5. Права за якими судиться малоросійський народ

Норми Литовського статуту й магдебурзького права зали- шалися діючим правом й у період гетьманщини (1648 — кінець XVIII ст.). Однак ні Литовський статут як кодекс фактично шляхетського права, ні чуже магдебурзьке право не могло знайти в тогочасній Україні повного застосування. У першій половині XVIII ст. розпочалася кодифікація українського пра- ва, яка закінчилася в 1743 р. В результаті цього був виробле- ний проект кодексу українського права під назвою: «Права, по которым судится малороссийский народ». Слід зауважити, що хоча цей законопроект і не був прийнятий царським урядом, однак застосовувався на практиці.

Глава VIII згаданої кодифікації присвячує п'ять (7–11) артикулів, що містять 21 пункт, що стосуються адвокатури. В цьому кодексі українського права вперше, як уже зазначалося, вживається термін «адвокат» або «повірений». Артикул 7 нама- гається навіть дати дефініцію адвоката: «Адвокат, пленипо- тент, патрон, прокуратор и поверенный называется тот, кото- рый в чужом деле, с поручения чиего, вместо его, в суде обстоюет, ответствует и росправляется».

«Права» також уперше передбачають обов'язок реєстрації професійних адвокатів у судах, де вони виявляють бажання працювати, та обов'язок приносити присягу такого змісту: «Я (имя) присягаю Господу Богу всемогущему, что хощу быть суду послушным в тех делах, в которих по правам должен есм, и что должность мою повереническую верно, тщателно, сове- ршенно, безволокитно, не с умишлением о размножении спо- ров, править, и дело, мне от челобитчика или от вступка повереное, по силе ума моего, по совести и по найлутшому размишлению защищать буду. Уведав же правый умысл, со- весть и всякие доводы своея стороны, ничего того противной стороне, ани ея повереному и помощникам, словом, писмом, показанием, ни чрез сєбє самого, ни чрез иного, ко вреду своєя стороны обьявлять не допущуся, и к оной противной не приклоняяся, при своей первой стороне до окончания того дела стоять, и всє то, что доброму, верному и правдивому поверенному принадлежит, исправлять, и то не опушать для милости, приязни, даров и для всякого прибытка своего имею. Так, Господи Боже, помози мне». З наведеного тексту бачимо, які етичні вимоги ставив український кодекс до професійного адвоката. Тут слід також наголосити на тому, що передбачений порядок реєстрації адвокатів у відповідних судах, де вони виявляли бажання працювати, перекручував незалежний, са- моврядний характер юридичної природи адвокатури.

Крім професійних адвокатів «Права» до судового захисту в окремих випадках допускали непрофесійних захисників (бать- ків, опікунів, визначених судом, обраних за бажанням сторін).

До адвокатів пред'являлися великі вимоги. Ними могли бути чоловіки без будь-яких відхилень, повнолітні, християни, розумово й фізично дужі, світського стану. Нехристияни мог- ли захищати тільки своїх одновірців, а духовні — лише духов- них, церкви, монастирі. Адвокатською діяльністю не могли займатися судові службовці у своїх округах1.

В українському кодексі важлива суспільна роль відводи- ться адвокатурі. Зокрема наголошується «...от чєго понєже явствует, что повереным быть не что другое ест, токмо пособ- ствовать ближнему в єго нуждї и служить справедливости, того ради, яко дєло и звание повереного честное єсть, толко б оного нє употреблял на зло...» Тобто головним обов'язком адвокатів є допомога ближнім і служіння справедливості. З огляду на це адвокатові заборонялося брати справу, яка супе- речила праву та справедливості і якої «без повреждения сове- сти производить невозможно».

Хоча праця адвоката оплачувалася, передбачалися випад- ки, коли адвокат повинен був здійснювати захист безплатно. Звільнялися від оплати вдови, сироти, малозабезпечені. Особ- ливо наголошувалося на необхідності сумлінного виконання обов'язків адвоката з цих категорій справ.

Адвокат міг виступати в суді лише пред'явивши «верчое челобитие», яке він отримував від клієнта.

Якщо адвокат порушував свої обов'язки, які спричинили шкоду підзахисному, то на нього покладався обов'язок відш- кодування її в подвійному розмірі. Крім того, суд у цьому випадку зобов'язаний був позбавити захисника права займати- ся адвокатською практикою, заарештувати його або піддати тілесним покаранням. У винятково важливих справах за уми- сне порушення адвокатом своїх обов'язків передбачалося на- віть відрізання язика (Литовський статут, як уже зазначалося, узаконював за це смертну кару). За неумисні порушення, тобто недбале виконання адвокатом своїх обов'язків, що зав- дає клієнтові шкоди, «Права» вимагають відшкодувати її в повному обсязі. Крім того, суд міг покарати цього захисника тюремним ув'язненням строком на чотири тижні.

Адвокатура України періоду гетьманщини була вже виз- наною як окремий стан, хоча і не була об'єднана в професійну спілку.