mon

ризують нову державу як шайку розбійників, із якою інші держави нічого спільного не хотіли мати. Лише сабіняни, які були географічно приперті до гір, переважно зі страху, брали участь у їхніх святах (“вовчих святах”) або гульбищах цих банд. Загальновизнаним історичним фактом є викрадення сабінянок. Кожен, хто хотів мати собі жінку, змушений був її викрасти і силою (на руках) внести до свого дому. З тих часів до нас дійшов ритуал шлюбної церемонії, коли, наприклад, чоловік, як символ вічної любові, вносить на руках свою наречену в дім. Тоді це означало зовсім протилежне: “Я не сама переступила цей поріг, мене туди внесли силою”.

У цій державі виявляється характерна риса: релігію вона використовувала як засіб для досягнення нової мети держави — перетворення її на імперію. Пізніше цим шляхом піде і Москва як “Третій Рим”.

Інший спосіб розширення Риму полягав у тому, що мешканці завойованих міст насильно переселялись до Риму. Таке заснування держави треба визнати як її суттєву рису й своєрідність Риму. Така держава неминуче вимагатиме суворої військової дисципліни й жертовності в ім’я цього союзу. Державу, яку заснували на насильстві, можна підтримувати тільки насильством.

З такого стану речей випливає не моральний зв’язок, що характеризує вільних людей, а вимушена субординація, така країна нагадує військовий табір. Напочатку, коли держава була організацією розбійників, будь-який громадянин неминуче був і її вояком, адже держава існувала завдяки війні, де кожен вояк змушений сам себе годувати.

Вимушена субординація сприяла виникненню відмінностей між

патриціями і плебеями

й боротьбі між ними. Ця протилежність окреслилась уже у формі міту: леґенда про засновників міста, про двох братів-ворогів, яких вигнали з дому і виросли вони, не знаючи сім’ї і любові, тому що їх вигодувала вовчиця6. Ромул символізує добрий дух, дух патриціїв, Рем — це злий дух, дух плебеїв. Ні патриції, ні плебеї не творили якогось особливого племені. Природно, що слабкі й знедолені вони шукали захисту в сильних і багатих, стаючи їхніми клієнтами. Проте дуже швидко виникають відмінності між клієнтами й плебсом. У суперечностях між патриціями й плебеями клієнти ставали на бік своїх патронів (покровителів), хоч вони і належали до plebs.

У родинних стосунках панує принцип суворості: чоловік має право на свою дружину, так само як і на свою доньку. Усе майно дружини — належить її чоловікові. Римська матрона досягала пошани і гідного становища лише завдяки незалежності від чоловіка, але жінка ніколи не посідала гідного становища завдяки чоловіко-

6 Символ вовка : вовчиця поєднується “шлюбом” при всіх членах родини, і коли гине її “чоловік”, вона залишається вірною його пам’яті.

51

ві й завдяки шлюбу. Становище дітей подібне до становища рабів: у римлян свавілля заповіту виявляється у найрізкішій формі.

Отже, суворість з боку держави компенсувалась суворістю щодо сім’ї: римлянин — раб держави й деспот сім’ї, так досягалась римська велич.

Про спільний характер римлян найкраще говорить нам прозаїчність їхнього духа. На противагу дикій поезії і буйній фантазії Сходу, на противагу гармонійній поезії греків, тут спостерігаємо житейську прозу римлян. З підневільної, бездушної і безсердечної розсудливості римського світу постане римське право і римська релігія.

Якщо у греків звичаї були одночасно і юридичним правом, і саме тому їхній державний лад повністю залежить від звичаїв і способу мислення індивідуумів і не має моці в собі, то римляни провели це велике розмежування і придумали правовий принцип, який завжди зовнішній, тобто незалежний від настрою й почуттів особи.

У греків релігія була життєрадісністю вільної фантазії, у римлян — єдність (зв’язаність) стала справжньою релігією7: боги тут виводяться як породження холодного розсудку, наприклад, у Верґілія, тоді ними користуються як технічними засобами. Їх побожність не піднеслась до релігії. У грецькій релігії все було відкрите, ясне, дружнє і поцейбічне, у римлян — усе має подвійний смисл: сам предмет і те, що приховане в ньому. Наприклад, Рим, крім власного імені, мав ще й таємну назву Amor (Roma, якщо читати букви слова у зворотньому порядку).

Отже, основною рисою римської релігії були елементи внутрішньої релігійності й цілком зовнішня доцільність — для цього вони вшановують богів, і встановлюють обмежений зв’язок із ними. Тому це релігія прозаїчності, доцільності й корисності. Їхні храми — вираз обов’язкової, а не безкорисливої вдячності. Навпаки, греки будували свої прекрасні храми і статуї та запроваджували культи з любові до краси й божественності як такої.

Греки відрізнялись від римлян і у своїх іграх. Римляни — жадали хліба й видовищ, по суті, були глядачами або споживачами. Ігри для них були чимось чужим, їхній дух не брав участі у них, тоді як для греків був важливий олімпійський принцип: “не перемогти, а взяти участь…” “Так, я не переміг, не став олімпіоніком, але я разом з іншими біг, а не споглядав, як хтось біжить…”. Замість показу людських душевних страждань (грецький театр), римляни влаштовували жорстоку дійсність тілесних страждань: після боїв гладіаторів, коли народ уже “розігрівся”, на арену Колізею виводили християн і випускали голодних хижаків — це апофеоз римської насолоди.

7 Римський дух виявився зв’язаним, на що вказує етимологія (первісне значення) слова religio — зв’язувати.

52

Римська міць назовні є ще величною й блискучою, але водночас глибоко підірваною із середини. Цей організм так багато усього проковтнув, що не здатний був успішно його перетравити. Якщо Цезар відкрив новий світ з його реального боку, то з боку його духовного і внутрішнього існування, світ відкрився за Авґуста у християнській релігії. Саме тоді християнська релігія, що виникає разом з імперією, набуває значного поширення і врешті-решт за Констянтина Великого стає панівною релігією у Римській імперії.

Відтак місце ідеї вічного кругообігу (космоцентризм) посідає теоцентризм із іманентною ідеєю векторного розвитку (“від” і “до”). За теоцентричного світогляду, проблема Бога є засадничою щодо усіх інших проблем. Природно-людський світ створений Богом і залежить від його всемогутньої волі. Протиставлення

Вічність є атрибутом Бога, а час (як і природа) — його творінням. Час осмислюється через

минуле (пам’ять), теперішнє і майбутнє (надію),

де минуле і майбутнє осягається через теперішнє (віру і любов). Душа людини визначається як нематеріальна, розумна, безсмертна сутність, що має початок, але не може мати кінця. Людина повинна підкоряти знання мудрості, бо найвищою її метою є спасіння душі, служіння добру (Богові), а любов до Бога — справжня премудрість…

Рис. 4.2

Отже, у римському світі об’єднання Сходу й Заходу спочатку відбувалося зовнішньо — через завоювання, тепер же відбулося внутрішнє об’єднання — через християнізацію. Відразу стало зрозуміло:

а) рабство, неможливе за християнства;

53

Тема 5. Германський світ

Географічне положення й основний принцип періодизації германського світу. Елементи германського світу. Переселення народів та його значення й наслідки для всесвітньої історії. Феодалізм та ієрархія. Хрестові походи. Вплив реформації на формування держави за нових часів. Новий Левіафан. Просвітництво та ідея суспільного договору. Романтична ідея та її погляд на історію.

Германський дух є духом нового світу, мета якого — у реалізації абсолютної істини.

Основне призначення германських народів, на думку Геґеля, у тому, щоб бути носіями християнського принципу, тобто принципу духовної свободи. На них Геґель покладає місію не тільки служити світовому духові, а й вільно творити у світі.

Хід розвитку германських народів, як свідчить історія, докорінно відрізнявся від інших всесвітньо-історичних народів.

Наприклад, греки й римляни досягли внутрішньої зрілості тоді, коли вирушили в інші країни. Германські народи навпаки не мали цього внутрішнього розвитку, вони розлилися й наповнили собою весь європейський континент, підкорили народи і повалили прогнилі держави. Тобто розвиток почався лише при зіткненні з чужою релігією та культурою. Тут засвоювали й долали чуже. Це означає, що германський світ засвоїв як готові римську культуру й релігію.

Народній мові германців церква протиставила розроблену латину. Із зовнішнього боку германський світ здається лише як про-

55

довження римського. Проте в цьому світі жив інший, абсолютно новий дух, завдяки якому повинен був постати вільний суб’єкт.

Наприклад, християнський теолог і філософ Аврелій Авґустин (354– 430), розмірковуючи над важкими питаннями про початок світу, душі та самого роду людського, останній поділив на два розряди: “один тех людей, которые живут по человеку, другой тех, которые живут по Богу. Эти разряды мы символически назвали двумя градами, т. е. двумя обществами людей, из которых одному предназначено вечно царствовать с Богом, а другому подвергнуться вечному наказанию с диаволом. Но это уже конец их…”1. Схематично історіософську концепцію Авґустина про початок, поширення і неминучий кінець двох градів можна подати так:

Рис. 5.1

Отже, справжня історія, за Авґустином, розгортається як бороть-

Цей новий дух (теоцентричний світогляд) тут чітко зафіксував

1 Августин. О граде Божьем // Философия истории. Антология. — М.: Аспект Пресс, 1995. — C. 21.

2 Град земний Авґустин називає — “град настоящего века”, тому історія у нього постає як історія розгортання боротьби цих двох Градів (див.: Августин. О граде Божьем // Философия истории. Антология. — М.: Аспект Пресс, 1995. — C. 23).

56

що, своєю чергою, буде мати вирішальне значення для всієї подальшої історії. З одного боку, формується церква як буття абсолютної істини, адже вона є усвідомлення цієї істини, а, з іншого — наявна діяльність, яка змушує суб’єкта відповідати таким високим критеріям.

Йдеться не тільки про усвідомлення абсолютної істини, а й формування громадянської свідомості, із її кінцевою метою, яка реалізується у державі.

Європейська історія є виявом розвитку кожного з цих принципів автономно, тобто для себе. І Геґель тут теж вірний своїй “тріаді” щодо поділу вже германського світу на три основні періоди.

Перший період починається появою германських народів у римській державі. Прийнявши християнство, германські народи поступово оволоділи Заходом. Згодом християнський світ постав як християнство, як єдина та однорідна маса. Ця епоха тривала до Карла Великого3. Тут ще духовне й світське (громадянське) є лише різними сторонами одного явища.

У другому періоді, як результат розвитку цих двох сторін є послідовна самостійність і протилежність — церкви для себе як теократії й держави для себе як феодальної монархії.

Карл Великий підтримав папство в боротьбі проти римської знаті й у такий спосіб був укладений союз між духовною і світською владами, результатом якого повинно було бути царство небесне.

Тут відбулася дивна метаморфоза: християнський принцип із внутрішнього перетворюється на щось зовнішнє й абсолютно в потворній формі. Християнська свобода обернулась у свою протилежність: суворе поневолення та аморальну розпущеність грубих пристрастей.

Дві обставини, на які треба звернути увагу:

а) утвердження держав, у яких субординація заступається постійним партикулярним правом (відцентрова тенденція);

б) дедалі помітнішою стає протилежність церкви й держави. Третій період починається з правління Карла V, у першій половині

ХVI ст. Саме тоді в мирян пробуджується свідомість своїх прав завдяки відновленню християнської свободи. І зробила це Реформація. Цей період тривав від Реформації до середини ХIХ ст. Згаданим трьом епохам германського світу Геґель шукає історичної аналогії і подає її так:

а) епоху Карла Великого можна порівняти з перським царством, тобто періодом субстанційної єдності;

б) грецькому світові з його ідеальною єдністю відповідає епоха до Карла V, коли реальної єдності вже не було, тому що утверджується різноманітний партикуляризм привілеїв і приватних прав.

У внутрішньому житті держави різні стани були ізольовані, і між окремими державами існували тільки зовнішні взаємини. Реформація пробудила субстанційне начало духа — свободу. Відтоді почала розвиватися думка, тобто стверджувались основні положен-

3 Карл Великий (724–814). Від 768 р. — король Франції, а 800 р. — коронований на імператора.

57

ня, виведені з розуму, згідно з якими, державний лад треба змінити. Тоді державне життя стає свідомим, тобто, каже Геґель, відповідає вимогам розуму. Уже тоді стали нехтували звичаями й традиціями. Отже, вперше реалізується свобода духа. Ці три періоди можна образно передати як Царство Отця, Сина й Духа.

Починається дипломатична політика, яка об’єднує одні держави проти інших. Це епоха, коли світ стає ясний і зрозумілий самому собі.

Третю епоху можна порівняти з римським світом. Там визнається раціональна мета, привілеї і вияви партикуляризму заступаються єдністю щодо загальної мети держави. Народи воліють прав у собі і для себе. Постають нації і національні ідеї.

Релігія також не може встояти без думки, і вона частково наближається до поняття, частково, під упливом думки, впадає у відчай, перетворюючись на забобони.

Тепер ми переходимо до того пункту всесвітньої історії, який має назву “переселення народів”.

Треба відрізняти ті германські народи, які залишились на своїх попередніх місцях і ті, які осіли в Римській імперії, змішавшись у такий спосіб із раніше підкореними народами. Відбувається, так би мовити, подвоєння германських народів — на ост і вестґотів. Доля цих народів склалась по-різному, проте загальна мета їх полягала в тому, щоб заволодіти територією і сформувати державу.

Отже, країни й території, що входили до складу Римської імперії, підкорили варвари. Утворюються нові нації, які мають сліди подвійного походження. На поверхні це виявляється через мову, з одного боку — латина, а з іншого — національні мови. Латину поступово витісняють національні мови:

1)III–IV ст. до Р. Х. — V ст. після Р. Х. — повне панування латини;

2)до XII ст. після Р. Х. латиною користуються духівництво, медики, правники;

3)латина “живе” сьогодні в медичних і правничих науках. Цю тенденцію афористично висловив О. Пушкін: “Латинь сьогодні вже не модна” (Переклад наш).

Існує невидимий кордон між романськими і германським мовами: Італія, Іспанія, Португалія, Франція, Румунія, з одного боку, і Німеччина, Скандинавія і Англія, з іншого.

Переселення народів та активний процес змішування вів не до утворення цілісності, а до щораз більшої партикуляції, коли права перетворюються на привілеї.

У той час, коли на Заході панує випадковість і партикуляризм, у східному світі відбувається інтеґрація цілого, яка ліквідує будь-який партикуляризм і усяку залежність. Предмет поклоніння магометан суто інтелектуальний, Аллаха не можна ні малювати, ні уявляти. Магомет — пророк, але людина, яка не може бути вищою за людські слабкості.

Іслам (покірність) як велика потуга ліквідує кордони, усякі націо-

58

нальні та станові відмінності. Ніщо — політична вага, майновий стан, походження не мають цінності, проте людина має цінність як віруюча особа. Обов’язки магометанина: поклонятись Єдиному Богові, вірити у нього, дотримуватися посту, відмовлятись від плотських почуттів та відособлення, давати милостиню. Найвища заслуга — умерти за віру, і той, хто віддасть життя за віру, потрапляє до раю.

У християнському світі відтоді, як папа коронував Карла Великого 800 р. після Р. Х. і останній отримав титул імператора, утвердилося фактично дві імперії, у яких згодом християнська релігія розділилась на дві церкви:

грецьку та римську.

Проте держава Карла Великого була ще дуже великою. Держава — це стабільні органи управління і державні інститути. Король стояв на чолі державних посадових осіб (або чиновників) і визнавався принцип спадкоємності королівської влади. Він же воєначальник і головний землевласник.

Духівництво в епоху Карла Великого набуває великої ваги, воно звільнялось від податків, відкривало церкви та монастирі як притулок, тобто як недоторкані схованки для злочинців і волоцюг.

Отже, держава Карла Великого є першим об’єднанням християнства в державну організацію, що виникла із самого християнства, тоді як Римську імперію зруйнувало християнство. Тут спостерігаємо

найкращий державний лад і найгірший стан у суспільстві —

це суперечність і її потрібно було розв’язати. З такою суперечністю людство вступило в середні віки. Реакція довго не примусила на себе чекати:

а) окремих націй супроти повного панування франків; б) індивідуумів проти законів і державної влади проти субординації; в) реакція церкви й духівництва проти дійсності.

Намітився перехід від феодальної системи до монархічної влади: феодалізм є багатовладдям, де існують пани й холопи, монархізм — один пан і немає холопів. Отже, феодалізм — це багатовладдя, тобто складна система особистої залежності. Монархія, навпаки, долає особисту залежність, свавілля окремих осіб і встановлює загальну організацію влади. Чи немає тут суперечності? Ні, адже саме завдяки свавільній (необмеженій) централізованій владі утверджується загальна організація. Це етап, коли васали перетворюються на державних чиновників, які вже не служать своєму сюзеренові, а виконують закони. Аналогічний процес відбувається і сьогодні, коли частина вчорашньої партійно-господарської номенклатури поступово трансформується на систему чиновництва, яка вже намагається виконувати не партійні циркуляри і вказівки, а закони.

Якщо монархія виходить із феодалізму, то на початку вона має його характер. Це зовнішній вияв духа. У внутрішньому плані здійснюється перехід індивідуумів від їх користування приватними правами до станової корпоративної організації.

59

Васали відчувають силу лише завдяки своєму об’єднанню у соціальну верству. Від того моменту можемо констатувати початок утворення держав, тоді як феод не визнає ніяких держав.

Геґель виділяє три способи переходу від феодалізму до монархії:

1)суверен підкорює своїх незалежних васалів, ліквідуючи їх партикулярну владу і стає фактично єдиним володарем;

2)князі повністю звільняються від ленної (позика за службу) залежності й самі стають монархами у своїх державах;

3)суверен приєднує мирним шляхом окремі володіння до свого і стає володарем одного цілого.

Центром соціальних теорій є держава, де “третій стан” розглядається як головне знаряддя у боротьбі проти універсальної папської геґемонії. Тільки сильна централізована держава могла подолати внутрішні міжусобиці, постійні війни, а також захистити вимоги національної суверенності в боротьбі проти католицького універсалізму. Це була епоха, коли пробуджувалися європейські нації. Потребу

усильній державі, яка могла б виконати це завдання, найкраще описав у своїй політичній теорії флорентієць, сучасник Леонардо да Вінчі, приятель Мікеланджело, мислитель і державний діяч Ніколо Мак’явеллі (1469–1527). Він виходив із того, що “змінювались держави, але світ залишався одним і тим самим”, “людина повинна спочатку жити, потім філософувати”, “інтерес — наймогутніший стимул”, а “люди швидше простять смерть батька, ніж втрату майна”.

Його політична філософія ґрунтується на відокремленні політики від релігії й моралі, а точніше — на підпорядкуванні останніх політичним цілям. Мета основного твору Н. Мак’явеллі “Державець” — практичні поради політикові заради досягнення реального результату. Отже, результатом або “загальним благом” є національна держава.

“Коли йдеться про долю батьківщини, не слід брати до уваги жодні міркування і резони про те, що справедливо і що несправедливо, що милосердно і що жорстоко, що похвально і що ганебно, необхідно, забувши про все інше, чинити так, щоб врятувати її існування й свободу”.

Державний інтерес, якому підпорядкована політична реальність, — це інтерес вітчизни. Мак’явелізм — політичне вчення, яке вперше відокремило розглядання політичних проблем від релігії й моралі, поставивши за мету — формування національних держав.

Найсуттєвіше в тому, що передумовою й підґрунтям для такого утвердження держав виступають окремі нації, хоч відомо, що не всі нації мають абсолютну тенденцію до утворення держав. Важливу роль

установленні держави нового типу відіграють і нові технічні засоби. З появою такого технічного засобу, як порох зникає перевага дво-

рянства в озброєнні. Порох був головним засобом для звільнення від фізичної сили і для урівнення соціальних станів. Порох ліквідував надійність укріплених пунктів і відтоді твердині-фортеці стали втрачати своє основне призначення. На перший план вийшли такі поняття,

60