7)Формування та інституціоналізація політичної науки.

процес формування та становлення власне по­літології як самодостатньої наукової дисципліни охоплює пері­од з кінця XIX до середини XX ст.У Німеччині його пов’язують насамперед з виникненням правової школи, яка була започаткована працями І. Канта та Г. Гегеля з їхніми концепціями правової держави й громадян­ського суспільства [51; 95].Формування політичної науки у Франції розпочалося після заснування Е. Бутлі 1871 р. Вільної школи політичних наук.Основи ж французької ніколи політології були закладені у пра­цях П. Жане “Історія політичної науки в її зв’язку з мораллю” (1870), Р. Шевр’ера “Елементи політичної науки” (1871), Е. Ако- ла “Філософія політичної науки” (1877), А. Ерсана та А. Мішле “Ідея держави” (1896) і “Політична доктрина демократії” (1901), а також Е. Бутлі “Політична карта Західної Франції при Третій республіці” (1913) [26].Становлення британської школи політології пов’язують з ча­сом заснування Лондонської школи економіки та політичних наук при Лондонському університеті. Згодом політологічні до­слідження і навчання студентів із цієї спеціальності були за­проваджені в Оксфордському, Кембриджському, Манчестерсь­кому, Ліверпульському та інших університетах [46].Такі вчені, як Е. Баркер, Д. Коул, Г. Ласкі, Ч. Меннінг, У. Роб- сон, Г. Файнер, вивчали проблеми державного управління, полі­тичних інститутів, конституційного та адміністративного права, політичної філософії та теорії міжнародних відносин, колоні­альної адміністрації та ін.Засновником систематичних досліджень політики у СІЛА вважають Ф. Лібера, який 1857 р. розпочав читання лекцій з політичної філософії в Колумбійському коледжі. У цих лек­ціях провідне місце посідали питання теорії держави та полі­тичної етики.1903 р. було створено Американську асоціацію політичних наук і засновано журнал “Аннали американської академії полі­тичних і соціальних наук”Але попри всі зазначені успіхи все-таки слід зазначити, що на початку XX ст. політологія (як, до речі, і соціологія) розгляда­лась як щось другорядне й вторинне порівняно з класичними науками — філософією, правом, політекономією.Проте з розвитком системи парламентаризму, формуванням політичних партій, запровадженням поділу влади на гілки, удосконаленням виборчих систем і т. ін. політологія як від­дзеркалення світу політичного дедалі більше виокремлюється як самодостатня наукова дисципліна.Велике значення в цьому контексті мали концепції М. Ве­бера (бюрократії та плебісцитарно-вождистської демократії),В.  Парето, Г. Моска і Р. Міхельса (теорії циркуляції еліти та “залізного закону” олігархії), М. Острогорського і Р. Міхельса (зв’язку демократії та політичних партій), А. Бентлі (теорія груп, що конституює реалії політичного життя поза межами пра­ва й держави), М. Острогорського, Дж. Брайса і В. Вільсона (те­орії демократії й конституційної форми правління, представ­ництва, виборчих і партійних систем і т. ін.) [137].Характерно, що в політології континентальної Європи в ана­лізований період можна віднайти тенденцію до синтезу емпі­ричних і теоретичних досліджень, а в політології англосаксон­ських країн — позитивістський напрям із претензією на статус точної науки, яка може все обчислити й описати за допомогою математичних моделей і точних вимірювань.Після встановлення в континентальній Європі тоталітарних режимів та їх сателітів європейська школа політології практич­но перестає існувати. Через переслідування та незгоду з керів­ництвом нацистської Німеччини впродовж 1933-1938 pp. цю країну покинула більшість викладачів вузів і науковців, серед яких всесвітньо відомі 3. Фрейд, К. Левін, Г. Маркузе, К. Мангай, Е. Фромм, Т. Адорно, які згодом стали гордістю американської науки.Аналогічні процеси відбувались і в комуністичній Російській імперії, з якої були вислані або витіснені такі вчені, як М. Бер- дяєв, М. Лоський, Є. Франк, П. Струве, І. Ільїн, П. Сорокін та ба­гато інших. Чимало дослідників було за цей час репресовано сталінським режимом.Отже, у тоталітарних країнах Європи дослідження в галузі по­літичних наук або повністю припинилися або спрямовувалися на забезпечення ідеологічних і політико-пропагандистських по­треб правлячих політичних режимів.Водночас завдяки вагомому інтелектуальному підживленню американської політологічної школи остання перетворилася на “законодавця мод” у галузі соціальних і гуманітарних наук. Саме у США розгорнулася біхевіористська революція, були за­проваджені системний та структурно-функціональний методи аналізу політичних інститутів і процесів, порівняльна політоло­гія, політико-культурний підхід.Завдяки цьому не виглядає алогічним факт значного впливу американських політологів на розвиток світової політологічної науки, зокрема на створення 1949 р. у рамках ЮНЕСКО Між­народної асоціації політичних наук (МАПН).Найбільших успіхів французька школа політології досягла в галузі дослідження проблем конституціоналізму, держави та влади, політичних систем в особі таких учених, як М. Дюверже, Б. де Жувенель, Ж. Бюрдо, Ж. Ведель, М. Прело, П. Фавр.Британська політична школа, маючи нахили до позитивіст­ської методології, зберегла історико-філософську спрямованість. Під впливом МАПН тут було створено Асоціацію політичних досліджень Об’єднаного Королівства, серед фундаторів якої — Г. Ласкі, Д. Броген, Ч. Уїльсон, М. Окшот.Нині у Великобританії наукова та викладацька діяльність у галузі політології здійснюється в чотирьох десятках універ­ситетів країни. Порівнюючи тенденції розвитку політології у США та на Єв­ропейському континенті, слід зазначити, що американські до­слідники головну увагу зосереджували на соціальних основах держави, а європейські — на проблемах вивчення та аналізу дер­жавного права й державно-політичних інститутів.Якщо у США політологія розвивалась переважно у формі прикладних емпіричних досліджень, то в континентальній Єв­ропі органічно поєднувались історико-правові, політико-філо- софські та державознавчі традиції.XX століття характеризується розмаїттям політичних кон­цепцій, серед яких можна виокремити неопозитивізм, неолі­бералізм, неоконсерватизм, соціал-демократію, тоталітаризм: ко­мунізм, фашизм, сіонізм і тісно пов’язаний з останнім гло- балізм.Розвиток науково-технічного прогресу, політичні, соціально- економічні катаклізми призвели до кризи позитивізму. З почат­ку 20-х років XX ст. формується неопозитивізм (одночасно в Англії, Австрії, Польщі). Його теоретико-методологічними заса­дами стали науково-суспільний скептицизм, математична логіка, “структуралістське” розуміння мови, розвиток емпіричної соціо­логії, що все разом дало першу форму неопозитивізму — логіч­ний позитивізм. З початку 40-х років розвивається нова форма неопозитивізму — філософія аналізу, такі принципи, як сцієн­тизм, біхевіоризм, верифікація, кількісний об’єктивізм. Еконо­мічними засадами неолібералізму стали концепції Дж. Кейнса (1883-1946), Дж. Гелбрейта та Ф. Хайєка (1899-1992).Особливої популярності в середині XX ст. набула концепція технократії, найхарактернішим представником якої є Дж. Гелб- рейт [52].На думку прихильників цієї теорії, потрібно встановити по­літичну владу технократів, які керуватимуть суспільством не на догоду інтересам окремих класів, а на базі наукових знань і в інтересах усього суспільства.Аналізуючи інститут влади, Дж. Гелбрейт розрізняв три типи влади: заслужену, компенсуючу і регулюючу. На його думку, вони відповідно використовують такі форми впливу, як сила, на­города й переконання, а джерелами влади є відповідно особис­тість, власність і організація [292].Політична філософія має за предмет аналізу онтологію влади, субстанціональні засади владних відношень, типи й форми вла­ди, а також політичну гносеологію, що розглядає владу як реалі­зацію вольової діяльності політичного суб’єкта (індивіда, групи, класу, партії, суспільно-політичного руху, держави, політичної еліти, лідера та ін.).Ця так звана академічна політична філософія у XX ст. здобу­ла чимало опонентів. Політологія розпочала з вивчення й аналізу інститутів влади (парламенту, виконавчої влади, Верховного Суду) та боротьби з “академічною” політичною філософією [49].Але з 20-х років XX ст. політологи перейшли від досліджень управлінських і загальнотеоретичних питань до вивчення від­носин суспільства з державним механізмом, дослідження гро­мадської думки та специфіки міжперсональної комунікації у процесі політичної діяльності. За основу було взято біхевіористський підхід, на ґрунті яко­го найбільшого розвитку дістали:• “силова модель”, що розглядає владу як волю до влади (Г. Лассуел, Дж. Кетлін);• “ринкова модель”, що розглядає сукупність політичних відносин як ринок влади (Ч. Мерріем);• “ігрова модель”, що розглядає політичний ринок як зма­гання суб’єктів влади (Ф. Знанецький);• “Чиказька школа”, яка вивчає ринок влади та владу дер­жави (X. Госснел, Л. Уайт) [35].Учені, які дотримуються біхевіористських поглядів, напри­клад А. Соміт і Дж. Таннехауз [353], досліджують поведінкові аспекти виборчих кампаній, проблеми вивчення громадської думки в політиці, політологічні аспекти законодавчої діяльності, практику державного управління, міжнародні відносини і т. ін. Сучасна політична наука досліджує владу:• згідно з неомарксистським тлумаченням (поєднання кла­сичного марксизму та фрейдизму);• через призму бінарних рольових відносин (реляціоніст- ська концепція);• як систему взаємодіючих чинників (системна концепція).Реляціоністська концепція базується на творчому розвиткуідей М. Вебера про можливість вольової дії індивіда та соціаль­них груп один на одного і має три основних напрями досліджен­ня — теорії опору, обміну ресурсами і поділу зон впливу.Прихильники теорії опору (психологічний підхід) — Д. Карт- райт, Дж. Френч, Р. Рейвен, беручи за основу динаміку поля К. Левіна (1890-1947), досліджують силу опору підлеглих ін­дивідів у психологічних змінах їхньої поведінки, думок, стосун­ків, цілей, потреб тощо [284].Прихильники теорії обміну ресурсами (соціологічний під­хід) — П. Блау [254; 255], Д. Хіксон, X. Хайнінгс, Р. Шнек, Н. Пеннінгс [299] розглядають владу як результат можливості одержання та утримання під контролем певних благ і приві­леїв. Скажімо, П. Блау, який запровадив поняття соціального обміну, аналізуючи міжособистісні відносини, надавав великого значення економічним аспектам: нагороді, користі, вигоді. Від­штовхуючись від цих форм соціального обміну, він аналізував рольові відносини, владу, законність, колективні вартості, взаєми­ни складних соціальних організацій.Теорія поділу зон впливу (політологічний підхід), яку розви­нув Д. Ронг, спрямована на вивчення еволюції соціальних відно­син, взаємовпливу та контролю, що інституалізуються в суспіль­стві [38].Окрім зазначених напрямів існують також інші теорії в ме­жах реляціоністської концепції влади.Серед них слід назвати теорію редукції ієрархічних дистан­цій (М. Малдер) [331], яка основним психологічним механіз­мом влади вважає не блага, що їх дає остання, а “жадобу влади”.Ж. Пуату [337] іде ще далі, вважаючи, що дослідження вла­ди як такої не вміщується в межах соціальної психології і від­повідно міжособистісних стосунків, а виходить на рівень соці- ально-політичних досліджень.Системна концепція влади також налічує три основних тео­ретичних напрями.Перший напрям розглядає поняття влади, що є якістю макро- соціальної системи (Т. Парсонс, Д. Істон). Т. Парсонс (1902- 1979) вивчав, наприклад, питання самоврегулювання соціальних систем, суспільні механізми, що підтримують стабільність остан­ніх [157; 333; 334].Другий напрям дослідження влади в межах системної кон­цепції (М. Крозье, Е. Фріденберг) розглядає владу як соціальне ціле, що являє собою взаємодію індивідів у боротьбі за приватну владу на рівні сім’ї, виробничої групи, організації [266; 267].Представники третього напряму досліджують владу через взаємодію індивідів в одній специфічній соціальній системі — Т. Кларк [264], М. Роджерс [347]; останній, до речі, запровадив поняття ресурсів влади, тобто соціального статусу, харизми, воло­діння політичними інститутами, засобами масової комунікації тощо.Політична поведінка суб’єктів політичної діяльності детер­мінується як зовнішніми стосовно індивіда чинниками (сукуп­ність яких визначається характером політичної культури сус­пільства й індивіда), так і суто внутрішніми (психологічними, або ментальними) чинниками. Як зазначалося, із 40-х років розвивається нова форма неопо­зитивізму — філософія аналізу. Провідний представник М. Фуко, заперечуючи психологізм, зосередив увагу на відношеннях “слів” і “речей” (засоби культури та її об’єкти). Розрізняв три змінні системи семіотичних відношень — відродження, класичний ра­ціоналізм і сучасність. Предметом аналізу він зробив дискур­сивні (мовні) практики, що співіснують у межах однієї системи. Пізніше М. Фуко, вивчаючи генеалогію влади, дійшов висновку, що в чистому вигляді вона існує (як примус) лише у в’язницях. Вивчаючи сучасне йому французьке суспільство, він стверджував, що це дисциплінарне суспільство. Аналізував не те, хто й як здійс­нює владу, а як вона реалізується (мова як один із основних за­собів влади). Принцип біхевіоризму спирався на психологічний напрям у соціології (В. Вундт, Г. Лебон, Г. Тард, Ч. Кулі) та пси­хоаналіз 3. Фрейда (1856-1939). Останній вважав, що людина не може обійтися без примусу, панування меншості над більшістю. Він зробив класичний психологічний аналіз особи президентаПідсумовуючи, можна виокремити приблизно три етапи роз­витку політичної науки:1) стародавній етап, який пройшов шлях від релігійно-міфо- логічних форм тлумачення політичної сфери до часткової ра­ціоналізації політичних уяв;2) етап Нового часу (XVI-XIX ст.), який сформував політико- ідеологічну базу політології;3) сучасний світ (початок XX ст.), який конституював полі­тичну науку як таку.

8)системність політичної науки.

Людину оточує системний світ та й сама вона внутрішньо складається із системно впорядкованого світу. Політична система (а точніше підсистема) поряд із економічною, правовою, духовною та соціально-класовою є складовою соціальної (суспільної) системи. Вона стала результатом становлення й розвитку в людині соціального начала (неприродного, небіологічного, того, що могло виникнути лише у спільному співжитті людей), як одна із форм соціального руху матерії і духу, зумовлена певними потребами людського суспільства. істотною ознакою, субстанцією політичної системи є політична (державна) влада. Як механізм втілення державної політики і влади виступає політична система. Загалом поняття "система" визначається як певна кількість взаємопов'язаних елементів, що утворюють стійку цілісність, мають певні інтегративні особливості та внутрішні закономірності. Поняття це було запозичене з галузі електроніки й кібернетики американськими політологами Д. Істоном, Г. Алмондом і В. Мітчеллом, які вважали його універсальною категорією наукового аналізу. Політична наука розглядає систему як єдність структури (соціально-політичних інститутів) і процесів (поведінки спільнот та індивідів) за умови, що кожен відіграє свою роль у забезпеченні стабільності всієї системи. Категорія "політична система" відображає політичну діяльність, підкреслює системний характер політичного життя, оскільки різнорідні елементи системи, вступаючи у взаємовідносини, роблять її динамічною, готовою до постійних змін і водночас роблять її єдиним, цілісним суспільним організмом. У політології існують різні погляди як на тлумачення поняття "політична система", так і на сутність цього феномена. Так, наприклад, прихильники соціологічної теорії обміну вважають політичну систему інститутом, який підтримує стабільність загальних правил щодо відносин обміну. Згідно з конфліктоло-гічною концепцією, політична система є інструментом легалізації та продуктивного розв'язання соціальних конфліктів. Крім того, ряд вчених визначають політичну систему як комплекс взаємодій елементів, завдяки яким досягається владний розподіл цінностей (Д. Істон), як сукупність взаємодіючих ролей (Г. Алмонд), як певний підсумок процесу політики (К. фон Бойме), як систему державних, громадських організацій і трудових колективів, які беруть участь у реалізації влади та управлінні суспільством (М.Н. Марченко), як систему, що складається з ідей і політичних цінностей, організацій, інститутів, норм, відносин, традицій (Р. Манд, Б.Н. Топорнін, А. Лопатка). Політична система — це інтегрована сукупність державних і недержавних інституційних утворень, які виявляють потреби та інтереси соціальних груп, формують та організують взаємодію людей у здійсненні публічної влади на відповідній території то забезпечують стабільність і соціальний порядок у суспільстві. До неї належать законодавча, виконавча, судова системи, центральні, регіональні та місцеві системи управління (самоуправління), які ґрунтуються на принципах представництва та організації. На відміну від економічної, соціальної і духовної систем, політична система суспільства виконує таке завдання — забезпечення неперервності, взаємопов'язаності й координації діяльності різних політичних суб'єктів для досягнення поставлених цілей. У рамках політичної системи виробляється політична лінія, яка створює сприятливі умови для ефективної діяльності економічної, соціальної і духовної систем. Через її інститути здійснюється політичне керівництво й управління суспільством. Тільки політична система має монопольне право на здійснення влади в державі. Українські вчені С.Д. Гелей і С.М. Рутар виокремлюють такі особливості політичної системи, які відрізняють її від інших систем: 1) володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства; 2) визначає стратегію суспільного розвитку загалом та економічну, соціальну, культурну і зовнішню політику зокрема; 3) репрезентує інтереси панівних соціальних груп або всього суспільства на рівні політичної влади; 4) забезпечує політичне та адміністративно-державне управління суспільними процесами; 5) сприяє стабілізації або приводить до дестабілізації суспільного життя; 6) формує правову систему, функціонує в її рамках або виходить за межі правового поля. Політична система виникла одночасно з поділом суспільства на класи та появою держави, яка була історично першим, та надовго єдиним, її інститутом. Народження цілісної політичної системи пов'язане з подальшим цивілізаційним розвитком, формуванням громадянського суспільства, його структури. З'являються великі соціальні групи (класи, нації). З метою задоволення їхніх потреб та інтересів виникають й інші політичні інститути: політичні партії, громадські організації, рухи, об'єднання (наприклад, профспілки, селянські спілки, об'єднання промисловців). Політичну систему суспільства досліджували протягом багатьох століть, починаючи з Платона й Аристотеля. Але вагомих результатів було досягнуто лише в XX ст. після застосування американським вченим Девідом Істоном методу системного аналізу в працях "Політична система" (1963), "Системний аналіз політичного життя" (1965) і "Основи політичного аналізу" (1979). На його думку, політична система є цілісною структурною множиною ряду різноманітних елементів, кожний з яких складається з простіших явищ і процесів. Дії, що впливають на систему ззовні (інтереси і бажання громадян у вигляді вимог і підтримки, наприклад, народних представників), називаються "входом" у систему, а дії, які система справляє на оточення (у вигляді рішень, наприклад, законів представницького органу стосовно до суспільства) — "виходом". Між входом і виходом (імпульсами, що йдуть до системи, та її реакцією на це, тобто між інтересами та рішеннями) відбувається внутрішня системна конверсія (перетворення, зміна інтересів і бажань людей у рішення і дії). Виходячи з цього, головним завданням політичної системи є забезпечення управління суспільством. Д. Істон визначає політичну систему як "взаємодію, за допомогою якої в суспільстві авторитетно розподіляються цінності'', вироблені всіма його членами. Основним призначенням політичної системи є функція розподілу цінностей і спонукання до його обов'язкового прийняття більшістю членів суспільства. Отже, Д. Істон стверджує, що політичний розподіл цінностей має владну основу і здійснюється шляхом владного рішення, є обов'язковим і вимагає покори, в тому числі заснованої на державному примусі. Цікаві міркування висловив і американський політолог Габрієль Алмонд у працях "Порівняльні політичні системи" і "Порівняльний політичний аналіз". Він розрізняє політичні системи на основі їх структур і культур, вказуючи на їх взаємодію. При обґрунтуванні своєї схеми він вводить до її складу категорії "система дій" і "рольова структура". Згідно з Г. Алмондом, кожна політична система є системою дій. За допомогою категорії "ролі" він визначає політичну систему як "набір взаємодіючих ролей", як "рольову структуру" і як "тип взаємодії ролей, що впливають на рішення, яке підтримується силою примусу". Отже, поняття "ролі" виступає основною одиницею структурно-функціонального аналізу Г. Алмонда для вивчення політичної поведінки в контексті системи. Основною функцією політичної системи Г. Алмонд вважає легітимний (узаконений) характер фізичного примусу, спрямованого на підтримку стабільного порядку. 9)Поняття політичного Поняття держави передбачає поняття політичного. Згідно з сьогоднішнім слововживанню, держава є політичний статус народу, організованого в територіальній замкнутості. Таким є попередній опис, а не визначення поняття держави. [24] Але тут, де мова йде про сутність політичного, це визначення і не потрібно. [...] Держава за змістом самого слова і за своєю історичною явленности є особливого роду стан народу, саме такий стан, який у вирішальному випадку виявляється найважливішим (mabgebend), а тому на противагу багатьом мислимим індивідуальним і колективним статусам це просто статус, статус як такої. Більшого спочатку не скажеш. Обидва ознаки, які входять у це уявлення: статус і народ, - отримують сенс лише завдяки більш широкому ознакою, тобто політичному, і, якщо неправильно розуміється сутність політичного, вони стають незрозумілими. Рідко можна зустріти ясне визначення політичного. Здебільшого слово це вживається лише негативним чином, на противагу іншим поняттям в таких антитезах, як «політика і господарство», «політика і мораль», «політика і право», а в праві це знову-таки антитеза «політика і громадянське право »і т.д. [...] Держава тоді виявляється чимось політичним, а політичне чимось державним, і це коло у визначеннях явно незадовільний. У спеціальній юридичній літературі є багато такого роду описів політичного, які, однак, коли незабаром вони не мають політично-полемічного сенсу, можуть бути зрозумілі, лише виходячи з практично-технічного інтересу в юридичному або адміністративному дозволі одиничних випадків. (...] Такого роду визначення, що відповідають потребам правової практики, шукають у сутності лише практичне засіб для відмежування різних фактичних обставин, які виступають всередині держави в його правовій практиці, але метою цих визначень не є загальна дефініція політичного як такого. Тому вони обходяться відсилання до держави або державному, поки держава та державні установи можуть прийматися за щось само собою зрозуміле і міцне. Зрозумілі, а остільки і науково виправдані також і ті загальні визначення поняття політичного, які не містять в собі нічого, крім відсилання до «держави», поки держава дійсно є чітка, однозначно певна величина і протистоїть недержавним і саме тому «неполітичним» групам і «неполітичним »питань, тобто поки держава володіє монополією на політичне. [...] Навпаки, прирівнювання «державного до політичного» стає неправильним і починає вводити в оману, ніж біль-[25] ті держава і суспільство починають пронизувати один одного; всі питання, що колись були державними, стають суспільними, і навпаки: всі справи, що колись були «лише» громадськими, стають державними, як це необхідним чином відбувається при демократично організованому громадською пристрої (Gemeinwesen). Тоді області, перш «нейтральні» - релігія, культура, освіта, господарство, - перестають бути «нейтральними» (у сенсі недержавними і неполітичними). В якості полемічного контрпонятія проти таких нейтралізації і деполітизацію важливих предметних областей виступає тотальна держава тотожності держави і суспільства, що не байдуже ні до якої предметної області, потенційно всяку предметну область захоплююче. Внаслідок цього в ньому все, щонайменше можливим чином, політично, і відсилання до держави більше не в змозі обгрунтувати специфічний розпізнавальний ознака «політичного». [...] Визначити поняття політичного можна, лише виявивши і встановивши специфічно політичні категорії. Адже політичне має свої власні критерії, початківці своєрідно діяти на противагу різним, відносно самостійним предметним областям людського мислення і діяння, особливо на противагу моральному, естетичному, економічному. Тому політичне повинно полягати у власних останніх розрізнення, до яких може бути зведене все в специфічному сенсі політичне действование. Погодимося, що в області морального останні розрізнення суть «добру» і «зле»; в естетичному - «прекрасне» і «потворне»; в економічному - «корисне» і «шкідливе» або, наприклад, «рентабельне» і «нерентабельне». Питання тоді полягає в тому, чи мається також особливе, іншим розрізненням, правда, неоднорідне і не аналогічне, але від них все-таки незалежне, самостійне і як таке вже очевидне розрізнення як простий критерій політичного і в чому це розрізнення складається. Специфічно політичне розрізнення, до якого можна звести політичні дії і мотиви, - це розрізнення друга і ворога. Воно дає визначення поняття через критерій, а не через вичерпну дефініцію або повідомлення його змісту. Оскільки це розрізнення невиведені з інших критеріїв, таке розрізнення стосовно до політичного аналогічно відносно самостійним критеріям інших протилежностей: доброму й у моральному, прекрасного і потворного в естетичному і т.д. У всякому разі воно самосто-[26] стійно не в тому сенсі, що тут є справді нова предметна область, але в тому, що його не можна ні обгрунтувати за допомогою якої-небудь однієї з інших зазначених протилежностей або ж ряду їх, ні звести до них . Якщо протилежність доброго і злого просто, без подальших застережень не тотожна протилежності прекрасного і потворного чи корисного і шкідливого і її недозволено безпосередньо редукувати до таких, то тим більше недозволено путати або змішувати з однією з цих протилежностей протилежність друга і ворога. Сенс розрізнення друга і ворога полягає в тому, щоб позначити вищий ступінь інтенсивності з'єднання або поділу, асоціації чи дисоціації; це розрізнення може існувати теоретично і практично незалежно від того, чи використовуються одночасно всі ці моральні, естетичні, економічні чи інші розрізнення. Не потрібно, щоб політичний ворог був морально зол, не потрібно, щоб він був естетично потворний, не повинен він неодмінно виявитися господарським конкурентом, а може бути, навіть опиниться і вигідно вести з ним справи. Він є саме інший, чужий, і для істоти його досить і того, що він в особливо інтенсивному сенсі є щось інше й чуже, так що в екстремальному випадку можливі конфлікти з ним, які не можуть бути дозволені ні вжитим заздалегідь установленому загальних норм, ні вироком «непричетного» і тому «неупередженого» третього. Можливість правильного пізнання і розуміння, а тим самим і повноважне участь в обговоренні і проголошенні судження даються тут саме і тільки екзистенціальним участю і причетністю. Екстремальний конфліктний випадок можуть залагодити між собою лише самі учасники; лише самостійно може кожен з них вирішити, чи означає в даному конкретному випадку інобуття чужого заперечення його власного роду існування, і тому воно [інобуття чужого] відбивається або перемагається, щоб збережений був свій власний, битійственний рід життя. У психологічній реальності легко напрошується трактування ворога як злого і потворного, бо всяке розрізнення і поділ на групи, а найбільше, звичайно, політичне як найсильніша і найінтенсивніше з них залучає для підтримки всі придатні для цього розрізнення. Це нічого не змінює в самостійності таких протилежностей. А звідси випливає і зворотне: моральне зло, естетично потворне або економічно шкідливе від цього ще не виявляються ворогом; морально добре, естетично прекрасне і економічно корисне ще не стають одним у спе-[27] цифические, тобто політичному, сенсі слова. Битійственная предметність і самостійність політичного проявляються вже в цій можливості відокремити такого роду специфічну протилежність, як «друг-ворог», від інших розрізненні і розуміти її як щось самостійне. [...]............Поняття «друг» і «ворог» слід брати в їх конкретному, екзистенційному сенсі, а не як метафори чи символи; до них не повинні підмішувати, їх не повинні ослаблювати економічні, моральні і інші уявлення, і менш за все слід розуміти їх психологічно, в приватно-індивідуалістичному розумінні, як вираз приватних почуттів і тенденцій. «Друг» і «ворог» - протилежності не нормативною і не «чисто духовні». Лібералізм, для якого типова дилема «дух - економіка» (більш докладно розглянута нижче у розділі восьмому), спробував розчинити ворога з боку торгово-діловий в конкуренті, а з боку духовної в дискутують опонента. Звичайно, у сфері економічного ворогів немає, а є лише конкуренти; у світі, повністю моралізувати і етизірованній, бути може, вже залишилися тільки дискутують опоненти. Все одно, чи вважають це негожим чи ні, вбачають чи атавістичний залишок варварських часів в тому, що народи реально поділяються на групи друзів і ворогів, або є надія, що одного разу це розрізнення зникне з лиця землі; а також незалежно від того, чи добре і чи правильно (з міркувань виховним) відмовити, ніби ворогів взагалі більше немає, - все це тут до уваги не береться. Тут мова йде не про фікція та нормативної значущості, але про битійственной дійсності і реальної можливості цього розрізнення. Можна розділяти або не розділяти ці надії та виховні устремління; то, що народи групуються по протилежності «друг - ворог», що ця протилежність і сьогодні дійсна і дана як реальна можливість кожному політично існуючому народу, - це розумним чином заперечувати неможливо. Отже, ворог не конкурент і не противник в загальному сенсі. Ворог також і не приватний противник, ненависний в силу почуття антипатії. Ворог, щонайменше евентуально, тобто по реальної можливості, - це тільки бореться сукупність людей, що протистоїть точно такий же сукупності. Ворог є тільки публічний ворог, бо все, що пов'язане з такою сукупністю людей, особливо з цілим народом, стає тому публічним. [...] Ворога в політичному сенсі не [28] потрібно особисто ненавидіти, і лише у сфері приватного має сенс любити «ворога свого», тобто свого супротивника. [...] Політична протилежність - це протилежність сама інтенсивна, сама крайня, і всяка конкретна протилежність є протилежність політична тим більше, чим більше вона наближається до крайньої точки, поділу на групи «друг - ворог». Всередині держави як організованого політичного єдності, яке як ціле приймає для себе рішення про одного і ворога, поряд з первинними політичними рішеннями і під захистом прийнятого рішення виникають численні вторинні поняття про «політичне». Спочатку це відбувається за допомогою розглянутого в розділі першому ототожнення політичного з державною. Результатом такого ототожнення виявляється, наприклад, протиставлення «державно-політичної» позиції партійно-політичної або ж можливість говорити про політику у сфері релігії, про шкільну політику, комунальній політиці, соціальній політиці і т.д. самої держави. Але й тут для поняття політичного Конститутивними протилежність і антагонізм всередині держави (зрозуміло, релятівірованние існуванням держави як охоплює всі протилежності політичної єдності). Нарешті, розвиваються ще більш ослаблені, збочені до паразитарних та карикатурності види «політики», в яких від початкового поділу на групи «друг - ворог» залишається вже лише якийсь антагоністичний момент, що знаходить своє вираження у всякого роду тактиці і практиці, конкуренції і інтригах і характеризує як «політику» самі дивовижні гешефти і маніпуляції. Але ось те, що відсилання до конкретної протилежності містить в собі істота політичних відносин, виражено в повсякденній словоупотрбеленіі навіть там, де вже повністю втрачено свідомість «серйозного обороту справ». Повсякденним чином це дозволяють бачити два легко фіксуються феномена. По-перше, всі політичні поняття, уявлення і слова мають полемічний сенс; вони припускають конкретну протилежність, прив'язані до конкретної ситуації, останній наслідок якої є (находящее вираз у війні або революції) поділ на групи «друг - ворог», і вони стають порожній і примарною абстракцією, якщо ця ситуація зникає. Такі слова, як «держава», «республіка», «суспільство», «клас» і, далі, «суверенітет», «правова держава», «абсолютизм», «диктатура», «план», «нейтральна держава» або «тотальна держава »і т.д., непо-[29] нятно, якщо невідомо хто in konkreto повинен бути вражений, переможений, підданий заперечення і спростують допомогою саме такого слова. Переважно полемічний характер має і вживання в мові самого слова «політичний», все одно, виставляють чи противника в якості «неполітичного» (тобто того, хто відірваний від життя, упускає конкретне) або ж, навпаки, прагнуть дискваліфікувати його, донести на нього як на «політичного», щоб піднестися над ним у своїй «неполітичності» («неполітичний» тут має сенс чисто ділового, чисто наукового, суто морального, чисто юридичної, чисто естетичного, чисто економічного або схожих підстав полемічної чистоти). По-друге, спосіб вираження, битующій в актуальній внутрішньодержавної полеміці, часто ототожнює нині «політичне» з «партійно-політичним»: неминуча «необ'єктивність» всіх політичних рішень, що є лише відображенням іманентного всякому політичного поведінці розрізнення «друг - ворог», знаходить потім вираження в тому, як убогі форми, як вузькі горизонти партійної політики, коли мова йде про заміщення посад, про прибуткових містечках; виростає звідси вимога «деполітизації» означає лише подолання партійно-політичного і т.д. Прирівнювання політичного до партійно-політичному можливо, якщо втрачає силу ідея охоплює, релятівірующего всі внутрішньополітичні партії та їх протилежності політичної єдності («держави»), і внаслідок цього внутрішньодержавні протилежності знаходять велику інтенсивність, ніж загальна зовнішньополітична протилежність іншій державі. Якщо партійно-політичні протилежності всередині держави без залишку вичерпують собою протилежності політичні, то тим самим досягається вища межа «внутрішньополітичного» ряду; тобто внутрішньодержавне, а не недержавне поділ на групи «друг - ворог» має вирішальне значення для збройного протистояння. Реальна можливість боротьби, яка повинна завжди була наявна, щоб мова могла вестися про політику, при такого роду «примат внутрішньої політики» відноситься, отже, вже не до війни між організованими єдностями народів (державами чи імперіями), але до війни громадянської. Бо поняття «ворог» передбачає лежачу в області реального евентуально боротьби. Тут треба відмовитися від усіх випадкових, схильних історичному розвитку змін в техніці ведення війни і виготовлення зброї. Війна є збройна боротьба між [30] організованими політичними єдностями, громадянська війна - збройна боротьба всередині деякого (що стає, однак, в силу цього проблематичним) організованого єдності. Істотно в понятті зброї те, що мова йде про засіб фізичного вбивства людей. Так само, як і слово «ворог», слово «боротьба» варто тут розуміти в сенсі битійственной початковості. Воно означає не конкуренцію, не чисто духовну боротьбу-дискусію, чи не символічне боріння, деяким чином завжди скоєне кожною людиною, бо ж і все людське життя є боротьба і всяка людина - борець. Поняття «друг», «ворог» і «боротьба» свій реальний сенс отримують завдяки тому, що вони особливо співвіднесені і зберігають особливий зв'язок з реальною можливістю фізичного вбивства. Війна випливає з ворожнечі, бо ця остання є битійственное заперечення чужого буття. Війна є тільки крайня реалізація ворожнечі. Їй не потрібно бути чимось повсякденним, чимось нормальним, але її і не треба сприймати як щось ідеальне чи бажане, а скоріше, вона повинна залишатися в наявності як реальна можливість, поки сенс має поняття ворога. Отже, справа аж ніяк не йде таким чином, немов би політичне буття (Dasein) - це не що інше, як кривава війна, а всяке політичне дія - це дія військове і бойове, немов би всякий народ безперервно і постійно був відносно всякого іншого народу поставлений перед альтернативою "друг або ворог», а політично правильним не могло б бути саме уникнути війни. Гарантоване тут дефініція політичного не є ні белліцістской, або мілітаристської, ні імперіалістичної, ні пацифістської. Вона не є також спробою виставити як соціального ідеалу звитяжну війну або вдалу революцію, бо ні війна, ні революція не суть ні щось соціальне, ні щось ідеальне. [...] Тому «друг - ворог» як критерій розрізнення теж аж ніяк не означає, що певний народ вічно повинен бути другом чи ворогом певного іншого народу або що нейтральність неможлива або не могла б мати політичного сенсу. Тільки поняття нейтральності, як і всяке політичне поняття, теж у кінцевому рахунку передбачає реальну можливість поділу на групи «друг - ворог», а якби на землі залишався тільки нейтралітет, то тим самим кінець прийшов би не тільки війну, а й нейтралітету як такого , так само як і всякої політиці, в тому числі і політики по уникненню війни, яка кінчається, як тільки реальна можливість боротьби [31] відпадає. Головне значення тут має лише можливість цього вирішального випадку, дійсної боротьби, і рішення про те, чи має місце цей випадок чи ні. Винятковість цього нагоди не заперечує його визначального характеру, але лише вона обгрунтовує його. Якщо війни сьогодні не стільки численні і повсякденні, як раніше, то вони все-таки настільки ж або, бути може, ще більше додали в долали мощі, наскільки збавили в частоті і буденності. Випадок війни і сьогодні - «серйозний оборот справ». Можна сказати, що тут, як і в інших випадках, виключення має особливе значення, відіграє вирішальну роль і оголює саму суть речей. Бо лише в дійсній боротьбі позначаються крайні наслідки політичного поділу на групи друзів і ворогів. Від цієї надзвичайної можливості життя людей отримує своє специфічно політичну напругу. Світ, в якому була б повністю усунена і зникла б можливість такої боротьби, остаточно умиротворений земну кулю, став би світом без розрізнення друга і ворога і внаслідок цього світом без політики. У ньому, бути може, були б безліч вельми цікавих протилежностей і контрастів, всякого роду конкуренція і інтриги, але не мала б сенсу ніяка протилежність, на підставі якої від людей могло б турбуватися самопожертву і їм давалися б повноваження проливати кров і вбивати інших людей. І тут для визначення поняття «політичне» теж не важливо, бажаний чи такого роду світ без політики як ідеальний стан. Феномен «політичне» можна зрозуміти лише через віднесення до реальної можливості поділу на групи друзів і ворогів, все одно, що звідси випливає для релігійної, моральної, естетичної, економічної оцінки політичного. Війна як саме крайнє політичний засіб розкриває лежить в основі всякого політичного уявлення можливість цього розрізнення друга і ворога і тому має сенс лише доти, поки це подання реально наявна або щонайменше реально можливо в людстві. Навпаки, війна, яку ведуть по «чисто» релігійним, «чисто» моральним, «чисто» юридичною або «чисто» економічних мотивів, була б противна глузду. З специфічних протилежностей цих областей людського життя неможливо шести поділ по групах друзів і ворогів, а тому і яку-небудь війну теж. Війні не потрібно бути ні чимось благоспасітельним, ні чимось морально добрим, ні чимось рентабельним; нині вона, вероят-[32] але, нічим з цього не є. Цей простий висновок здебільшого затуманюється тим, що релігійні, моральні та інші протилежності посилюються до ступеня політичних і можуть викликати утворення бойових груп друзів чи ворогів, яке має визначальне значення. Але якщо справа доходить до поділу на такі бойові групи, то головна протилежність більше вже не є чисто релігійної, моральної чи економічної, вона є протилежністю політичною. Питання потім складається завжди тільки в тому, є в наявності чи такий поділ на групи друзів і ворогів як реальна можливість або як дійсність або ж його немає незалежно від того, які людські мотиви виявилися настільки сильні, щоб його викликати. Ніщо не може уникнути невблаганних наслідків політичного. Якби ворожість пацифістів війні стала настільки сильна, що змогла б залучити їх у війну проти непаціфістов, в якусь війну проти війни, то тим самим було б доведено, що вона має дійсно політичну силу, бо сильне настільки, щоб групувати людей як друзів і ворогів . Якщо воля перешкодити війні настільки сильна, що їй не страшна більше сама війна, то, значить, вона стала саме політичним мотивом, тобто вона стверджує, нехай навіть лише як ймовірну можливість, війну і навіть сенс війни. В даний час це здається самим перспективним способом виправдання війни. Війна тоді розігрується у формі «останньої остаточної війни людства». Такі війни - це війни за необхідності, особливо інтенсивні і нелюдські, бо вони, виходячи за межі політичного, повинні одночасно применшувати ворога в категоріях моральних та інших і робити його нелюдським чудовиськом, яке має бути не тільки відігнати, але й остаточно знищено, т. е. не є більш тільки підметом водворению назад у свої межі ворогом. Але в можливості таких воєн особливо виразно позначається те, що сьогодні війна як можливість ще цілком реальна, а тільки про це і йде мова при розрізненні друга і ворога і пізнанні політичного. [...]Всяка протилежність - релігійна, моральна, економічна чи етнічна. - Перетворюється на протилежність політичну, якщо вона досить сильна для того, щоб ефективно розділяти людей на групи друзів і ворогів. Політичне укладено не в самій боротьбі, яка знов-таки має свої власні технічні, психологічні та військові закони, але, як сказано, в обумовленому цієї реальною можливістю поведінці, в ясному пізнанні визна [33] ділячи нею власної ситуації і в задачі правильно розрізняти друга і ворога. Релігійна спільнота, яке як таке веде війни, будь то проти членів іншого релігійної спільноти, будь то інші, є - крім того що воно є спільнотою релігійним - якесь політичне єдність. Воно є політичною величиною навіть тоді, коли лише в негативному сенсі має можливість впливати на цей надзвичайно важливий процес, коли в змозі перешкоджати війнам шляхом заборони для своїх членів, тобто вирішальним чином заперечувати якості ворога за противником. Те ж саме відноситься до базується на економічному фундаменті об'єднанню людей, наприклад промисловому концерну або профспілці. Так само і «клас» в марксистському розумінні слова перестає бути чимось чисто економічним і стає величиною політичної, якщо досягає цієї критичної точки, тобто приймає всерйоз класову «боротьбу», розглядає класового противника як дійсного ворога і бореться проти нього, будь то як держава проти держави, будь то всередині держави, у громадянській війні. Тоді справжня боротьба необхідним чином розігрується вже не за економічними законами, але поряд з методами боротьби у вузькому, технічному сенсі має свою політичну необхідність і орієнтацію, коаліції, компроміси і т.д. Якщо всередині якогось держави пролетаріат добивається для себе політичної влади, то виникає саме пролетарське держава, яка є політичним утворенням в не меншій мірі, ніж національна держава, держава священиків, торговців або солдатів, держава чиновників або яка-небудь інша категорія політичної єдності. Якщо по протилежності пролетарів і буржуа вдається розділити на групи друзів і ворогів все людство в державах пролетарів і державах капіталістів, а все інші поділу на групи друзів і ворогів тут зникнуть, то явить себе вся та реальність політичного, яку знаходять всі ці спочатку нібито чисто економічні поняття. Якщо політичної потужності класу чи іншої групи всередині деякого народу вистачає лише на те, щоб перешкодити будь-якої війні, яку слід було б вести зовні, але немає можливості або волі самим взяти державну владу, самостійно розрізняти друга і ворога і в разі необхідності вести війну, тоді політичне єдність зруйновано. Політичне може витягувати свою силу з різних сфер людського життя, з релігійних, економічних, моральних та інших протилежностей; політичне не означає ніякої власної [34] предметної області, але тільки ступінь інтенсивності асоціації або дисоціації людей, мотиви яких можуть бути релігійними, національними (в етнічному або в культурному сенсі), господарськими або ж мотивами іншого роду, і в різні періоди вони тягнуть за собою різні з'єднання і роз'єднання. Реальний поділ на групи друзів і ворогів битійственно настільки сильно і має настільки визначальне значення, що неполітична протилежність у той самий момент, коли вона викликає таке групування, відсуває на задній план свої попередні критерії і мотиви: «чисто» релігійні, «чисто» господарські, «чисто» культурні - і виявляється в підпорядкуванні у зовсім нових, своєрідних і з точки зору цього вихідного пункту, тобто «Чисто» релігійного, «чисто» господарського чи іншого, часто вельми непослідовних і «ірраціональних» умов і висновків відтепер уже політичної ситуації. У всякому разі групування, що орієнтується на серйозний оборот справ, є політичним завжди. І тому воно завжди є найважливіша поділ людей на групи, а тому й політичну єдність, якщо воно взагалі є в наявності, є найважливіша «суверенна» єдність у тому сенсі, що по самому поняттю саме йому завжди необхідним чином має належати рішення щодо самого важливого випадку, навіть якщо він винятковий. Тут досить доречно слово «суверенітет», так само як і слово «єдність». Обидва вони аж ніяк не означають, що кожна приватність існування всякого людини, що належить до якогось політичній єдності, мала б визначатися виходячи з політичного і знаходитися під його командуванням або ж що якась централістська система мала б знищити всяку іншу організацію чи корпорацію. Може бути так, що господарські міркування виявляться сильнішими за все, що бажає уряд нібито економічно нейтральної держави; в релігійних переконаннях влада нібито конфесійно нейтральної держави рівним чином легко виявляє свої межі. Мова ж завжди йде про випадок конфлікту. Якщо протидіють господарські, культурні чи релігійні сили настільки могутні, що приймають рішення про серйозне обороті справ виходячи зі своїх специфічних критеріїв, то саме тут вони і стали новою субстанцією політичної єдності. Якщо вони недостатньо могутні, щоб запобігти війні, рішення про яку прийнято всупереч їх інтересам і принципам, то виявляється, що критичної точки політичного вони не досягли. Якщо вони доста [35] точно могутні, щоб запобігти війні, бажану їх державному керівництву, але суперечить їх інтересам чи принципам, однак недостатньо могутні, щоб самостійно, за своїми критеріями і за своїм рішенням призначати [bestimmen] війну, то в цьому випадку ніякої єдиної політичної величини в наявності більше немає. Як би то не було, внаслідок орієнтації на можливість серйозного обороту справ, тобто дійсної боротьби проти дійсного ворога, політична єдність необхідно або є чільним для поділу на групи друзів чи ворогів єдністю і в цьому (а не в якому-небудь абсолютистском) сенсі виявляється суверенною, або ж його взагалі немає. [...] Державі як сутнісно політичній єдності належить jus belli, тобто реальна можливість у такому собі даному випадку в силу власного рішення визначити ворога і боротися з ворогом. Якими технічними засобами ведеться боротьба, яка існує організація війська, наскільки великі види на перемогу у війні, тут байдуже, доки політично єдиний народ готовий боротися за своє існування і свою незалежність, причому він в силу власного рішення визначає, в чому полягає його незалежність і свобода . Розвиток військової техніки веде, здається, до того, що залишаються ще, може бути, лише деякі держави, промислова міць яких дозволяє їм вести війну, в той час як малі і більш слабкі держави, добровільно чи вимушено відмовляються від jus belli, якщо їм не вдається за допомогою правильної політики укладення союзів зберегти свою самостійність. Це розвиток аж ніяк не доводить, що війна, держава і політика взагалі закінчилися. Кожне з численних змін і переворотів в людській історії і розвитку породжувало нові форми і нові виміри політичного поділу на групи, знищувало існували раніше політичні утворення, викликало війни зовнішні і війни цивільні і те множило, то зменшувало число організованих політичних єдностей. Держава як найважливіша політична єдність сконцентрувало у себе неймовірні повноваження: можливість вести війну і тим самим відкрито розпоряджатися життям людей. Бо jus belli містить в собі таке повноваження; воно означає подвійну можливість: можливість вимагати від тих, хто належить до власного народу, готовності до смерті і готовності до вбивства і можливість вбивати людей, що стоять на боці ворога. Але ефект, вироблений нормальною державою, полягає насамперед у тому, щоб ввести повне вмираючи-[36] творіння всередині держави і належить йому території, встановити «спокій, безпеку і порядок» і тим самим створити нормальну ситуацію, яка є передумовою того, що правові норми взагалі можуть бути значущими, бо всяка норма передбачає нормальну ситуацію і ніяка норма не може бути значима в абсолютно ненормальною стосовно неї ситуації. У критичних ситуаціях ця необхідність внутрішньодержавного умиротворення веде до того, що держава як політична єдність абсолютно самовладно, поки воно існує, визначає і «внутрішнього ворога». [...] Це в залежності від поведінки того, хто оголошений ворогом, є знаком громадянської війни, тобто руйнування держави як якогось в собі утихомиреного, територіально в собі замкнутого і непроникного для чужих, організованого політичної єдності. Через громадянську війну вирішується потім подальша доля цієї єдності. До конституційним, цивільним, правової держави це відноситься не меншою мірою, ніж до будь-якій державі, а мабуть, навіть вважається тут ще більш безсумнівним, незважаючи на всі обмеження, що накладаються конституційним законом на державу. [...] В економічно функціонуючому суспільстві достатньо коштів, щоб виставити за межі свого кругообігу і ненасильницьким, «мирним» чином знешкодити переможеного, невдахи в економічній конкуренції або навіть «порушника спокою», кажучи конкретно, заморити його голодом, якщо він не підкоряється добровільно; в чисто культурній, або цивілізаційної, громадської системі не буде нестачі в «соціальних свідченнях», щоб позбавити себе від небажаних загроз або небажаного приросту. Але ніяка програма, ніякої ідеал, ніяка норма і ніяка доцільність не присудять права розпорядження фізичної життям інших людей. Всерйоз вимагати від людей, щоб вони вбивали людей і були готові вмирати, щоб процвітали торгівля і промисловість вижили або росла споживча здатність їх онуків, - жорстоко і шалено. Проклинати війну як людовбивство, а потім вимагати від людей, щоб вони вели війну і на війні вбивали і давали себе вбивати, щоб «ніколи знову не було війни», - це явний обман. Війна, готовність борються людей до смерті, фізичне вбивство інших людей, що стоять на боці ворога, - у всього цього немає ніякого нормативного сенсу, але тільки сенс екзистенціальний, і саме в реальності ситуації дійсної боротьби проти дійсного ворога, а не в [37] яких -то ідеалах, програмах або сукупностях норм. Немає ніякої раціональної мети, ніякої скільки б то не було правильної норми, ніякої скільки б то не було зразковою програми, ніякого наскільки 5и то не було прекрасного соціального ідеалу, ніякої легітимності або легальності, які б могли виправдати, що люди за це взаємно вбивають один іншого. [...] Конструкції, що містять вимогу справедливої ​​війни, зазвичай служать знову-таки якої політичної мети. Вимагати від образовавшего політична єдність народу, щоб він вів війни лише на справедливому підставі, є саме або щось само собою зрозуміле, якщо це означає, що війна повинна вестися тільки проти дійсного ворога, або ж за цим ховається політичне устремління підсунути розпорядження jus belli в інші руки і знайти такі норми справедливості, про зміст і застосуванні яких в окремому випадку буде вирішувати не сама держава, але якийсь інший, третій, який, таким чином, буде визначати, хто є ворог. Доки народ існує у сфері політичного, він повинен - хоча б і тільки в крайньому випадку (але про те, чи має місце крайній випадок, вирішує він сам, самостійно) - визначати розрізнення друга і ворога. У цьому полягає істота його політичної екзистенції. Якщо у нього більше немає здатності чи волі до цього розрізнення, він припиняє політично існувати. Якщо він дозволяє, щоб хтось чужий наказував йому, хто є його ворог і проти кого йому можна боротися, а проти кого ні, він більше вже не є політично вільним народом і підпорядкований іншої політичної системи або ж включений в неї. Сенс війни полягає не в тому, що вона ведеться за ідеали або правові норми, але в тому, що ведеться вона проти дійсного ворога. Всі замутнения цієї категорії «друг - ворог» пояснюються змішанням з якими-небудь абстракціями або нормами. [...] Якщо частина народу оголошує, що у неї ворогів більше немає, то тим самим чинності положення справ вона ставить себе на сторону ворогів і допомагає їм, але розрізнення друга і ворога тим самим аж ніяк не усунуто. Якщо громадяни якогось держави заявляють, що особисто у них ворогів немає, то це не має відношення до питання, бо у приватного людини немає політичних ворогів; такими заявами він у кращому випадку хоче сказати, що він бажав би вийти з тієї політичної сукупності, до якої він належить за своїм тут-буття, і відтепер жити лише як приватна особа. Далі, було б помилкою вірити, що один окремий народ міг би, оголосивши дружбу всьому світу або ж за допомогою [38] того, що він добровільно роззброїться, усунути розрізнення друга і ворога. Таким чином Світ не деполітизують і не переводиться в стан чистої моральності, чистого права або чистою хазяйновитості. Якщо якийсь народ страшиться праць і небезпек політичного екзистенції, то знайдеться саме якийсь інший народ, який прийме на себе ці праці, взявши на себе його «захист проти зовнішніх ворогів» і тим самим політичне панування; покровитель (Schutzherr) визначає потім ворога в силу одвічної взаємозв'язку захисту (Schutz) і покори. [...] З категоріального ознаки політичного слід плюралізм світу держав. Політична єдність передбачає реальну можливість ворога, а тим самим і інше, співіснуюче політична єдність. Тому на Землі, поки взагалі існує держава, є багато держав і не може бути обіймає всю Землю і все людство світового «держави». Політичний світ - це не універсум, а плюріверсум. [...] Політичне єдність по своїй суті не може бути універсальним, що охоплює все людство і весь світ єдністю. Якщо різні народи, релігії, класи та інші групи живуть на Землі людей опиняться в цілому об'єднані таким чином, що боротьба між ними стане немислимою і неможливою, то і громадянська війна всередині охоплює всю Землю імперії навіть як щось можливе ніколи вже не буде фактично прийматися в розрахунок, тобто розрізнення друга і ворога припиниться навіть у сенсі чистої евентуально, тоді будуть лише вільні від політики світогляд, культура, цивілізація, господарство, мораль, право, мистецтво, бесіди тощо, але не буде ні політики, ні держави. Чи настане, і якщо так, то коли, такий стан на Землі і в людстві, я не знаю. Але поки його немає. Припускати його існуючим було б безчесної фікцією. І вельми недовговічним помилкою було б думка, що нині (оскільки війна між великими державами легко переростає у світову війну) закінчення війни має представляти собою мир у всьому світі і тим самим ідилічне стан повної і остаточної деполітизації. Людство як таке не може вести ніякої війни, бо у нього немає ніякого ворога, щонайменше на цій планеті. Поняття «людство» виключає поняття «ворог», бо і ворог не перестає бути людством, і тут немає ніякого специфічного розрізнення. Те, що війни ведуться в ім'я людства, не їсти спростування цієї простої істини, але має лише особливо яскраво виражений політичний [39] зміст. Якщо держава в ім'я людства бореться зі своїм політичним ворогом, то це не війна людства, але війна, для якої певна держава намагається на противагу своєму військового супротивника окупувати універсальне, поняття, щоб ідентифікувати себе з ним (за рахунок противника), аналогічно як можна зловжити поняттями «мир», «справедливість», «прогрес», «цивілізація», щоб витребувати їх для себе і відмовити в них ворогові. «Людство» - особливо придатний ідеологічний інструмент імперіалістичних експансій і в своїй етично-гуманітарній формі це специфічний засіб економічного імперіалізму. [...] Напрошується, однак, питання, яким людям дістанеться та жахлива влада, яка сполучена з всесвітньою господарської та технічної централізацією. [...] Відповісти на нього можна оптимістичними або песимістичними припущеннями, які в кінцевому рахунку зводяться до деякого антропологічного сповідання віри. [...] Всі теорії держави і політичні ідеї можна випробувати у відношенні їх антропології і потім поділити залежно від того, чи передбачається в них, свідомо чи несвідомо, «по природі злий» або «по природі добрий» чоловік.Различение имеет совершен­но обобщенный характер, его не надо брать в специальном моральном или этическом смысле.Решающим здесь является проблематическое или непроблематическое понимание человека как предпосылки всех дальнейших политических расчетов, ответ на вопрос, является ли чело­век существом «опасным» или безопасным, рискованным или безвред­ным, нерискованным». [...] 10)Політологічні школи світу

Політична думка сучасного світу продовжує перебувати під знач-ним впливом теоретичних розробок видатних вчених, що жили на стику XIX — XX ст, таких як М.Вебер, В.Парето, Г.Моска, Р.Міхельс та інші.

Німецький соціолог та політолог Макс Вебер (1864 — 1920) здобув широке визнання в західних країнах як розробник теорії державної бюрократії. Аналізуючи таке суспільне явище, як “державна бюрократія”, Вебер дійшов висновку, що бюрократія — це раціональна форма колективної діяльності людей, а капіталізм — це “концентрований вираз раціональності”. В сучасному суспільстві, підкреслював М.Вебер, бюрократична система державної організації за своєю надійністю й дисципліною перевершує будь-яку іншу суспільну систему. Якщо в державі функціонує розвинений бюрократичний механізм, відзначав він, то такий механізм має вигляд машини у порівнянні з немеханічними видами виробництва. Саме в цьому німецький дослідник вбачав переваги бюрократичної системи державної організації і її можливість відповідним чином планувати і визначати функціональну ефективність діяльності людей у суспільстві.

Велику увагу в своїй теоретичній діяльності М.Вебер приділяв проблемам влади. Намагаючись типологізувати це суспільно-політичне явище, Вебер дійшов висновку, що в історії розвитку суспільства існувало три типи влади: традиційна, харизматична та раціональна. Традиційна влада характеризується вірою підлеглих у те, що влада в суспільстві є законною, оскільки вона існувала завжди. Цей тип влади відзначається наявністю традиційних норм. на які весь час посилається правитель, організовуючи свою діяльність. Однак правитель, який зневажає й порушує існуючі в суспільстві традиції, може позбутися і своєї влади.

Харизматичний тип влади (харизма — винятковий дар, особливий талант, що притаманний людині). Цей тип влади базується на вірі в те, що правитель має якісь надзвичайно особливі, навіть “магічні” здібності.

Раціональний, якому притаманне всевладдя раціональної бюрократії. Прогресуюча раціоналізація — неминуча доля західного світу, і рушійною силою даного процесу виступає раціональна бюрократія. Раціональний тип влади означає вибір політичного правителя через демократичні процедури і надання йому повноважень, за зловживання якими він несе відповідальність перед виборцями.

Значний внесок у розвиток політичної думки XX століття зробили представники теорії еліти. Класикою елітаризму стали концепції В.Парето (1846-—1923), Г.Моски(1858—1941)та Р.Міхельса (1878— 1936). Як зазначав В.Парето, у будь-якому суспільстві реально править певна еліта, яка виступає як добірна частина населення, а їй протистоїть інша частина. В суспільстві еліта створюється в економічній, політичній, духовній та інших сферах життя, а також поділяється на “правлячу (панівну) еліту” і “неправлячу еліту”. На думку вченого, існування “правлячої еліти” випливає з психологічних рис людей, з їхньої здатності панувати та нав’язувати свою волю підлеглим класам. Така ситуація призводить до того, що в суспільстві відбувається постійна боротьба та зміна різного типу еліт шляхом їхньої циркуляції, кругообігу: стара пануюча еліта з часом поступається місцем новій. Слід також відзначити, що нова еліта висувається з найбільш обдарованих представників низових верств суспільства, які гостро відчувають потребу у владі. Проходить час, і нова еліта в процесі боротьби змінюється новітньою.

Необхідно підкреслити, що, на думку Г.Моски, поділ суспільства на панівну меншість і політичне залежну більшість (масу) також є неодмінною умовою існування цивілізації. В процесі розвитку суспільства постійно змінюються склад, структура “правлячого класу” без зміни його функцій. Здійснення влади меншості над більшістю стає можливим за рахунок кращої організації меншості. Водночас правління меншості, на думку Г.Моски, може бути як автократичним, так і ліберальним.

Ще один представник теорії еліт Р.Міхельс також стверджував, Що суспільство не може існувати без панівного “політичного класу”. З цією метою дослідник обгрунтував свій “залізний закон олігархічних тенденцій”. Згідно з цим законом, демократичний розвиток суспільства може відбуватися успішно лише за створення відповідної організації. А цей процес неможливий без виділення в суспільстві еліти — активної меншості, якій маса має довіряти через об’єктивну неможливість прямого контролю широких верств населення над великою організацією. За таких умов, на думку Р.Міхельса, демократія неминуче повинна трансформуватися в олігархію.

Цікавим явищем у політичній науці стало зближення і спроби інтеграції елітарних та плюралістичних концепцій. Сучасний американський політолог Р.Даль, наприклад, розробив теорію плюралістичної еліти. Сучасну політичну владу він розуміє як правління лідерів кількох елітарних груп, що досягли стабільного порозуміння між собою. Даль назвав цю ситуацію “поліархією”. Суть її полягає в такому. За всієї демократичності політичних інститутів західних суспільств обов’язково існують еліти та їхня влада. Роль політичної системи полягає в тому, щоб кожній еліті дати альтернативу і можливість змагатися між собою, тоді як центральна влада має проти-стояти їм і врівноважувати їх.

Поліархія поліпшує і доповнює принцип демократії, управління більшості шляхом удосконалення системи народного представництва, сильнішої гарантії прав меншості, використання електорального та інших засобів для управління представниками більшості, усунення різних видів політичної нерівності.

Від гегемоністського управління еліт поліархія відрізняється можливістю опозиції заперечувати урядову політику, наявністю відкритих конфліктів між політичними лідерами, а також відкритим змаганням для підтримки претендентів на лідерство (особливо за допомогою виборчого голосування), періодичним проведенням місцевих і національних виборів за участю політичних партій, що змагаються.

Цікавою теорією є біхевіоризм як специфічний метод дослідження політичного життя. Як принципи біхевіористської політології виступають наукова нейтральність, опора на результати вибіркових емпіричних досліджень, що виконані на базі систематичних та математичних обробок, точне формулювання та емпірична перевірка гіпотез.

Класиком політичного біхевіоризму вважають Гарольда Лассуелла (1902-1979), найбільш відомого спеціаліста в американській політичній науці. Значення праць Лассуелла полягає в тому, що він у своїх дослідженнях широко використовував фрейдистський підхід і сформулював на його основі теорію “політичного психоаналізу”. Згідно з цією теорією одним із головних чинників, через дію якого виявляється ставлення індивіда до політики, є психологічний механізм його особистості.

З досліджень Г.Лассуелла випливає, що існує певний зв’язок між психологічним типом особистості і виконанням нею відповідних політичних ролей. Запропонована Г.Лассуеллом класифікація психологічних типів особистості враховує також особливості психіки політичних лідерів. Так, наприклад, на думку американського політолога, “вождями-агітаторами” рухає почуття провини. Вони “шукають собі полегшення за допомогою таких механізмів, як обвинувачення інших”. Ідеологічні лідери — це індивіди, котрі пережили в дитинстві катастрофу багатьох надій. Психологічна особистість, що марить лідерством, як підкреслює Лассуелл, також часто намагається прийти в політику. “Викинуті з політики шукачі влади мають можливість виходу в бізнес, профспілки, організовану злочинність, де вони можуть сподіватися … панувати над іншими”. На думку Г.Лассуелла, для таких суб’єктів не має значення, як і де вони стверджуватимуться, головне для них — мати владу над людьми.

Значний вплив на політичну думку нашого століття справив фрейдизм. Хоч більшість політологів вважають спірним пояснення всіх соціально-політичних відносин з погляду перетворених форм сексуальних імпульсів, але психоаналітична методологія безумовно дає чимало корисного, якщо її використати для дослідження проблем “лідер — маса”, “лідер — певна група” тощо. Ідеї З.Фрейда продовжують жити й поширюватися, наприклад, у працях американського вченого Е.Фромма (1900—1980).

На відміну від Фрейда, котрий вивчав позасоціальні особливості індивіда, Фромм виходить з тези про первісне існування в людському суспільстві соціалізованого індивіда. В центр уваги він ставить аналіз потенційних людських якостей, що виявляються протягом “пристосування” людини до конкретної соціально-економічної діяль-ності.

Людина вільна, за Фроммом, тільки на рівні її антрополого-екзистенціальної ситуації, але соціально-економічні умови протягом історії не дозволяли (не дозволяють і досі) наповнити її життя сенсом повнокровного буття, щоб прожите воно було “по-людському”. В таких умовах життя для конкретного суб’єкта починає втрачати сенс, все більша кількість людей впадає в неспокій та відчай.

На її читачів справив велике враження психологічний аналіз передумов становлення й формування фашистської системи в Німеччині. Аналіз цей не втратив актуальності й сьогодні, хоча нас зараз він цікавить в дещо іншому аспекті. Про це говорив і сам Фромм, коли підкреслював, що будь-якому суспільству необхідно мати на увазі небезпеку, що виходить з особливостей людського характеру, а саме “готовність прийняти будь-яку ідеологію і будь-якого вождя за обіцянку гарного життя, за пропонування політичної структури та символів, що надаватимуть життю індивіда якусь видимість сенсу і порядку”.

Е.Фромм справедливо звертає увагу на те, що терор і демагогію нацистів та апатію німецьких мас, що мали своїм наслідком встановлення фашистського режиму, справді не можна пояснити виключно економічними, соціальними й політичними причинами.

Тверезий аналіз Е.Фромма показав, що сучасне суспільство здатне або грубо й силоміць, або тихо й непомітно викорінювати людське в людині і що кінець-кінцем деградація людини може стати необоротною. Не потрібно ідеалізувати будь-яке суспільство, не треба забувати про небезпеку, котру може нести людству прогрес. Саме про це свідчать твори видатного німецького й американського вченого Е.Фромма.

Одним із найвпливовіших представників американської політичної науки був також Ганс Моргентау (1904—1980) — провідний теоретик США з зовнішньополітичних питань.

Підкреслюючи, що національні інтереси є головним рушієм зовнішньої політики будь-якої держави, Моргентау, ясна річ, особливу перевагу надавав американським національним інтересам. Для цьо-го, на його думку, необхідно було вживати всіх можливих заходів для забезпечення політичного лідерства США в Європі та балансу сил у Європі та в Азії.

Обґрунтовуючи концепцію національних інтересів, Г.Моргентау великого значення надавав силі. Політика, на думку американського вченого, ніколи не зможе бути ефективною, якщо вона не підкріплена економічною, військовою та політичною міццю. Ось чому досягнення могутності й сили, згідно з Моргентау, є головним завданням і визначальною рисою держави.

Найбільш впливовим французьким політологом є нині Моріс Дюверже (народ. 1917). Однією з центральних проблем його творчості є проблема демократії. Вивчаючи її, Дюверже намагається серйозно осмислити й проаналізувати відповідний політичний досвід демократичного розвитку західних країн. Дослідження цього питання привело французького політолога до висновку, що західні країни живуть в умовах плутодемократії, тобто в умовах такого політичного правління, коли владою володіють одночасно і народ (demos) і багатство (plutos).

Але таке політичне правління — це тільки псевдодемократія, в яких би формах вона не здійснювалася. Справжня демократія, на думку М.Дюверже, — це дещо інше: більш скромне й більш реальне. Вона визначається через “свободу для Народу та для кожної час-тини народу, як це записано у Французькій конституції 1793 p. Сво-бода не тільки для привілейованих через народження, примху долі, посаду, набуту освіту, — але реальна свобода для всіх, що зумовлює більш високий рівень життя, освіти, соціальної рівності та політичної рівноваги”.

XX століття — століття небачених раніше за своїми масштабами та глибиною соціальних конфліктів. Політична наука не залишає цих проблем на узбіччі: існує спеціальний напрямок політології—теорія конфліктів. Найбільш вагомий внесок у її розробку зробили Л.Ко-зер, Р.Дарендорф та К.Боулдінг.

Л.Козер стверджував, що не існує соціальних груп без конфліктних відносин і що соціальні конфлікти мають позитивне значення для функціонування суспільних систем та їхньої зміни. Свою концепцію, що отримала назву “концепція позитивно-функціонального конфлікту.

Р.Дарендорф — німецький соціолог та політичний діяч — вважає конфлікт перманентним станом соціального організму. Не наявність, а відсутність конфлікту, стверджував Дарендорф, є чимось дивним та ненормальним. У кожному суспільстві завжди присутня дезінтеграція і конфлікт. “Все суспільне життя є конфліктним, оскільки воно змінюється. В людських суспільствах не існує стабільності, оскільки немає в них нічого стійкого. А тому саме в конфлікті можна знай-ти творче ядро будь-яких співтовариств і можливість свободи, а також засоби для раціонального оволодіння та контролю над соціальними проблемами”.

Американський політолог та економіст К.Боулдінг, автор “загальної теорії конфлікту”, намагався створити цілісну наукову теорію конфлікту, описуючи в її межах всі явища живої і неживої природи. індивідуального та суспільного життя. У своїй книзі “Конфлікт та захист. Загальна теорія” Боулдінг відзначив, що “всі конфлікти мають спільні елементи і спільні зразки розвитку, і саме вивчення цих спільних елементів може представити феномен конфлікту в будь-якому його специфічному вияві”. Це положення несе основне методологічне навантаження в “загальній теорії конфлікту”.