21. Розвиток жанру байки в українській літературі початку хіх ст

Новим етапом у розвитку української віршової байки була творчість П. Гулака Артемовського, найкраща частина якої представлена реалістично-бурлескними етологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного алегоризму, прагнення до розвитку міметичного підходу, спільного для класицизму та просвітницького реалізму. Зазнавши великого впливу польської класицистичної літератури, Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що позначилося й на його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності.

Поєднання структури літературної байки і народної казки дає в Гулака-Артемовського байку-казку як новий жанровий різновид із розбудованим сюжетом. У творчості письменника простежується й повернення від багатої на життєві реалії сюжетної байки-казки до власне морального повчання (приказки), що характеризується концентрованістю раціоналістичного підходу, заміщенням спеціально сформульованої моралі народним афоризмом. Дидактична настанова випливає з самої епічної розповіді.

Яскравими явищем в українській літературі були байки Є. Гребінки. Зміст більшості байок Гребінки відзначається соціальною поміркованістю. У найкращих із них показано несумісність інтересів та моралі панівної верхівки (поміщиків, бюрократичного державного апарату) і селянства; в гуманістично-просвітницькому дусі висловлено надію на перевиховання панства («Пшениця», «Ячмінь», «Рожа да Хміль», «Будяк та Конопляночка», «Віл»). Найбільшої викривальної сили Гребінка досягає в байках «Ведмежий суд», «Рибалка».

Ставши продовжувачем байкової традиції Лафонтена і Гулака-Артемовського, Гребінка водночас створює свій тип байки, що характеризуєьтся детальною розробкою сюжету, введенням реалістичних побутових сцен, зменшення кількості алегоричних постатей – аж до наведення «реальних» прізвищ персонажів («Ячмінь», «Мірошник»). З’являється і топонімічна локалізація місця дії та інші національні реалії (побуту, історії). Розростання фабульної частини байку (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного моменту сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну народну побутову новелу.

У байках Гребінки видно прагнення відійти від традиційного дидактизму й бурлескного натуралізму. У них з’являється постать автора-оповідача з його емоційною реакцією, що готувало грунт для утвердження байки в українській літературі як ліро-епічного жанру, що вже виламувався з естетичних принципів просвітницького реалізму.

Байка в українській поезії першої половини ХІХ ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшися до казки, тваринного епосу, приказки, прислів’я, до анекдоту й афористичного народного слова, байка вбирає в себе й риси народного світобачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного й коломийкового вірша та ін.).