mon

історія є стовповою дорогою, якою людство трясе себе вперед, все в одному напрямку, із вічними філософськими загальними місцями перед очима.

Тепер щодо назви праці. Український варіант шпенґлерівської гри слів “Der Untergang des Abendlandes”31 просто неможливий , адже автентичність перекладу (тобто вірність букві) призводить лише до нерозуміння самого духу твору. Запропонований раніше переклад як “Сутінки Європи”32 репрезентував швидше вірність букві, а не духові самого твору. Якщо нема українського аналога німецького “Der Untergang...”, тоді цю назву треба передати описово. В результаті отримуємо цілий набір назв, кожна з якої віддзеркалює лише один, хоч і дуже важливий, момент дійсності: від часового стану дня — “присмерки” або “сутінки”, через культурологічне переживання процесу, як наприклад, “падіння”33, “занепад”, “занепадання”, “згасання”, “затухання”, аж до органічного розуміння культури — “зів’янення” або “конання” тощо. Лише такий спосіб відкриває перед нами той цілісний образ, просторову форму сприйняття предметів, які мають основну вісь або “центр ваги”, тобто все те, що О. Шпенґлер висловив у назві першого тому “Ґештальт і дійсність”34. Ґештальт — це щось рухоме, те, що постає й зникає. Вчення про гештальти у О. Шпенґлера — вчення про перетворення й здійснення можливого. Отже, вдалий російський переклад — “Закат Европы”, що схвально сприйняв і сам автор, вимагає від українського перекладача не калькування його35, а пошуків адекватних понять для вислову форм і змісту німецького оригіналу.

Сьогодні ми користуємося усталеним і милозвучним російським перекладом “Der Untergang des Abendlandes” як “Закат Европы”, хоч відомо — такий переклад, звичайно, неточний. Сам О. Шпенґлер рішуче виступав проти вживання слів “Європа” та “Азія” у якомунебудь сенсі, окрім суто географічного. Його “Abendland” (Західний світ) охоплює і США і не охоплює навіть Греції, Балкан, слов’янських країн, не кажучи вже про Росію. Занепад переживає Західна Європа. На думку О. Шпенґлера, слово “Європа” слід було б викреслити з історії. Не існує ніякого “європейця” як історичного типу. Сьогодні нерозумно говорити про еллінів як про “європейську давнину” (отже, Гомер, Геракліт, Пітагор — були “азійцями”), і про їхню місію культур-

31Ця назва остаточно вималювалась у Шпенґлера вже 1912 р., і означує у строгому значенні слова, і з огляду на занепад античності, всесвітньо-історичну фазу, що охоплює багато століть, на початку якої тепер ми стоїмо.

32Див.: Вільчинський Ю. Освальд Шпенглер: портрет в ідеях // Філософська дум-

ка. — 1998. — No 4–6. — С. 247–264.

33Слово “падіння” як і деякі інші не передають відчуття катастрофи.

34До одного предмета — історії людства можна підходити з різних боків як це, наприклад, робив О. Шпенґлер: у першому томі — на матеріалі мистецтва і науки, а у другому — на матеріалі політики, релігії й економіки.

35Сьогодні, здається, жодне з видавництв в Україні не заявило у своїх перспективних планах перекладу українською мовою “Der Untergang des Abendlandes” Освальда

Шпенґлера.

21

ного зближення Азії і Європи. Ці слова, пише О. Шпенґлер, запозичені з поверхової інтерпретації географічної карти, проте російський інстинкт, із ворожістю до всього західного, втілений у Л. Толстому, К. Аксакову і Ф. Достоєвському, дуже точно й глибоко відмежовує “Європу” від “матушки России”36. Лише Схід і Захід суть поняття, які наповнені справжнім історичним змістом. “Європа” — порожній звук, підсумовує філософ. Все, що називається європейською культурою, виникло між Віслою, Адріатикою й Гвадалквівіром. Якщо припустити, що Греція за часів Перикла, “була в Європі”, то сьогодні її там немає37.

Уморфології світової історії О. Шпенґлера, античність і Захід поряд

зІндією, Вавилоном, Китаєм, Єгиптом, арабською й Мексиканською культурами — окремі світи становлення, і мають однакове значення у загальній картині історії, часто перевершують античність грандіозністю душевної концепції, силою злетів.

Усі вони посідають відповідне і зовсім не привілейоване місце. Наприклад, антична історія, із погляду елліна, була ланцюжком випадковостей, що вела від миті до миті. Магічна історія була для її

людей послідовною реалізацією складеного Богом всесвітнього плану, який виконується від створення і до загибелі — через долю народів і засобом народу. Фаустівська історія, на думку О. Шпенґлера, — це панування єдиної великої волі, свідомої логіки, і правителі тут правлять націями і репрезентують їх. Звідси висновок: усі нації Заходу — династичного походження, адже династія уособлює історію38. Належність до античної нації39 відбувається через володіння правами громадянства, до нації магічної — через сакральний акт: до юдейства, мусульманства — через обрізання, до маздаїтської40 і християнської — через певний обряд хрещення. Якщо фаустівська нація і пов’язана з християнською церквою, то магічна нація з поняттям церкви просто збігається41.

Отже, світова історія для О. Шпенґлера — це сукупність, а не цілокупність восьми окремих культур, які не мають між собою нічого спільного, проте вони народжуються, мужніють (тобто досягають

36Росія — це кентавр з європейською головою і азійським тулубом. На думку Шпенґлера, “Азія володіє Росією, після того як Європа анексувала її в особі Петра Великого” і щомиті загрожує можливістю нового Чингіз-хана, який скрутить в один рулон Азію і Європу.

37Див.: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1.

Гештальт и действительность. — М.: Мысль, 1993. — С. 145.

38Див.: Шпенглер О. Закат Европы. Очеркы морфологии мировой истории. 2. Всемирно-исторические перспективы. — М.: Мысль, 1998 — С. 184, 185.

39Наприклад, назва “елліни”, починаючи приблизно від 650 р. до Р. Х. означає не якийсь народ, а сукупність античних культурних людей, суму націй на противагу варварству.

40Релігійно-філософське вчення поширене в I тисячолітті до Р. Х. в Медії та Персії. Генеральна ідея: в основі світу — боротьба між світлим розумним першопочатком (бог Мазда, звідси й назва) і темним хаотичним (Аріман) за панування над світом й душами людей. Соціальну нерівність розглядали як зло, яке треба усунути.

41Див.: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 2.

Всемирно-исторические перспективы. — М.: Мысль, 1998 — С. 178, 179.

22

ступеня зрілості), старіють і вмирають, тобто трансформуються у цивілізацію. Кожна з означених культур має глибокий сенс для нас, а всі разом — просто нісенітниця. Культура, у розумінні О. Шпенґлера, завжди постає як сукупність чуттєво-сталого виразу душі в жестах і працях, як тіло її, що смертне, підвладне законові та переходові, числу і каузальності; культура як історичне видовище, як сукупність великих символів життя, відчуття і розуміння: такою є мова культури, і саме нею душа може повідати як вона страждає42.

Якщо Геґель говорить про “всесвітній дух”, “історичну місію”, “ідею проґресу”, “моральну свободу”, то в О. Шпенґлера ключовими словами праці є “ландшафт”, “прасимвол” “душа”, “доля”, “стиль” “вдача”, “такт” і “ритм”. Для останнього — це суть синоніми, які означують те, що в принципі не підлягає визначенню, адже це спонтанний порив першофеномену до проходження свого циклу і до виявлення власної іманентної форми.

Якщо концепція Геґеля на ціле століття відкинула українців, і не тільки нас, до розряду так званих “неісторичних народів”, то концепція О. Шпенґлера, із його ідеєю прасимволу, навпаки, дає нам сьогодні вагомий методологічний підхід для розуміння морфології української культури.

Основною проблемою нашої екзистенції завжди буде пошук відповіді на запитання: хто ми і куди йдемо?43. На теоретичному рівні цю проблему можна сформулювати так — “філософія національної ідеї” чи “філософія національної поразки”?

Українська культура — це культура збіжжя. Її прасимвол сам собою ніколи не постає у чистому вигляді, проте завжди виявляється у всіх її елементах і забезпечує найвищу єдність всієї динамічної багатоманітності. Він пульсує у відчутті форми кожної людини, кожної спільноти, стадії, епохи і диктує їм стиль всієї сукупності

42Див.: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. — М.: Мысль, 1993. — С. 344.

43Див.: Бистрицький Є. К. Політична філософія посткомунізму: горизонти

методологій // Політична думка. — 1995. — No1.; Бичко І. Ментальна співзвучність української та європейської філософських традицій: “кордоцентричні мотиви” // Київські обрії: історико-філософські нариси. — К.: Стилос, 1997. — С. 316–337; Горський В. С. Історія української філософії. Курс лекцій. — К.: Наукова думка, 1997. — 288 с.; Грушевський М. С. Хто такі укрїнці і чого вони хочуть. — К.: Знання, 1991; Донцов Д. Націоналізм. — Лондон, 1966. — 362 с.; Драгоманов М. П. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. П. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 461–558; Липинський В. Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919 –1920 р. — Відень, 1926. — 580 с.; Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури. — К.: АТ “Обереги”, 1992. — 80 с. Мірчук І. Світогляд українського народу // Наук. збірник УВУ. — 1942. — Т. 3.; Міхновський М. Самостійна Україна // Вивід прав України. — Нью-Йорк, 1964. — С. 154–164; Орлик П. Вивід прав України // Історія філософії України. Хрестоматія. — К.: Либідь, 1993. — С. 148–153; Попович М. В. Нариси історії культури України. — К., 1998; Пушкин А. С. Полтава // Собр соч.: В 10 т. — Т. 3. Поэмы, Сказки. Примеч. С. М. Бонди. — М.: Худож. лит., 1975. — С. 170–213; Січинський В. Чужинці про Україну. — Львів: Слово, 1991. — 96 с.

Федотов Г. Россия и свобода // Знамя. — 1989. — No12; Франко І. Поза межами можливого // Зібр. творів: У 50 т. — К.: Наукова думка, 1986. — Т. 45. — С. 276–285.

23

життєвих виявів. Культура збіжжя — це симбіоз людини й природи, осілого життя, символ давності території, генетичного зв’язку з Месопотамією, звідки, за даними академіка М. Вавілова, походить пшениця. Це історія торговельних шляхів (шлях із варягів у греки), що зумовили політичну й культурну історію українського світу.

Культура збіжжя органічно пов’язана з ідеєю власності. Усе, що вільно рухається у просторі, позбавлене ідеї власності. Власність — швидше правідчуття, ніж поняття. Власність у безпосередньому її значенні — це земельна власність, а прагнення перетворити все нажите на земельну власність і ґрунт завжди є свідченням людини доброї породи.

Прасимвол прихований також у формі держави, у мітах і релігійних культах, в етичних ідеалах, формах живопису, музики і поезії, в основних поняттях науки, але не вичерпується ними. Його не можливо понятійно викласти. Кожний окремий символ промовляє про себе, звертаючись до внутрішнього почуття, а не до розуму. На глибоке переконання О. Шпенґлера, все визначає вибір прасимволу в той момент, коли душа культури пробуджується до свідомості у своєму ландшафті44.

Символи, за вченням О. Шпенґлера, суть чуттєві знаки, останні, неподільні, а найголовніше — це спонтанні враження, що мають певне значення. Символ — це якась межа дійсності, яка означує щось таке, що не може бути повідомлено шляхом розсудку45. Дорійська колона, ґотичний собор, візантійська базиліка, ґештальт української хати46, родина, людські стосунки, одяг і культові дійства, зовнішній вигляд людини, її хода і статура, певні соціальні стани і народи, діалекти і форми осілого життя всіх людей і тварин і, крім того, це невимовна мова української природи з її карпатськими смереками, південними левадами й запахом степу, синім небом і пшеничним ланом — усе це є символічним виявом космічного потягу.

Отже, будь-яка культура починається “від землі” і пнеться в космос. Тут йдеться не про те, чим “є” світ сам собою, а про те, що він важить для істоти, яка в ньому живе, як вона сприймає й переживає ці символи. Існує велика кількість прасимволів, але жодний з них не може бути з точністю перенесений у переживання і пізнання якоїсь іншої культури. Видиме і доступне для огляду тіло античної Афродіти зовсім по-іншому сприймали і переживали греки у стародавній Елладі, ніж “перенесене” великим реформатором до Санкт-

44Див.: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. — М.: Мысль, 1993. — С. 344.

45Порівняйте у Ґете: “Символіка перетворює явище на ідею, ідею на образ, так, що ідея, висловлена навіть всіма мовами, залишилась би такою, що не піддається виразу” (Цит. за: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт

идействительность. — М.: Мысль, 1993. — С. 645).

46Дім — найчистіший зі всіх вияв раси, який тільки буває. Душа людей і душа їхньої оселі — одне і теж (Див.: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой

истории. 2. Всемирно-исторические перспективы. — М.: Мысль, 1998 — С. 122, 123).

24

Петербурга — краю “тьмы лесов и топи блат”, холодної вільготи й болотної імли. Там — це символ кохання, втілений у пластичному образі, а тут, у засніженому і похмурому північному місті, вона швидше нагадує бранку, яку відірвали від її природної стихії й силоміць утримують у чужому ландшафті. Вона наскрізь фальшива, неприродна за своєю суттю, а тому більше правдоподібними й реалістичними символами епохи є: безіменна “девушка с веслом” або полум’яний

На початку історії завжди спостерігаємо найглибші релігійні переживання, несподівані прозріння, тремтіння і страх перед майбутньою свідомістю, метафізичні мрії й поривання, а в кінці історії — лише загострену до болю інтелектуальну ясність.

Остання фаза — це симптом відмирання цілого культурного світу. Тут найважливіше зрозуміти, що “Der Untergang des Abendlandes” каже, що виходу не існує, що попереду глухий кут, доведений з математичною точністю і тих, хто згодний, доля лагідно поведе туди, інших — незгодних — брутально затягне. Умираючи, культура поступово трансформується у цивілізацію. З одного боку, кожна культура має власну цивілізацію, адже цивілізація — це неминуча доля культури48, а, з іншого — цивілізація завжди є протилежністю щодо культури.

Цивілізація — це поняття мертвої “протяжності” бездушного інтелекту49, з одного боку, а з іншого — погляд, що бере початок у Ніцше в концепції “масової культури”: спочатку Бог був духом, потім він став людиною, а тепер він сам уже “дурно” тхне, перетворюючись у натовп… Переоцінювання всіх цінностей — такий найпотаємніший характер кожної цивілізації.

Цивілізація — це панування четвертого стану — людини-маси, яка принципово відкидає культуру з її органічними формами. Маси — це нові кочівники світових столиць, що повністю втратили своє коріння: вони не визнають свого минулого і не володіють майбутнім. Тим самим четвертий стан зробився репрезентантом історії. Маса — це кінець, радикальне ніщо.

47 “Дух зрілих культур намагається понятійно опанувати довколишній світ” (Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. — М.: Мысль, 1993. — С. 609.

48Див.: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. — М.: Мысль, 1993. — С. 163.

49Грецька душа і римський інтелект, так розрізнив О. Шпенґлер культуру і цивілізацію античності (Див.: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой исто-

рии. 1. Гештальт и действительность. — М.: Мысль, 1993. — С. 164).

25

Розділ 1

ІДЕЯ ВЕКТОРНОГО РОЗВИТКУ ІСТОРІЇ

Тема 1. Географічний детермінізм всесвітньої історії

Природа — основа історії, географія — її очі. Загадка 30-ї паралелі. Старий світ як основна арена всесвітньої історії. Ідея європоцентризму та її значення для всесвітньої історії. Схід як початок всесвітньої історії.

Історія завжди пов’язана з географією1, тому питання географічного детермінізму всесвітньої історії доцільно завжди починати з глибокої думки А. Ортелія, що “географія — це очі історії”. Загальна проблема філософії історії у тому, яке значення має географічне довкілля для розвитку всесвітньої історії? Якщо ми розглядаємо природу як те підґрунтя, на якому здійснюється розвиток духа, тоді вона — природа, постає як його неодмінна основа.

У системі взаємодії Дух — Природа, за вихідний пункт нашого розуміння беремо твердження Геґеля, що у всесвітній історії ідея духа виявляється як низка зовнішніх форм, кожна з яких виявляється як реальний народ.

Такі природні відмінності розглядаються і як деякі можливості, із яких розвивається дух і такі, що утверджують географічну основу всесвітньої історії.

Нас тут буде цікавити не вивчення ґрунту як зовнішньої поверхні, а вивчення природного типу місцевості, який перебуває у тісному зв’язку з конкретним типом і характером (вдачею) народу, що поро-

1 Географія — це вивчення фізичних характеристик землі у їхньому зв’язку з суспільствами та соціальними системами, які з них виникли, природними й політичними розмежуваннями, кліматом, населенням та економікою (Див.: Енциклопедія постмодернізму. — К.: Вид-во Соломії Павличко “Основи”, 2003. — С. 85.

27

дила ця земля. У нас і сьогодні бракує знань про історію ландшафту (тобто ґрунту, рослинного світу й клімату), на тлі якого розгорталася історія людства протягом п’яти тисячоліть2.

Характер народу, на думку багатьох мислителів, виявляється саме в тому, як народи виступають у всесвітній історії, яке місце уній посідають.

Отже, не треба ні перебільшувати, ані поменшувати значення природи.

Відомо, що м’який іонійський клімат, звичайно, дуже сприяв витонченим поемам Гомера, хоч один клімат не може народжувати Гомерів, та й не завжди їх народжує. Під сонцем Еллади ходило багато греків, проте Гомер — один.

Тепер звернімо нашу увагу на ті природні властивості країн, які раз і назавжди усувають їх із всесвітньо-історичного руху: таких країн, де розвиваються всесвітньо-історичні народи, не може бути ні в холодному, ні в гарячому поясі.

Порівняно з духом природа є чимось кількісним, чимось таким, влада якої не повинна бути настільки великою, щоб бути всесильною. У гарячих і холодних поясах для людини не можливе вільне пересування:

спека й холод

там занадто потужні чинники, щоб дозволити духові створювати світ для себе. Уже Аристотель говорив, коли задоволені найважливіші потреби, людина прагне до загального і високого. Проте в гарячих і холодних поясах гнітючі потреби ніколи не можуть бути задоволені, людині постійно доводиться зважати на природу, на пекучі промені сонця або на сильний холод.

Тому справжньою ареною для всесвітньої історії є помірний пояс, а саме — його північна частина, оскільки в цій частині земля має континентальний характер і, як висловлювалися давні греки: “і груди її широкі”. Проте нас тут менше цікавить natura, а передусім cultura.

Людей завжди хвилювало питання про джерела культури. Сьогодні маємо немало гіпотез про існування в далекому минулому єдиної релігії, єдиної мови, єдиного центру культури. Можливо це й так, але, де ж тоді той загадковий центр?

Океан поділяє наш світ на Старий і Новий. Назва “Новий світ” пояснюється тим, що Америку й Австралію було відкрито значно пізніше. Ці частини світу нові не тільки відносно, а й за своїм фізичним і духовним характером.

Культура цих народів переважно мала натуральний характер і неминуче повинна була загинути, як каже Геґель, від наближення до неї духа.

Фактом залишається те, що розквіт відомих нам давніх цивілізацій припадає на одну й ту саму епоху, приблизно на 2000–1600 роки до Р. Х. Наприклад, розквіт харабської культури Індії датується

28

3155 –1925 роками до Р. Х. Ця культура мала зв’язки з Месопотамією, Месопотамія з Єгиптом. На той саме час припадає розквіт стародавніх (доколумбових) американських цивілізацій. Як так сталось, що приблизно в одну й ту саму епоху на різних континентах, що розділені океаном, почався розквіт культур.

Перш ніж відповісти на це запитання, вирушімо в мандри, як відомі герої Жюль Верна. Розпочнімо нашу подорож від нульового меридіана за Ґрінвічем.

Отже, 1 градус східної довготи 30 градус північної широти. Нічого цікавого, африканська пустеля, далі єгипетські піраміди. Їх багато, але найбільша — піраміда Хеопса розташована точно на 30 паралелі.

Далі перетинаємо Ніл і потрапляємо в Аравійську пустелю, звідки, за переказами, вийшли три потужні релігії — юдаїзм, християнство та іслам, потім потрапляємо до Суецу, верхню точку Червоного моря, саме туди, де за біблійним переказом, Мойсей вивів усі дванадцять єврейських колін з єгипетського рабства.

Подальший наш шлях лежить через Синайський півострів, і ми доходимо до 35 градуса східної довготи і за 150 км на північ розташований Єрусалим, 32 градус — Назарет...

Просуваючись далі проти годинникової стрілки, перетинаємо Йорданію, Саудівську Аравію, а саме — 45 градус і потрапляємо до Стародавнього Вавілон і далі виходимо до Перської затоки, в гирло річки Євфрат.

Простуючи ще далі на схід, залишаємо позаду сучасний Іран, Афганістан і ми — у казковій Індії. Велике поле битви Курукшетра3, це 200 км на північний схід від Делі (саме там Арджуна одержав одкровення від бога Крішни).

Потім перед нами буде лежати верхоріччя річки Ґанг і далі Ґімалаї, де починається інша велика річка Брахмапутра. Трохи на південь, а саме 200 км — пік Джомолунґма (Еверест).

Ще далі на нашому шляху — Тибет, і рухаючись точно по 30 паралелі неминуче потрапляємо в таємничу Лхасу, світовий центр буддизму.

З Тибету наш шлях лежить до Китаю. Тут багато разів перетинаємо Янцзи (Чанцзян), на берегах якої розмірковував і навчав великий Конфуцій. Близько 200 км на північ — гирло річки Янцзи. Переносимося через море на Японські острови, і далі — підводна височина Шатського. Якби це плато, що міститься на глибині біля 300 м вийшло на поверхню — це був би острів у декілька разів більший від Японії. Біля нього Маріанська впадина — найглибше місце на Землі.

Наступний етап нашої подорожі — через Тихий океан, де 30-та паралель проходить через Гавайський архіпелаг. Принагідно зауважмо, що на 30-му градусі тільки вже пів-

3 Курукшетра (ст.-інд. Kuruksetra, “поле Куру”) — священнна рівнина між містами Амбала і Делі. За переказами, саме там відбулася Махарабхарата — “велика битва”, що тривала 18 днів, між нащадками Бхарати, звідси і назва історичного епосу — “Махарабхарата”.

29

У Північній Америці 30 паралель проходить територією Мексики, де колись жили леґендарні ацтеки, в яких була згадка про всесвітній потоп. Свою доісторичну епоху ацтеки ділили на чотири періоди (води, землі, вітру й вогню). Що характерно: вони, як і єгиптяни, будували піраміди.

Мандруючи вздовж 30-ї паралелі ще далі, потрапляємо в сучасний Г’юстон — центр космічних досліджень НАСА, до речі, на тій самій 30-й паралелі міститься мис Канаверал, звідки стартують американські космічні човни.

Рухаючись 30-ю паралеллю далі, ми потрапляємо в Бермудський трикутник.

Далі — Канарські острови. Існує гіпотеза, що саме Канарські острови — це вершини гір леґендарної Атлантиди. І, взагалі, якщо ми хочемо розв’язати загадку Атлантиди, про яку нам повідав Платон, то її пошуки потрібно вести саме по 30-й паралелі.

А ще далі і ми знову в північній Африці. Навколосвітні мандри закінчилися.

Які висновки можна зробити?

1.Усі центри стародавніх світових цивілізацій розташовані саме на 30-й паралелі північної широти.

2.Якщо 360 градусів (повний оберт земної кулі) поділити на 30, то одержимо рівно 12 частин повного кола. Звідси невипадково у стародавні часи ділили круг на 12 частин: це і 12 місяців, 12 годин, 12 знаків Зодіаку.

3.Усі центри світових культур виникли майже в один історичний час на 30-й паралелі. І гіпотеза О. Шпенґлера про вісім “одночасних” культур, тобто про вісім незалежних і рівнозначних точок відліку, переходить у стійке емпіричне відчуття, що саме тут, у цьому так званому коридорі, який завширшки не більше трьохсот кілометрів, наче “кидали” у ґрунт насіння культури.

Існує декілька версій загадки 30-ї паралелі:

а) космічна. Інопланетяни зазнали катастрофи саме на 30-й па-

ралелі, рухаючись помірним “кліматичним коридором”, передавали знання людям;

б) земна. Гине стародавня земна цивілізація, що зародилась на 30-й паралелі, і люди мандрують звичними широтами.

в) фізична. На 30-й паралелі було колись і є тепер особливе джерело електромагнітного випромінювання. Воно позитивно впливає на роботу мозку, психічної діяльності, підвищує творчий потенціал людини.

Отже, 30-та паралель — це своєрідний духовний нерв нашої Землі, який зв’язує Старий і Новий світ в одне ціле. Якщо це так, то Старий світ — це справжня арена всесвітньої історії. Аналізуючи поняття Старий світ, ми звертаємо увагу на ті моменти й визначення,

30