mon

зводячи все інше до поняття “провінції”. Тепер же провінція: і село, і мале місто, і місто велике, за винятком цих двох або трьох пунктів на глобусі Землі. Немає більше дворян і буржуазії, немає вільних і рабів, немає греків і варварів, немає правовірних і невірних, є лише мешканці світових столиць і провінціали8.

Найпершими світовими столицями були Вавилон і Фіви; в античності — Александрія, а стара Еллада в мить перетворилася на глуху провінцію, і ні Рим, ні Візантія не змогли потиснути її з цього міста;

уXVII ст. провідне місце посідали ґабсбурзький Мадрид і Папський Рим, доки не були зведені до рівня провінції світовими столицями — Лондоном і Парижем; якщо минуле століття пройшло під знаком піднесення Нью-Йорка, то сьогодні в повний голос заявляє про себе Токіо як ще одна світова столиця. Життєвий шлях будь-якої великої культури закінчується цим кам’яним колосом, ім’я, якому — “світова столиця”. Ця кам’яна ґарґара є абсолютним містом. Його споруди більше не є нащадками споконвічних селянських осель, із яких колись почалась культура. Це, швидше, житло в чистому його вигляді, воно створене не кров’ю, не метою, не почуттями, а духом економічного підприємництва.

Культура йде від землі й починається вона зі стародавньої селянської хати. Зв’язок із землею не зникає доти, доки вогнище, у благочестивому сенсі цього слова, залишається справжнім і значущим центром тяжіння сім’ї. Лише коли втраченим виявляється і це, і маса квартиронаймачів і постояльців починає вести блукаюче існування

уцьому морі домів, як мисливці й пастухи передчасся, формування інтелектуального кочівника можна вважати закінченим.

Закам’яніла історія гігантського міста символізує епоху, коли закінчується органічне зростання і починається неорганічне, а відтак безмежне нагромадження, що сягає за горизонт.

Справжнє античне місто не бажало розширюватися, але щораз більше і більше ущільнювалося: його вулиці вузькі й тісні, вони не були для спішного пересування. Місто було єдиним тілом, щільним і круглим. У 74 р. периметр імператорського Риму становив сміхотворну довжину — 19,5 км. Колесо долі котиться до свого кінця; народження міста тягне за собою і його смерть.

Проте ж не даремно “час” означує собою факт безповоротності. “Занепад античності” закінчився ще задовго до нападу германських кочових народів і цей факт слугує найкращим доказом, що

каузальність немає нічого спільного з історією.

Якщо ранні часи означають народження міста із землі, пізні

8 Не слід забувати про те, де вперше з’являється на світ слово provincia: так римляни означували державно-правовий статус Сицилії, з підкоренням якої вперше відбувається приниження провідного колись ландшафту до простого об’єкта своєї політики.

141

Тема 12. Народи, раси, мови

Расові інстинкти й дух мов. Потоки існування й зв’язки неспання. Тотем і табу. Раса й ландшафт. Відокремлення мови від мовлення. Функція номінації. Писемність як воля до вічності. Третій стан і міський дух. Місто та мова буржуазії.

Протягом XIX ст. наукова картина історії спотворювалась романтикою або ж поняттям “народ”. Саме тому, що це поняття приховує у собі піднесену патетику і високий патос, воно легко уникає критики. “Народ” завжди має рацію, його неможливо переобрати тощо. У результаті “народ” виступає як уявно однозначна величина, яка і вершить всю історію. Всесвітня історія видається нам тільки історією народів. Усе решта — культура, мова, мистецтво, релігія — лише витвори народу. Держава — це форма народу.

Сьогодні це романтичне поняття треба зруйнувати. Річ у тому, що починаючи з льодовикового періоду, на Землі живуть люди, а не “народи”. Спільність крові й боротьба за право закоренитись

уґрунт визнають їхні долі. Навіть кочові племена пересувалися

умежах певного ландшафту. Наприклад, орда ніколи не могла подолати моря і гір, і тільки суходіл був запорукою її просування зі Сходу на Захід. Будь-яка раса представляє собою одне-єдине велике тіло, а будь-яка мова — форму діяльності одного великого неспання.

Ми ніколи не зможемо зрозуміти історії вищого людства, якщо

143

випустимо з поля зору людину як елемент раси і носія мови, або ж забудемо про те, що людське існування й неспання мають кожне свою долю. Причому походження, розвиток і тривалість расового й мовного боку в однієї і тієї ж популяції цілковито одне з одним не пов’язані. Раса — це щось космічне й душевне. Мови — це каузальні утворення: вони діють через полярність своїх засобів. Тому слід говорити про расові інстинкти і про дух мов. Проте це — два різні світи. До раси належить найглибше значення слів “час” і “прагнення”, до мови — “простір” і “страх”. Сьогодні все це змішується в одну

Раса — це сукупність всіх видимих (характерних) тілесних ознак, або ж сукупність зримих рис, де також зберігають своє значення і невізуальні риси — як-от запахи, але передусім — це звуки, тобто людська манера говорити (“акати”, “шокати” тощо).

Мовою називається вся вільна діяльність несплячого мікрокосму, оскільки вона виражає щось для іншого.

Рослини не володіють станом неспання й рухливістю, а тому вони не мають мови. Проте неспання живих істот є мовленням від початку і до кінця. Тут треба лише розрізняти мови виразу й мови повідомлення. Перше передбачає лише неспання, друге — зв’язок між тими, хто не спить (рос. связь бодрствования).

Теоретична полеміка щодо мети мистецтва випливає з вимоги, щоб художня мова виразу жодною мірою не була мовою повідомлення, тоді як основою виникнення духівництва є переконання, що лише воно знає ту мову, якою людина може розмовляти з Богом.

Отже, на всіх потоках існування є історичний відбиток, на всіх зв’язках неспання — релігійний відбиток.

Раса перебуває у відповідному взаємозв’язку зі всім тим, у чому вбачаємо життя як боротьбу за владу, історію як долю, зі всім тим, що сьогодні зветься політикою.

Тотем

означає останній смисл

існування

долю

расу

час

прагнення

такт

політику

1 Фізіономія — від фр. physionomie — визначення внутрішніх властивостей за зовнішніми ознаками. Риси й вираз обличчя, характер тощо.

144

Тотемний2 бік життя завжди рослинний і належить всім істотам, табу3 — тваринний бік і передбачає вільне пересування істоти у світі. Ми маємо тотемні органи кровообігу й розмноження, табу — це органи почуття й нерви. Все, що стосується тотему, наділене фізіономією, все, що належить табу — має систему. У тотемному є загальне відчуття істот, які належать до одного і того ж потоку існування. Його неможливо перенести або усунути, це є факт, причому факт виняткового значення. Усе, що є табу, означує собою лише зв’язки неспання: цього можна навчитися, їх можна передати і саме тому табу — це таємниця культових громад, шкіл мислення й гільдій художників, яку пильно охороняють.

Існування може мислити і без неспання, але неспання без існування не буває. З цього випливає, що раса без мови можлива, але мови без раси не буває. Слід відрізняти мову й мовлення. Перше — мертва комора знаків, друга — це діяльність, яка реалізується за допомогою знаків4. Ми знаємо єгипетську мову, але не єгипетський стиль мислення.

Раса має коріння. Раса й ландшафт завжди єдині. Де рослина вкорінена, там вона і вмирає. Якщо її там ми не виявляємо, її більше немає ніде. Раса ніколи не переселяється.

Це не англійці й німці виїхали до Америки, але ці люди поїхали туди як англійці та німці; і тепер їх правнуки перебувають там як янки, адже давно вже ні для кого не є секретом, що тамтешній ґрунт на них впливає: із покоління у покоління вони стають щораз більше подібні на вкорінене населення.

Як важко буває розпізнати суть раси. Проте наші почуття, насамперед зір, достатньо виразно підказують нам, що таке “людина раси”. Ми розуміємо це з першого погляду, коли йдеться про фізіогноміку людини. Відомо, як багато і безповоротньо втрачається вже зі смертю, а скільки ще забирає розклад тіла. Про що може розповісти нам скелет — те єдине, чим сьогодні ми володіємо від доісторичної людини. Практично ні про що. На підставі скелетних залишків ми ніколи не можемо дізнатись про ті колосальні расові потрясіння, що, ймовірно, пронеслися над його ландшафтом. Це означає, що вираз раси міститься головно в живому тілі: не в будові його частин, а в їх русі (точніше у техніці руху), не у передній частині його черепа, а саме у виразі обличчя. Відтак маємо всі підстави дійти висновку: що раса, як і час та доля, є чимось таким, що є абсолютно визначальним для всіх життєвих питань. Раса, час і доля — нероздільні.

2 Тотем — буквально рід, родоначальник і охоронець; герб племені з зображенням тотема.

3 Табу — заборона певних дій.

4 В. фон Гумбольдт перший наголосив, що мова — це не річ, а діяльність. “Якщо хочете загострити вислів, цілком можна сказати: ніякої мови немає — так само, як немає ніякого духу; проте людина говорить, і діє духовно”.

145

Учому ж різниця між двома великими мовними групами. Мова виразу розглядає іншого як свідка і прагне лише викликати в нього враження, мова повідомлення розглядає його як співбесідника

йочікує відповіді. Розуміти — означає сприймати й співвідносити враження з власним відчуттям значення; на цьому базується вплив найвищої людської мови виразу — мистецтва.

Дослідники марно вважали, що одяг було створено з почуття сорому або з доцільних мотивів. Одяг стає зрозумілим лише як засіб мови виразу. Достатньо згадати реґламентацію одягу для всіх важливих актів і свят.

Утривалому розвитку відбувається відокремлення мови від мов-

лення. Історія не знає важливішої події. З відокремленням мови від мовлення неминуче пов’язане і поняття школи.

Вона (мова) повністю сформована у вищих тварин і в будь-якому суспільстві виступає попередньою умовою, що ти справді віруючий, художник або вихована людина.

Брехня, можна сказати, з’явилася на світ із відокремленням мови від мовлення. Знаки стабільні, а значення ні; напочатку це відчувають, потім про це знають, і, нарешті, цим користуються. І врешті-решт мова й істина заперечують одна одну. Згадаймо Ф. Тютчева: “Мысль изреченная есть ложь”. Тому етик кантівського зразка ніколи не буде знавцем людей.

Важливе запитання: чи виникла словесна мова як мова виразу або ж мова повідомлення? На це запитання нема відповіді, тому що про проформи “слова” у власному розумінні ми не маємо навіть найменшого уявлення. Наука дивовижно наївна, коли вважає, що може знайти ключ до походження слова в тому, що ми називаємо примітивними мовами і що є лише недосконалим відображенням надзвичайно пізнього ступеня існування мови. Слово в них існує вже давним-давно, воно високорозвинуте і сам собою зрозумілий засіб, проте ніщо справді “первісне” таким бути не повинно.

На противагу сучасній науці О. Шпенґлер вважає, що визначальним моментом була тут не зміна голосових зв’язок, не виникнення якогось особливого способу звукоутворення або ще щось з фізіологічних явищ, а найглибші перетворення у душі: з ім’ям виникає новий погляд на світ. Ім’я одночасно творить сенс неспання й джерело страху. Світ не просто є: у ньому відчувається таїнство, він сповнений таємницями. Окрім всіх цілей виразу й повідомлення, через мову ми ще прагнемо іменувати те, що є загадкове. Тварина не знає загадок. З іменем, тобто з функцією номінації, був зроблений крок від повсякденної фізики тварин до метафізики людини. Що слід визнати за найважливіший поворот в історії людської душі.

Другий великий перелом настав з виникненням граматики.

146

Тепер людина з істоти, яка інколи думала, перетворилась на мислячу істоту, де ідеалом усіх систем мислення стає принцип остаточного й повного підпорядкування всіх форм життя владі духу. Це відбувається в теорії, коли дійсним визнається тільки пізнаване, а дійсне таврується як видимість і омана почуттів. Це відбувається і на практиці, коли за допомогою загальноетичних принципів змушують, щоб голос крові нарешті замовк.

І логіка, і етика є системами абсолютних і вічних істин для духу, і саме тому обидві вони неістинні для історії. Яку б переконливу перемогу не здобувало в царстві думок внутрішнє око над оком зовнішнім, у царстві фактів — віра у вічні істини виявляється дріб’язковою й абсурдною драмою, яка розігрується в окремих людських головах. Істинної системи мислення існувати не може, оскільки жодний знак не замінить дійсності.

Е. Дюбуа-Реймон у своїй знаменитій лекції 1872 року “Про межі пізнання природи”, сказав, що ми не тільки не знаємо (ignoramus), але й ніколи не будемо знати (ignorabimus) двох речей: суті взаємодії

Врешті раса сильніша за мову, і тому серед усіх великих впливів на життя мали лише ті постаті, які були особистостями, а не системами.

Безсумнівно, індоєвропейська мовна система наймолодша і тому найдуховніша, а виведені з неї мови сьогодні панують на Землі.

Писемність — цілком новий тип мови, що означає повну зміну людських відносин неспання, оскільки звільняє їх від диктату сучасності. Образні мови, які означують глядачеві предмет, набагато старші ніж усі слова.

Слово належить людині взагалі, писемність належить тільки культурній людині. На відміну від словесної мови писемність не частково, а повністю зумовлена політичними й релігійними долями всесвітньої історії. Усі види писемності виникають в окремих культурах і належать до їх найглибших символів.

Писемність — це великий символ далечини, і не тільки у просторовому сенсі, а передусім — тривалості, майбутнього, волі до вічності. Мовлення й слухання здійснюється лише зблизька: у теперішньому часі; проте за допомогою письма людина звертається до людей, яких ніколи не бачить або, які ще не народилися, і голос людини стає чутним через століття після його смерті5. Письмо — одна із перших

5Див.: Шевченко Т. І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні

іне в Україні моє дружнєє посланіє // Тарас Шевченко. Твори: У 5 т. — К.: Дніпро, 1978. — Т. 1. — С. 300–306.

147

характерних ознак історичного дару. Саме тому ніщо так яскраво не характеризує культури, як її внутрішнє ставлення до письма.

Якщо ми так мало знаємо про індоєвропейську мову, то це пов’язано з тим, що дві найраніші культури, які користувалися цією системою, індійська і антична, внаслідок властивої їм неісторичності, не тільки не втратили власної писемності, а навіть чужу запозичили тільки в пізні часи. Насправді все мистецтво античної прози створене безпосередньо для вуха. Читали її, наче говорили вголос; ми ж навпаки, говоримо все “як по писаному.”

Писемність — предмет абсолютно становий, від найдавніших часів є привілеєм духівництва. Селянство позаісторичне і тому не-

письменне.

Існує різниця між діяльною людиною, яка творить історію, і ученим, який її тільки замальовує, і “увіковічнює”. У всіх культурах писемність у розпорядженні духівництва, до якого треба віднести письменників і учених. Знать завжди зневажає письмо. Вона тільки “велить записати”. Споконвіку ця сфера діяльності була справою духівництва. “Вічними” істини стають зовсім не в живому спілкуванні, а лише на письмі. Це та сама протилежність

Для античного мистецтва цілком характерним є те, що воно хапається за будь-який предмет і його прикрашає, за винятком одного тільки письма і книжкового сувою. У цьому виявляється ненависть античності до тривалості, презирство до техніки. Ні в Греції, ні в Індії не було мистецтва монументального напису6, яке існувало, наприклад, у Єгипті, і нікому на думку не спадало, що власноручний лист Платона вже сам собою є реліквією.

Внаслідок піднесення і перемоги міста над селом до знаті й духівництва додається третій стан (буржуазія) і міський дух висуває претензію на своє панування, відтак письмо з оповісника слави аристократії і вічних істин стає засобом ділового й наукового повідомлення. Якщо антична й індійська культури відкидали письмо як оповісника взагалі, то на роль службову все ж таки допускали його, покликавши з чужих країв: буквене письмо поступово проникає сюди як жалюгідний, щоденний інструмент.

Отже, культурні мови — це мови історичної людини.

6 Ніде арабеска не постає у досконалішому вигляді ніж у висловах з Корану на стінах медресе і мечетей.

148

Культурні мови — це історичні мови, а держава (у найвищому сенсі) як свою попередню умову має письмове повідомлення.

Вічно мінливі факти протистоять письму, істини його вимагають — ось всесвітньо-історична протилежність двох партій, які в тій чи тій формі у всіх культурах у часи великих криз. Одна живе у дійсності, інша — протиставляє їй писаний текст; усі великі революції передбачають літературу.

Будь-яка культура, пробуджуючись, застає й помічає “вічні” селянські мови, які майже не беруть участі в подіях великої історії. Проте саме в колі аристократії й духівництва мови стають культур-

Так тотемний бік стверджує кров і час, а бік табу їх заперечує. У замку і ранніх дворах формуються живі культурні мови. Мовлення — це мовний звичай, добрий вишкіл, хороший тон у звукоутвореннях і зворотах, вишуканий такт у доборі слів і способі їх вираження. Усе це характерні ознаки раси; цьому навчаються не в чернечій келії і не в кабінетах ученого, а в шляхетному товаристві й на живому прикладі. Ці великі діяння, внаслідок якого культура досягає свого повноліття, є досягненнями раси, а не цеху.

Мета мовної культури духівництва — поняття й висновки. Вони працюють над тим, щоб слова й форми речення застосовувалися діалектично. Так виникає й активно зростає відмінність між

уживанням мови. Наприклад, головне в історії французької мови, безумовно, здійснюється через расу, тобто в мовленні при дворі Версаля й у паризьких салонах.

Місто лише додає до цих станових мов третю, і останню, мову буржуазії, власне писемну мову, розсудкову, доцільну, прозу в строгому сенсі цього слова. Така мова ледь помітно коливається між шляхетно-світським і ученим способом висловлювання, у першому випадку, творячи нові мовні звороти і модні словечка, у другому ж — уперто тримаючись чинних понять. За своєю суттю ця мова має економічну природу.

З остаточною перемогою міста міські мови абсорбують у себе і мову шляхетного товариства, і мову науки. У верхньому прошарку населення світових столиць виникає одноманітне, інтеліґентне і практичне середовище. І як таке, що належить до символіки будьякої цивілізації, воно завжди повністю механістичне, точне, холодне при мінімумі жестів. Такі мови, де “мовлення” немає жодного значення, безрідні й позбавлені ґрунту, їх може вивчити будь-який ґендляр або вантажник. Їхнім справжнім творцем є вже не дух раси або релігії, а всього-на-всього дух економіки. На пострадянському

149