15. Конференція щодо інституційної реформи та прийняття Ніццьського договору 2001 року.

 Ніццький договір є результатом роботи міжурядової конференції, що відкрилася у лютому 2000 року, і завданням якої було підготувати європейські інституції до розширення. 26 лютого 2001 р. було підписано Ніццьким договір, якніі вніс зміїні до Договору про Європейський Союз, Договорів, які засновують євро­пейські співтовариства, а також деяких пов’язаних з иимн актів. Цей до­говір став наступним кроком у процесі подальшого реформування Євро­союзу. Він містив статті і декларації, протоколи та інші додатки.

Ніццький договір був спрямований насамперед на реформування інституційиого механізму Євросоюзу у зв'язку з майбутнім розширен­ням цієї організації, коли до неї повинні приєднатися нові європспські країни. Реформи стосувалися чисельного складу Комісії, розподілу голо­сів між членами Ради Євросоюзу, визначення сфер, в яких постанови приймаються більшістю голосів, тощо.

Ніццький договір визначав 29 сфер, в яких постанові! приймалися кваліфікованою більшістю голосів.

Були розширені склад та компетенція Суду першої інстанції. Він став автономною судовою установою, і кількість його членів збільшила­ся. Цей Суд міг створювати палати для вирішення окремих спорів, а та­кож гранд-палату для вирішення основних категорій справ. До компетен­ції Суду першої інстанції було віднесено розгляд питань про законність актів, ухвалених інститутами ЄС, розгляд звернень держав-членів та ін­ститутів Європейського співтовариства про бездіяльність інших інсти­тутів об’єднання, вирішення спорів, пов’язаних з відшкодуванням збит­ків у випадку позадоговірної відповідальності Європейського співтова­риства, а також винесення преюдиціальних рішень.

Договір закріпив додаткові можливості для більш тісної співпраці окремих країн-членів Євросоюзу, які були започатковані Амстердам­ським договором.

16. Функціонування та розвиток права єс на сучасному етапі.

Наразі установчі договори ЄС складаються з двох договорів: 1. ДоговірпроЄвропейськийСоюз (зміненийМаастрихтськийдоговір 1992 р., ДЄС) – може визначатися якрамковийдоговір, щовстановлює загальні контури інституційного устрою ЄС і норма-тивні основи його зовнішньої політики;

2. Договір про функціонування Європейського Союзу (зміне-ний Римський договір про утворення Європейського співтова-риства 1957 р., ДФЄС) – докладно регламентує компетенцію ЄС і

діяльність його інститутів, органів та установ у різних сферах.

В першу чергу лікві-довано формально існуючу структуру «трьох опор», замінену виключною, спільною та координуючою компетенцією Союзу ідержав-членів (ст. 2 ДФЄС). Крім того припинило своє існуван-ня Європейське Співтовариство, правонаступником якого ставЄвропейський Союз (ст. 1 ДЄС). Всі згадуванняпро «ЄвропейськеСпівтовариство» були замінені на «Європейський Союз».

Ще більш суттєвим стало отримання нарешті Союзом статусуюридичної особи (ст. 47 ДЄС). ВпринципіСоюз отримав її в «спа-док» від Співтовариства, яке мало її від початку. Це означає, щоЄС нарешті має загальновизнану міжнародну правосуб’єктність, яка раніше мала обмеженийхарактер.

Серед інституцій виникла нова посада Голови ЄвропейськоїРади, що буде виступати, як «обличчя» ЄС на зовнішній ареніпоряд з Верховним представником з зовнішньої політики та політики безпеки. Фактичний розподіл повноважень між цимиінституціями ще не зовсім з’ясовано, проте полягатимуть вони

головнимчиномв сфері спільної зовнішньої політики і політики безпеки. При цьому здається, що Верховний представник буде виконувати функції, аналогічні міністру закордонних справ у державах, а Голова Європейської Ради здійснюватиме пред-ставницькі і церемоніальні функції на вищому рівні. ОбиратимеГоловуЄвропейськоїРади самаЄвропейськаРада кваліфікованою більшістю на 2,5 роки з правом одного переобрання (ст. 15 ДЄС).

В той же час наявність таких нових інституцій жодним чином не свідчить про перетворення ЄС на державу. Свого суверенітету він не має, правами його наділяють держави-члени в наслідок ясно висловленої спільної згоди в формі установчих договорів. Союз не може розширювати самостійно свою компетенцію поза умов договорів. Інституції ЄС або узгоджують або проводять політику держав-членів, але за їх на це згоди. Крім того до складу ключового органу ЄС – Ради входять державні чиновники, а Європейський Парламент обирають громадяни держав-членів (хоча останні і є одночасно громадянами ЄС).

Специфічнемісце в середині установчих договорів ЄС займає ХартіяЄвропейськогоСоюзу про основні прававід 7 грудня 2000 р.

Її текст прямо не включено до Лісабонськогодоговору, протеСоюз визнаєправа, свободи і принципи, викладені вХартії, якамає такуж юридичну силу, як і Договори. Одночасно положення Хартії жодним чином не розширюють компетенцію Союзу, як вона викла-денавДоговорах (ст. 6 ДЄС).

Разом з Лісабонським договором в офіційному друкованому органу ЄС – «Офіційному журналі ЄС» надруковано і підсумкові документи Міжурядової конференції 2007 р. з його підготовки. Ними є Заключний акт і декларації відносно різних статей уста-новчих договорів ЄС в редакції Лісабонського договору. Загаломїх 65, а 50 з декларацій схвалені Міжурядовою конференцією в цілому, інші 15 виходять від окремих держав-членів Європейського Союзу. Автентичні тексти Договорів існують тільки на 23 офіційних

мовах Європейського Союзу (на 2007 р.). Крім того вони можутьофіційно перекладатися на мови національних меншин держав-членів ЄС (ст. 55 ДЄС).