7. Бурлескно-травестійна традиція нової української літератури.

Характерною особливістю другого етапу становлення нової української літератури, що відрізняє його від аналогічних процесів в інших європейських літературах, є інтенсивний розвиток бурлескно-тревестійної течії, її домінуюча роль протягом тривалого часу в літературному процесі.

Як відомо, теорія класицизму поруч з такими "високими" жанрами, як ода, епопея, трагедія, визнавала право на існування й функціонування "низьких" жанрів, зокрема комедії й віршованої сатири. Саме гумористично-сатиричні жанри класицистичної поезії об'єднувала в єдине ціле стильова домінанта бурлеску. Бурлескно-травестійна поезія характеризується посиленою увагою до такого предмета зображення, як людські недоліки, які, в свою чергу, зумовлювалися соціальними пороками та абсурдними недоречностями. Моделюючи ці сторони взаємин людини й середовища, така поезія піддавала їх гумористичному висміюванню. Для творів цієї художньо-стильової течії властиві поєднання епічних (наявність сюжетної канви, широкі побутові описи, нагромадження деталей), ліричних (суб'єктивність і пристрасність в оцінках і характеристиках зображуваного) та драматичних (гостра конфліктність розгортання дій, наявність діа- і полілогічних форм у змалюванні певних явищ) способів моделювання дійсності засобами слова.

Вершинним досягненням української художньої традиції попередньої доби є "Ене'їда" І. Котляревського. Водночас поема — визначне явище літератури просвітительського реалізму, адже ж тут картини реального життя і побуту українців відтіснили на задній план бурлескне зниження оригіналу.

Нечуваний успіх поеми І. Котляревського викликав цілу хвилю її наслідувань. Звичайно, П. Білецький-Носенко ("Горпинида, чи Вхопленая Прозерпина"), К. Думитрашко ("Жабомишодраківка"), П. Кореницький ("Вечорниці"), С. Александров ("Вовкулака") також намагалися зображувати українську реальну дійсність, проте, на жаль, їхні твори, виконні у цьому ж жанрі, не піднялися до ідейно-художнього рівня "Енеїди". І "сміховина на москальський лад" (Т. Шевченко), яка була притамані "Енеїді", у їхніх поемах взяла верх над реалістичними тенденціями.

Справжніми продовжувачами традицій "Енеїди" виявили се» П. Білецький-Носенко, П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, JI. Бровиковський, прозаїк і драматург Г. Квітка-Основ'яненко, а такс Р. Андрієвич, П. Котлярів, К. Тополя, С. Писаревський, котрі зуміли підпорядкувати бурлескні прийоми й образи реалістичним у просвітительському дусі, реалістично-сентиментальним і навіть романтичні тенденціям. Саме на цих шляхах відбувалися нові художні пошуки.

8.Класицизм й сентименталізм в новому українському письменстві.

Сентименталізм (фр. sentimentalisme, вiд sentiment - почуття, чуттєвiсть, чутливiсть) – напрям у європейськiй лiтературi другої половини XVIII - початку XIX ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, iррацiональної стихiї в художнiй творчостi на противагу жорстким, рацiоналiстичним нормативам класицизму та властивому добi Просвiтництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталiзм отримав свою назву за твором англiйського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1768),

Визначальні риси сентименталізму:        - відтворення почуттів і пристрастей людини як основний предмет зображення;        - позитивні герої — представники середніх і нижчих верств суспільства;        - вільна побудова твору;        - підвищена емоційність зображення подій та характерів, їх нетиповість;        - мальовничі сільські пейзажі;        - розробка переважно епічних форм, виникнення ліро-епосу;        - інтенсивне використання пестливої форми та слів, що означають почуття й настрої.

Започаткований I. Котляревським («Наталка Полтавка»), вiн одразу став панiвним явищем, що найяскравiше розкрилося у творчостi Г. Квiтки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дiвка», «Щира любов» та iн.), де змальована галерея шляхетних, мрiйливих, душевно замилуваних, морально цнотливих персонажiв, що втiлювали iдеалiзовану душу простолюду. Сентименталізм в українській, як і в інших літературах Європи, − ідейно-естетичне і художнє явище, що являє собою реакцію на ранній, раціоналістичний етап у культурі європейського Просвітництва знаменує собою переорієнтацію художньої свідомості з «життя розуму» на «життя серця». Художні засади сентименталізму, що сформувалися в межах просвітницьких художніх цінностей, вже фактом своєї появи свідчили про те, що «розум втратив не лише свою провідну роль; навіть більше того – у своїй власній сфері, в царині знання, він поступово починав поступатися місцем уяві». Як нова форма самоутвердження особистості сентименталізм тісно пов'язаний із процесом виокремлення індивіда з колективу, з розпадом корпоративності та конвенціональності у сфері художнього мислення, що відбилося у відповідних художніх формах – від специфічного стилю до жанрової системи.

Класицизм - Напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше з'явився в італійській культурі XVI ст., а найбільшого розквіту досяг у Франції XVII-ст.   Визначальні риси класицизму:        - раціоналізм (прагнення будувати художні твори на засадах розуму, ігнорування особистих почуттів);        - наслідування зразків античного мистецтва;        - нормативність, встановлення вічних та непорушних правил і законів (для драматургії — це закон «трьох єдностей» (дії, часу й місця);        - обов'язкове дотримання канонічних правил написання творів (зображення героя тільки при виконанні державного обов'язку, різкий поділ дійових осіб на позитивних та негативних, суворе дотримання пропорційності всіх частин твору, стрункість композиції тощо);        - у галузі мови класицизм ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів;        - аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої-суспільної верстви;        - встановлення ієрархії жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні; поділ жанрів на «серйозні», «високі» (трагедія, епопея, роман, елегія, ідилія) та «низькі», «розважальні» (травестійна поема, комедія, байка, епіграма).               Класицисти вважали, що призначення літератури —виховувати людину, але не шляхом читання моралей чи нотацій, а насолодою, яку-мусить давати мистецтво.               Розвиткові класицизму в Україні не сприяли ні політичні, ні загальнокультурні умови. Поширення набули переважно тільки «низькі» жанри — травестійна поема, комедія, байка. Але саме завдяки цій неповноті класицизму в українській літературі відбувається епохальний перехід від українізованої книжно-слов'янської до живої народної мови. Так започатковується нове відродження українського письменства, а згодом і нації в цілому. Представники українського класицизму — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський, П, Білецький-Носенко та ін.