36. Спадкове право за письмовим або усним договором, у разі або відсутності за законом або звичаєм.

З’являються тестаменти – лат – письмовий заповіт ( у розділі « про тестаменти»)Позбавлялися права передавати майно за заповітом:-Мололітні діти-Марнотратці-Психічні, сліпі від народження-Банкрути-Засудженні на смерть-Політичні злочинці-Невільники (діяло 1588р)-Ненормальні

За законом: передавалося кровним родичам по низхідній ліні.Майно батька – частина передвалася дочкам на посаг.Материнське майно передавалося як синам так і дочкам. Якщо не було прямих кровних родичів, то майно передавалося по горизонтальній лінії чоловікам.Якщо не було родичів по горизонтальній лінії – то майно передавалося батькам. Батьки двох категорій: кровні батьки, хрещенні.Якщо нікого не було – то таке майно називалося відчужуваним – переходило у державну власність. Батьки могли позбавити дітей спадка: -Коли діти фізично знущалися над батьками при житті.-Коли діти засуджених батьків не просили про їх помилування-- коли діти свідчили проти батьків у суді-Коли діти вигнали батьків із дому під час голоду, -Зрада вітчизні тощо

37. Опіка регламентувалися законодавством. опіка встановлюється над неповнолітніми дітьми до повноліття. повноліття для дівчинки 13 років для хлопця 18 першому. опікуном була вдовам якщо не було нічого вказано в Заповіті. вдова до одруження. опіка за заповітом призначалися як за церковними так і світськими законами. опікун повинен був утримувати, опікуватись підопічним та надати йому ту професія яку він сам мав. повинен зберігати майно до повноліття рухоме і нерухоме. якщо ні то відповідальність була кримінальною або адміністративно.. діти під опікою могли оскаржити опікуна. За правом опікун міг користуватися але не розпоряджатися цим майном.якщо дівчина і після досягнення повноліття не виходила заміж, вона з-під опіки не звільнялася. Опікунами, згідно з законом, вважалися батько або мати неповнолітнього, а також найближчі родичі; сторонні особи могли призначатися опікунами лише згідно із заповітом батьків або за рішенням суду. Опікун призначався з того стану, до якого належав опікуваний. Він мав нести усі повинності, що лежали на майні опікуваного, і мати не меншу дієздатність, ніж власник, який залишив майно неповнолітньому. Земський суд призначав опікуном уродженця ВКЛ, який мав доглянутий власний маєток і своє особисте господарство. Опікунами не могли бути служителі культу, за винятком випадків, коли священнослужитель сам мав власний маєток у тому ж повіті.

Опікун не мав права відчужувати майно осіб, що перебувають у нього під опікою. Справи за позовами до неповнолітнього про відчуження майна, припинялися до настання повноліття

38. Поняття злочину У крим праві дедалі більше відображена станова нерівність суспільства. На шляхетському стані обмежується захист честі й свободи. За західноєвропейським зразком кримінальне право ґрунтується на доктрині превенції злочину, що в основі своїй містить залякування як злочинця (спеціальна превенція), так і усього населення (генеральна превенція) перед вчиненням злочину. Превентивність: - спеціальна превенція, настрашення особи, яка вже скоїла злочин, генеральна превенція – настрашення (карали публічними карами. Існували «образи» чи «обіди». Пізніше розуміння злочину змістилось у сферу порушень норми права. Відтак з‘явилися терміни «злодійство», «бой», «ґвалт», «грабіж» та ін. Отже, спочатку панівний приватноправовий елемент поступається перед дедалі сильнішим поглядом на злочин як на порушення правопорядку. •"Кривда", неправда, образа , того чиї інтереси порушенні•"виступ" порушення законів звичаїв•Порушення спокою посполитого, який чинить шкоду громаді і є загальношкідливим.•Вина що передбачає винність виконання•"гріх" — протиправний богові.•Злочинство діяння неозумне та срамне. Кримінальна відповідальність наставала за Судебником Казимира з 7-літнього, а за першим Статутом Великого князівства Литовського– з 14-літнього віку, а за другим і третім - з’являється поняття деліктоздатності. Злочинець вважався винуватим, коли він усвідомлював протиправність діяння і мав волю його вчинити. Чітко розрізняється співучасть у вчиненні злочину на головних злочинців, учасників злочину, помічників і підмовників. Об‘єктами злочину могли бути майно (державне, приватне, муніципальне), усі особи, крім тих, що перебували поза правом, яких можна було безкарно вбивати. Посиленою правовою охороною користувалися державні посадовці всії рангів. Різні види співучасті: - організатори, - виконавці, - підмовники,- помічники, - зберігальники, -краденики тощо. З’являється поняття рецидиву иа професіональність злочину. Не всі злочини вваж рецидивними.

39.Литовський статут в його трьох редакціях виділяє наступні види злочинів:

-Злочини проти суспільності: фальшування грамот, монет, печаток, судових рішень.-релігійні злочини: єресь – перехід у протестантство напр., перемова християн на нехристиянську віру, блюзнірство (показ язика іконам напр.), утримання християнок годівниць нехристиянками.- злочини проти приватного життя – навмисні і ненавмисті. Навмисні – звичайні, кваліфіковані, ненавмисні – випадкові, унаслідок занедбання, із необережності. За деякі вбивства звинувачувальні звільн від покарання(кнаслідок необхідної оборони, провокації, реторсії, убивство нічного злодія, убивство в погоні). Були полегшені покарання за вбивство (коли чоловік застає дружину із чужим чоловіком на гарячому місці, убивство матір’ю нвоородженої дитини)

- злочини проти тіла: 1 умисні, ненавмисті, випадкові, із необережності. 2 проти здоров’я, каліцтво. -злочини проти родини: двожонство, кровозмішування, викрадання чужо дружини, злочини проти батька мати.-злочини проти моралі. зґвалтування. У цій справі основним доказом для суду служив крик потерпілої. , зводницто(відрізали ніс та губи), проституція, поза статеві зносини. -Злочини проти публічного майна:

Зневага магістрата, злочини проти великого князя або короля як господаря держави, змова, критика великокняжих вироків, невідповідна поведінка при дворі князя. - злочини проти держави. Називалися "образа маєстату господарського". Зрада вітчизні, утеча до ворога, заколот, передача ворогам фортеці, замах на урядовців, звільнення заключених, військові злочини, порушення покою в армії, продаж товару за кордон, службові злочини, хабарництво- злочини проти честі і свободи – звинувачення шляхтича в тому, що він нешляхетног походження, образи, побиття мечем у піхвах. Образа одруженої жінки каралося в 2 рази більше- злочини проти домашнього мира:наїзди (напади на маєтки)- злочини проти майна: -таємне та відкрите пограбування, крадіжка. – розбійний напад, злодійство, підпали, перенесення межових знаків, шахрайства, кмисне пошкодження майна, знайдення і присвоєння чужої річі без об’ви . Межа між тяжким пограбування і легким 4 копи грошей.

40. Основна мета покарання Покарання у праві цієї доби позначалося декількома термінами. ”Кара”, ”казнь” і стосувалися усіх видів покарань. Терміном ”провина” позначалися в основному майнові покарання і тюремне ув”язнення, а ”покутою” - тілесні та покарання метою яких є гноблення. Основними цілями покарання були :Осн. мета – запобігання скоєнню злочину.Продовження присутності моральної помсти.1) залякування (Передбачалося, що за допомогою залякування жорстокими покараннями можна було утримати від вчиненнязлочинів або навіть виправити злочинця). 2) Відшкодування заподіяної шкоди й створення майнових вигод потерпілому за рахунок злочинця або його близьких.3) Заподіяння шкоди (страждань) злочинцю – відплата (здійснювалася з огляду на станову належність як потерпілого, так і злочинця. При рівному становищі їх в суспільстві - за принципом таліона,”око за око, зуб за зуб”). Мститися міг рівний за станом (шляхтич-шл, міщанин- міщ, інакше це злочин)., покарання рівне.

41. форма покарань Кримінальне право доби Литовських Статутів знало різні види покарань. Публічні, приватні (виконувалися або потерпілим або його родичами без втручання громадських та державних судів) Найчастіше застосовувався вид покарання як головщина (за убивство, проти життя, пограбування). Була у вигляді штрафів, вони визначалися у розмірах залежно від станового положення потерпілого (до 100кіп грошей). Нав’зка –відшкодування збитків. Нав’яка і головщина для одруженої жінки у 2 рази більша ніж для чоловіка. Плата за лікаря, що став нетрудоспособним виплачувалася цехові. Публічні покарання: виносилися легітимними судами, смертна кара, проста та кваліфікована,Кари на тілі (побиття руками, різгами, відрубування рук, якщо пограбування церковного майнв, відрізання носу, вух, губів тощо. Ув’язнення. Позбавлення волі було превентивним заходом, ув’язнювали тимчасово. Строк ув’язнення повинен ділитися на 3. Ув’язнення: легкі ( у верхній частині фортеці, в’язниці), важкі (у нижній частині, підземелля). Позбавлення честі, станових переваг. Це вид покарання проти шляхтичів. Виносилися центральними верхніми судами ( протидержавні злочини, непослуг судам, зневага винним посадових осіб) Як окремий вид покарання конфіскація майна. Додаткові публічні покарання : вигнання з громади (вигнаний оголошувався поза законом, для громади така особа юридично помирала). Церковна покута.

42. Впровадження статутного судочинстваЗахоплення і утримання укр. земель польсько-литовськими феодалами з кінця XIV ст. поступово обумовило зміни як у судоустрої, так і в судочинстві України. В організації судів та розвитку правової системи на укр. землях за доби Великого князівства Литовського дослідники вирізняють три етапи. 1 етап охоплює історичний період з часу захоплення території руських князівств у середині XIV ст. до укладення Кревської унії в 1385 р. Судові органи були такими як і в КР, міські суди, муди намісників, громадські суди, цехві суди2етап 1385 -1566 p. З’явл 3 центральні суд органи: суд великого князя, Пани ради (господарська рада), загального сейму. Також були спеціальні загальні суди: - комісарський суд, асесорський суд, маршалковий суд(усі вони тимчасової)Уі органи мали право на перегляд справ у порядку апеляцій, по яким уже було винесено вирок. Переглядала їх із початку до кінця, вирішуючи справу по суті. 3 етап - 1566 -1569. За Литовським статутом 1566 р. князівство Литовське було поділено на староства та повіти і передбачалося створення в кожному повіті трьох судів — земського, гродського, підкоморського. Апеляційною інстанцією для всіх трьох повітових судів був великий князь литовський. Затвердженння повітових судів. Проводилася судова реформа. Центральні суди зберігаються. Воєводи мали право розглядати кримінальні справи, пов’язані тількі із тяжкими злочинами. реформа стосувалася провінційних судів .вся територія поділялась на 20 судових округів . У кожному окрузі створили 3 гілки горизонтальних судів ( на основі 2 литовського статуту): 1)земський (цивільні справи) 2)підкоморський 3)гродський (кримінальні справи) 4 період 1569 – до поч. нац. Визвольної війни(середина 17ст) суд процес залишився без змін. У цей період утв трибунали. Для К, Вол, Брацл воєводств – луцький трибунал. Проіснував до 1578р.

43. копного суд В Україні тривалий час продовжували існувати общинні, так звані копні, суди. Вони були судами сільської громади та носіями віковічних традицій звичаєвого права. Розглядали 70% справ. Копний суд територіальне об'єднував кілька сіл. Його засідання відбувалися під відкритим небом на заздалегідь визначеному місці —«коповищі», куди збиралися представники селянських дворів, їх називали «сходаї», «мужі», «судді копні». Право належати до копи мали тільки глави сімей, які постійно проживали на даному місці, їхні жінки, брати й діти запрошувалися на засідання копного суду лише як свідки. Кількість суддів, як правило, становила 10—20 осіб. Священики мали бути присутніми на засіданні копного суду під час складання його учасниками присяги. Крім головних учасників -- «сходаїв», на копний суд запрошувалися селяни сусідніх громад — «люди сторонні», які не мали права втручатися у справи, а тільки стежили за перебігом подій. Це положення поширювалося також на шляхтичів і управителів маєтків. Засідання копного суду відбувалися у присутності представника державної адміністрації -- возного, який складав протокол і донесення в гродський суд для запису рішення в актові книги. Рішень копних судів зберіглосяя багато, адже на них були апеляції до загальних судів. Постійного місця перебування копних судів не було. Три групи копних судів: 1. Гаряча копа – попереднє слідство, знаходили докази, 2 генеральна копа – найважл частина, проводили судове слідство, докази, суд як арбітраж, за звичаєвим правом усно , гласно, публічно, із представленими свідками. 3 завита копа (виконанн вироку). Якщо кримінальна справа, то штраф стягували в копі, смертельна кара вироки до загальних судів, де були урядовці які вирішували цю справу.

44. Докази публічні та приватні.Чітко регламентувалися види доказів

- зізнання провини (вільно, без примусу, шантажу)- оглядини,- документальні докази ( прості, докази урядові, найважливіші – повітові книги записів) Сприймалися також церковні книги запису. Свідки – потерпілого, звинувачувального, державні свідки. Найважливіші – війт у містах, у селах возний, лавник. За неправду – санкції.Тоді свідок відповідав так само як і обвинувачу вальний. Скрутинія – особливий вид інквізиційного процесу. Жереби, ордалії залишалися. Нове: було введено допити через мукі – судові тортури. Мучити могли тільки протягом одного дня, тричі, без пошкодження тіла. Судді на допитах могли не брати участь. Свідків теж допитували у відсутності обвинувача без тортур. Вироки апеляції не підлягали, виконувалися протягом однієї доби.

45. У XVI ст. з'являються елементи слідчо-розшукового (інквізиційного) процесу із застосуванням тортур. Скрутинія – це судочинство близьке до західноєвропеського інквізиційного процесу, але у пом’якшеній формі. Основні риси:•Застосовувалась у разі найтяжчих злочинів ( наприклад проти Вітчизни).•Свідків допитували без захисників.•Проводилась не за положеннями Литовських статутів•Суд був закритий, письмовий•Головний доказ – визнання провини. За дорученням суду скрутатори провадили слідство в найважчих злочинах на місці вчинення. Свідки допитувались, як правило, за відсутності звинувачених, а протоколи зізнань були згодом на "розправі" єдиним доказом. Давати свідчення під час скрутинії були зобов'язані всі, кого покликали скрутатори і в цьому була засаднича різниця між ними і звичайними свідками, що їх кликала до суду приватна сторона, і які не мали обов'язку зізнаватися. Скрутинію допускали суди центральні та місцеві.Зазвичай скрутинію застосовували у справах, що загрожували найважчими карами і то передусім тоді, коли злочинця піймано на "гарячому вчинку", коли справа йшла під розгляд центральних судів, як суду першої або другої інстанції. Скрутинію проводили судді в присутності возних та, як правило, у присутності трьох "шляхетських" свідків. Центральні суди делегували двох своїх суддів, а великий князь - двох-трьох урядовців того повіту, в якому скрутинію проводили. Скрутатори заслуховували свідків без присутності сторони звинувачення, свідчення записували, опечатували та зберігали до "розправи", на яку сторони повинні були з'явитися з викликом скрутаторів. При оголошенні вироку свідчення скрутинії могли бути головним доказом.

46 Характеристика розвитку права у складі Польського У 1505р. було схвалено Збірник законів польських, 1532-Новий збірник законів польських.З другої половини 16ст. польський сейм почв приймати закони – конституції.

кодифікація польського права пов'язана з опублікуванням у 1532 р. проекту законів з основних галузей польського права, що мав назву "Коректура права". Він складався з 929 артикулів, налічував п'ять книг. Метою творців проекту кодексу були редагування чинного права шляхом усунення повторів і суперечностей правових норм, ліквідація партикуляризмів і загалом - уніфікація правової системи держави. Беззаперечно, ці наміри були дуже прогресивними. Однак шляхта вирішила, що цей звід законів може обмежити її права та привілеї, стане правовою основою для посилення влади короля. Тому вона домоглася його неприйняття Вальним сеймом. Це негативно вплинуло на подальший розвиток польського законодавства доби Середньовіччя.

польське право перебувало на вищому щаблі розвитку, ніж литовське..

Із правової точки зору держави спочатку розвивалися подібно. Обидві не ризикували відразу поширювати дію своїх законодавчих актів на українські землі. Проте у 1434 р. Польське королівство на підставі Єдленського привілею (1430 р.) скасувало у Галичині чинність правової системи Галицько-Волинської держави, запровадивши там своє право.А литовська влада, на відміну від польської адміністрації, не лише не поклала край чинності українського права, а й запровадила Руську Правду як основне джерело права у своїй державі. Навіть після інкорпорації Литвою укр. земель та повної рецепції Руської Правди офіційною державною мовою країни стала руська (давньоукр). Аналіз основних історичних аспектів розвитку правових джерел у Галичині, що перебувала в складі Польського королівства, і певних положень чинного права на укр. землях Великого князівства Литовського дає підстави дійти висновку, що правова система України формувалася за романо-германським типом. Це стосується, зокрема, основного джерела права - нормативно-правового акта у вигляді князівських грамот, привілеїв, статутів, кодифікацій як способу систематизації таких актів.

47. Розвиток права на укр землях Речі Посполитої В II половині XVI ст. у самій Польщі проблема кодифікації вирішена не була, не існувало цілісної правової системи. В основному уряд створював збірники, що охоплювали норми польського звичаєвого права, а також видані раніше статути та конституції. У Великому князівстві Литовському була, навпаки, досить розвинена система права. Тому можна говорити про поширення права Великого князівства після 1569 р. на польську територію, хоча повної уніфікації права не відбулося.Великий вплив на розвиток права в Речі Посполитій мали Литовські статути (1529 р. — Старий статут; 1566 р. — Волинський статут). 1588 року в Речі Посполитій з’являється так званий Новий Статут.Литовські статути регулювали способи набуття земельної власності: в спадщину, внаслідок укладання цивільних договорів (купівля—продаж, дарування, міна тощо), за службу. У Новому Статуті 1588 р. мали чітку диференціацію стани, об’єкти і суб’єкти злочинів. Запроваджувався державний розшук злочинців. Кримінальна відповідальність наставала з 16 років (у попередніх редакціях Статутів — з 14 років). Вводилося поняття недієздатної особи у зв’язку з психічним захворюванням. Так, за Новим Статутом злочини поділялися на:- державні (проти короля, місцевих органів влади, зрада тощо);- проти релігії і церкви (чаклунство, перехід християнина в іншу віру тощо);- проти особи;- майнові злочини.

Покарання розглядалося як об’єктивна необхідність віддати належне за скоєні злочини. Система покарань за Новим Статутом мала такий вигляд: - смертна кара призначалася в залежності від важкості злочинів. Як правило, за перші три види злочинів здійснювалася шляхом повішення, саджання на кіл, спалення, потоплення, чвертування, відрубання голови, забивання камінням;- тілесні пошкодження — биття палицями, пруттям, відрізання вух, язика, відрубання руки тощо; - ув’язнення застосовувалося на термін від шести тижнів до одного року та шести тижнів.

Судовий процес мав обвинувачувальний характер. Вищими судовими інстанціями були королівський та сеймові суди, де судилося вище поспільство. Для шляхти існували суди, які були створені ще у Великому князівстві Литовському: земські, гродські, підкоморські. Гродські (замкові) суди здійснювали також правосуддя щодо простих людей. Копні (громадські суди) в цей час уже припиняють своє існування, їх заміняють суди власників. Церковні суди були двох видів: духовні, які розглядали справи про порушення біблейних догматів, церковних обрядів, шлюбно-сімейні, спадкові справи.Головним правовим інститутом цивільного права було право власності, норми якого забезпечували переваги та привілеї вищих суспільних верств. Об'єктами власності були маєтки із залежними селянами, орні землі, сіножаті, озера та річки, продукти сільськогосподарського й ремісничого виробництва, будівлі, худоба тощо.

Існував поділ майна на рухоме і нерухоме. До останнього належало все, що стосувалося землеволодіння.Розрізняли вспадкування батьківського і материнського майна. Батьківська спадщина і нерухоме майно, а також коштовності та рухоме майно переходили лише до синів. Дочки не отримували батьківського майна. Материнське майно розподіляли між дітьми порівну.Джерела права: -Вісленський статут●Вартський статут містив норми сім.-шлюб права, права опіки●Повний звід статутів Казимира Великого ●Статут Ласького●Статі магд. права Бартоломея Гродського 1556 діяли в укр землях зокрема у Львові-З 15 ст – зводи крим права – Великопольськ. І Малопольський. В 1430- їх об’єднали. Створ на осн. Дигестів Юстиніана.●Всі законодавчі акти видавав Вальний сейм – найпоширеніші – конституції (вічні- дія необмежена часом та строкові – діяли у взначений проміжок часу).●Храктеру незміності нормам держ. Права надавали артикули Генріха Валуа, які відомі введенням поняття вето для сейму при прийнятті законів.

48. Поняття козацького звичаєвого праваСеред джерел права на укр. землях періоду Гетьманщини посідало досить помітне місце. Сукупність правових звичаїв як правил, обов'язкових до виконання нарівні з законом , що виникли в Запорозькій Січі та встановлювались у сфері козацтва, в науці дістали назву "козацького права". Пробіл у законодавстві заповнювався нормами звичаєвого права, місцевим, міським, сільським, торговельним, церковним звичаєвим правом.Особливістю козацького права було утвердження свободи від феодальних повинностей та податків. юридичним джерелом - норми давньоруського права, пристосовані до конкретно-історичних умов, норми звичаєвого права українського народу та запозичення з правових норм і традицій інш народів. Характерними рисами звичаєвого права були: корпоративність, переважання публічного права, усна форма вираження, відсутність поділу на галузі, консерватизм, обрядовість, досить суворі (переважно тілесні) покарання, широке застосування смертної кари тощо.Козацьке звич. Право поділялось на 2 категорії: звич. Право самої Зап. Січі та коз. Звич. Право Гетьманської Укр.

49. Види звичаєвого права За змістом норми звичаєвого права Запорозької Січі поділялися на публічні і приватні.Публічне право козаків - це певний військовий статут, що регулював найважливіші суспільні відносини запорозької громади, а саме: військово-адміністративний устрій (порядок виборів, функціонування органів влади та управління), військові справи, порядок володіння й користування землею, угіддями, спільним нерухомим і рухомим майном, порядок судочинства, встановлював відпо­відальність за злочини і тощо. Приватне право регулювало відносини цивільно-правового характеру: право власності на особисте рухоме і нерухоме майно, різноманітні угоди, відповідальність за спричинення шкоди тощо. У звичаєвому праві запорожців не існувало різниці між крим. і цивільним правопорушенням. Під поняттям злочину ними розумілася шкода, заподіяна життю, здоров'ю, майну, честі всьому запорізькому товариству.Козацьке звичаєве право багато в чому було спадкоємцем права ЗС. Норми звичаєвого права вик судово-адмін органами протягом усього існування Гетьман України. Установлено 3 норми сприйняття оф владою звичаїв: - не заперечення застосування норм звич. Права , фактичне визнання при розгляді судово-адмін справ, фіксування існуючих правових звичаїв у збірниках. Це підтяв насамперед договори, геть універсали, інструкції, судові рішення. Звичай застосову. Зазвичай у земельному, сім-шлюбногому, договірному і крим праві. Покарання у козаків були досить суворі. Це було зумовлено військовим устроєм життя запорожців. Покарання в Запорозькій Січі були публічними. Інтереси самої общини головували над особистими інтересами.

50. Гетьмансько-королівські договори Першим юридичним документом, в якому йшлося про закріплення (визнання) Укр. козацької держави, став Зборівський договір1649 р. між польським королем та Військом Запорозьким. Польща визнала Козацьку державу та законодавчо закріпила за нею державну автономію у складі Речі Посполитої в межах Чернігівського, Київського і Брацлавського воєводств Реєстртис 40тис. Урівнювалися права православної церкви з католицькою, визнавалися й підтверджувалися права укр. шкіл; передбачалось ліквідувати унію. Зборівська угода була важливим етапом у творенні укр. державності. Вона стала першим юридичним актом визнання укр. автономії. Білоцерківський мирний договір 1651(Б.Хмельницький) - 20-тисячний козацький реєстр, влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством; гетьман мав підпорядковуватися владі коронного гетьмана і короля; Б. Хмельницький зберігав посаду гетьмана, після його смерті король отримував право призначати і звільняти гетьманів; польська адміністрація поверталася до Брацлавського та Чернігівського воєводств; магнати і шляхта отримували свої колишні маєтки; зберігалися права і привілеї надані православній церкві; польські пани не мали права притягати до суду українську шляхту і київських міщан за участь у війні Гадяцький трактат 1658 (І.Виговський) - перетворення Речі Посполитої на федерацію 3самостійних держав - Литви, Польщі та України; Україна здобувала назву «Велике князівство Руське» і входила до складу Речі Посполитої як окрема держава, зберігаючи гетьманське правління; входили Чернігівське, Київське і Брацлавське воєводства; Берестейська унія мала бути скасована, православні зрівнювалися в правах з католиками; спільного короля мали обирати на загальному сеймі; законодавча влада мала належати Національним зборам депутатів, які обиралися від усіх земель князівства; виконавчу владу здійснював гетьман, який обирався довічно й затверджувався королем; укр армія мала складатися з 30 тис. реєстрових козаків і 10 тис. найманців, збройні сили України очолював гетьман. Не був релізованим, але мав значне значення як пам’ятка державницької думки в Україні.

51. Гетьмансько-царські договори Березневі ст. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. 27 березня 1654 р. українські посли отримали цей документ і три царських жалувані грамоти – Війську Запорозькому, козацькій старшині та про передання Чигиринського староства “на гетьманську булаву”. Березневі статті 1654 р. були сформульовані не зовсім ясно, а тому обидві сторони вкладали в них різний зміст. Україна бачила в ньому лише військовий союз, про що свідчить активна дипломатична діяльність гетьмана в наступні роки.Він засвідчив повну незалежність України від Польщі, для війни з якою Україна здобула сильного союзника.Переяславські статті жовтень 1659 (Ю.Хмельнй.) - регулювалося політичне і правове становище козацької України у складі Московської держави; російські воєводи мали право з військами стояти в Києві, Чернігові, Ніжині,Переяславі, Брацлаві, Умані; заборонялося обрання гетьмана без дозволу царя, а також здійснювати зовнішньополітичні стосунки; гетьман не мав права приймати будь-яких іноземних послів; запорожцям заборонялося здійснювати походи на Чорне море; київський митрополит повинен був затверджуватися московським патріархом.Найперше, обмеження українського суверенітету виявились у ставленні до гетьманської влади.Батуринські статті"І.Брюхов (1663 р.) містили пункти, за якими гетьманська адміністрація зобов'язувалася забезпечувати харчами московське військо в Україні, повертати московським поміщикам селян-утікачів, українським купцям заборонялися ввезення і продаж горілки й тютюну в Московській державі. Московські статті 1665(І.Брюховецький) - значно обмежував політичні права Гетьманщини, посилював її військово-адміністративну залежність від Росії; у межах Укр. держави всі міста і землі переходили під владу російського царя; у них розміщувалися російські гарнізони на чолі з воєводами; гетьман позбавлявся права вести зовнішню політику; збирання податків із населення, крім козацтва, проводилося московськими воєводами до царської казни.Глухівські статті 1669(Д.Многогрішний) - московські воєводи залишились лише в 5 містах - Києві, Переяславі, Чернігові, Ніжині й Острі, де вони не мали права втручатись у справи місцевої адміністрації; козацький реєстр встановлювався в розмірі 30 тис. чоловік; гетьман мав право утримувати 1 тис. чол. найманого війська; податки збирались виключно козацькою старшиною; гетьману заборонялось вступати в зносини з іноземними державами; значно обмежувався перехід селян у козацтво; «Глухівські статті» в цілому були спрямовані на обмеження державних прав України московським урядом. Конотопські статті 1672(І.Самойлович) - на основі «Глухівських статей» +реєстр - 30 тис, гетьману заборонялося вести зовнішньополітичні стосунки без царського дозволу, позбавляти старшину посад або карати без згоди старшинської ради; лівобережним полкам заборонялося допомагати П. Дорошенку в його боротьбі проти Польщі; «Конотопські статті» створили умови для посилення впливу царського уряду в Україні. Коломацькі статті 1687(І.Мазепа) - в основі «Глухівські статті»; статті зберігали 30-тисячне реєстрове козацьке військо, підтверджували козацькі права і привілеї; гетьман не мав права без дозволу царя звільняти з посади старшину, а старшина скидати гетьмана; гетьману заборонялося підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державамиРешетилівські статті 1709 р. — законодавчий акт царського уряду щодо управління Лівобережною Україною. Складалися з 14 пунктів т. з. «просительних статей», з якими 17 липня 1709 р. гетьман І. Скоропадський звернувся з Решетилівки до Петра І, і відповідей царського уряду. Царський уряд підтвердив феодальні привілеї козацької старшини, зберіг за нею адміністративно-судову владу, заборонив російським воєводам втручатися в справи адміністративного управління. Водночас Решетилівські статті посилили залежність гетьманського уряду від царату. Були спрямовані на дальшу ліквідацію політичної автономії Лівобережної УкраїниРішительні пункти 1728 ост договір Д. Апостол/Петро 2 ,Визначали юрид. Статус Гетьманщини, гетьман підлягав головнокомандуючому російськими військами в У. князю М. Голіцину. Гетьм. Мав управл. Україною через. Ген. Військ. Канцелярію, раду ген. Старшини і царського резидента. Створено незалежний генеральний суд із 6 осіб, нова фінансова установа – Канцелярія зборів, що зменшувало фінансові повноваження гетьмана

52.Акти гетьманської вади: універсали, ордери, інструкції, декрети, грамоти.

Універсали видавалися як загальнодержавні обов’язкові норми для окремих ставнів, установ та військо. Вони стосувалися як військових так і цивільних питань. Гетьманські ордери відрізнялися від універсалів, тим що їз доповнювали вирішальними итаннями сусп.- політ відносин. Універсали видавалися для всього населення, війська.Ордер 1775 р – гетьман забороняв ін. купцям займатися роздрібною торгівлею у містах.Ордери 1762, установлювали порядок розгляду апеляційних справ генерального суду: інструкції встановлювали порядок діяльності адмін.-судових установ. Установлював права і обов’зки чиновників. Порядок застосовувався місц органами. Інструкції судам 13 липня 1730 р. Збірник актів, який уміщував у собі порядок організації суду (полкового, сотенного та магістратного). Гетьманські листи, грамоти, декрети використовувалися для того, щоб повідомляти про прийняті закони центральних органів і порядок їх впровадження в життя. Ген військ канцелярія видавала свої акти у вигляді універсалів. Вони були підзаконні. Затверджували нові загальнообов’зкові відносини. Укази ген канцелярії встановлювали ціни на порох. Розмір податків, які випласували майстри порохових справ. Універсали 1746р. заб військовим урядникам втручатися у справи магістрат них судів.

53.Підзаконні акти гетьманської канцелярії Генеральна військова канцелярія— з XV ст. стала апеляційною установою на вироки генерального військового суду у політичних та кримінальних справах. Очолював суд гетьман, який призначав членів суду виключно із представників генеральної старшини; Генеральна військова канцелярія видавала свої акти у формі універсалів та указів. Це були підзаконні акти, за допомогою яких запроваджувалися правові акти вищих органів влади і проводилась виконавчо-розпорядча діяльність гетьманського уряду. Разом з тим, окремими актами генеральної військової канцелярії затверджувались і нові загальнообов’язкові відносини. Так, указом від 21 серпня 1738 р. встановлювалися ціни на порох і розмір податку, що накладався на майстрів порохових справ, указ 1748 р. вводив контроль над мірами ваги і покарання за порушення існуючих правил. Універсалом 1746 р. генеральна військова канцелярія заборонила військовим урядникам втручатися в справи магістрального, встановлювалась компетенція суду. За їх допомогою провадилась виконавчо- розпорядча діяльність гетьманського уряду.

54.Законодавчі акти царської влади, які були чинними Затвердження договірних статей встановлювало верховенство царської влади над Україною. Однак загальна система російського права на Лівобережну Україну не поширювалося. Царські урядовці не втручалися у справи укр. судової організації. Вводилися в дію тільки ті нормативні акти царської влади, які спеціально видавалися для цієї території. На територію України поширювалися загальноімперські законодавчі акти: царські грамоти, укази, регламенти, статути, установи і положення, зводи і накази, інструкції, маніфести. Зокрема, перші з них надавали або підтверджували магдебурзьке право, дозволяли українцям судитися “по прежним правам”, визначали статус цехів, стосувалися національного фінансування і орендування. Особливу увагу царський уряд приділяв праву переходу з місця на місце, з одного стану до іншого. Значний вплив на політику старшинської адміністрації зробили сенатські укази 1713 і 1715 рр., що вимагали висилати на попередні місця проживання збіглих приватних селян і служивих людей на Лівобережжі і Слобожанщині. 1738 року Сенат видав указ про заборону російським поміщикам переховувати у своїх будинках посполитих і козаків, які переходили з Слобідської України. Прикладами інш, чинних в Україні нормативних актів російського законодавства, можуть бути укази 1714 року про єдиноспадкування, табель про ранги 1722 року, указ 1783 року про остаточне закріпачення селянства, маніфест про скасування гетьманства 1764 року, царський указ Синоду і Сенату від 10 квітня 1786 року про зміну становища церкви, жалувана грамота дворянству 1785 року. Стали застосовуватися генеральний регламент 1720 року, а також адміралтейський, духовний і монастирський регламенти, “устави” про заснування губерній від 1755 року тощо. З другої половині 18 ст. після остаточної ліквідації гетьманства нормативні акти місцевого походження поступилися місцем загальнодерж. російському законодавству. Спостерігалося поступове, але неухильне підпорядкування національних правних інституцій великодержавницьким. У 1840-1842 рр. на території усієї України, що входила до складу Росії, було введено в дію Звід законів Рос.імп. .

55Литовсько-польські правові актиСеред майновиз актів польського походження найбільш використовувалися: сеймові постанови, королівські конституції, великокняжі привілейовані грамоти, збірники зак, Лит ст., зводи магдебурзького права.

Сеймові постанови 1446 року були сприйнітя і, найбільш посилалися на акти 1562, 1565, 1550 які стосувалися міського населення. Усі інші сеймов постанови ВКЛ закріплювали право шляхти на землю. Із королівських конституцій найбільше посилалися на 1550, 1588, 1600, 1635.Діючі норми конституцій перш за все стосувалися становища землевласників або міського населення. Князівські привілейні грамоти як правило зберігали чинність, якщо вони стосувалися надання магдебурзького права містам України. Крім того продовж діяти такі привілеї для Київа 1514, 1545, 1588р про право на порубку лвсу 1571. Ярмарки 1624. Із часом були підтвердженні царськими грамотами. Лит Статут вик 1588р мамомічного видання давньослов’янською установчою мовою, був друкованим. 1614 перше видання польською мовою, до нього ввійшов розділ про трибунали ВКЛ 1581р. де йшлося про розгляд справ в апеляційних судах П/У. 1811 р. Лит ст. був перекладений рос мовою, діяв на л/у 1840р, а на п/у 1842. Заст. «Книга Зерцало саксанів» . У 1733 р порядок права магд був переедений рос мовою. Заст. до 1835р.

56.Нормативні акти Церковного законодавствоДжерела церковного права не зазнали суттєвих змін. Царський уряд, зважаючи на ту величезну роль, яку відігравала укр православна церква у суспільно-політичному житті, надалі забезпечив їй особливі права й дозволив користуватися старими правовими джерелами. Навіть після підпорядкування київського митрополита московському патріарху царський уряд зберіг місцеві церковні суди. Грамотою від 15 грудня 1686 року московському патріархові заборонялося втручатися в діяльність укр. церковних судів і приймати скарги на їх рішення. Тільки у XVIII столітті, у зв’язку зі зміною загального становища церкви у державі і посиленням втручанням самодержавства в діяльність судів укр. православної церкви, згідно з царським указом від 10 квітня 1786 року перше місце серед основних джерел права укр. православної церкви зайняв російський “Духовний регламент”.

Джерела права укр. православної церкви цього періоду умовно поділяють на дві групи. До першої відносять ті, що регулювали загальне становище церкви в суспільстві і державі. Сюди належали: Духовний та Монастирський регламенти; Статут про чинонаступництво церковне; укази імператорської влади; постанови урядового Синоду; постанови російського патріарха. До другої - джерела, в яких закріплювалися догми християнської православної віри. Це – номоканони або так звані “кормчі книги”; правила, прийняті соборами російської церкви; правила святих апостолів; нова заповідь Юстиніана; книги святого письма.

57Джерела права ЗС: 1) правові звичаї (“давні вольності” і т.п.), що були запозичені від різних народів, представниками яких і утворювався поліетнічний склад Січі ; 2) деякі види соціальних норм, зокрема, норми канонічного права та моральні норми, котрі визначалися своєрідним “кодексом честі” козаків; 3) рішення козацької ради; 4) акти волевиявлення козаків шляхом прямої демократії; 5) міжнародні договори, тобто правочини, котрі визначали взаємини Січі з іншими державами, участь козаків у війнах і т.д.; 6) право “метрополій”,; 7) нормативно-правові акти, що видавалися гетьманом або військовою адміністрацією, хоча власне на Січі вони не мали широкого застосування, оскільки козаки ставилися насторожено до писаних документів, бо вважали, що вони зможуть обмежити їхні права та вольності. Правова система Запорізької Січі мала релігійно-традиційний характер. Тим не менше, широке вживання такого джерела права як нормативно-правовий акт (переважно із середини ХVII ст.) дає підстави стверджувати, що мало місце зародження романо-германської правової системи в Україні, котра остаточно витіснила систему релігійно-традиційного права у XVIII – XIX ст., опісля кодифікації українського права. Слід також відзначити, що консерватизм джерел права Запорізької Січі, безперечно, відіграв важливу роль у збереженні національної правової традиції.

59. Право власності – право мати у володінні, користуватися, передавати, дарувати, відписувати, міняти, заставляти майно за особистою волею та потребою. Способи набуття приватної власності : первинне, похідне. 3 форми власності в Гетьманщині: загаольнодерджавне (загальновійськове), приватне, громадське. Суб’єктами приватної власності були як вільні, так і невільники. Приватними не могли бути ченці. Чорне духовенство. Суб’єктами гетьманської власності могли бути: міські та сельські громади, монастирі, церкви, шпиталі, світські булинки, академії, школи тощо. Об’єктами були їхнє майно та прибутки. Припиняється право власності на таких підствах: добровільна відмова власника від речі, добровільна передача права власності за договором, вилучення речі (конфіскація, експропріація) , природне знищення речі (унаслідок потопу, блискавки, вітру, форс мажорні обставини), унаслідок передачі майна (10літній строк припинення власності). Юридичне закріплення козацько-страшинська власність отримала за «Решительними пунктами» Д.Апостола з 1728року. За часів К. Розумовського землі які надавалися козацькій страшині із державного фонду, отримвали вже єдиним титулом «вічне і потомственне землеволодіння»

58.Інститут володіння майном: самостійниу правовий інститут незалежно від права власності, одне із повноважень власника (спадкова таємна права власності). Володіняя- законне і незаконне за підставами його набуття. Законне якщо його придбала особа в дозволений спосіб. Незаконне – добросовісне і недобросовісне (крадене на очах). Суб’єкти володіння: тільки ті, хто мав влсну волю і міг її виявити. Напр, психічнохворі не могли бути добросовісними володарями речей. Обмеж. Володіння – діти, невільники тощо. Законне і незаконне володіння набувалося таким способами як і права власності. Припинення права володіння: унаслідок фізичної смерті речі, юридична загибель речі ( коли вони забирається з цивільного обігу в перестає бути об’єктом володіння). Право володіння на чужі речі – сервітути – речові, особисті. Речові(реальні) – насамперед земельні сервітути ( право корист видами сусідського земельного поділу, проаво проходу,випасу худоби тощо) Сусідські сервітути. Особисті сервітути: корист чужим нерухомим майном – лат – узурфрукт. Користування майном вдовою, родичами померлого чоловіка. За доп сервітутів удосконалюються господарські відносини того часу. На основі аналізу цивільно-правових норм Кодексу 1743 року і судових справ, обгрунтовано підстави виникнення та припинення володіння. Вони були такими ж як і для права власності.

60.Під зобов'язанням розуміли право на майно особи, котра не виконала договір чи заподіяла шкоду. Інакше кажучи, зобов'язання - це такі правові відносини, згідно з якими одна особа мала право вимагати від іншої особи вчинення певних дій або утримання від них. Сторона, що мала право вимагати, називалася кредитором або вірителем, а сторона, зобов'язана виконати вимогу кредитора, - боржником. Зміст вимоги кредитора був його правом на певну поведінку боржника, яка проявлялася в позитивній чи негативній дії. Тому предметом зобов'язання завжди була дія, що мала певне юридичне значення і певні правові наслідки. Зобов’язання виникали із конкретних фактів, юридичних дій. Зобов’язання поділялися на: односторонні (зобов’язувалась одна сторона); двосторонні (зобов’язувались дві сторони - договір купівлі-продажу, за яким продавець мав право вимагати сплати ціни, але він також зобов'язаний був передати покупцеві продану річ); багатосторонні (зобов’язання покладалися на більше двох сторін).Підстави виникнення зобов’яз: порушення договорів, заподіяння шкодиСпособи припинення зобов’язання: його виконання; наставання випадкової неспроможності його виконання, смерть кредитора або боржника не припиняла договір, якщо були спадкоємці, що прийняли спадкове майно; якщо виникала випадкова неможливість його виконання. Зобов'язання захищалася Гетьманською державою наступними правовими засобами: завдаток, застава, порука. Договором вважалася згода осіб під час здійснення будь-якої правової дії або утримання від її здійснення. Договір набирав юридичної сили за певних умов:якщо сторони виявили волю, спрямовану на його укладення;якщо визнана законність договору і він оформлений відповідно до встановлених вимог;за умови подання та реєстрації до урядових (судових) книг письмових договорів;за наявності мети договору і спроможності його виконання. Забезпечення договірних зобов’язань: - застава( умова на підстві якої одна особа для забезпечення договору позики віддавала кредитору своє майно із правом або без права користування). – порука (зобов’язання у письмовій або словесній формі згідно з якою певна особа поручався за борг ін. особи, якщо боржник не має майна або постійного місця проживання. Поручитель від майном за цю дію.

Види договорів: обміну, застави, позики, найму, купівлі-продажу, облігаційні договри. У 18 ст з’явл авантюрні договори.

63. Сімейно-шлюбне право. Починається зі шлюбу – зобов’язання. Шлюб як визначений звичаєм або законом заснований на добровільній згоді договору між чол. І жін. про спільне життя аж до смерті з метою створення сім’ї та продовження роду. Шл вік за Лит Ст 13 – для нареченої, 18 – нареченого. Стадії: заручини, глядини сватання. Заборона укладання шлюбу між близькими кровними родичами( це встановл церквою у кожному випадку окремо). Перещкода – нерозірваний шлюб. 2 форми заключенні – через весілля або вінчання . 1весілля аюо шлюбна частина , яка супроводжувалася обрядами. День весілля вважався днем укладання шлюбу і давав право на подружнє життя. 2 вінчання (шлюб за участі священиків) якщо обряд вінчання відбувся раніше ніж весілля то молоде подружжя не мало право проживати спільно до весілля. Таких випадків було багато.Маніфест Єлизавети 1 в 1744р закріпив, що розрив між вінчанням і весіллям не повинен бути більше 3 років. Цим було надано розпорядження для священиків брати розписку з молодих, яка зобов’язувала їх не починати сімейне життя відразу після вінчання. День весілля і вінчання важливі тим, зо вони за цією датою визн закононароджених чи ні дітей. Такоє існував шлюб на віру ( фактичний громадський шлюб). Діти вваж законнонародж, якщо їх визнавав батько. Причини розірвання шлюбу: -через смерть одного з подружжя; розлучення у православній конфесії; політична смерть; зрадник вітчизні; по стриження в ченці; хвороба. Вдова могла вийти заміж тільки через 6 міс після зникнення чол.

64. Зміни в українському спадковому Спадкове право – це урегулювання переходу цивільних прав та обовязків від померлого до спадкоємців. Цивільне право доби Укр. гетьманської держави містить норми успадкування як за заповітом, так і за законом. Із 18 ст розповсюджуються тілтки письмові заповіти (тестаменти) Заповіт складався дієздатними особами, добровільно, без застосування примусу, у письмовій формі та в присутності свідків: полкових урядовців або сусідів. Для козаків, шляхтичів, селян, вільних військових у повному об’ємі зап майно заоронялося. 2/3 повинно було залишатися в родині. Міщани в містах із магд правом мали право повністю спадково розпоряджатися своїм майном. Не могли бути заповідачами: особи, засуджені до смертної кари, політичні злочинці, невільники, недієздатні, а саме неповнолітні, божевільні, глухі, сліпі, німі, а також особи, позбавлені честі. Форми заповіту: звичайна і надзвичайна. У першому випадку заповіт складався письмово у присутності кількох місцевих урядовців або 2-3 свідків. Текст складав сам заповідач, якщо був освіченим. У противному разі його готувала інша особа зі слів спадкоємця, який мав підписати документ та поставити печатку. Надзвичайна форма заповіту застосовувалася у тому разі, коли заповідач перебував за кордоном, під час військового походу або ж коли захворів у дорозі. У таких неординарних випадках заповіт укладався в усній формі.За законом майно успадковували лише кровні родичі. Розрізнялися за чергами, ступенями та лініями. Кровна черга. Свояцька черга – виник між чол. І кровними родичами дружини, так і між дружиною і кровними родичами чоловіка. Духовна черга (кумівство) – між хрещеними батьками і і хрещениками. Це розповсюдж і на усиновителів в всиновлених. Земельна власність успадковувалася також синами. Наймолодший із них мав право на батьківську хату. Він вважався власником батьківського будинку, був зобов'язаний забезпечити сестер при одруженні часткою майна, що називалася посагом.Ступені - визначали наскільки дана особа вдалі від споріднення від ін. Лінії 1 низхідна, 2бокова/побічна3 висхідна. Це все було закріплено законом.

65. Опіка була похідною сімейно-шлюбного регулювання (над малолітніми), і самостійним правовим інститутом (над божевільними, марнотратниками та майном відсутніх осіб).Бути опікуном над малолітніми сиротами (вихователь і розпорядник майна до повноліття) у першу чергу мали право мати-вдова і бабця сиріт. Коли б матері вже не було в живих або вона нездатна була здійснювати опіку, тоді опікунські обов”язки переходили до старшого брата або на одного з дядьків з батькового роду. За відсутністю таких родичів обов”язки опікуна переходили до родичів чоловічої статі з роду матері. Коли жодних родичів небуло, опікуна призначала влада. Основні вимоги до опікунів: чесні особи, заможні й ощадливі господарі. Опікунів над божевільними, марнотратниками (до часу їх одужання або виправлення), а також відсутніми особами призначали й звільняли місцеві уряди. Разом з призначенням опіки суд виносив постанову про недійсність будь-яких правових актів щодо відчуження маєтку підопічного. Передусім, опікун був зобов”язаний в присутності родичів, сусідів чи інш свідків скласти опис майна підопічного і записати його до урядових книг. Опікун повинен: віддати сиріт до школи або до майстра для вивчення якогось ремесла, навчати доброму поводженню в суспільстві; добре господарювати майном підопічного, нічого з майна підопічного не продавати й не заставляти без крайньої необхідності; виступати за підопічного у суді, захищаючи його від можливих цивільних позовів та скарг у кримінальних справах; із закінченням опіки віддати підопічному майно з повною звітністю. Опікун ніс цивільну відповідальність за всі невиправдані витрати та втрати чогось з підопічного майна. Він також ніс й кримінальну відповідальність за допущені ним кримінальні діяння щодо підопічних.

66.Злочин у добу Гетьманщини називали «проступок», «злодійство».

Про крим право вказано у Процесі короткому приказному 1734р. крим право стає суворішим, демократичнішим та справедливішими.Згідно із звичаєвим, магдебурзьким правом – злочин – проступок карний, кримінальне діло. Суб´єкти – фіз. Особи, які були деліктозд. Виключення: неповнолітні діти, душевнохворі, обмеж дієздатності із фіз. Вадами, вагітні. Юридично визначеа співучасть. Розрізняли : головного злочинця, підмовника. Організатора, помічників, свідка, якщо неправдимий;

Залежно від степені суспільної небезпечності національне право доби Укр. гетьманської держави розрізняло три основні види кримінальних діянь: 1.Злочин — найтяжче протиправне діяння, за яке передбачалася переважно смертна кара;2.Провина —- правопорушення середньої тяжкості;3.Проступок — дрібне правопорушення. Виділяли дві категорії злочину: публічні та приватні. Серед основних видів публічних злочинів:●злочини проти релігії. До них відносилися богохульство, перехід із християнства до нехристиянських вірувань, чаклунство. ●злочини проти держави - зрада державі, змова з метою усуненнявід влади царя, здача фортеці, знищення або фальшування монарших грамот чи печаток, фальшування грошей. Від часу царювання Петра І до категорії державних злочинів стали відносити посягання на життя й здоров´я царя і його сім´ї, образу царя і т.ін. ●військові злочини та злочини проти порядку управління. дезертирство, підробка документів, неявка, спізнення на військову службу або втеча з походу. Вбивство зрадника не вважалося за злочин. ●злочин проти моралі. Серед них виділялися зрада чоловіка або дружини, викрадення чужої дружини, двоєженство, кровозмішення. Під злочинами, спрямованими проти статевої моралі розумілися порушення подружньої вірності, звідництво, зґвалтування, викрадення жінки з метою одруження тощо. До приватних злочинів: O злочини проти життя (приватного добра) – вбивство людини. навмисне і ненавмисне, вчинене відкрито чи таємно (із засідки), відверто (холодна зброя) чи підступно (отрута). Важливими при кваліфікації вбивства була мотивація (корисливість) й обставини (група) вчиненого злочину. oзлочини проти честі. - протиправне ув'язнення, побиття чи знущання. Злочинами проти честі вважалися образи на словах, дією та у письмовій формі. Як злочин проти честі кваліфікувалася неправдива присяга.O майнові злочини. До категорії майнових злочинів зараховували розбій (насильницький збройний напад з метою заволодіння майном), пограбування (відверте заволодіння чужою річчю з метою привласнення в цілях виконання судового присуду, або на покриття боргу чи заподіяної шкоди), крадіжку (у звичайній і кваліфікованій формах). Під пограбуванням тогочасне право розуміло відкрите заволодіння чужою річчю, спричинене необхідністю виконання судового рішення, повернення боргу чи відшкодування завданих збитків. Крадіжка поділялася на просту і кваліфіковану. Простою вважалася таємне присвоєння речей на суму, що не перевищувала 20 карб. До кваліфікованої крадіжки відносилося привласнення речей на суму більше 20 карб., здійснення трьох крадіжок поспіль, злочин, здійснений групою осіб, а також з проникненням у житло, у присадибні приміщення тощо. Кваліфікованими (важкими) вважалися крадіжки цінних речей, вчинені поодиноко чи групою злодіїв через підкоп, злам замків тощо. Якщо злодій був спійманий на “гарячому” або з краденою річчю (“лицем”), то це також ускладнювало його становище. Важкими крадіжками вважалися також пограбування церков і могил, викрадення вільної людини та продаж її у неволю.

69. Види покарань в укр кримін праві Форми смертної кари; звичайна, кваліфікована, найважча – непередбачена законодавством, на розсуд суду. ●калічницькі покарання — відрізання вуха, носа, язика або інш частин тіла за принципом таліону ●кари на тілі(побиття, каліцтво)●ганебні покарання. побиття канчуками біля ганебного стовпа, випалення знака злодія на лобі злочинця; ●позбавлення волі (кара на свободу) кара в’зницею, кара арештом●вигнання за межі держави чи заслання у найвіддалеиіші куточки держави. Особливого поширення набрало у XVIII ст. після ліквідації Гетьманщини та Запорізької Січі;●позбавлення честі. В Українській гетьманській державі поділялися на "повну політичну смерть ", за якою засуджений перебував фактично поза законом, а також "шельмування" — позбавлення права займати державні та виборні посади. "Хто побував у руках ката з урізанням вуха або іншого члена, або переніс публічну кару биттям на тілі, або був позначений залізом, той тратить честь і місце серед добрих людей, не має права на очищувальну присягу, бути свідком, не має права на службу і ранги, до компанії добрих людей не пускається".●конфіскація майна; ●головщина;●інші штрафи за завдані тілесні пошкодження, як спосіб відшкодування збитків;●дисциплінарні покарання для військових, що включали в себе приковування до гармати, позбавлення права займати військові посади. ’вляються заслання.Додаткові покарння: вигнання з громади, церковна покута.

68. Основною метою покарання було залякування. Крім того, покарання застосовувались з метою запобігання нових злочинів, заподіяння мук злочинцю, експлуатації його праці, відшкодування витрат, завданих злочинними діями. Як правило, судові засідання були відкритими, а покарання — публічними, з метою застереження і залякування. Звісно, існують джерела, де відсутні згадки про застосування кваліфікованої смертної кари або калічницьких покарань. Це свідчить про відсутність залякування як мети покарання у крим праві Гетьманщини досліджуваного періоду. Оскільки норми релігійного права відігравали значну роль у житті Гетьманщини, то будь-який злочин вважався гріхом, а мета покарання – спокутування гріха винним. Іншою метою покарання на укр. землях періоду 1648–1657 рр. було відшкодування завданих збитків потерпілому або козацькому товариству, що підтверджують гетьманські універсали. Зазначимо, що у звичаєвому праві Запорозької Січі не існувало різниці між крим. і цивільним правопорушенням, тому і серед покарань зустрічались майнові покарання винного на користь потерпілого. Разом з тим в Українській Гетьманській державі метою покарання було і поповнення державної скарбниці шляхом сплати на користь держави штрафів, а також проведення конфіскації майна засудженого. Простежується й така мета покарання як звільнення держави від злочинця. Аналіз джерел підтверджує, що Гетьманська держава позбавлялась від злочинців шляхом призначення їм смертної кари. Основною метою, що ставилася при призначенні покарання, був захист усіх членів суспільства від суспільно-небезпечних діянь. Всі зазначені принципи не існували ізольовано, а утворювали певну систему, перебуваючи у взаємозв’язку.

70. Судовий процес У своєму розвитку з к. 17-18ст судочинство має 2 етапи. Існували 4 судові системи. А) центральні суди – суд гетьмана, генерального суду і ген канцелярії. Провінційні суди: б) полкові суди В) сотенні суди Г) сільські козацькі суди.У 1760-63рр К.Розумовський провів суд реформу, у ході якох провінційні коз. суди замінюються статутними судами за зразком Лит.ст.Уся територія Гетьманщини поділялася на 20округів. Продовжували існувати і духовні суди.Загальний судовий процес був публічний, гласний, але в держ судах роль судді виконував військовиі адміністратори, полковники, сотенні, сотники тощо з 18 ст з оявою рос. Законодавства стають закритими, особливо по по держ злочинам. Процес: початковий процес, суд. Засідання, розправа, винесення вироків та рішеньЮ оскарження суд. Рішень, виконання суд. Поставнов. У цивільному процесі попереднє слідство вів позивач, в крим судові органи. Судочинство було усним і велося укр. мовою, але 18ст і російською. Визнання винним: присяга сторін, свідки (урядові(війт, писар,полковник) та звичайні від 14-70р), грамоти публічні і приватні. Суд давав 3 дні роздумів на озвучення присяги. Оглядини, допит(без пошкоджень тіла), скрутимія, свідкові допити. Згода повинна бути письмовою

71. Великокнязівський суд — суд з необмеженою компетенцією. Йому були підсудні всі справи. Судова влада в КР поділялася на світські і церковні суди. Такий поділ було здійснено судовою реформою Володимира Великого. Світське судочинство зосереджувалось в руках князя та його адміністрації. Судова влада належала до основних прерогатив князівської влади, а обов'язок судити громадян уважався головним його обов'язком. Судові функції князь здійснював у стольному місті, номінально для всіх жителів.До компетенції виключно князівського суду відносилися справи, у яких хоча б однією зі сторін були представники феодальної знаті. Передовсім, князь судив своїх васалів, дружинників, бояр, які не були підсудні місцевим судам. До князя зверталися також люди, незадоволені судом місцевих суддів. Судочинство здійснювалося князем спільно з боярами на княжому дворі. Для вирішення цивільних справ (розподілу спадщини, суперечки сусідів за межу тощо) князь посилав своїх чиновників. У судовому процесі брали участь писар, слідчі, офіційний обвинувач. З поширенням великого приватного землеволодіння виникали вотчинні суди. Вони здійснювалися на основі надання феодалам так званих імунітетних судових прав щодо залежних людей: холопів, закупів. У справі холопа рішення такого суду оскарженню не підлягало. Що ж стосувалося закупів, то вони могли подати оскарження вироку до князівського суду. Установлені князем для суддів норми - це і є правда або справедливий суд (саме таке значення вкладалося в це давньоруське слово). Князь володів усіма правами вищого судді і за реальними повноваженнями, і за уявленнями давньоруського суспільства. Князівський суд очолював сам князь або урядовці, що здійснювали правосуддя від його імені. Серед них виділялися тіуни (найважливіший урядовець з судовою владою) та вірники. Як і князь, вони проводили судочинство як у центрі, так і на місцях. Постійно діючими в містах були суди посадника, а в сільській місцевості — волостеля. Вони ухвалювали вироки з усіх справ, окрім торговельних, які розглядалися тисяцькими. Їм підлягало все населення, окрім священиків, та справ, що відносилися до компетенції церковних судів.

72. Церковна юстиція Церковний суд в період Київської Русі: Після запровадження християнства в якості обов’язкової релігії, в КР починає формуватись церковна організація, а разом з тим і церковний суд. Із зовнішньої сторони церковний суд являв собою діяльність уповноважених осіб щодо розгляду як цивільних, так і кримінальних справ, з обов’язковим винесенням рішення по справі, що здійснювалось у чітко встановленому процесуальному порядку.наявні особливі джерела права. Основоположним було законодавство Східної християнської церкви Церковний суд у КР був єдиним судом із чітко визначеною юрисдикцією. Церковний суд мав великий вплив на життя населення. розглядав злочини проти християнства, справи про шлюб, не освячений церквою, про розлучення, спори через майно, побиття батька чи матері. Здійснювалися суди при монастирях і керувалися церковними установами та «Номоканоном». З одного боку, він виступав як суто церковний орган, що мав за головну свою ціль виправлення винного та спасіння його душі, а з другої – виступав на рівні із судом світським, але лише в межах чітко окресленої компетенції. Як церковному органу, йому була притаманна наявність спеціальних форм судочинства та порядку розгляду справ, а також він мав у своєму розпорядженні низку спеціальних церковних покарань, які застосовувались виключно для осіб духовного сану. Як суд з кримінальною і цивільною юрисдикцією над усіма верствами населення – прирівнювався в діяльності до княжого суду, внаслідок цього практика церковного суду мала узгоджуватись зі світською практикою. Церковні суди періоду Речі Посполитої, роль яких на укр. землях була значною, поділялися на духовні, доменіальні й монастирські. Духовні розглядали справи про порушення християнських канонів, церковних обрядів, норм моралі, про розлучення, подружню зраду, майнові спори між подружжям, про спадщину тощо. Юрисдикції доменіального суду підлягали дрібні цивільні й кримінальні справи підвладних церкві людей, селян, що жили на церковних землях. Аналогічними правами користувалися суди монастирські. Судові функції виконували церковні ієрархи (єпископи, протопопи). Вищим церковним судом був консисторський суд митрополита.

73 . Центральні судові органи Вищою апеляційною інстанцією для всіх світських судів, як зазначалося, був ВКЛ. Це власне був суд господаря.Коли пісудним був член пани-ради запрошувалися члени панів-радів.Князь розглядав скарги на рішення всіх нижчестоящих судів (як найвища інстанція), а також як перша і основна інстанція — справи удільних князів, бояр, панів, урядовців, справи про позбавлення феодалів честі, обвинувачення в антидержавних злочинах тощо. Князь розглядав справи одноособове і сам виносив рішення. Інколи справи розглядалися князем спільно з панами-радою. Іноді пани-рада судили без князя. У таких випадках можна було їх рішення оскаржити князю, який розглядав скаргу спільно з панами-радою Панів-рада. Спочатку це був дорадчий орган при Великому князеві. До нього входили найбільші та найвпливовіші васали князя — удільні й інші князі, пани-бояри, церковні достойники. Після Кревської та Городельської уній з Польщею до ради увійшли й католицькі єпископи. Виконувала судові функції разом із князем або без нього. Збиралася двічі на рік.Як судовий орган до 1566.Комісарський судПочав діяти з 15ст.Суддів призначав на кожен процес князь. Вирішував спори між (за) великокнязівською власністюі шляхетською.Межовий суд. Вирішував справи про кордони князівств, земельних володінь. Ассесорські суди, які складалися з членів пани-ради, що діяли за дорученням князя.Були остаточною інстанцією.Маршалівський суд. Діяв за дорученням князя, одноосібно або колегіально. Суд міг проводити роз’їзні засідання.Головував маршалок двірський або великий маршалок ( управитель князівських маєтків).Обласні (регіональні) суди належали намісникам Великого князя. Судочинство в них здійснювали одноосібно. Пізніше судові повноваження передали старостам та воєводам. З-поміж провінційних судів Литовсько-Руської держави були доменіальні - одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням. Юридичною підставою для діяльності таких установ була відповідна грамота Великого князя, надана феодалу. Згодом діяльність доменіальних судів узаконив Привілей 1457 р. А Судебник Великого князя Казимира 1468 р. урегулював їх компетенцію.Існували ще громадські суди селян та міщан, що дістали назву копних судів (на засідання люди сходилися "копою", тобто гуртом). Найдавніший вид суду. Копні суди розглядали карні і цивільні справи, що були скоєні на території громади (копи).Копний суд базувався на нормах звичаєвого права, і його юрисдикції підлягало все населення окопного" округу. Зрозуміло, пани та шляхта не підлягали компетенції та-ких "хлопських" судів, і ті стали суто селянськими судами, що проіснували в Україні до початку минулого століття. За ієрархічністю суди поділяються на центральні і провінційні. До центральних можна віднести суд великого князя (із різновидами), до провінційних – решту судів.

73 . Провінційні суди поділяліся на державні та недержавні.

До державних належали: 1. Регіональні суди:– суд воєвод, старост, намісників;– суд за їхнім дорученням: суди намісників воєвод і старост. 2. Доменіальні суди.До недержавних судів належали:– церковні суди;– суди в містах з магдебурзьким правом;– третейські та полюбовні суди;– копні суди;– суди для іновірців. Копні суди. Вищою інстанцією для них був гродський суд. Доменіальні суди. З поступовим зростанням прав панів, а згодом і шляхти та позбавленням прав селян створюються доменіальні суди. Їх діяльність регулювалася кількома привілеями (короля Ягайла 1387 р., Городельським 1413 р. та Більським 1457 р.). Усім землевласникам надавалося пра-во розглядати справи кріпосних селян та інш залежних верств. Церковні суди. Розглядали справи про порушення догматів християнської віри та церковних об-рядів, про розлучення, майнові спори подружжя, спадщину, другий діяв подібно до суду феодала (пана), яким була церква, щодо залежних від церкви людей. Третейські, або полюбовні суди. Широко застосовувалися панівною верхівкою. Суди в укр. містах з Магдебурзьким правом. Безпосередньо судові функції виконували війт і лава. В окремих містах право суду зберегли збори міських громад, подібні до копних судів на селі. Суди для інородців. Суди для вірмен, євреїв, татар. Отже, чіткого розмежування компетенції центрального та регіональних судів не існувало.

74 Провінційні суди поділяліся на державні та недержавні. До державних належали: 1. Регіональні суди:– суд воєвод, старост, намісників;– суд за їхнім дорученням: суди намісників воєвод і старост.2. Доменіальні суди. До недержавних судів належали:– церковні суди;– суди в містах з магдебурзьким правом;– третейські та полюбовні суди;– копні суди;– суди для іновірців. Копні суди. Вищою інстанцією для них був гродський суд.Доменіальні суди. З поступовим зростанням прав панів, а згодом і шляхти та позбавленням прав селян створюються доменіальні суди. Їх діяльність регулювалася кількома привілеями (короля Ягайла 1387 р., Городельським 1413 р. та Більським 1457 р.). Усім землевласникам надавалося пра-во розглядати справи кріпосних селян та інш залежних верств.Церковні суди. Розглядали справи про порушення догматів християнської віри та церковних об-рядів, про розлучення, майнові спори подружжя, спадщину, другий діяв подібно до суду феодала (пана), яким була церква, щодо залежних від церкви людей. Третейські, або полюбовні суди широко застосовувалися панівною верхівкою. Суди в укр. містах з Магдебурзьким правом. Безпосередньо судові функції виконували війт і лава. В окремих містах право суду зберегли збори міських громад, подібні до копних судів на селі. Суди для інородців. Суди для вірмен, євреїв, татар. Отже, чіткого розмежування компетенції центрального та регіональних судів не існувало.

75. Статутні суди ВКЛ ВКЛ було поділене на 30 судових повітів і у кожному по-вітовому центрі впроваджувалося три типи судів: земські – для розгляду цивільних справ, гродські – для розгляду справ кримінальних, підкоморські – для розгляду земельних справ шляхти. Статут 1566 р. закріпив проведену реформу.Земські судиЗемські суди були першим в Україні прикладом відокремлення державного суду від адміністрації.Компетенція. Земські суди судили шляхтичів у всіх справах, за винятком значних кри-мінальних випадків (наїзд на сусіднє володіння, підпал, вбивство, розбій, зґвалтування). Здебільшо-го тут розглядалися цивільні справи.Апеляційною інстанцією для земського суду, як і для інш державних судів, був суд вели-кого князя.Гродські судиКомпетенція. Найбільш тяжкі кримінальні злочини, визначені у Другому Статуті: наїзди на шляхетські маєтки, розбій у великокняжих містах і на дорогах, підпал, згвалтування жінки, злодійство, підробка грошей і паперів, вбивство шляхтича та ін. крим. злочини. Апеляційною інстанцією для гродських судів залишився суд великого князя, Другий Статут встановлює правило для подання апеляції.Таким чином, гродські суди, утворені внаслідок судової реформи 1566 р., судили все нас-лення повіту по кримінальних справах і виконували поліційні функції у повіті. Гродські суди значною мірою сприяли формуван-ню у Великому князівстві Литовському судової влади як окремої владної гілки.Підкоморські суди. Компетенція. Розгляд земельних справ шляхти, тобто розгляд земельних справ, які надходи-ли від земських судів. Якщо по закінченні розмежування сторони заявили претензії на відшкоду-вання збитків, то підкоморій відсилав справу на розгляд земського суду, за дорученням якого здійснював розмежування. Таким чином, підкоморські суди у Великому князівстві Литовському займали підпорядковане становище стосовно земських судів і були своєрідним підрозділом останніх; отже, їхня кількість мала дорівнювати кількості земських судів.спеціального приміщення підкоморський суд не мав, а засідав безпосередньо на місці подій. Кожна справа вимагала виїзду підкоморія за межі його постійного проживання. Суд підкоморія відбувався в присутності числен-них осіб. На місце вирішення земельної суперечки приїздили обидві сторони із почтами, запрошені ними свідки, третейські або полюбовні судді. Однак підкоморський суд був одноособовим. Апеляційною ж інстанцією для суду підкоморія був великокнязівський суд.

76. судоустрій в укр. землях польського королівстваУ 1435 р. в Польському королівстві відбулася судова реформа. Згідно з її положеннями до судової систему держави вводились земські, гродські та підкоморські суди. У Великому князівстві Литовському аналогічна реформа відбулася у 1564–1566 рр. Суди у Польському королівстві створювались у судових повітах, які не відповідали земським повітам. Отже, у межах воєводства існувала тригалузева система судового та адміністративного устрою:земські (адміністративні) повіти;повіти земських судів;повіти гродських судів.

У 1530 р. король Сиґізмунд І видав привілей про передання Самбірського повіту під юрисдикцію Перемишльських гродського і земського судів. Земські суди сформувалися у воєводствах (землях) унаслідок реформування, придворних судів, існуючих раніше в провінціях. Кожне воєводство (земля) мало свій земський суд, який складався із судді, підсудка, їх заступників, писаря та коморників. Засідання суду відбувалося у заздалегідь визначений термін, який називався рочками. Члени земського суду систематично об’їжджали територію воєводства, збираючись у певних містах для розгляду справ. Як наслідок – виникли так звані судові повіти. Земський с уд був колегіальним, виборним органом. Кандидатів на суддів і підсудків рекомендували королю земські сеймики, вони ж обирали асесорів. Оскільки кандидатів на посади судді, підсудка та писаря земського суду обирали сеймики, тому вони представляли інтереси шляхти і були вихідцями з цього суспільного стану. Серед чотирьох обраних сеймиком кандидатів король призначав одного на посаду судді земського суду, повноваження якого тривали довічно. Перед кандидатами в судді земського суду не ставилося жодних вимог щодо освіти чи юридичної практики. Єдиним, що йому було потрібно – довіра шляхти, яка його обирала. Від 1422 р. суддею земського суду було заборонено призначати старосту.

Земський суд розглядав справи в присутності п’яти-шести асесорів-шляхтичів, які прибували на сесії (“рочки”). Спочатку сесії земських судів відбувалися кожних два тижні, а відповідно до привілею польського короля з 1425 р. – кожних чотири тижні. Після прийняття у 1454 р. Нешавських статутів земські суди відповідно до їх норм проводили щорічно по чотири сесії. Сесії відбувалися почергово у різних землях. Тому в земський суд могли звертатися не лише жителі цієї території чи повіту, а й сусідніх .