14. Правовий статус робітників-мігрантів в єс.

Як зазначає Кашкін, визначення робітника-мігранта було дано в ст. 1 Регламенту N 1612/68/ЕЕС. Відповідно до неї працівником-мігрантом визнається такий громадянин держави - члена ЄС, який здійснює трудову діяльність в якості працівника по найму. Обов'язковими ознаками працівника, що випливають з цього визначення, є: 1) наявність громадянства держави - члена ЄС і 2) здійснення роботи за наймом. Надалі це визначення тлумачилося Судом у цілому ряді рішень. Насамперед Суд визнав, що тлумачення визначення працівника (робітника) є виключною прерогативою права ЄС, а не національного законодавства, так як це абсолютно необхідно для однакового застосування свободи пересування працівників у всіх державах-членах.

Суд визнав, що під визначення робітника-мігранта підпадають особи, зайняті неповний час, особи, які отримують заробітну плату нижче встановленого мінімуму, і взагалі всі особи, які здійснюють "ефективну і реальну діяльність". У рішенні по тій же справі Levin Суд визнав, що до працівників (робітників) не відносяться лише такі особи, робота яких настільки незначна, що може розглядатися виключно як допоміжна і несуттєва. Необхідно також відзначити, що до працівників не належать особи, які здійснюють підприємницьку діяльність, та особи, які приїхали в державу-член з метою отримання освіти.

15. Свобода пересування непрацюючих осіб в єс.

Право на свободу пересування мають також непрацюючі громадяни ЄС. Комплекс цих прав з’явився лише в 90-і роки і пов'язаний він з трьома директивами:

1).Директива Ради 93/96/ЄЕС від 29.10.1993 р., яка визначила правовий статус студентів, що проходять курс навчання на території будь-якої держави-члена за умови, що вони мають достатньо засобів для того, щоб не стати тягарем для держави перебування4

2).Директива Ради 90/365/ЄЕС від 28.06.1990 р., що закріпила права колишніх робітників та осіб, які працювали не за наймом, котрі припинили трудову діяльність в зв’язку з виходом на пенсію або втратою працездатності й бажають переїхати на територію іншої держави для подальшого проживання;

3).Директива Ради 90/364/ЄЕС від 28.06.1990 р., що надала права особам, статус яких не визначений правом Співтовариства, за умови, що вони мають достатньо засобів для того, щоб не стати тягарем для системи соціального забезпечення країни перебування.

Завдання, які переслідувались в ЄС при поширенні свободи пересування на категорії непрацюючих громадян полягали в тому, що з одного боку з метою ширшої інтеграції залучити більше осіб до свободи вільного руху шляхом наділення їх такими ж як в працівників правами в галузі соціального страхування, пенсій та медичного забезпечення, а з іншого боку завадити «соціальному туризмові» в державах-членах, коли малозабезпечені верстви населення переїжджали б в країни з кращими пенсіями та дотаціями й ставали тягарем для платників податків цих держав.

16. Виключення із принципу вільного пересування осіб в єс.

Визнається можливість введення обмежень, виправданих необхідністю забезпечення громадського порядку, громадської безпеки або охорони здоров'я. Порядок застосування цих обмежень визначений у Директиві 2004/38/ЕС і неодноразово тлумачився Судом.

По-перше, у рішенні Суд вказав, що участь в певній організації і поділ її цілей і завдань може розглядатися як індивідуальну поведінку особи, на підставі якого можна зробити висновок про застосування обмеження з метою підтримання громадського порядку та громадської безпеки.

По-друге, важливим моментом є те, що Суд вказав, що погляди на поведінка, що є підставою для застосування такого обмеження, можуть змінюватись в різних державах-членах, та якщо конкретна держава-член розглядає ту чи іншу діяльність як шкідливу і приймає в її відношенні адміністративні заходи, то воно може використовувати і таке обмеження. Нормальне ставлення до такої діяльності будь-якого іншого держави-члена не повинно грати ролі.

По-третє, принциповим положенням стало визнання Судом неможливості абсолютної рівності в підході до своїх громадян і іноземців при застосуванні обмежень на право свободи пересуванняробітників. Дійсно, держава-член не може застосувати до своїх громадян депортацію або заборонити їм в'їзд на свою територію.

Наступним обмеженням свободи пересування працівниківє так звана застереження про публічну службу, яка міститься у п. 4 ст. 39 Договору. Вона говорить: "Положення цієї статті не повинні застосовуватися до працевлаштування на публічну службу". Публ служба-"серії посад, які прямо чи опосередковано пов'язані з здійсненням влади відповідно з публічним правом і обов'язком охороняти загальні інтереси держави або інших публічних властей".

В принципі, можна визнати, що застереження про публічну службу поширюється на службовців поліції, військовослужбовців, державних чиновників, що мають владні повноваження, а не просто фінансуються з державного бюджету. Однак якщо держава-член все ж допустило громадянина іншої держави-члена до публічної службі, воно не може ставитися до нього інакше, ніж до своїх власних громадян, які перебувають на тій же службі.