15. Політичні ідеї Кирило-Мефодіївського товариства

КМТ виникло в кін. 40-х років XIX ст. Засновники М. Гулак, М. Костомаров М. Білозерський; приєдналися Т. Шевченко, П. Куліш, О. Навроцький, О. Маркович. Основні політичні ідеї КМТ було викладено в його програмних документах.

Статут Слов’янс. тов-ва св. Кирила та Мефодія скл. з 2-х частин. Перша — "Головні ідеї" — гол.ідеї, положення ідеології, цілі: 1) духовне і політичне єднання слов’ян є їх призначенням, до якого вони повинні прагнути; 2) ідея створення добровільної федерації рівних слов’янських націй; 3) кожен народ матиме свою держ.-пол.самостійність (і це було водночас передумовою майб.об’єднання); 4) встановлюється республ.ф-ма правління; 5) непорушні принципи христ. моралі; 6) утвор. спіл. вищого законод. органу влади — загальнослов’янс.собору з представників всіх народів (наддержавний характер).

Друга ч. "Головні правила тов-ва" – принципи орг-ції братства: необхідність ліквідації соц.нерівності; моральність дій.

Засіб – культурно-просвітницька діяльність.

Відозва "Брати українці": більш уточнене трактування основопол. ідей дія-ті братства: 1) об’єднання слов’ян повинно мати міждерж. хар-тер, не позбавляючи жоден з народів, що до нього ввійдуть, статусу державно-самостійного; 2) на чолі - керівник обраний на певний термін; 3) необхідність ліквідації станів та привілеїв, забезпеченні громадянської рівності та свобод і реальним проявом цієї рівності повинен був стати доступ по всіх державних посад в слов’янськім союзі.

«Книги буття укр. народу» (Закон Божий) М. Костомаров – несе в собі ідею українського месіанізму, за якою Україна мала виконувати волю Божу – рятувати слов’ян. Вся влада від Бога, а тому не може бути самодержавною. У. постійно прагне до рівно прав.союзу з ін.словянс.народами. Українці пов. Стати ядром майб.словянс.обєднання. Безелітність нації. Визволення У. можливе лише в межах створ. загальнослов. федерації незалежних республік. Пол..ідеал розвитку У. – «народоправство».

М. Драгоманов

Переконаний в тому, що основною одиницею суспільства є особа, добробут і щастя якої він вважає вищим критерієм суспільного розвитку.

Політична історія, на його думку, є колообігом трьох основних форм державного правління — аристократії, монархії та демократії. З появою держави люди втрачають первинну свободу і, хоча, завжди прагнуть її повернути, навіть на певний час повертають, встановлюючи демократичні режими, однак, з конечною необхідністю, втрачають її.

Держава за своєю суттю є інститутом, що заперечує свободу індивіда, обмежує її і за логікою свого існування постійно прагне до обмеження прав і свобод особистості. Демократія закономірно вироджується в аристократію, аристократія — в монархію і тиранію.

Замість ідеї "народоправства" вчений, як остаточний ідеал організації суспільного буття, висуває ідею "безначальства".

Соціалістичний ідеал Драгоманова: федерація вільних спілок вільних людей.

Вважав, що завданням будь якого прогресивного політичного діяча є боротьба за вплив на державу, за те, щоб з допомогою держави, яку необхідно відповідним чином реорганізувати, добитись мінімізації її ролі в суспільному життя та максималізації свободи особистості.

"Переднє слово до "Громади"".

Співвідношення українських національних задач та загальнолюдських.

Мета розвитку людства – забезпечення найкращих умов для вільної самореалізації особистості => всі люди прагнуть до спілкування та об’єднання. Основними формами таких об’єднань, де не порушують суверенітету особистості, є громада і товариство. Вони протистоять державі, як добровільні форми об’єднання насильницьким.

Головною відмінністю громади від держави є те, що вона добровільно об’єднує вільних індивідів, а взаємовідносини між ними регулюються переважно засобами морального впливу.

Був федералістом, його метою була федералізація Росії.

Федералізм у його трактуванні виступає не тільки формою територіального устрою, а головним способом взаємозв’язку суб’єктів політичної дії.

Основу майбутньої федерації мали складати громади, спілки вільних людей, що добровільно вступали в певні політичні зносини для реалізації спільних інтересів.

Шлях побудови всієї світової системи міжлюдських відносин: спілки громад в подальшому об’єднувались в спілки спілок, а останні - у світову спілку, що була б покликана вирішувати питання глобального характеру.

Права і інтереси особистості - вища цінність.

"Рай і поступ"

Рай – те, до чого людство прагне.

Поступ – шлях до раю.

Висновок: всім було добре в громадах. Найкраще організовуватись в громади. «Світова спілка громад»

Оглядаючи долю всіх народів, бачимо, що всі народи помалу зближаються між собою, виробляють з себе ніби одну громаду.

Українці відіграють певну роль в загальнолюдському прогресі.

Одним з головних завдань свого життя вважав залучення української інтелігенції до справи визволення народних мас.

Однак він розумів, що без провідної верстви, освічених провідників маси самі по собі добитись реалізації омріяного ним суспільного ідеалу не зможуть. Саме тому висуває досить жорсткі вимоги до української інтелігенції, вимагаючи від неї навіть певного самозречення в ім’я майбутнього народу.

"Чудацькі думки про українську національну справу".

Пропаганда національної виключності, ідея ненависті до інших людей за етнічною ознакою - неприйнятний спосіб відродження України.

Ворогами українців є не росіяни, не поляки, чи представники інших національностей, а державно-бюрократичний апарат імперії, власники фабрик і заводів, великих маєтків, що гноблять всіх трудящих, незалежно від їх національної приналежності.

Не сприймав ідею "єдиного русского народа".

Не є принциповим прихильником чи противником націоналізму як ідеї та політичного руху.

Розрізняє націоналізм націй пануючих, що пригнічують інші народи і націоналізм пригноблених, що борються з свободу.

Висновок про необхідність домінування загальнолюдських інтересів над національними

Держава, навіть національна, власна українська, не була для М. Драгоманова абсолютною ідеєю тому, епоха державної організації міжлюдських відносин закінчується і в не дуже віддаленому майбутньому її змінять інші, більш наближені до потреб та інтересів кожного індивіда форми співжиття людей.

Пропаганда космополітичних ідей як альтернативу ідеї національної виключності.

Українська справа полягала в звільненні не просто України, відтворенні її державно-політичної самостійності, а у свободі, в усіх її виявах, представників тих соціальних верств, що репрезентували українську націю, зберегли вірність мові і національним традиціям, в першу чергу — українського селянства.

Межі української "хати" — від Карпат до Дону і Кавказу, від пінських боліт — до чорноморського берега.

Україна як федеративна спілку вільних громад, що об’єднуватимуть в собі представників різних національностей. Національні громади матимуть широкі повноваження у питаннях організації свого внутрішнього життя, що дозволить їм в повній мірі реалізувати свої національно-культурні інтереси не вступаючи в конфлікт з українцями як титульною нацією майбутньої федерації.

Орієнтація на Зх.Європу, прилучення українців до здобутків світ.культури та науки Елітність:

І. Франко, розуміючи, що для національного відродження необхідно розбудження духовних сил народу, вважав завданням української інтелігенції об'єднати народ навколо ідеї націотворення. Саме інтелігенція, вважав І. Франко, може зробити з мас політичну силу, українську націю. Таким чином, за І. Франком, тільки інтелігенція може внести в маси національну ідеологію

І. Франко.

Арешт зробив з нього переконаного соціаліста.

Знайомство з роботами Маркса, Енгельса => перек., що екон. стан народу – гол.підстава цілого його життя.

Забезпечення соц.справедливості та ліквідація нерівності.

Держави практично не потрібні, потрібне об’єднання в громади.

Ознакою соціалізму повинна бути співдружність людей праці, побудована на госп.рівності, встановленні повної громадянської та політичної свободи. Пол..свобода в його розумінні – відсутність держави в її нинішньому вигляді.

Закликав укр..інтелігенцію сприяти формуванню укр..нації як культурного організму.

"Мислі о еволюції в історії людськості"

Виводить дві головні передумови появи політичної влади — військову силу та релігію, які повинні закріпити та освятити майнову нерівність та узурпацію права народу на суверенітет. Особливо ефективно вдається досягнути бажаного результату, якщо в одній особі поєднується військовий вождь і відун — тоді з’являється володар.

Не вважає зміну громадського самоуправління на державне управління, розвал общини, явищем негативним.

Розвал первісних громад викликаний прогресом в освоєнні людством природного середовища.

Необхідною є ще одна революція, яка закінчить вирішення соціального питання. Держави в нинішньому розумінні не буде, народ знизу (від громад) управляє собою.

Не відкидає державу взагалі, не вважає її головною причиною всіх суспільних негараздів, не трактує її як виключно апарат насильства економічно пануючих класів над всім суспільством. На його думку необхідно повернути державі її сутність, щоб вона змогла виконувати свою головну функцію — забезпечувати "добро загалу".

Висновок: необхідність заміни в майбутньому державного управління громадським самоуправлінням.

Традиційним для українців є поєднання колективних форм організації влади з персоніфікованою відповідальність наділених владою осіб. Сила морального авторитету, відповідальність можновладців за свої дії, ненасильницькі механізми реалізації –позитивний досвід минулого, який необхідно використовувати.

Ідеал політичного лідера – здатний на жертовність, спроможний виразити інтереси широких мас.

Переходить з класових позицій на інтереси окремої людини.

Істину намагається знайти в рамках соц.теорії, але в її найбільш поміркованому вигляді.

«Що таке поступ?»

Розглянувши основні сучасні йому прогресистські соціально-політичні доктрини, він особливу увагу звертає на комуністичну ідеологію в різних її теоретичних виявах.

Головною теоретичною відмінністю у вченнях комуністів та соціалістів він вважав те, що останні визнають неможливість усуспільнення всіх засобів життєдіяльності та впровадження абсолютної рівності для всіх членів суспільства.

Анархізму не треба боятися, не всі анархісти – прихильники терору. Анархісти бачать корінь всього зла не в поділі праці, а у владі (критика влади). Вихід – скасувати владу. Якщо придивитися , то влада однієї людини над іншою – це той самий поділ праці, в якому ми бачили ядро всього поступу, тільки з іншого боку.

Анархісти пропонують поділ сус-ва на громади, члени яких мали б рівні права. В рамках сус-ва держави існує сукупність вільних громад, об’єднаних за принципом федералізму.

Комуністи стоять на тому, що зло в людс.спільності походить не від поділу праці, а від поділу власності. В межах держави створюється певний надлишок продукції, власне в тій надлишковості плодів людс.праці лежить, на думку комуністів, основа людського поступу.

Вся теорія розвитку людс.сус-ва – пошук дороги до поступу, в основі якого лежать поділ праці і поділ сус-ва на верстви.

Мета поступу – зробити людину щасливою у своєму житті, що можливо лише в співжитті з іншими людьми В. Липинський «Листи до братів-хліборобів»

Обстоював ідею незалеж. укр..державності. Тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Форму державності для України шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію. Кожний народ мусить пройти період монархії, відсутність якої в У. була причиною неоформлення власної держ.орг-ції впродовж століть. Ідея монархії має виступати консолідуючим чинником укр..сус-ва. Це має бути трудова, правова і спадкова монархія на чолі з гетьманом. Висновок на користь такої монархії В. Липинський зробив на основі аналізу виокремлених ним трьох основних форм і методів державного правління: демократії з республікою; охлократії з диктатурою; класократії з правовою — «законом обмеженою і законом обмежуючою» — монархією. Демократичний метод властивий республіці і заснований на відкритій конкуренції в боротьбі за владу, яка точиться між різними групами суспільства. Охлократичний метод характерний для диктатури і заснований на владі окремих суспільно-політичних груп (класу чи партії) над суспільством. Лише за класократії, яка складається з провідних представників усіх суспільних класів і верств, держава існує для нації.

Осн.підвалини укр.. монархії - аристократія, класократія, територ.патріотизм, укр.. консерватизм і реліг.етос.

Разом з гетьманом управління держ. й сусп. справами здійснює аристократія — найкращі представники нації, незалежно від їх соц. походження. Аристократія має мати матер.сили і морал.авторитет. В аристократії існують статична й динамічна складові. Першу представляють такі елементи, які наявні у будь-який істор. період — шляхта і хліборобський клас. Аристократія завжди повинна поновлюватися, інтегруючись з іншими соц.верствами, які складають монарх. державу.

Аристократія виступає як класократія — влада найкращих представників усіх сусп. класів і станів.

Нація виступає не як етнічна, а як пол.. спільність. Це продукт взаємовіднош.держави і громадянства. Забезпеченню єдності нації слугує й терит. патріотизм — усвідомлення своєї території, любов до своєї землі, почуття єдності та співпраці між усіма її постійними мешканцями, незалежно від їх походження, соціально-класової та етнічної належності, віросповідання тощо.

Важлива умовою побудови держави і формування укр..- релігійна єдність.

Д. Донцов «Націоналізм»

Закликав до переорієнтації українства на Захід, оскільки бачив політ, несумісність укр. і рос. істор. традицій, нац. звичаїв, способу життя. Спираючись на постулати геогр. детермінізму, вважав, що росіянам природно притаманні абсолютизм, правовий нігілізм, що значною мірою відрізнялося від укр. нац. традицій. Д. намагався ідеологічно обґрунтувати укр. самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Росії) і внутрішню (виховання на засадах зх. культури).

Сформулював осн. принципи «нового» (інтегрального) укр. націоналізму:

- вольовий принцип (культ волюнтаризму);

- постійне прагнення боротьби за незалежність;

- романтизм, непримиренність, фанатизм, аморальність у нац. боротьбі;

- синтез національного та інтернаціонального;

- необхідність виховання нової політ, еліти (підкорення натовпу елітарній меншості);

- орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність (панування сильних над слабкими).

2 націоналізма:

- народництво (неправильний націоналізм) – ґрунтується на інтелекті та раціоналізмі.

- правильний націоналізм – грунт.на волі та ірраціональності (Драгоманов, Франко)

Є багато течій, які претендують називатися націоналізмом.

Критика Драгоманова. 3 основні «мінуси»:

- заперечення державності

- космополітизм

- прив’язаність до теперішнього

Зараз націоналізм в Україні можна назвати несправжнім, бо хочуть забезпечити достаток для одиниць зараз і тепер.

Треба ставити мету на майбутнє.

5 вимог волевого націоналізму (правильного):

- воля (волюнтаризм) – прагнення до чогось в майбутньому

- войовничість, стремління до б-би

- романтика і догматизм

- фанатизм

- аморальність

- творче насильство та ініціативна меншість

Нове не повинно будуватись на старому, треба зруйнувати старе.

Б-ба повинна завершитися перемогою.

Націю розумів як об'єднання мільйонів воль довкола спільного ідеалу панування певної етнічної групи над територією, яку вона дістала в спадщину від батьків і яку хоче залишити своїм дітям.

Нація неможлива без нац.ідеї, народ не може пертворитися в націю без нац.ідеї.

Нац.ідея має носити емотивний, вольовий характер.

Те, що бракує укр..ідеї – це цілком новий дух.

Місце нації визначається рівнем самосвідомості.

Інтегральний націоналізм Донцова – це шовіністичний націоналізм, який не зупиниться ні перед чим.

Донцов рішуче заперечував ідею федералізму. Він виступав за повну незалежність української держави у формі селянської дрібнобуржуазної республіки і вважав, що політичний сепаратизм, спрямований насамперед проти російської державності, є необхідною умовою виживання української нації.

Д. Донцов увійшов в історію української політичної думки як автор ідеології "інтегрального" (чинного) націоналізму. Підставами українського націоналізму, на його думку, були: вольовий принцип; постійне прагнення до боротьби за незалежність; романтизм і фанатизм у національній боротьбі; синтез національного та інтернаціонального; необхідність виховання нової політичної еліти; орієнтація на примус у процесі боротьби за незалежність.

Він закликав відмовитися від раціонального світосприйняття, а в його концепції інтегрального націоналіз-му домінували такі тези: треба «зміцнювати волю до життя, до влади, до експансії»; необхідно плекати «стремління до боротьби та свідомість її конечності»; у сприянні націоналізмові мають панувати романтизм і догматизм; слід насаджувати войовничість та аморальність як антитезу так званим загальнолюдським цінностям, імперіалізм повинен стати основою та змістом державної політики; «творче насильство ініціативної меншості» має підпорядкувати власний народ національним завданням та змусити його до агресії проти сусідів М. Грушевський "Освобождение России и украинский вопрос. Статьи и заметки". "Українське питання" полягає в тому: що повинен зробити уряд Росії, її правлячі та керівні кола, щоб по можливості згладити страшну шкоду, нанесену українському народу політикою придушення і викорінювання, що застосовувалася до нього в продовж сторіч в інтересах цієї держави. Які заходи повинні бути прийняті, які засоби культурного і національного розвитку і самовизначення повинні бути надані українському суспільству.

Поставив українське питання як проблему моральної відповідальності російських урядовців та всього суспільства за ті історичні образи й утиски, що їх зазнала українська нація за час перебування в складі Російської імперії.

Сподівався, що революція та демократизація суспільного життя дозволять реалізувати цю відповідальність у конкретних формах організації українського національного життя.

Національно-державний ідеал України - "федерація" та автономія", або "широка автономія". Федерація в його трактуванні є більш високим рівнем політичної самостійності краю.

Програмою мінімум українства є широка автономія, а програмою максимум — федерація і "неповна самостійність".

Самостійництво неприйнятне М. Грушевському з багатьох причин: бажання залишитись вірним ідеалу інтернаціональної єдності соціалістичного руху.

Робить спробу конкретизувати зміст поняття "національно-культурна автономія" щодо України. Його змістом було виділення всіх населених українцями земель імперії в окрему державно-територіальну одиницю з власним парламентом, системою виконавчої влади, освіти.

Не виходив у своїх домаганнях поза межі автономного існування України в складі Росії. Цю автономію вони бажали отримати з рук "демократичного російського уряду", а найбільшим свої ворогом вважало не російських шовіністів, а українських самостійників.

Україна мусить мати широку автономію в федеративній Російській республіці.

"На порозі нової України".

Ставить питання про необхідність нового вибору України. Для цього він звертається до її історії, традицій державності, геополітичного спрямування розвитку.

Геополітичні умови існування України штовхають її до виходу з російського евроазійського простору до Європи з одночасним підтриманням тісних зв’язків з країнами чорноморського та середземноморського басейнів.

Формулює ідею Великої України: фундаментом всього є наука, держава повинна її розвивати; в першу чергу забезпечити матеріальний рівень; переважання в житті людини інтересів колективу, держави. Підставами творення Великої України вважає українське село з його морально-культурними традиціями та українізацію міста.

"Початки громадянства. Генетична соціольогія"

Досліджує проблему походження та сутності держави, джерел державної влади.

"Якої автономії і федерації хоче Україна"

Широка нац.автономія у складі Росії. На основі демократичного самоврядування. Автономія – життя по своїм законам.

В. Винниченко "Відродження нації".

Осмислює причини революції 1917-1920 рр. Напередодні революції, на думку В. Винниченка, в українському русі існувало 3 основних "орієнтації": "на руську ласку", "на німецький штик" та "на свої сили".

Противагою самостійності українські соціалісти бачили автономію в складі Російської республіки. Однак Р. не бажала йти навіть на такі поступки.

Тому необхідне об’єднання українських сил у представницькому органі — Центральній Раді, яка стала виразником інтересів і бажань практично всієї нації.

Головна проблема у створенні нової української державності — "наша бідність на інтелігентські сили". Це і причина поразки революції. Причина успіху більшовицького наступу – відхід лідерів ЦР від соціалістичних ідеалів.

ЦР замість української держави робітників і селян, Центральна Рада будувала українську буржуазну державу => втратила свій авторитет.

Головну помилка українських соціалістів — невміння поєднати у визвольній боротьбі соціальне і національне. Для українців, як "безбуржуазної" нації, національне визволення неможливе без соціального: "Відродження нації в національній сфері йшло й ітиме в гармонії з соціальним визволенням.

В. Винниченко сформував концепцію незалежної української радянської соціалістичної держави, що знаходиться в союзницьких відносинах з іншими державами, які організовані на подібних ідеологічних, політичних та соціально-економічних засадах.

"Заповіт борцям за визволення"

Визначивши державність, як пріоритетне стратегічне завдання, що стоїть перед української нацією, В. Винниченко говорить про необхідність знайти відповідь на питання про тактику дій українських сил. Чи це має бути боротьба за "створення" української держави, чи за її "визволення".

Це боротьба за "визволення", оскільки українська держава існує. Українська держава, українська державність на Україні є. Її створив народ. Українська державність існує у формі УРСР.

Є 2 основні орієнтації політиків У. в істор.плані:

- на зовнішню допомогу (діячі націоналістичного руху, представниками заможніших шарів українського суспільства)

- на внутрішні сили (українські послідовні прихильники соціалістичної ідеї, захисниками інтересів трудового народу, як в самій Україні, так і на еміграції. Саме вони, разом з народом, створили Українську Державу).

Визволення Української державності від більшовицької окупації можливе за умови, коли в цю справу включаться мільйонні маси населення. Причини попередніх поразок визвольних змагань коріняться в тому, що надто часто частина української політичної еліти відділяла питання національно-державне від соціально-економічної емансипації мас.

Завдання українських соціалістів полягає, на думку В. Винниченка, у тому, щоб наповнити соціалістичні ідеї, присвоєні більшовиками, дійсним соціальним смислом. Для цього він пропонує замінити радянську систему формальної колективної власності особливою формою організації громадського життя — колектократією. Колектократія, на відміну від кооперації, не допускає найманої праці, але визнає індивідуальну приватну власність, яка не прийнятна для класиків класичного утопічного соціалізму.

. Консервативний напрям в російській політичній думці

Російський історик В.Гусєв вважає, що російський консерватизм почав набувати форми політичної ідеології на рубежі XVIII - XIX ст. На думку автора, основоположними консервативними принципами є ідея православ'я і ідеал могутньої централізованої держави. Також можна виокремити «передконсерватизм», що бере свій початок від митрополита Київського Іларіона і знаменитої концепції ченця Філофея про Москву як «третій Рим». Безпосередніми попередниками політичної доктрини консерватизму можна назвати Михайла Щербатова (захисник дворянства як привілейованого стану, природно-правова і договірна теорія походження держави, гоеграфічний детермінізм форми правління, найкраща форма – конституційна монархія), Василя Татіщева (прир. стан, «війна усіх проти всіх», сусп. договір, кріпацтво як його результат – тому не можна його відмінити за вимогою однієї зі сторін; залежність форми правління від території – великі потребують самодержавства).

Ідейно-політична течія, учасники якої прагнули обгрунтувати принципові відмінності в розвитку Росії і заходу, отримала назву “слов'янофіли”. Представники і прихильники цієї течії ідеалізували історичне минуле країни, російський національний характер, неповторність історичного шляху російського суспільства, яку вони пояснювали наявністю загальної ідеї (російської ідеї). Але зміст російської ідеї різними її прихильниками трактувався по-різному. Відповідно можна виділити два напрями в слов'янофільстві: 1) ортодоксально-реакційне і 2) реформаторськи-орієнтоване.

Представниками першого напряму були міністр освіти граф Сергій Уваров (1786-1855), історик Микола Карамзін (1766-1826). Заслуга визначення принципів концепції слов'янофільства належить графові Уварову, який виразив сенс слов'янофільства формулою “православ'я, самодержавство, народність”. Свою упевненість в тому, що неможливо перенести до Росії західні політичні інститути, здійснити реформи, слов'янофіли обгрунтовували глибокою релігійністю народу, моральною єдністю, відданістю самодержавству. Порядок в країні, вважали вони, тримається на вірі у владу. Якщо зникне віра, то зникне і держава. Саме тому необхідне збереження самодержавства.

Головним ідеологом другого, реформаторськи-орієнтованого напряму в слов'янофільстві був Олексаій Хом'яков (1804-1860). Представники цього напряму (Іван Кирєєвський, Петро Кирєєвський, Костянтин Аксаков, Іван Аксаков) не заперечували необхідності реформ, виступали за відміну кріпацтва, надання громадянам Росії деяких свобод, зокрема вільного виразу громадської думки, і деяких інших. Проте європейський шлях перетворення суспільства вони вважали згубним для Росії, оскільки, як вони затверджували, він зруйнує духовну єдність її народу.

Окреме місце в дореволюційному російському консерватизмі відводиться Миколі Данилевському (на відміну від більшості слов'янофілів, що вірили в месіанські завдання російського народу, він, виходячи зі своєї теорії культурно-історичних типів, заперечував можливість істотного впливу слов'яно-руської цивілізації на західну і ін. цивілізації. Разом з тим він вважав, що слов'янській (російською) цивілізації належить майбутнє. Саме слов'янська цивілізація повинна прийти на зміну згасаючій західній.) і Костянтину Леонтьєву (вважав головною небезпекою для Росії і інших православних країн лібералізм («ліберальний космополітизм») з його «оміщаненням» побуту і культом загального благополуччя, виступав проти егалітаризму («бессословности»), «демократизації». Проповідував «візантизм» (церковність, монархізм, станова ієрархія і т. п.) і союз Росії з країнами Сходу як охоронний засіб від революційних потрясінь.).

Другий етап – емігрантський, такий, що представляє реакцію на революцію 1917 року і її соціально-політичні наслідки (Іван Ільїн, Іван Солонєвіч і євразійці).

Третій етап - сучасний, такий, що є реакцією на політичні процеси в Росії, почало яких відноситься до другої половини 1980-х років. На думку В.Гусєва, представників нового етапу об'єднують три родові принципи російського консерватизму: антизахідництво, відстоювання ідеалів православ'я і витікаючих з нього норм соціального гуртожитку, ідеал могутньої централізованої держави.