19.«Руська правда» визнавала такі види злочинів:

- злочини проти життя. Найтяжчим - вбивство . Навмисне вбивство називалося «душогубством». За здійснення вбивства в розбої передбачалося найсуворіше покарання — потік пограбування. Деякі вбивства були безкарні: вбивство нічного злодія, вбивство внаслідок провокації.

- заподіяння тілесних ушкоджень. За «Короткою правдою» злочіном вважалося позбавлення особи життєво важливих органів, насамперед ноги, руки, ока, носа. Значний штраф у розмірі 20 грн (полувіра) пояснювався тим, що потерпіла особа обмежувалась у правоздатності. Вона потрапляла під опіку церкви, де її спостигала так звана громадянська смерть; ушкодження навмисні і ні,- злочини проти честі. Йшло про образу не словом, а фізичною цією. Цей вид злочину близький до складу злочину проти здоров'я, однак відповідальність передбачалася значно суворіша. Так, за удар невийнятим із піхов мечем передбачалися санкції вчетверо суворіші, ніж за тяжку рану. Такі ж стягнення очікували на того, хто вдарить іншого батогом, долонею чи зворотнім боком меча або посягне на символ чоловічої гідності — бороду та вуса; - злочини проти здоров'я. До них відносили заподіяння ран та ушкоджень, побої. За їх здійснення передбачався штраф у розмірі три гривні;- майнові злочини. Право не розрізняло пограбування від розбійного нападу чи від крадіжки. Ці кримінально-правові категорії містилися в одному терміні — «татьба». Тяжкість татьби залежала насамперед від цінності вкраденого. Найвищий штраф у розмірі 12 грн накладався на осіб, що вчинили викрадення холопа чи бобра. Як бачимо, раб ставився на один щабель із твариною. На визначення тяжкості покарання впливало і місце вчинення крадіжки. - злочини проти особистої свободи відомі «Руській правді» у двох видах: продаж напівзалежної людини в рабство і позбавлення волі за і тдуманими обвинуваченнями. Суворіші наслідки наставали для злодія, що реалізував свій злочинний намір викраденням майна чи тварин із закритого приміщення — хліва, будинку тощо. Про рецидив у «Руській правді» не йшлося.- злочини проти шлюбу та моралі. Виникли після прийняття християнства, містились у церковних уставах. До цієї категорії злочинів належали: — злочини, що підлягали церковному суду та грошовому штрафу на користь церковної влади. А саме: шлюб між родичами; двоєженство; розлучення, не освячене єпископом, тощо; -злочини проти громадських інтересів( грабунок могили, погане поводження в церкві, грабунок предметів культу( церковна татьба), віровідступництво).-злочини проти держави( повстання, змова з ворогом,тощо.) У «Руській правді» не згадувалися, проте відклалися в інш історичних та правових пам'ятках епохи.

21.Види покарань Смертна кара за РусПР такого не було, але дозвол кровна помста. Тільки при відмові від пмсти призначався штраф. Із літописів – смертна кара все ж була. На Русі були відомі такі види покарань:

— кровна помста. на принципі таліону. За відсутності месників чи небажання родичів потерпілого мстити встановлювалася грошова компенсація. Помста мала застосовуватися тільки за два види злочинів: вбивство та заподіяння тяжких ран і сильних побоїв. У другій половині XI ст. Ярославичі змінили систему кровної помсти в інтересах привілейованих верств суспільства.. Згодом Ярославичі взагалі скасували кровну помсту;

-потік і пограбування - найбільш суворе покарання, що передбачало вигнання злочинця із общини, перетворення членів його родини на рабів і в конфіскації належного йому майна. Застосовувався за три види злочину: вбивство в розбої, підпал будинку і присадибних будівель, повторне конокрадство; - віра — грошове стягнення за вбивство у розмірі 40 грн. Відомі й подвійна віра (80 грн), коли з'являється право-привілей; полувіра (20) грн за вбивство чи заподіяння каліцтва жінці; дика віра — складчина членів общини. Вона виплачувалась у двох випадках — ненавмисного вбивства під час сварки чи на бенкеті та відмові общини видати злочинця чи здійснювати заходи з його розшуку. Хто не міг виплатити стягнення, що надходили до князівської скарбниці, ставав рабом. Інші штрафи за вбивство представників нижчих верств суспільства коливались у розмірі від 5 до 12 грн; -дика віра - сплачувала верв, коли на її території знаходили вбитого, а вбивцю з якихось причин община не видавала (не вдалося розшукати тощо). - продаж - штраф, що надходив до скарбниці князя у трьох розмірах, залежно від виду злочину: а) тяжкі злочини - 12 грн; б) інші злочини - 3 гривні; в) малозначні - 60 кун; - урок - грошова компенсація, яку отримували потерпілі від злочинів. Розміри визначалися судом індивідуально;- головщина — грошове стягнення на користь сім'ї чи родичів убитого. На думку вчених, розмір головщини відповідав розміру віри. Свою систему покарань мала і церква, яка їх накладала за злочини, котрі потрапляли під її юрисдикцію. А саме: - епітимії (покаяння); -штрафи від 1 до 5 грн золотом; - членоушкоджувальні покарання (за богохульство відрізали язика, виколювали очі); - тюрма (в'язниця).

22. (Судочинство) Судовий процес – сукупність правових норм, на основі яких встановлюється визначений порядок розгляду справ у судових органах - у КР мав яскраво виражений змагальнийхарактер : він починався лише з ініціативи позивача, сторони в ньому (позивач і відповідач) користувалися рівними правами, судочинство здійснювалося публічно та усно. Процес ділився на три етапи (стадії) – “заклич”, “звід” і “гоніння сліду”. Характерні органи судочинства: 1.Єдиний порядок справ судовими органами не встановлювався2.Цивільний судовий процес не був відокремленим від кримінального3.Не було чіткого розмежування між окремими стадіями судового процесу, більшість судових процесів розмежувавилася за нормами звичаєвого процесуального права. Тяжба поділялася на: -Попереднє досудове слідство-Безпосередній розгляд спави в судді-Винесення вироку (оголошення постанов у судді)-Оскарження судових процесів-Виконання судових поставнов. Активність позивача в процесі проявлялася, наприклад, при розшуку злодія. «Руська Правда» передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані «заклич», «звід» і «гоніння сліду». Судоустрій – сукупність спеціальних органів влади, які мають органів влади, які мають функції по розгляду справ, пов’язаних із цивільно – правовими, кримінально-правовими відносинами на підставах правосуддя з метою винесення справедливих рішень. Єдиної системи судочинства не було Органи: -Княжі суди -Військові суди в містах із правом самоврядування -Верховний суд-Сільські громадські суди-Приватновласницькі суди-Церковні суди

23 «зводу» та «гоніння слідом» Попереднє слідство відбувалося за 2 способами:

-Гоніння слідом – відбувалося при скоєнні тяжких злочинів, крадіжки худоби, підпала, нанесення тяжких ушкоджень ( зазвичай – проводили члени громади, де ці злочини були вчинені), слідчі обиралися. Підозрювана особа могла відвести від себе слід.-«зводи» - потерпілий знав, де знаходиться його річ, але не міг довести, що та особа, яка тримає річ є злочинцем). Звід– процедура установлення осіб, що привласнили чужу річ та повернення її власникові за допомогою «заклича (у разі крадіжки або зникнення холопа, коня, зброї потерпілий повідомляв про це на торговищі). Якщо протягом трьох днів після оголошення річ у когось знаходили, то останній залишався відповідачем. Він був зобов'язаний повернути річ і заплатити штраф. Початок зводу: Якщо ж майно власника було знайдено, але людина, в якої знайшли зникле майно, не визнавала себе злодієм, виправдовувалася тим, що купила чи якимось іншим, не крим., шляхом придбала її, то в такому разі знайдена річ залишалася на деякий час у власника, але він повинен був показати власника речі, в якого ця річ була придбана. Якщо ж і третя особа не визнавала себе злочинцем, то робила те саме, що й друга. Останній повинен був доводити свою невинність, тобто захищати себе. Закінчення зводу: - Останній підозрюваний не може довести законність придбання даної речі, а тому він визнається злодієм. У цьому випадку злодій повинен заплатити продаж і винагороду тому, кому він продав украдену річ. -набувач речі може довести добросовісність її придбання, проте не знає особи,в якої її придбав ( закон встановлював, що той, у кого знаходиться розшукувана річ, довів чесне її придбання, але не зміг зазначити людину, у якої її придбав, він втрачає гроші, сплачені за річ, але зберігає право позову до продавця речі. У такий спосіб на нього покладалося продовження розшуку злочинця); - звід приводить до кордонів держави. Друга форма розшуку — "гоніння сліду"— це пошук злочинця по залишених ним слідах. Існували загальні правила "гоніння сліду", які передбачали: -якщо слід губився на великій дорозі або в безлюдному степу, розшук злочинця припинявся. -якщо сліди приводили до якоїсь общини, вона була зобов’язана відшукати злочинця і видати його. Інакше община зобов’язана була сплатити так звану "дику виру" — штраф. -Якщо община не відведе від себе сліду, не зазначить його продовження або силою усуне позивача від розшуку ("відіб’є від сліду"), вважалося, що тут ховається злочинець. перед нею поставала альтернатива: або сплачувати "дику виру" або колективними зусиллями провадити розшук злочинця або його слідів, що знімало з общини підозру.

24. Види доказів На судовому процесі сторони доводили свою правоту з допомогою судових доказів. У КР судовими доказами були: 1)власне визнання; 2)особиста клятва сторін 2) свідки (”видоки” – щось бачили, чули, безпосередньо не були на місці злочина – прямі свідки і ”послухи” – щось чули від кгось – непрямі свідки), якими могли бути тільки вільні люди (сумнівно щодо жінок); 3) присяга - рота (складали сторони і свідки); 4) ордалії (так звані Суди божі) поле – судовий поєдинок; 5) речові докази (сліди побиття, рани, тіло вбитого, свідки тощо)6) жереб При кримінальних справах достатніми доказами вважалися прямі докази (рани, синці тощо) або свідчення двох очевидців - видоків. При звинуваченнях у крадіжках, у майнових суперечках найбільш важливим доказом була виявлена наявність украденої речі - речовий доказ. Недоведене звинувачення спричиняло стягнення судового мита на користь князівського уповноваженого і від позивача, і від відповідача (штраф 3 гривні за смерда і 12 - за боярина).при відсутності доказів факту злочину винний визначався за допомогою випробувань так званих ордалій (судів Божих) - водою, залізом або “полем” тощо. Найбільш поширеною з ордалій у КР був судовий поєдинок - ”поле”. Переможець поєдинку вигравав процес. У справах понад 6 гривен випробовували залізом. Підозрюваному давали в руки розжарений шматок заліза і по характеру ран судили про правильність або неправильність звинувачення. Звернення до Божого суду вважають традиційним для ранньофеодальних релігійних суспільств, коли можливостей для справжнього розшуку і збору доказів, як правило, не було.Якщо вартість вкраденої речі була відносно незначною (менше двох гривень), обвинувачення доводилося або спростовувалося простою клятвою. Той, хто прийняв таку присягу, вважався невинним. Клятва-присяга існувала ще до прийняття християнства.Тоді присяга називалася “ротою”. З прийняттям християнства присяга також носила усний характер і супроводжувалась цілуванням хреста. Зважуючи значення усіх доказів, наданих сторонами, суд виносив (усно) рішення вирок. Суд сам не виконував цивільних рішень. Про це дбала зацікавлена сторона.Кримінальні вироки виконував здебільшого князь або його урядовці. Стороні-переможцю допомагала держава. Потерпілий міг задовольнити свої інтереси за рахунок майна засудженого, або змусити його відпрацювати заподіяну шкоду(повернути в холопство), коли майна не вистачало. Ніяких вказівок про повторний розгляд справи на скаргу незадоволеної сторони ”Руська Правда” не містить.

25. Система права Галицько-Волинського Джерелами права слугували:

а) правовий звичай, яки з часом санкціонувала держава, перетворивши в норми звичаєвого права (кровна помста, ордалії, свідчення в суді)б) "Руська правда", яка поширювалася в усіх трьох редакціях - короткій, просторовій та скороченій. в) князівське законодавство (устави, угоди та грамоти князів). г) міжнародно-npaвовi акти - угоди князів з орденом хрестоносців (1308-1335 pp.); д) канонічне право церковних уставів Володимира та Ярослава, "Номоканон", "Кормча книга"; е) магдебурзьке правo у вигляді грамот князів на самоврядування.Правотворення в Галицько-Волинській Русі має свої особливості:а) внесенні змін в існуючі руські джерела (збірники) праваб) створенні нових законодавчих актів. Зміни в праві були зумовлені еволюцією соціально-економічних відносин та особливостями суспільно-політичного розвитку Галицько-Волинського князівства. Вони розвивалися у напрямку посилення регулятивної ролі юридичних актів ”Грамота князя Івана Берладника”- регламентувала правове становище окремих іноземних купців при їх приїзді на землі князівства. Рукописання” князя Володимира Васильковича (близько 1287 р.) свідчить про існування в період роздробленості права спадщини феодального володіння у Володимиро-Волинському князівстві, а також – про порядок передачі князями права експлуатації феодально-залежного населенням своїм спадкоємцям. “Грамота володимир-волинського князя Мстислава Даниловича” (1289) дає уявлення про розміри і форми феодальних повинностей міського населення на користь державної влади.В останній період існування Галицько-Волинської держави тут з’являються початки організації міського самоуправління. Спочатку воно стосувалося тільки німецького населення, а згодом поширювалося на усіх міщан. Магдебурзьке право прийшло на західноукраїнські землі разом з німецькими колоністами. Одним з перших міст, в якому німецька людність була виведена з-під юрисдикції місцевої адміністрації був Володимир-Волинський (бл. 1324), а першим містом, що отримало повне Магдебурзьке право був Сянок (1339). Грамота останнього галицько-волинського князя Юрія ІІ Болеслава наділяла міщан цього міста привілеями, і, зокрема, звільняла їх від податків на 15 років. Цивільно-npавові норми зазначених джерел передбачали інститут права власності та зобов'язальних дій. Придбане шляхом купівлі рухоме та нерухоме майно можна було продати, подарувати, обміняти.Поширювалися угоди позики, поклажі (депозиту) цінних речей, застави, обміну. Родинне право передбачало шлюб, опіку та успадкування. Норми карного права збереглися незмінними з часів єдиної Київської Русі. з'явилвся зокрема такий вид злочину, як змова проти князя та його влади. Почали застосовувати поряд зі штрафами такі види покарань, як смертна кара, ув'язнення у фортеці, вигнання, конфіскації. Процесуальне право передбачало змагальний характер розгляду справи, диспозитивність сторін. Впроваджувалися розшук (заклич, звід, гоніння сліду), допит свідків (видоків та послухів), надання доказів, божі суди. Вирок виносився усно.

26. Звичаєве право – мало подальший розвиток. Застосовується у багатьох галузях права.Окремі галузі:-феодальне звичаєве право (шляхетне) - сукупність правових звичаїв, які визначали правовідносини тільки в самому стані феодалів - маєткове звичаєве право (мануріальне) – правовідносини, які виник між феодалами-землевласникамиі залежними від них сільськими і міським населенням.- міське звичаєве право – особл розвитку мало в містах вз правом самоврядування. Цими нормами визначалися правовідносини між органами самоврядування і міщанами.- торговельне звичаєве право – визначали правовідносини між торговими людьми, купцями, лихварями між власниками і капітанами торг кораблі- великокняже звичаєве право (загальнодержавне) – визн правовідносини між великим князем як господарем держави і всіма його підлеглими- церковне звичаєве право – - лицарське звичаєве право- гільдельне ( вексельне) звичаєве право

Правові звичаї вик при вирішенні судових справ, для органів права та управління.

27. Привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися лише окремих осіб або суспільних та етнічних груп. Такі привілеї були важливою сферою діяльності князів. Вони поділялися на три групи: а) дарчі грамоти б) привілеї в стислому значенні слова в) грамоти охоронного характеру. Дарчі грамоти власне не належали до привілеїв, бо не звільняли нікого від виконання загальнообов'язкового права. дарували нерухоме майно, землі або десятину церквам. Деякі підтверджували акти продажу, заповіти тощо.

Привілеї у стислому значенні слова. Такими грамотами князь надавав різні пільги окремим особам, родинам або містам, імунітети, якими державна влада звільняла від державного суду, податків, адміністрації. нколи, даруючи привілей, князь переносив на певну особу частину своїх державних прав: право суду, збирання податків з певних територій тощо. грамоти надавались містам, які постраждали від стихійних лих, чи за якісь особливі заслуги. Так, у 1508 р. Великий князь звільнив Волинь від поголовщини, а Київ - від підводної повинності та тіунського суду. Окремо стоять грамоти загального характеру, які показують, як з часткових привілеїв виростають загальні станові привілеї. Вони поділяються на грамоти шляхті, містам та євреям. З шляхетських привілеїв дійшло лише шість: Ягайла з 1387 р., Городельський - 1418 р., Казимира - 1437 р., Олександра - 1492 та два привілеї Сигізмунда - 1506 та 1522 рр. Через них прийшла рецепція польського права. Найважливіший з них - це 1437 року, який розширив права попередніх привілеїв на всю шляхту без обмеження по майновій, соціальній чи релігійній приналежності, звільнив маєтки від податків, заборонив селянам переходити з шляхетських маєтків і встановив панські суди над селянами.Окрему групу привілеїв становлять грамоти, що наділяли міста магдебурзьким правом, звільняли їх від підпорядкування загальнодержавним законам. Міста звільнялися від суду та адміністрації державних урядовців, діставали право володіти ґрунтами на терені міста, дуже часто міщанство дістало різні привілеї поряд із магдебурзьким правом. Привілеї охоронні видавалися на прохання людності про збереження старих прав. "обласні привілеї" оберігали стародавні звичаї і стосувалися не станів, а цілої землі. До нас дійшло 13 грамот. Найстарша - Ягайла 1424 чи 1430 року видана для Луцької землі, якою він надає давні права - однакові для всіх мешканців, незважаючи на віру. Таким чином, сеймові постанови і привілеї являли собою нормативні акти, які регулювали право за відсутності чітко кодифікованих збірників законів. Договірні привілеї -жалування-установи (митні, судові, послужні, вотчинні, пільгові, присяжні, охоронні, складові)