77. Судові органи в укр. Воєводствах Речі Посполитої.

Вищими судовими інстанціями були сеймовий та королівський суди, де судилися магнати й родовита знать. Впродовж 10 років до 1689 діяв Луцький трибунал як суд останньої інстанції на укр. землях. У судовій ланці переважали створені в повітах земські, гродські та підкоморські суди. Апеляційними інстанціями для них були Коронний і Литовський трибунали. Посадові особи земського суду (суддя, підсудок і писар) обиралися повітовими шляхетськими сеймиками. Найтяжчі кримінальні справи шляхти та інш людей розглядали гродські суди, де головними суддями виступали воєводи й старости. Тут також судили злочинців, затриманих на місці злочину, й розглядали справи про повернення челяді та невільних селян. Гродські суди поділялися на вищі й нижчі. Вищий — суд другої інстанції, до його складу входили головні судді. Нижчий діяв у складі намісника головного судді, шляхтича й писаря. Засі-дання гродських судів відбувалися щомісячно й тривали перші два тижня. На гродські суди покла-далося також виконання вироків, у тому числі й інш судів повіту. Функції встановлення межових знаків, розгляду конфліктів щодо меж земельних володінь феодалів покладалися на підкоморський суд, який діяв на Правобережній Україні на підставі Статуту 1566 р. Справи тут розглядав одноособово суддя — підкоморій. Магнати й шляхта мали вотчинні (доменіальні) суди, де вони особисто, чи за їхнім дорученням — управляючі маєтків чинили суд над залежними селянами. У самоврядних містах основними видами судів були поточний і виложений. Поточний розглядав переважно цивільні й господарські спори і збирався не пізніше, як на третій день після по-дання заяви позивачем.. Магістратські суди цивільні справи розглядали у складі ради на чолі з бурмістром, а кримінальні — лавою на чолі з війтом. До розгляду найтяжчих кримінальних справ залучався міський староста. У ратушних містах судочинство здійснювалося за участю війта або бургомістра під головуванням міського старости чи іншого урядовця. Судом другої інстанції, де можна було оскаржити рішення міських судів, виступав підвоєвода. Церковні суди, роль яких на укр. землях була значною, поділялися на духовні, доме-ніальні й монастирські. Духовні розглядали справи про порушення християнських канонів, церков-них обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користува-лися суди монастирські. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). Ви-щим церковним судом був консисторський суд митрополита.

78.Копні суди– давні народні суди сільських громад, громадські су-дові сходки. Назва копного суду походить від давньоруського слова “копа” і є спорідненим словам “копити”, “копитись”, тобто збирати, збиратися. Особливістю копного суду є те, що це суд самої общини, громади, яскравий приклад вирішення судових справ самим населенням. Копний суд мав компетенцію в межах так званого копного округу.За колом осіб підсудності копного суду підлягало все населення округу незалежно від станової приналежності. Відповідачами на копному суді були селяни, міщани міст, які не мали магдебурзького права, шляхта, інородці та іноземці.Мешканці копного округу були пов’язані круговою порукою. Компетенція. За колом справ копному суду були підсудні всі справи, які виникали на тери-торії копного округу . Копне право розглядало злочин як “шкоду”, тобто як збиток, завданий потерпілому. Тому основною метою правосуддя було відшкодувати йому збитки.Місце, де збирався копний суд було незмінним протягом багатьох століть і носило назву», «коповище». Усі учасники копного суду називалися копниками. Кількість копних суддів не була фіксованою і становила в залежності від спра ви. Вони обиралися населенням копного округу і були авторитетними представни-ками територіальної громади селяни, міщани і навіть представники шляхти (до проведення суд. реформи),.Кожна стадія копного судочинства називалася «копа». три осно-вні: гаряча копа (розслідування злочину),велика копа (судовий розгляд)завита копа (виконання рішення). У судовому процесі сторони доводили свою правоту за допомогою доказів. найважливішими були: власне визнання (дане не під примусом); присяга (Нерідко бувало, що присяга вирішувала процес. Сила присяги передовсім полягала в тому, що вона йшла з іменем Бога від совісті та була спрямована до совісті.); покази очевидців (свідки) - свідками могли бути лише християни з доброю репутацією. Помітну роль у процесі відігравали офіційні свідки. Возний виступав свідком правової процедури, здійснював перевірку та установлення фактів і забезпечував докази. Певне процесуальне навантаження несли й інші свідки - соки (збирали докази правопорушення), їздоки (у XV - першій половині XVI ст. були уповноваженими спільною довірою сторін, вважалися свідками у сфері поземельних розмежувань), діцькі (виконавці судової процедури), і люди добрі ( у площині публічно-правової процедури були передусім правовою стороною, яка своєю присутністю констатувала чинність кожної конкретної процесуальної дії). окументальні свідчення (боргові зобов’язання) .перевага надавалася письмовій фіксації, а не усному свідченню; речові докази (найважливішими були передовсім у кримінальних справах); офіційні (королівські) привілеї.

79 Центральні суди Гетьманщини Судова система Гетьманщини після 1654р. являла собою ієрархію підпорядкованих один одному сільських, сотенних, полкових судів та Генерального військового суду. З підписанням Зборівської угоди 1649р. і поширенням повноважень української влади на територію Київщини, Брацлавщини й Чернігівщини діючі суди було ліквідовано, а замість них за-проваджено систему козацького судочинства. У такому вигляді, запозичена, вона проіснувала до 1763 p., коли останній український гетьман К. Розумовський провів судову реформу. 1. Спочатку найвищим судом Гетьманщини був Генеральний військовий суд. Склад. За часів Б. Хмельницького до нього входили генеральний суддя та писар. Згодом склад суду розширився і включав двох генеральних суддів, писаря та представників від генеральної старшини. Компетенція. Діяв як суд першої інстанції у справах генеральної старшини, полковників, бунчукових товаришів. До його компетенції належали земельні спори, які вирішувалися призначе-ними із членів суду комісарами з виїздом на місце спору. 2. З XVIII ст. апеляційною установою на вироки Генерального військового суду у політич-них і кримінальних справах, стала Генеральна військова канцелярія. Очолював суд гетьман, який призначав членів суду лише з представників генеральної старшини. 3. Згодом на провідні позиції у Гетьманщині вийшов суд гетьмана, який мав необмежену компетенцію. Міг розглянути будь-яку справу нижчих судів. Вирок не підлягав оскарженню. У XVIII ст. компетенція гетьмана, як найвищого судді, часто обмежувалася російським урядом.

80. Місцеві суди, що діяли в Гетьманщині можна умовно поділити на: — суди сільських отаманів, що вважалися судами першої інстанції. Діяли у складі колегії, на засіданнях головував сільський отаман. Вирішували дрібні цивільні та кримінальні справи місцевих жителів та осіб, що вчинили злочини на території села. У кримінальних справах здійснювалося попереднє розслідування; — сотенні суди. Проводили свої засідання колегіально в сотенних містах. Суд розглядав цивільні й тяжкі кримінальні справи, а також ті, в яких однією зі сторін виступали представники сільської старшини. Мали право взяти до свого провадження будь-яку справу з відання сільського суду. Оскарження направлялося до суду третьої інстанції - полкові суди. Діяли як суди першої інстанції для козацької, сотенної та полкової старшини. Розглядали апеляції від сільського і сотенного судів. Суд очолював полковник, у його засіданні брали участь полковий суддя, представники полкової та значкової старшини. Замість полковника судове засідання міг проводити полковий обозний або осавул. Провадили судочинство у кри-мінальних справах, за які передбачалася смертна кара. Захисниками в суді часто виступали представники духівництва, старшини, шляхти, а з XVIII ст.- російські вельможі. також діяли міські суди, які поділялися на суди магістратські та ратушні. Магістратськими називалися суди, які провадили судочинство у містах, заснованих на магдебурзькому праві. У Ратушні суди діяли у містах і містечках, які не мали магдебурзького самоврядування. Підпорядковувалися козацькій старшині. Розглядалися різноманітні справи міщан, а також спори між ними й козаками. Апеляційною установою для ратушних судів був полковий суд. Гетьманщини після підписання Березне-вих статей 1654 р. діяли: - сільський суд або суд війта. Розв'язував дрібні цивільні та кримінальні справи. До складу суду входив війт, як його голова, вибрані представники місцевого селянства, інколи священики та управитель власника села. Апеляційною установою для сільського суду був ратушний суд; - доменіальні суди - суди землевласників або їхніх управителів над залежним селянським насе-ленням. У судах Гетьманщини, на відміну від польсько-литовських судів, засідання проводилися колегіально за участю представників громади. Розглядалися дрібні кримінальні та цивільні справи; - церковні суди. За доби Гетьманщини мали значно обмеженішу компетенцію, ніж у попередній період. їм підлягали справи, що стосувалися внутрішнього життя, а також питання про шлюб і сім’ю. Отже, суди, що діяли в Гетьманщині до 1760 p., порівняно з попереднім періодом, мали низ-ку особливостей. Зокрема: - вони стали безстановими, мали загальний характер; - для всіх судів характерною була участь громадськості; - судова та адміністративна влада й надалі перебувала в одних руках. Щоправда, якщо раніше вона належала польським урядовцям, то нині — козацькій старшині;- судова система характеризувалася наявністю значної кількості апеляційних установ, що призводило до тривалої процесуальної тяганини.

81. Міський суд в укр. М Надання місту магдебурзького права передбачало заміну на його території руського права німецьким, вилучення міста з-під юрисдикції воєвод, старост, намісників та інш представників державної влади на місцях; впровадження самоврядування.На чолі магдебургій стояв війт . Він мав широкі імунні права та привілеї. Спочатку посада війта була спадковою, але згодом на українські магдебургії Великого князівства Литовського поширюється польське правило, за яким державні посади можуть відчужуватись (даритись, продаватись), даватись в оренду тощо. Влада війта в місті, у тому числі і судова, була практично необмеженою. Це породжувало численні випадки зловживань владою. Основним судовим органом українських магдебургій була лава. До її складу входили війт і присяжні лавники, яких війт обирав разом із міщанами. За магдебурзьким правом, лавників мало бути 11 (за числом апостолів, крім Іуди), війт був 12-м. Лава засідала в суді, розглядала справу й виносила вирок. Іноді лава об’єднувалася із радою для розгляду неординарних судових справ. Головою колегії лавників був лентвійт. Він призначався війтом із міщан і виступав як посе-редник між війтом і міською общиною. В українських магдебургіях склалася своя система судів, відмінна від класичної. За Саксонським Дзеркалом і Вейхбільдом (кодексами магдебурзького права) існувало три види судів: буркграфський суд (він же був і головною судовою інстанцією), суд виложений, суд поточний. Перші два види судів діяли в усталені терміни судових сесій, останній – за потребою в інтервалах між сесіями. У більшості українських магдебургій не було буркграфського суду оскільки суд у найтяжчих кримінальних справах знаходився здебільшого в руках державної адміністрації. Суд поточний збирався на третій день після надходження скарги позивача. До компетенції вказаного виду суду входив розгляд і цивільних, і кримінальних справ. На сесіях виложеного суду розглядались цивільні справи; до нього звертались власники селян-втікачів у місто. Крім лави і ради судову компетенцію мали також цехи. Вони розглядали дрібні справи, які виникали в процесі трудової діяльності членів цеху. до судової компетенції цехів належали справи про порушення трудової дисципліни, порядку на цехових зборах, правил торгівлі тощо. Рішення виносили або старші члени цеху, або цехмістр одно- осібно. Характер покарання залежав від провини робітника. Цеховим судом застосовувалися грошові або штрафи, ув’язнення і навіть виключення членів цеху з організації. До підмайстрів у деяких цехах застосовувалось побиття.

82. Судово-адмін органи ЗС Чинними на Запорожжі дослідники вважають такі судові установи: -паланковий суд або суд паланкового полковника. Вважався судом першої інстанції. Його компетенція поширювалася на територію паланки, яку очолював паланковий полковник, він же — голова суду. Розглядалися справи про злочини, за які передбачалися незначні покарання. -курінний суд, або суд курінного отамана — суд другої інстанції. Розглядав апеляційні справи з паланкового суду. Його очолював курінний отаман, компетенція якого, як першої інстанції, поширювалася лише на козаків одного куреня. У разі належності позивача і відповідача до різних куренів справу розглядав суд отаманів обох куренів; - суд військового (генерального) судді. Був судом першої інстанції з тяжких кримінальних справ. Вирок міг бути оскаржений до найвищої судової установи — кошового отамана, а в тому разі, коли військовий суддя виконував обов'язки наказного кошового отамана (за відсутності останнього) і від його імені виносив вироки, вони могли бути оскаржені лише до козацької ради; - суд кошового отамана. Здійснював юрисдикцію на всій території Запорожжя. Його вироки були остаточними, оскарженню не підлягали. Мав право помилування та перегляду вироку в бік його пом'якшення; -Військові ради були вищим військовим, адміністративним і судовим органом — суд козацької ради — своєрідний верховний суд Запорозької Січі. Збирався кошовим чи наказним отаманом для вирішення найрезонансніших справ. Вирок виносився голосуванням чи підкиданням шапок усього козацького загалу, у тому числі й паланкових козаків. Судова система на Запорожжі не розрізняла кримінального процесу від цивільного. Проте кількість кримінальних справ, розглянутих січовими судами, значно перевищувала кількість справ цивільних. Вирок у кримінальних справах оголошував довбуш. Він же вказував місце виконання покарання, якщо таке застосовувалося. Судова система на Запорожжі базувалася на принципах демократичності, безпосередності, змагальності, колегіальності, що служили запорукою дотримання в суді особистих прав козаків.

83. "Руська правда" – давньоруський правовий кодекс. У науковій літературі списки найдавнішого збірника вітчизняного права прийнято розділяти на три основні редакції: Коротку, Просторову (або Поширену) та Скорочену (із Просторової). Збірник складався з двох основних частин: "Правди Ярослава" , "ПравдиЯрославичів" , а також "Локону вирного" і "Уроку мостникам". Усього в науці відомо близько десяти списків (варіантів) Короткої "Руської правди". Правда Ярослава, основуючись на давньоруському звичаєвому праві, мала на меті врегу-лювати найбільш гострі повсякденні відносини, що виникали головно у середовищі князівських воїнів і дружинників. Просторова "Руська правда" У цьому Уставі, який містив близько 70 правових положень, містилися но-ми не тільки кримінального, а й цивільного права, регулювався порядок укладення окремих договорів і встановлювалася відповідальність за їх порушення. Було встановлено максималь-ний відсоток за договором позики 150 процентів річних від суми боргу. Важливою новацією згаданого зводу законів стало детальне врегулювання правовідносин між феодалом-боргодавцем і залежним від нього селянином-закладником (закупом). Сама поява в законі таких норм свідчила про те, як далеко просунулося суспільство у феодалізації. Скорочена "Руська правда" (50 статей) не мала самостійного вжитку та була призначена для використання у церковних судах. Зміст. У «Руській правді» закріплені основні форми кримінального процесуального права. Її норми містять особливі форми досудового процесу, коли встановлюються досудові відносини між потерпілим (майбутнім позивачем, обвинувачувачем) і вірогідним відповідачем (майбутнім обвинувачуваним). Ці відносини регулювалися статтями «Руської правди» про «звід» і «гоніння сліду», які є трансформованими нормами звичаєвого права. Звід — це порядок (процедура) установлення осіб, що привласнили чужу річ та повернення її власникові. «гоніння сліду» полягало в розшуку злочинця, не спійманого на місці злочину, по залишених слідах, Уважалося, що там, де губляться сліди, перебуває злочинець. Значення. Статті "Руської правди" дають досить повне уявлення про правову систему Київської Русі взагалі та про основні принципи її облаштування зокрема. Як перший відомий нам кодифікований збірник давньоруських юридичних норм вона найповніше зберегла давні положення звичаєвого права Русі-України.

85. Судебник короля Каземира Ягеловича давній Литві 1468 лютого 29

Джерела: правовий звича, привілеї, РусПравда, церковне право, жалувальники. Структура. Складався зі вступу і 28 умовних артикулів , в яких визначалася система судів, їхня компетенція, а також містилися норми цивільного, криміналь-ного і процесуального права Написан давньорусько. Полууставною мовою. . Зміст. Судебник 1468 за загальним змістом уміщував норми права, крим-процесуального права та деякі інші. Згідно з С. кримінальна відповідальність наступала з досягненням 7-річного віку. розрізняв 3 види крадіжок: дрібні крадіжки (вартість вкраденого менше 1/2 грошецй), середні – до 2кіп, великі крадіжки – більше кіп. Копа = 20грошей. За дрібну крадіжку, вчинену вперше, застосовувалось покарання у формі штрафу, за середню та велику-смертна кара через повішання. Покарання стають тяжчими. Слідчі дії проводив сам потерпілий. С. містить таке поняття, як співучасть. Співучасники несли солідарну відповідальність. Вищою судовою інстанцією у всіх справах був король. Основні види покарань – смертна кара через повішання або спалення, штраф. Екзекуцію проводив суддя (тіун, воєвода) або потерпілий чи його близькі. У 25 артикулі йдеться про адмін., трудову відповальнісь за неналежне утримання доріг і мостів(стаття з РусьПравди) Значення. Із прийняттям Судебника Казимира 1468 р. було започатковано розвиток нового етапу у правовій теорії, практиці законодавчої діяльності державних органів, нових принципів систематизації і кодифікації феодального права, який був завершений виданням трьох Статутів Великого князівства Литовського. Установив мінімальний вік суб’єкта злочину. Превентивність покарань. Залякування через страшні покарання.