mon

Тема 13. Пранароди, культурні народи й фелахи

Поняття “народ”. Людина раси і військовий елемент. Пранароди → культурні народи → фелахи. Творці й витвори культури. Народи аполлонівського, фаустівського і магічного стилю. Народ і нація. Династична ідея.

Поняття “народ” використовують як означення мови. Кров, мова, віра, держава, ландшафт — що серед цього буде визначальним для формування народу?

Мову і кровну спорідненість встановлюють тільки науковим способом. Індоєвропеєць — наукове, причому філологічне поняття. Спроба Александра Великого об’єднати в єдине ціле греків і персів повністю провалилася.

Проте народ — це взаємозв’язок, який усвідомлюється. Будь-яка людина означує свій “народ” як ту спільноту, яка йому найближча за внутрішнім почуттям. Тому народами були не греки, а атеняни і лише деякі з них, як Ісократ1, відчували себе передусім еллінами. Тому один з двох братів може назвати себе швейцарцем, а інший, із таким самим правом — німцем. Це вже не наукові поняття, а історичні факти.

Народ — це усвідомлений зв’язок, або спільнота людей, які відчувають себе єдиним цілим. Ті, хто відчував себе єдиним цілим, мав усі підстави заявляти: “Ми — радянський народ”. Якщо почуття затуха-

1 Ісократ (436–338 до Р. Х.), афінський оратор, публіцист, противник демократії, прихильник об’єднання Греції під проводом Македонії для спільного походу проти персів.

151

ють, нехай навіть назва і будь-яка окрема сім’я існує і далі — народу більше нема. Доки є почуття спільності народ як такий існує. Від долі народів треба відокремити долю власних імен народів. Замість історії народів історики написали історію імен, проте кожне ім’я має свою долю.

Не самі зміни, але наші про них уявлення — ось, що насправді спотворило поняття про сутність народів. “Народи”, як ми їх розуміємо, сьогодні, не мандрують, а те, що мандрувало тоді, потребує коректного найменування.

Жорстока доконечність війни гартує чоловіків. Внутрішня велич народів виростає за рахунок інших народів, і в протиборстві з ними. Зброя спрямовується проти людини, а не проти звіра. І, нарешті, настає та форма переселення, про яку тільки й може йти мова в історичний час: блукаючі орди рухаються туди і сюди на займаних територіях, населення яких, як важлива частина того, що завойовано, залишається осілим і тому зберігається. Переможці ж залишаються у меншості, так, що виникає цілковито нове становище. Народи, які мають міцнішу внутрішню форму, підкорюють те населення, яке має чисельну перевагу, але аморфне за своєю суттю. Подальше перетворення народів, мов, рас залежить від надзвичайно заплутаних деталей.

Отже, всі так звані кочові народи були надто рухливі й чисельно дуже замалі стосовно підкореного населення, нараховуючи кілька тисяч воїнів, і перевершували вони туземців лише своєю рішучістю і віроломством: ними рухало прагнення стати долею, а не зазнавати її ударів. Коли в історії ми спостерігаємо, як невелика група переможно вторгається у широкі простори, то нею рухає зазвичай, голос крові, нудьга за великою долею, героїзм людини раси. Відтак стосунки пришельців і туземців відразу набувають станового питання.

Для нас народ — це єдність душі або душевна2 (звичаєва) єдність людей. Усі великі події історії ніколи не були здійснені народами як такими. Ці події радше породжували великі народи. Будь-який учинок завжди змінює щось у душі діяча.

Іншого значення слово “народ” нема. Ні єдність мови3, ні єдність тілесного, чи кровного походження не відіграють тут вирішальної ролі.

Що відрізняє народ від населення? Це те, що виділяє його з населення і не дозволяє йому знову в ньому розчинитися — незмінне внутрішнє переживання “Ми” і те, що “разом нас багато…” Що

2 Щодо окремої людини, та і стосовно народів, за своїм досвідом переконуємося в істинності того, що сказав апостол Павло: “Та не перше духовне, але звичайне, а потім духовне” (I Кор. 15, 46).

3 Від переважної більшості учасників подій на Майдані 2004 р. я чув російську, а не українську мову. Мова була ще російською, проте мовлення і переживання було вже іншим.

152

глибше це почуття, то сильніша життєва сила спільноти. Доки жива її душа, вона завжди буде внутрішньо притягувати до себе людей різного походження і переробляти їх.

За часів Ганнібала назва “римляни” означала один народ, а в епоху Трояна — лише населення.

Треба повторити ще і ще раз, що фізіологічне походження існує тільки для науки4 і в жодному разі — не для народної свідомості, і що цим ідеалом чистої крові жоден народ ніколи не надихався. Бути носієм раси — зовсім не означає щось там матеріальне, а радше космічне, щось спрямоване, що відчуває співзвучність долі, єдиного ритму в історичному бутті. Від нерозуміння цього абсолютно метафізичного такту виникає расова ненависть, але, з іншого боку, з однакового биття пульсу постає дійсна, близька до ненависті, любов чоловіка й жінки.

Расовий ідеал ніколи не буває однаково виражений у всьому населенні, переважно — це військовий елемент, і передусім — справжня аристократія, тобто люди долі, які цілковито живуть у світі фактів, чогось бажають і на щось відважуються. Жінок вони собі обирають за “расою”, а не з походження. Расові ознаки виражені найслабше якраз по сусідству — у натурах справжніх священиків і учених5.

Від 600 р. посередині колишнього вавилонського світу означується маленький ландшафт Персида з політично об’єднаним селянськоварварським населенням. Чи не є “перси” назва землі, яка перейшла на народ? І з якого часу міг почати своє формування “перський народ” Кіра і Дарія — із людей різного походження, але які володіли яскраво вираженою єдністю переживання? Коли ж македонці два століття пізніше покінчили з їхнім пануванням, постає запитання: чи існували взагалі перси у цій самій формі?

Безсумнівно, що повсюдне поширення перської мови як імперської і розподіл колосального кола військових і адміністративних завдань між небагатьма тисячами дорослих чоловіків з Персиди давно розчинили цей народ так, що назва персів стосувалася лише до верхнього прошарку суспільства, яке відчувало себе політичною єдністю, хоч ті, хто походив із Персиди, були тут рідкістю.

Поряд із проблемою перської мови й раси вимальовується і релігія. Релігія цих “вікінґів суходолу” була, швидше, не споріднена з ведичною релігією, а тотожна з нею. Саме тут з’являється реформа- тор-простолюдин Заратустра. Те, що він не був персом, загально відомо. Те, що він створив — трансформація ведичної релігії у форми арамейського світомислення, у якому вже поволі підготовлюється магічна релігійність.

Уже в парфянську епоху в персів, як і в євреїв, відбувається

4 Поняття “раси” у фізіологічному значенні належить до епохи дарвінізму.

5 Хоч саме вони витворили з цієї причини такі безглузді поняття, як “духовна аристократія”, або “аристократія духу”.

153

найглибший переворот, унаслідок якого поняття нації починає визначається не племінною належністю, а правовірністю.

Це дає нам підставу для того, що Північну Месопотамію треба сприймати як колиску арабської культури.

Безсумнівно, що саме О. Шпенґлер заклав підґрунтя морфології народів.

Народи — це не мовні, не політичні й не зоологічні єдності, а єдність душевна. Саме на підставі цього почуття О. Шпенґлер і виділив народи

до культури → всередині культури → після культури.

Культурні народи — явище більш визначене ніж інші. Те, що їм передує, треба називати пранародами. Це ті минущі і різнохарактерні людські об’єднання, що виникають і розпадаються у вирі подій без будь-якого осмисленого правила, а під кінець, у передчутті ще не народженої культури, наприклад, у догомерівську, дохристиянську епоху, згуртовують населення у групи й стани. Цей тип стає щораз більше визначальним, тоді як сама природа тут майже не змінюється.

Те, що йде за культурою, О. Шпенґлер називає фелахськими6 народами — за найбільш знаменитим їх прикладом. Такими були єгиптяни після римського часу.

У X ст. несподівано пробуджується фаустівська душа, виявляючи себе в нескінченних образах. Серед них поряд з орнаментом і архітектурою постає чітко означена народна форма. З народних нашарувань каролінгської імперії, із саксів, швабів, франків, вестґотів, лангобардів виникають німці, французи, іспанці та італійці.

Уся попередня історична наука сприймала ці культурні народи як щось таке, що існує само собою і первинне, а саму культуру — як вторинне, як їх породження. Індуси, греки, римляни, германці — ось кого вона тлумачила як винятково творчі єдності історії7. Грецька культура була витвором еллінів, і відповідно до цього елліни повинні були вже існувати задовго до того, тобто бути зайшлим елементом. Інше уявлення про творця й творіння виявляється неможливим.

Прямо протилежне, що випливає з наведених тут фактів, О. Шпенґлер розглядав як своє фундаментальне відкриття. Треба визнати: великі культури — це щось цілковито первісне, що вирос-

тає з найглибших надр людської душевності. І, навпаки, існують народи, які “зачаровані культурою”, і за своєю суттю, і внутрішньою формою, і за всіма виявами, є не творцями, а лише витворами цієї культури. Такі утворення, в яких, як матеріал сприймається і перетворюється людство, наділені своїм стилем та історією стилю — так

6 Фелахи — (від араб. фелах — селяни, хлібороби) — осілі селяни-хлібороби в арабських країнах.

7 О. Шпенґлер тут прозоро натякає на філософію історії Геґеля і всіх його послідовників.

154

саме, як види мистецтва й способи мислення. Афінський народ — символ не менший за своїм ступенем, ніж дорійський храм. Тому народи бувають

аполлонівського, фаустівського і магічного стилю.

“Араби” не творили арабської культури. Швидше магічна культури, починається від часів Христа, створила, як своє останнє велике творіння, — арабський народ, у сенсі віросповідальної громади, яка об’єднана ісламом. Народи — це лише символічні форми, згуртувавшись у які, люди означених культур, вершать свою долю.

Укожній з цих культур, — мексиканської і китайської, індійської

ієгипетської, — незалежно від того, знаємо ми про це чи ні, є група великих народів одного і того ж стилю, що з’являється напередодні раннього часу, засновує держави і несе на собі історію, спрямовуючи розвиток до єдиної мети. Народи ж, які входять до цієї групи, суттєво відмінні між собою. Важко уявити собі більшу протилежність, ніж між афінянами і спартанцями, німцями й французами. Як показує вся воєнна історія, саме з національної ненависті найкраще народжується історичні звершення. Утім, як тільки в поле зору таких ворогів потрапляє вже культурно чужий народ, у них відразу пробуджується потужне почуття душевної спорідненості й поняття варвара як людини, що внутрішньо до цієї культури не належить.

Таке почуття однаково близьке людині єгипетського і китайського світу, античності також.

Енергія форми така потужна, що захоплює сусідні народи, накладаючи свій відбиток на них: картагенці як народ напівантичного стилю перебувають у римській історії, а росіяни як народ азійського стилю від Катерини II і до кінця царизму Романових — у фаустівській.

Народ, який за своїм стилем належить до однієї культури, треба називати нацією, і вже тільки це одне слово відрізняє її від утворень до і після культури. Це найзначніше зі всіх великих об’єднань, які внутрішньо гуртуються не тільки потужнім почуттям “ми”. В основі нації лежить ідея. У цих потоках загального існування простежується найглибший зв’язок з долею, з часом і історією, а також відношення народу до раси, мови, країни, держави й релігії.

Нація, оскільки вона живе і бореться, отже, оволодіває державою не тільки як здатністю до руху, а передусім як ідеєю.

8 Порівняйте у Ґете: “Символіка перетворює явище на ідею, ідею на образ, так, що ідея, висловлена навіть всіма мовами, залишилась би такою, що не піддається вираженню” (Цит. за: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 1. Гештальт и действительность. — М., 1993. — С. 645).

9 Феноменологічне розмаїття будь-якої культури постає через форми політики та державного устрою, архітектурні стилі та музичні напрями, право і літературу, військове мистецтво та дипломатію, але не вичерпується ними.

155

Пранароди і фелахи переживають так звані зоологічні приливи і відпливи, випадки, які позбавлені плану, без мети і без певної доцільної діяльності, коли відбувається дуже багато і водночас у якомусь значному (власне історичному) сенсі не відбувається абсолютно нічого. Отже, лише історичні народи, народи, існуванням яких є всесвітня історія, виявляються націями.

Що це означає? Остґоти пережили велику долю, однак у них — внутрішньо — ніякої історії не було; Тиберій був останнім правителем, який намагався історично повести римську націю далі, спасти її для історії, тоді як Марк Аврелій захищав лише римське населення, для якого, звісно, і надалі відбувалися події, проте історії там більше вже не було.

У пізній час культури, від Солона до Александра, від Лютера до Наполеона охоплює приблизно десять поколінь. У таких межах протікають долі справжніх культурних народів, відтак і сама всесвітня історія взагалі.

Нації — це завжди містобудівничі народи у власному розумінні. Вони виникають у замках, з містами вони визрівають до повної висоти свого світоспоглядання й призначення, і у світових столицях вони згасають. Будь-який образ міста має свій характер, він також наділений і національним характером. Цілковито расове село його

ще не має, світова ж столиця — уже немає.

Якщо між душами двох культур лежить непрониклива перегородка, так, що жодна західна людина не може сподіватися на повне розуміння з боку китайця або індуса, те ж саме, причому ще глибше, стосується і до націй, які вже оформилися. Нації розуміють одна одну настільки мало, як й окремі люди. Будь-яка нація розуміє лише той образ іншої, який сама ж собі створила, і тільки деякі знавці бачать далі і проникають глибше.

У римський імператорський час усі розуміють одне одного, проте саме тут, в античних містах на цьому етапі, немає більше нічого, що було б варто розуміти. Досягнувши взаєморозуміння, античне людство перестало жити націями; так воно перестало бути історичним.

Саме з причин глибини цих переживань неможливо, щоб весь народ, як єдине ціле, був однаково культурним народом, тобто був нацією. У пранародів кожна окрема людина має однакові з іншими людьми почуття народної єдності. Проте пробудження націй до створення самої себе відбувається завжди ступенево, а отже, в одному-єдиному стані, який наділений найміцнішою душею і силою свого переживання зачаровує всі іші стани.

Перед лицем історії будь-яку націю завжди репрезентує мен-

шість. На початку раннього часу ця меншість — знать, яка постала тепер як цвіт народу, у її колі національний характер ще неусвідомлений, але сильніше відчутний і у своєму космічному такті він набуває великого стилю.

156

“Ми” — це лицарство, і в єгипетську феодальну епоху 2700 р., і в індійську й китайську 1200 р.; гомерівські герої — це і є данайці; норманські барони — це вже Англія; барокове козацтво — це Україна; служиве дворянство — це петровська Росія до 1917 р., тоді як партноменклатура — це “дворянство”, так би мовити, радянської доби, а ФСБ сьогодні (директор цього відомства пан Патрушев назвав його “новим дворянством”) вже нової — путінської Росії — з її керованою демократією.

Із розвитком міст носієм усього національного була буржуазія, яка поступово пробуджувалася. Національну свідомість буржуазія переймала від аристократії і доводила її до логічного завершення. Завжди існують певні кола, які здатні жити, відчувати, діяти і вмирати в ім’я народу, і кола ці постійно збільшуються.

У XVIII ст. виникло західне поняття нації, і в ньому була претензія на те, щоб кожна, без винятку, людина представляла націю, причому цю претензію за деяких обставин відстоювали дуже енергійно. Насправді ж ми знаємо, що еміґранти, як і якобінці, були переконані, що вони і є народ, справжні представники французької нації. Ніколи не буває так, щоб “культурний народ” збігався б з “усім” народом. Це можливо лише серед пранародів і фелахів, лише у народному існуванні без глибини і без історичного значення. Доки народ є нацією, виконує долю нації, він — активна меншість, яка в ім’я всіх репрезентує й здійснює його історію.

Якщо існує доля кожної окремої людини, то вона пов’язана з часом і місцем її народження. Цього не може пояснити жодна думка, і не може змінити жодна воля. Кожен народжується як представник певного народу, певної релігії, соціального стану, часу й культури. Цим усе визначено. Людині від народження дарується її природа і коло можливих завдань, вільний вибір існує на законній підставі тільки всередині цієї сфери. Кожному індивідууму визначається певне коло щастя або горя, величі або боягузтва, трагічного або смішного тим, що його природа може або хоче, що вона йому дозволяє або забороняє, — усе це разом — сповнює його життя.

Чи був О. Шпенґлер песимістом? Так, був, особливо щодо “мети людства”. “Людство” для нього було зоологічною величиною. Він не бачив ні прогресу, ні мети, ні його шляху, окрім, хіба що в головах західноєвропейських філістерів-проґресистів. Він також не бачив єдиного духу і ще менше — єдиного прагнення, почуття й розуміння у цій голій масі населення. Тільки з погляду історії окремих культур відкривається осмислене спрямування життя до мети, єдність душі, волі й переживання. “Не бачу більше жодних завдань”10 —

10 Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 2. Всемирноисторические перспективы. — М.: Мысль, 1998 — С. 179.

157

ось у чому суть його песимізму. Ні в музиці, ні в науці, ні в мистецтві тепер немає більше досягнень, є тільки напрями11.

Античні нації відповідно до статично-евклідівської душі їхніх культур — найменші з усіх мислительних тілесних єдностей, тому чисельно вони були дуже малі, тобто всі члени демосу були, як на долоні один в одного, знали один одного від народження. Нації тут — це не елліни чи іонійці, а демос будь-якого окремого міста — союз дорослих чоловіків, виокремлений у правовому (подібно до того, як у духовному, виокремлені — філософський союз чи школа12) аспекті, а отже, і національно: угорі — від типу героя, а знизу — від рабів, відповідно духовно: угорі — між богами, а знизу — нерозумними:

Сінайкізм, цей загадковий процес раннього часу, коли жителі одного ландшафту покидали свої села, об’єднуючись у міста, знаменує межу, за якою антична нація прийшла до самосвідомості, конституюючи себе. Така нація повністю відповідає античному прасимволу: будь-який народ був видимий і доступний для огляду тілом, яке рішуче заперечувало поняття географічного простору.

Поліси — національні точки, які за часів колонізації могли збільшуватися кількістю взятого у полон населення, проте розширюватися вони не могли.

Зовсім неправильно говорити про “греків” і “римлян”, як це в нас прийнято, ця звичка нам дісталась ще з XVIII ст. Грецький “народ” у нашому розумінні — це нісенітниця: греки взагалі ніколи не знали цього поняття. Назва — “елліни”, що з’явилася близько 650 р. означує не який-небудь народ, а сукупність античних культурних людей, суму націй14 на противагу варварству. І римляни, справді міський народ, не могли “мислити” свою імперію якось по-іншому, ніж у формі численних національних точок (civitates), на які вони роздробляли усі пранароди імперії. Того моменту, коли національні почуття у цій формі затухли, закінчилася й антична історія.

Нація магічного стилю — це громада однодумців, спілка усіх

11Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 2. Всемирноисторические перспективы. — М.: Мысль, 1998 — С. 181.

12Філософ як правильне уявлення між пізнанням і безглуздям стоїть посередині між богами й нерозумними, він шукач правди, закоханий у правду, але не її власник, він подібний до Ероса, великого демона, що також стоїть посередині між богами і смертними. Син Пенії — Бідноти й Пороса — Багатства, тому “завжди бідний”, проте він дотепний, завжди філософує і вічно шукає. Відтак філософія виступає як щось незакінчене, як туга, як змагання до мудрості…

13Раб до нації не належить. Залучення негромадян і рабів міста до війська, коли в цьому була потреба, завжди сприймалось як потрясіння для національної свідомості.

14Треьа зважити на те, що ні Платон, ні Аристотель у своїх політичних творах не могли уявити собі ідеального народу якось інакше, ніж у формі полісу.

158

тих, хто знає істинний шлях до спасіння і внутрішнє пов’язаний між собою іджмою (догмою) цієї віри. Належність до античної нації визначалась правом громадянства, а до магічної — через сакральний акт: в юдейських націях — через обрізання, в маздаїтських15 або християнських — через цілком визначений спосіб хрещення. Якщо для античного народу “чужинцем” завжди був громадянин іншого міста, то для магічного ним став невіруючий. Жодного спілкування і ніякого шлюбу з ним не могло бути, і така національна замкнутість сягає так далеко, що, наприклад, у Палестині один біля одного сформувалися юдейсько-арамейський і християнсько-арамейський діалекти.

Фаустівська нація хоч і пов’язана з певним видом релігійності, проте безпосереднього зв’язку з віровизнаннями не має, тоді як антична взагалі не перебуває у якихось виняткових зв’язках з окремими культурами, магічна ж нація з поняттям церкви просто збігається.

Антична нація внутрішньо пов’язана з одним містом, західноєвропейська — із ландшафтом, арабська ж не знає поняття рідного краю, ні рідної мови. Вираженням її світовідчуття є тільки власна писемність, яку кожна “нація” створює відразу ж після свого виникнення. Саме тому магічне національне почуття і є таким внутрішнім та стабільним, що від нього віє чимось абсолютно загадковим і жахливим на фаустівську людину, котрій завжди бракує поняття батьківщини. Ця магічна спаяність проникла й у “класичне” римське право як поняття юридичної особи, яке нічого не означує, окрім магічної спільноти. Юдейство після вавилонського полону було юридичною особою ще задовго до того, як люди запровадили це поняття. Магічна нація більше не знає походження як розпізнавальних характеристик. Той, хто належить до віри — належить і до нації.

Почуття полісу майже згасло, а магічна нація не потребує вітчизни і єдності походження. І, навпаки, якщо юдей приносив жертву Сонцеві або Аполлонові, він ставав елліном. Юристи і чиновники в такому випадку беруть латинські імена, філософи — грецькі. Отже, історичні нації пов’язані:

Константин змінив “істинну” церкву, а отже, одночасно, і національність Візантійської імперії. Від цього моменту ім’я греків поволі й зовсім непомітно переходить на християнську націю, причому на ту, яку він представляв на великих соборах. Звідси — та незрозу-

15 Релігійно-філософське вчення поширене в I тисячолітті до Р. Х. в Мідії та Персії. Основна ідея: в основі світу — боротьба між світлим розумним першопочатком (бог Мазда, звідси й назва) і темним хаотичним (Ариман) за панування над світом й душами людей. Соціальну нерівність розглядали як зло, яке треба усунути.

159

мілість в історичному образі Візантійської імперії: організована від 290 р. як антична імперія, однак вона від самого початку була магічною національною державою, безпосередньо після 312 р. змінивши націю, не змінила своєї назви. Спочатку язичництво як нація, під назвою “греків”, боролось проти християн, а потім, під тією самою назвою, християнство як нація — супроти ісламу.

Нації фаустівського стилю від 1000 р. сприймали себе скрізь як німці, італійці, іспанці або французи. В основі народної форми цієї культури, так само як в основі ґотичної архітектури й обчислення нескінченно малих величин, лежить потяг до нескінченного, причому і в просторовому, і в часовому розумінні. Національне почуття охоплює, з одного боку, географічний горизонт, подібного якому нема в жодній культурі. Горизонт, можна схарактеризувати лише словом “грандіозний”, враховуючи дуже ранні часи і тодішні засоби пересування. Люди чужих культур ніколи не зможуть збагнути вітчизни у всій символічній глибині й потузі — як простір, як область, межі якої, окремій людині навряд чи довелося коли-небудь бачити, але, захищаючи їх, вона, однак, готова віддати життя за цю землю. Магічна нація, як така, взагалі ніякої земної батьківщини не має; антична ж — уявляє її собі у вигляді точки, навколо якої вона гуртується.

Ідея вітчизни, що випливає з фаустівського національного існування, потягла за собою іншу, яка власне, і творить західноєвропейські нації: династичну ідею. Фаустівські народи — це історичні народи, вони відчувають свій зв’язок не через місцезнаходження (як аполонівські) або konsensus (магічні), а через історію: як символ і носій спільної долі тут з’являється зримий панівний дім16. Ця ідея сприймалась і переживалась так глибоко, що нікчемність тієї або тієї царственої персони не могли похитнути династичних почуттів: важлива була ідея, а не особа. І заради ідеї тисячі людей переконано йшли на смерть у зв’язку з незначними генеалогічними розбіжностями.

Як пов’язані ідея нації та історія, у чому їх відмінності? Антична історія з погляду аполонівської людини була ланцюж-

ком випадковостей, який вів від однієї миті до іншої.

Магічна історія — є послідовною реалізацією всесвітнього плану складеного богом, який здійснюється від створення і до загибелі — у долях народів і через народи.

Фаустівська історія — здійснення одної-єдиної великої волі, свідомої логіки: правителі тут стоять на чолі націй і репрезентують їх. Це найглибша ознака раси. Обґрунтувати її неможливо.

Усі великі символи душеподібні і можуть бути осягнені лише у найвищих своїх формах. Приватне життя папи немає жодного

16 Для єгиптян і китайців династія була символом з абсолютно іншим значенням: фараон — син бога сонця — Ра; імператор — син Неба.

160