інститути речового права й зобов'язального 4) вчення про позови й принципи правозастосування в суді. Із цього часу аналогічна схема систематизації права стала називатися інституційної. У числі найбільш принципових понять правової культури "Інституції" містили вихідне визначення змісту правозастосування й знання права як постійного прагнення відплачувати кожному його належне: Justіtіa est constans et perpetua voluntas, jus suum cuіque trіbuendі. У свою чергу юриспруденція, тобто наука права, визначалася як "знання речей божественних, дорівнює й людських, пізнання справедливого, так само як і несправедливого". На загальне вчення про право, представлене в "Інституціях", найбільший вплив зробили принципи стоїчної філософії еллінізму.

"Інституції" не були викладом тільки відверненої філософії права. Юстиніан прямо наказав, що вони мають значення обов'язкового зводу основ права, а всі текстуальні правоположення мають силу, рівну іншому законодавчому збірникам як затверджені імператором. Тобто зафіксовані в "Інституціях" норми права були в повному змісті нормативними вимогами.

Дигести, або Пандекти, (Dіgesta, Pandectae) були самою об'ємною частиною зводу. Вони представляли систематичну компіляцію цитат - уривків з робіт найбільш відомих римських правознавців. Усього в складі "Дигест" нараховують до 9200 уривків з 2 тис. робіт, що належали перу 39 відомих юристів І -V ст. н.е., причому в більшості випадків укладачі приводили досить певні вказівки на назви й навіть розділи використаних праць. Це була свого роду енциклопедія римської юриспруденції, але відбивала в т.ч. і правові пріоритети. Так, найбільше число відгуків довелося на частку робіт Ульпіана (2462), Павла (2083), Папініана (595), Помпонія, Гаю, Модестина, Юліана (по нескольку сотень). "Дигести" розділялися на 50 книг по різних юридичних темах, усередині книг - на титули й окремі фрагменти. Фрагменти також розташовувалися не довільно: спочатку систематизувалися фрагменти, що коментують юридичні проблеми, поставлені у відомому тоді творі юриста Сабіна по цивільному праву; потім тлумачення до постійного, преторському едикту - випливаючи його системі й питанням; на закінчення давалися відповіді практичної спрямованості, головним чином дотримуючись творів Папініана; у деяких титулах "Дигест" був також додатковий Appendіx – додаток [10, c. 32-34].

"Дигести" у цілому також являли собою структурований звід висловлень і правоположень: весь матеріал умовно підрозділявся на сім частин. У першій (кн. 1-4) розглядалися загальні питання права й вчення про суб'єктів права - особах; у другий (кн. 5-11) - "про право осіб на свої власні й на чужі речі, про захист права власності", тобто речове право; у третій (кн. 12 -19) - про зобов'язання двосторонніх, або виникаючих з "взаємної довіри"; у четвертої (кн. 20-27) - про забезпечення зобов'язань, про свій рід витратах і позовних вимогах із зобов'язань і про зобов'язання, пов'язаних з реалізацією сімейних і опікунських прав; у п'ятої (кн. 28-36) - про заповіти; у шостий (кн. 37-43) - про найрізноманітніші правові колізії, розв'язуваних по суддівському розсуді; у сьомий (кн. 44-50) трактувалися питання, зв'язані, переважно з карним і публічним правом; остання книга присвячувалася старим юридичним виразам, термінології, висловленням, прислів'ям і т.п.

Укладачі "Дигест" не могли, зрозуміло, уникнути певних протиріч між різними текстами різних авторів, поділюваних століттями й відмінністю юридичних поглядів. Спробою частково вирішити цю проблему було коректувальне редагування, поновленння текстів старих правознавців. Це породило т.зв. інтерполяції, тобто вставки, тлумачення, зроблені укладачами й порушували іноді хід думки й логіку юридичної оцінки інституту в рамках більше ранніх принципів. Так, ліквідувалися настільки важливі раніше для Ульпіана розходження в термінології в питаннях власності або різні конструкції позовних вимог для різних категорій римських громадян (що вже пішло в історію). Однак зміст інститутів відтворювався, і за цими змінами вони деформувалися, здобували інший вид. Для догматики римського права в цілому це несуттєво, але для історії римського права створює саму принципову проблему з'ясування справжнього змісту класичних інститутів і принципів.

При оприлюдненні "Дигест" імператор Юстиніан заборонив навіть писати до них коментарі: вони представляли офіційно законодавчий документ не менш, ніж властиво правоволоження законів; дозволялося тільки робити витяги й переклад на грецьку мову.

Кодекс (Codex) був систематизацією 4600 імператорських конституцій, починаючи з 117 р., в 12 книгах і 765 титулах. В 1- й книзі втримувалися постанови по церковному праву, відносно джерел права, а також державної служби й обов’язків чиновників, у книгах з 2-ї по 8-му в основному минулому узагальнені акти імператорів по цивільному праву й судочинству, в 9-й книзі - по кримінальному праву, в 10-12-й - по державному управлінню, фінансам і т.д. При систематизації зберігалися дати видання конституцій і імена їхніх государів, приблизно зберігалися незмінними, але однозначно судити про цю тотожність неможливо через відсутність порівняльних текстів.

Збори Новел (Novellae), які вважаються умовно додатковою четвертою частиною Кодексу Юстиніана, було зв'язано вже із приватної систематизаторською діяльністю після смерті імператора. Збереглися три збірники, перший з яких зі складений в 556 р. і включив 122 конституції; два інших (що містять 134 і 168 актів) ставляться до другої половини VІ ст. Крім узагальнення імператорських постанов, у них є едикти начальників великих провінцій і взагалі багато у їхньому змісті стосувалося керування провінціями й специфіки нововведень у спадкоємному праві.

Отже, кодифікація Юстиніана по розмаху незмірно перевершувала всі попередні. Її відрізняли широка творча основа, величезна кількість джерел, серйозність, послідовність їхньої обробки.

Кодифікаційні роботи, що вимагають прийняття нових рішень у формі конституцій, викликали активну законодавчу діяльність імператора. Протягом трьох років було прийнято близько 300 конституцій. Таким чином, вийшло, що до кінця роботи кодифікаційної комісії (533 р.) розроблений Кодекс фактично застарів і вимагав перегляду. Комісія знову його переглянула, обновила, привела у відповідність із кодифікацією. У новій редакції він був прийнятий в 534 р. [3, c. 52-54]

Ідеологія освіченого абсолютизму. Симеон Полоцький З обгрунтуванням правомірності освіченої абсолютної монархії виступив Самуїл Петровський-Сітніановіч (1629 - 1680). Він народився в м. Полоцьку, закінчив Києво-Могилевську академію, в 1659 р. прийняв чернечий постриг під іменем Симеона в православному Полоцькому Богоявленському монастирі. З 1664 р. проживав у Москві. Першою його посадою стало керівництво школою піддячих в Заіконоспасском монастирі на Нікольській вулиці, в якій він викладав «сім вільних наук». Наприкінці 60-х рр.. XVII століть Симеон став учителем царських дітей; займаючи одночасно ще й посаду придворного поета, придбав популярність як людина вправний у різноманітних сферах богословського і наукового знання. Найбільш відомими його творами є: «Жезл правління», написаний до церковному собору 1666/67 р. і посвященньта викриттю навчань розкольників; «Вертоград багатобарвний» - енциклопедичне, повчальне твір (1668) і «Ріфмологіон» (1679) - збори віршів панегіричного характеру. Симеон виступив у своїх творах провідником західної культури та освіченості. Соціальної проблематики він стосувався тільки опосередковано, і тут його погляди цілком ортодоксальні Мислитель захищав соціальна нерівність, вбачаючи в його наявності проекцію небесних порядків на землі («ові народяться благородіє, ові 326 Глава 13. Політичні та правові вчення в Росії в другій половині XVII-XVIII в сміреннородні, ові само вільні, ові ж раби »). Всі люди зобов'язані виконувати свій обов'язок, визначений долею, в чому і полягає головне призначення людини на землі, де кожному відведено своє місце. Однак він закликав багатих «начальників» піклуватися про своїх «подначальних» і не доводити їх до убозтва, а також керувати ними з розумом і лагідністю, а не за допомогою «накладення виразок». Серед вад російського життя Симеон критикує лінь, неробство і особливо пияцтво. Тема обов'язковості праці постійно присутня у всіх творах мислителя. Головною проблемою творчості Симеона було вирішення питань, пов'язаних з верховною владою, формою її організації та діяльності. Він одним з перших в історії вітчизняної політико-правової думки дав теоретичне обгрунтування необхідності встановлення освіченої монархії. Симеон активно підіймав авторитет царської персони, порівнюючи царя з сонцем. Формулу «цар-сонце», що є характерним атрибутом абсолютної монархії, в російську політичну літературу він ввів вперше. Цар і бог у нього майже рівні величини. «Небом Росію прислівники дерзаю, бо планіти в ній знаходжу. Ти - Сонце, Місяць - Марія цариця ». У розумінні Симеона Полоцького цар і держава ототожнюються. Велику увагу приділяє Симеон опису образу царя. Перш за все він повинен бути освіченою людиною, що прагнуть до придбання знань з книг і бесід з «премудрими людьми», а особливо корисно царю читати книги з історії та засвоювати історичний досвід інших країн і народів і «за їх прикладом живіт свій правити». Царю необхідно не тільки освічуватися самому, а й просвіщати свій народ. Симеон наполягає на розходженні між царем і тираном. «Хто є цар і хто тиран хощеши знаті, Аристотеля книги попильнуйте почитати. Він разньствіе це вважає. Цар підданим плодів бажає. Тиран паче прижитого хощет себе. Про гражданстей ні мало печалі потребі ». Поет-мислитель вважає, що освічена монархія повинна бути державою, діяльність якого грунтується тільки на законах. «Під законом всі кари (наказанія. - Н. 3.) Повинні страждати», і винятків з цього правила немає ні для кого, ні для самого царя, ні для його сина. Всі люди в громадянстві зобов'язані боятися закону, підпорядкування якому зміцнює державу і «чинна і славна содеевает царства». § 1. Ідеологія освіченого абсолютизму. Симеон Полоцький 327 Термін «правда» Симеон традиційно вживає в значенні «закон». Він просить царя «зберігати правду» і затверджувати її у всьому царстві і здійснювати суд «в образ правди». Мислитель звертав також увагу на неприпустимість жорстоких санкцій. Суд зобов'язаний відновлювати правду, а не здійснювати помста, бо помста нелюдяно і, більше того, протипоказано правді, так як воно буває «від лютого правди ненавидження». Симеон мріє про рівне для всіх суді, який буде «дорівнює судити мала і велика», незважаючи на особи («на обличчі не зри, дорівнює суд твій буди»). Організація судових установ, за його думки, повинна бути однакової, здатної здійснювати для всіх єдиний суд. «Єдиний суд для всіх ... іже в єдиній суть області (стране. - Н. 3.) Люди». Судові справи слід вершити своєчасно і без тяганини. Мислитель вітає приєднання Білорусії до Росії і неодноразово висловлює надію на звільнення всіх слов'янських народів від ярма іновірних «агарян гордих», вважаючи, що російський цар повинен допомогти всім православним народам звільнитися «від спільного ворога роду християнського змія ... агарянского», бо необхідно, нарешті, розіб'є «сонм агарянскій, лайки шукає, світу нехотящій». У визначенні зовнішньополітичного курсу російської держави Симеон дотримувався традиційної для російської політичної думки орієнтації на мирне вирішення всіх зовнішньополітичних конфліктів. Він радить царю жити в мирі з усіма державами «до кінець землі», царювати «мирно і мудро», ніколи не шукати «брані» і вступати у війну тільки у разі нападу ворога, а до переможених завжди являти милосердя. Слава Росії повинна розширюватися Не мечем, «але швидкоплинним типом через книги». Симеон Полоцький досяг значної прижиттєвої популярності. У «Епітафіоне», написаному на його смерть на замовлення царя Федора Олексійовича улюбленим учнем мислителя Сильвестром Медведєвим, він характеризується як «благородний муж», «реквізит церкви і державі». В історії політичних і правових вчень Симеон Полоцький виступив одним з перших серйозних ідеологів освіченого абсолютизму в Росії. Його ідеї були поширені в XVII і XVIII ст. Безпосереднє своє продовження і розвиток вони отримали у сучасника Симеона, представника тієї ж «латинської орієнтації» Юрія Крижанича.

Політико-правові погляди Юрія Крижанича Юрій Крижанич (1618-1683) народився в Хорватії, закінчив Загребський духовну семінарію, потім Угорську духовну хорватську колегію у Відні та угорсько-болгарську колегію в Болоньї. З 1640 Крижанич проживав в Римі, де закінчив грецький колегіум св. Афанасія. У роки навчання Крижанич опановує знанням античних і сучасних західноєвропейських мов, набуває фундаментальну освіченість в богословських і світських науках (філософія, історія, юриспруденція, математика, астрономія та ін.) Його мрією стає місіонерська діяльність в Росії в цілях досягнення співдружності слов'янських народів під егідою російського держави з єдиною уніатської церквою. У 1659 р. він вступив на службу до російського царя Олексія Михайловича за Наказом Великого двору, а в 1661 р. по наклепницького доносом був засланий на проживання в Тобольськ і в Москву повернувся тільки в 1676 р. вже за розпорядженням царя Федора Олексійовича. У 1678 назавжди залишив межі російської держави. Проживаючи в Москві, а потім у Тобольської посиланням, Крижанич зібрав великий і цікавий матеріал про різні сторони російської дійсності. У Тобольську він написав «Бесіди про уряд», відомі в історіографії як трактат «Політика». Знайомство з політичними порядками європейських країн дозволило йому провести порівняльний аналіз і представити прогноз подальшого розвитку Росії з урахуванням вже накопиченого іншими народами досвіду державного і правового будівництва. У «Політиці» Крижанич розглянув велике коло проблем: економічних (промисловість, сільське господарство, торгівля); соціальних (організація станового устрою суспільства) і політико-юридичних (сутність, походження і призначення держави, класифікація форм правління, співвідношення справедливості, права і закону, судоустрій, зовнішня політика). Його аналіз складається з критичних зауважень і позитивної програми, намічається необхідні перетворення. У «Політиці» багато уваги приділяється дослідженню питань про походження держави, її цілі і завдання. Божественна сутність верховної влади є незаперечною, бо «​​всі законні королі поставлені не самі собою, а Богом». Крижанич відстоює положення про божественність персони носія верховної влади. «Король подібний якомусь Богу на землі». § 2. Мета держави Крижанича визначає як досягнення «обший користі» для всіх членів суспільства. «Борг короля забезпечити благочестя, справедливість, спокій і достаток-віру, суд, мир і дешевизну. Ці чотири речі кожен король повинен забезпечити своєму народу, і для цього Бог поставив його королем ». Слідуючи Арістотелем, Крижанич ділить всі існуючі форми правління на три правильні і три неправильні, останні - збочені варіанти від першого. Три правильні: досконале самовладство (абсолютна монархія); боярське правління і общевладство або посадское правління (республіки). Самовладство протистоїть тиранія; боярському правлінню - олігархія і общевладство - анархія. Найкращою формою з них є «досконале самовладство». Саме цю форму воліли «виселенців між філософи» і святі отці, оскільки вона найбільшим чином забезпечує наявність справедливості, злагоди в народі і збереження спокою в країні. «Самовладство найдавніше на світі і найміцніше правління». «Всякий щирий король є у своєму королівстві другим після Бога самовладцем і намісником». Таким представляється мислителю правління «нашого царя, государя і великого князя Олексія Михайловича всієї Великої і Малої і Білої Русі самодержця», яке «тому безмірно шановані, удачливо і щасливо, що в ньому є досконале самовладство». Все управління державою має бути зосереджена в руках верховного правителя. Від імені останнього Крижанич закликає: «Так не скликає ніхто без нашого указу ніяких сеймів і соборів-. Та не буде ні одне місто призначати своєю владою ніяких старост, ні управителів, ні начальників, а всіх міських старост і суддів повинні призначати наші накази ». На троні Крижанич воліє бачити короля-філософа. Як і Симеон Полоцький, він вважає обов'язковим наявність у правителя знань; добре також, коли знання є і у всього народу, бо «​​мудрість створена Богом недарма, а для того, щоб бути корисною людям». Королям вона особливо необхідна, так як вони не мають права вчитися на власних помилках, які чреваті наслідками не тільки для них самих, але і для всього народу, зазвичай розплачується за їх помилки. Царя Олексія Михайловича мислитель характеризує як мудрого і вченого людини і висловлює надію, що під «благородним правлінням цього благочестивого царя і великого 330 Глава 13. Політичні та правові вчення в Росії в другій половині XVII-XVIII в. государя »Росія зможе відкинути« цвіль античної дикості, навчитися наукам, завести похвальні відносини і досягти щасливого стану ». Крижанич виступає також з критикою ряду вад у російській політичного і соціального життя. Він засуджує раболіпство, властиве «підданим всіх чинів і станів, що називають себе холопами великого государя», чим, безсумнівно, принижується їх людську гідність. Терміни «рабство» і «холопство» він зазвичай вживає синонімічно. Подібно до сучасних йому західноєвропейським мислителям, він розрізняє два види рабства: соціальне (кріпацтво) і політичне (підданство). Крижанич засуджує кріпосне право, доводячи, що справжня свобода може бути тільки в такій країні, де кожна людина користується своєю працею і розпоряджається своїм майном. З усіх видів неволі мислитель визнавав тільки кабальну холопство, вважаючи його добровільним виразом свідомої волі індивіда. Політичне рабство (підданство) Крижанич розглядає як форму беззаперечної покори верховної влади, зазначаючи, що бути рабом царя і народу справу славне і являє собою один з видів свободи, до того ж є обов'язком кожного громадянина і висловлює честь, а не приниження. Мислитель упевнений, що при «скоєному самовладстве» «всі помилки, недоліки і збочення» легко устраняеми. Він явно віддає перевагу спадкової монархії. Спадкування трону має відбуватися «по отечеству» (тобто переходити до старшого в роді синові, який спеціально готується до виконання цієї місії). Слід заборонити в законодавчому порядку успадковувати трон жінкам і чужинцям. Необхідно прийняти закон про те, що присяга, клятва і хрестоцілування королю-чужинцеві у всіх випадках будуть вважатися недійсними. Спадкування краще виборів, від яких буває багато смут, злодіянь, обманів, оскільки багато негідні люди хитрощами домагаються влади. З виборами зазвичай пов'язані розбрати, змови і війни, скоріше вони годяться для «общевладство», а для «самовладства» більш придатне спадкове воспріемство престолу. Абсолютний монарх повинен бути освіченим правителем, а не тираном. Тиранство Крижанич визначає як «людодерство» і з посиланнями на Платона, Аристотеля і Цицерона дає грунтовну критику тиранів і тиранічних правл- § 2. Політико-правові погляди Юрія Крижанича 331 ний. «Тиран - це розбійник ... А на нашій мові тирана кличуть людодерцем ... тиранство - найгірший ганьба для королів». Тиранічні правління визначається як панування, при якому правитель не піклується про благо народу (держава не досягає мети), переслідує особисті інтереси, порушує «природні» закони. Але покарати такого правителя може все-таки тільки бог, а не люди. Божественна сутність влади не дозволяє народу «проклинати короля хоча б і несправедливого, ніхто не може покарати помазаника або підняти на нього руку. Бо король - помазаник і угодник Божий ». Аргументацією заперечення права народу на повстання служить знаменитий біблійний текст: «Не торкайтеся помазаник моїм». Крижанич висуває суму гарантій, за допомогою яких можливо запобігти перетворенню «досконалого самовладства» в тиранію. Насамперед це наявність на троні монарха-філософа, потім прийняття та дотримання хороших законів, відповідних божественним і «природним» (природним) звичаями, бо «​​благі закони найкраще протистоять жадобі влади», і, нарешті, нормативна регламентація всіх станів і чинів у державі, згідно з якою для кожного стану будуть визначені обов'язки у відношенні до всього суспільству. В обов'язки освіченого монарха ставиться турбота про благополуччя країни. Перш за все необхідно подбати про розвиток промислів і впорядкування торгівлі. Російська держава «широко і безмірно велике, проте воно з усіх боків закрите для торгівлі». У країні мало «торжищ», а у торговців мало привілеїв, і вони часто зазнають збитків, змагаючись з іноземними купцями. Державі необхідно втрутитися і усунути цю несправедливість, так як не слід допускати невигідну торгівлю з іншими країнами. Наприклад, для Росії невигідним є вивезення «сирого матеріалу». Необхідно навчитися самим обробляти сировину і «готові речі продавати за кордон». Деякі наші товари є національним надбанням: «... хутро, лосині шкури, ікра, мед, льон і т.п. ... їх треба так продавати чужинцям, щоб самим не позбутися, а щоб було встановлено якусь певну кількість: скільки і якого товару можна кожного разу дозволити вивезти з країни ... » Державі також слід планувати розподіл ремесел по містах з урахуванням природних умов: «... близькості лісу, льону, вовни, заліза і всяких матеріалів ...» Необхідно про- 332 Глава 13. Політичні та правові вчення в Росії в другій половині XVII-XVIII в. являти всебічну турботу про використання природних багатств. У сільському господарстві «землю використовувати так, щоб ... взяти від неї плоди, які вона може тільки вродити». Для забезпечення господарського добробуту, торгово-промисловим станам слід надати помірні «Слободін», а для цього містах необхідно дати відому самостійність в управлінні своїми справами. У них корисно було б заснувати органи міського самоврядування, що складаються частково з посадових осіб, призначуваних Наказами, а частково обраних міським населенням. Ремісникам слід надати право «з'єднуватися в свої дружини», а селянам - забезпечити свободу праці. Такі «свободи», на думку Крижанича, є також гарантією проти перетворення монархії в тиранію і будуть утримувати правителя «від худобних похотей». Але головною і основною гарантією проти тиранії є наявність в державі хороших законів і контролю за їх виконанням. Якщо в державі діють хороші закони, а стану і чини знають свої права і обов'язки, то «всі підвладні задоволені і чужоземці хочуть прийти в цю країну», а де «закони жорстокі, там свої піддані жадають зміни правління і часто змінюють якщо можуть-. Які закони - такий і порядок речей в державі ». Грабіжницькі закони завжди і скрізь породжують непорядки. Справедливість у Кріжаніча тотожна закону. Тут він слід Арістотелем і візантійськими традиціями, згідно з якими «закон отримав найменування від справедливості». До діяльності законодавця Крижанич висуває серйозні вимоги. Для складання нових законів недостатньо знати всі закони і звичаї своєї країни, а необхідно також вивчити закони «довготривалих держав» (наприклад, закони Солона, Лікурга - в давнину і сучасні закони французьких королів) і запозичити їхній досвід. Всі чиновники у своїй діяльності повинні строго слідувати закону, інакше «будь король хоч архангелом, якщо слуги його не обмежені благими законами. - Не можна перешкодити їм лагодити повсюдні і незліченні грабежі, образи і всяке мародерство». Але теоретично він ставить свого монарха-філософа над законом. «Король не підвладний ніяким людським законам і ніхто не може засудити його або покарати ... Дві вузди пов'язують короля і нагадують про його борг: це правда чи заповідь Божа (тут у значенні:« божественний », а не 333 § 2. Політико-правові погляди Юрія Крижанича «Позитивний» закон. - Н. 3.) І сором перед людьми ». Король сам «живий закон» і «він не піддається іншим законам, крім Божественного». І нарешті, прямо і недвозначно: «Король вище всіх людських законів». Російські закони Крижанич вважає надзвичайно жорстокими. «Через людодерскіе законів всі європейські народи в один голос називають православне царство тиранським ... І крім того, кажуть, що тиранство тут найбільша». Тому він всіляко натякає на необхідність пом'якшення санкцій сучасного йому російського законодавства. Торкнувся Крижанич і питань, пов'язаних з організацією правосуддя. Цікаво відзначити, що при викладі цієї теми він не уникнув традиційних зразків, вдавшись до протиставлення негативною практики в російській державі з позитивним прикладом, нібито існуючим «в турецькому царстві». Так, в якості повчального прикладу Крижанич розповів, як «вивів» «неправедний» суд турецький султан Баязет, у якого було безліч мздоімних суддів, і він навіть мав намір зібрати їх усіх в одному будинку і спалити, але йому відрадили, звернувши увагу на цінність їх професійної підготовки; тоді султан вирішив з метою викорінення порочної судової практики заснувати всім суддям гарну платню і тим поклав край хабарництву. «І з тих пір суди у турків судять краще і праведніша, ніж де-небудь на світі». Ці міркування майже ідентичні думкам І. С. Пересветова, у якого турецький султан також «всіх суддів своїх ізоброчіл ис скарбниці своїм царьов платнею для того, щоб не спокушати неправо судити». Крижанич пропонує і деякі заходи щодо впорядкування судової системи. Вищою судовою інстанцією має бути Боярський суд, якому слід дозволяти серйозні кримінальні справи, а розгляд цивільних і дрібних кримінальних справ довірити і якого-небудь одному судді «з числа бояр». Приказні судді призначаються царем або урядом, а на місцях судові повноваження вручаються воєводам та міським суддям, обраним городянами. Пропозиції з судоустрою не носять конкретного характеру, але деякі уявлення про необхідність введення колегіального складу суду, який вирішує всі справи більшістю голосів, безумовно, є прогресивними, як і положення про виборних судах на місцях. 334 Глава 13. Політичні та правові вчення в Росії в другій половині XVII-XVIII в. У визначенні курсу зовнішньої політики Крижанич дотримувався традиційної для російської політичної думки орієнтації. Він неодноразово наполягав на необхідності встановлення добросусідських відносин з оточуючими країнами. Правитель зобов'язаний «зберігати мир з мирними, нікого не ображати, укладати союзи з собі подібними народами». Для держави завжди «важливіше зберігати своє, ніж купувати чуже». «Всякий король повинен дбати про мир і спокій для свого народу». Крижанич не виключає можливості ведення справедливих воєн з метою захисту незалежності країни, тому він вважає, що в державі має бути велике і сильне військо з хорошим і «різноманітним» зброєю. Воїни служать за плату і забезпечуються державою всім необхідним, а в воєначальники призначаються люди, обізнані у військовій справі і начитані у військовій історії. Причому на вищі військові посади «шлях не закритий» і для простих людей, здатних показати себе гідними такої честі. «Король зробить його спершу полководцем або воєводою, а потім і боярином ...» Крижанич пропонує встановити правила ведення справедливих воєн. Війну не слід починати без достатніх причин і «без оголошення про її причини через гінця». Ні за яких обставин не можна затримувати або вбивати послів. При формуванні армії слід надавати перевагу національному, а не найманому війську. Вся сума поглядів Кріжаніча малює нам образ людини нового часу. Він живе і працює на межі століть, добре уявляючи собі не тільки шляху, вже пройдені Росією, а й подальші перспективи її економічного і політичного розвитку. У його «проспект-проектах», як зазначав В. О. Ключевський, вже «видно реформи Петра Великого».