mon

лише слугою Папи в духовних (релігійних) справах і не більше ніж його інструментом у світських. Саме тому вибір повелителя у магічному світі не міг здійснюватись за принципом успадкування трону. Тут діяв consensus тих, хто належить до панівної крові, устами якого промовляє Святий Дух і вказує на обранця. У Китаї імператорська ідея раннього періоду династії Жоу тісно пов’язана з феодальним принципом і за цих обставин — це не зовсім те, що ми звикли розуміти під поняттям династія, а зовсім інше сімейне поняття.

Треба глибоко вникнути у мову політичних форм, щоб побачити й зрозуміти, як античне існування відповідало рішучим “ні!” усьому тому, що вабило в часовому й просторовому плані вдалечінь, що мало історичну перспективу. Діонісійські оргії й орфічний протест у вигляді заперечення тіла разом витворили відомий нам аполлонівський ідеал найдосконалішого тілесного буття. Одноосібне правління й прагнення до спадкоємної влади, без сумніву, були характерні і для ранніх античних монархій. Проте вже близько 800 р. до Р. Х. ця ідея стала сумнівною. Згодом у полісах поступово відбувається відокремлення чинів і санів: найвищі чини, які колись були спадкоємними, на початку стають пожиттєвими, потім тимчасовими і, врешті-решт, обмежуються терміном один рік, що відповідає циклічному відчуттю часу.

“Резиденції” царів гомерівського періоду, замість того, щоб стати ядром державності, яка поширюється в усі боки, щораз більше звужують сферу своєї влади, доки держава й місто не стають тотожними поняттями. Отже, поліси не за своїм задумом, а фактично, репрезентують суто аристократичну державу лише без царської влади і це є суто аполлонівська форма держави. Отже, у світі склалося два типи державного права —

фаустівсько-генеалогічний і аполлонівсько-олігархічний.

Перший ґрунтується на динамічному відчутті далекої перспективи, на традиції, що сягає сивої давнини, на прагненні до часової протяжності в далекому майбутті, а в теперішньому — на волі до розширення свого політичного впливу засобом планомірної династичної діяльністю і на тій фаустівській динамічній політиці контрапункту, яку О. Шпенґлер називає дипломатією. Другий тип державного права базується на суто матеріальному відчутті, подібному до нерухомої античної статуї, він керується політикою автаркії (самовдоволення), спрямованої на найближче оточення і завжди в теперішньому часі. Отже, постійно заперечує те, що стверджує західноєвропейське існування.

Династична держава, як і поліс, передбачає наявність міст як таких, але якщо резиденції західноєвропейських правителів дуже часто розташовані не в найбільших населених пунктах країни, а в центрах політичної напруги, де будь-яка подія може стати імпульсом для цілого, то життя в античному світі дедалі більше концентрується й при-

251

зводить до ґротескного явища синойкізму11. Це вершина евклідового розвитку форм у політичному світі. Неможливо уявити собі державу, якщо вся нація не зібрана разом, не живе як єдине тіло. Його треба бачити, навіть оглядати в цілому. Тоді як фаустівська тенденція була спрямована на зменшення кількості династичних центрів, античний світ атомізувався на численні крихітні пункти, які відразу після свого утворення вступали у цілком природні для античної людини відносини взаємознищення, що є за своєю суттю найчистішим виявом автаркії.

Поліс — це суто аристократичне утворення, як і західноєвропей-

ська станова держава (правда, остання охоплювала найвищий клір і представників міст). Усе решта — це лише об’єкт політичної турботи, а в цьому випадку — її відсутність. Економіко-фінансовий бік життя античності до останніх днів залишався більш або менш узаконеним розбоєм, щоб здобути засоби на сьогодні. Відтоді поширився звичай займати найважливіші військові, судові й адміністративні посади згідно з жеребом — це своєрідна присяга на вірність Тюхе, богині теперішньої миті.

Якщо Александр Великий і його послідовники вкрили увесь Схід елліністичними містами, то це відбулося абсолютно несвідомо і головно через те, що вони не могли собі уявити іншої форми політичної організації. Антіохія повинна була стати Сирією, а Александрія — Єгиптом. Римська імперія була останнім і найвеличнішим містомдержавою античності, що постала на ґрунті колосального синойкізму, тобто об’єднання родів в єдиний політичний організм — поліс. Його громадянами (civitates) вважали навіть підкорених народів, кочівників пустелі й мешканців невеликих альпійських долин. Характерно, що Тит Лівій мислить тільки формами міста-держави, а для Тацита як історика історії провінції взагалі не існує. Помпей згубив себе у 49 років, коли відійшов від Цезаря і покинув Рим, місто, яке вже давно не мало жодної стратегічної ваги, щоб створити собі оперативну базу на Сході. В очах панівної еліти він зрадив саме державі. Рим для них був усім.

Засвоєюсуттюміста-державинебулиздатнідорозширення.Могла зрости тільки їхня кількість, але не розміри. Усе життя держави, res publica, концентрувалося, як і колись, в одному пункті — на агорі або римському форумі. Звичайно, громадянськими правами були наділені багато людей, які жили далеко від Риму, за часів Ганнібала по всій Італії, а пізніше і в усьому світі (по всій Римській імперії), і щоб скористатися своїми політичними правами потрібна була їхня персональна присутність на форумі. Абсолютна більшість громадян, не згідно із законом, а фактично була позбавлена впливу на політичні події12.

11Синойкізм (від грецького — подружнє життя), що означає єдине ціле, велика сім’я.

12Плутарх, наприклад, описує цілі людські потоки, що рухалися по всіх дорогах Італії

унапрямку до Риму на голосування (звідси і вислів: “всі дороги ведуть до Риму”), і жодному римлянинові навіть не могла спасти на думку ідея провести голосування за місцем проживання, а результати передати у Вічне Місто. Настільки сильним було почуття атомізованого полісу.

252

Громадянські права означали для них лише військовий обов’язок і можливість користуватися благами міського приватного права. У західноєвропейських династичних державах приватне право поширювалося на всю територію і на всіх мешканців, незалежно від громадянства. У місті-державі людина стає об’єктом приватного права тільки на підставі громадянства. Тому сivitas означає набагато більше ніж громадянство. Без громадянства людина безправна і як особистість просто не існує. Громадянство античного полісу сприймалось цілком як одне тіло. Усякий, хто сюди не належав, був безправний hoctis13. Але навіть і для громадян, які приїжджали до Риму, можливість брати участь в політичних подіях була обмежена. Річ у тому, що старожили міста (т. зв. закорінені) завжди почувалися єдиним тілом, сомою. Над ними стояли боги й герої, а під ними були раби, яких, за Аристотелем, навряд чи можна назвати людьми. Окрема особистість є політичною твариною (Аристотель), яка існує тільки завдяки своїй належності до певного полісу. Як наслідок цього евклідівського відчуття спочатку аристократія як єдине тіло злилась з полісом настільки, що навіть згідно із законами XII таблиць шлюб між патриціями і плебеями був заборонений, а в Спарті ефори, за стародавнім звичаєм, коли обіймали цю посаду, то видавали указ про оголошення війни ілотам14.

Отже, соціальні відносини можна перевернути, але не можна змінити їхньої суті, коли унаслідок революції демос, який протягом усієї античної історії виступає основою всіх політичних подій, набуває такого ж значення, як й усі незнатні, тобто неаристократи. Усі ці маленькі міста-держави, замкнені в собі політично й економічно, тільки й очікували зручного моменту, щоб із будь-якого приводу вступити в боротьбу, метою якої було не розширення своєї держави, а знищення чужої. Міста руйнували, громадян убивали або обертали в рабство. Так само і будь-яка революція у новітні часи закінчується тим, що повалених знищують або виганяють, а їхнє майно дістається переможцям.

Якщо нормальний стан міждержавного життя у Західній Європі виявляється у густій мережі дипломатичних стосунків, які перериваються війною, то античне міжнародне право передбачає війну як нормальний стан, що інколи переривається мирними угодами. Відтак проголошення нової війни лише поновлює природну політичну ситуацію. І тільки так можна пояснити значення 40-50-річних мирних угод.

Загальний висновок: обидві ці державні форми і відповідні їм політичні стилі складалися на момент початку раннього часу.

13H o c t i s (лат.) — чужинець, неприятель, адже чужинець — це завжди потенційна загроза…

14І л о т и — землеробське населення Стародавньої Спарти, яке підкорили дорійці й яке вважали власністю держави і за своїм становищем майже не відрізнялося від рабів.

253

Державна ідея здобула перемогу над феодальним союзом, але держава в такому випадку представлена ще станами, а нація у політичному сенсі існує тільки як їх сукупність.

Вирішальний поворот у всіх культурах відбувається на початку

перебувають у рівновазі, а справжні володарі міста (гроші та дух) ще не відчувають у собі такої сили, щоб потягатися з первісними станами (аристократією й духівництвом). Саме тоді настає мить, коли державна ідея нарешті підноситься над станами, щоб заступити їх поняттям нації.

Держава завойовувала свої права на шляху від феодального союзу (унії) до станової держави. Якщо раніше держава існувала номінально і завдяки станам, то тепер стани існують лише завдяки державі. До нації тепер належать усі, до стану належали — тільки вибрані й лише вони мали вагу в політичному сенсі.

Якщо династична монархія лише розпочала процес формування європейських націй, то абсолютизм його закінчив15. За часів абсолютизму епоха якнайкраще реалізувала ідею держави, яка закладена в існуванні кожної культури, тут ця ідея добилась найвищої політичної оформленості, якої так і не вдалося нікому перевершити, проте і не вдалося її зберегти. Саме на епоху бароко припала найніжніша духовна зрілість усіх видів мистецтва: поряд із віртуозами кабінетної

Кабінетна політика стала високим мистецтвом і приносила естетичне задоволення тим, хто нею займається. Це був останній період шляхетної політики, коли стара дипломатія, у якій говорила кров, а не гроші, провадила свою політику, як дійсне продовження війни іншими засобами.

Війни тоді мали одну мету — успадкувати престол (корону)16, рішення ухвалювали в кабінетах, а невеликі армії реалізовували їх ґалантними методами за строгими правилами. Ось вона — кульмінація генеалогічного принципу в європейській історії.

У політиці настає момент, коли уряд курує не станами, а нацією як такою, а стани як символи фіксують лише суспільні відмінності. Супротив такої тенденції розвитку, яка є неминучою і безпово-

15Період абсолютистських держав охоплює майже століття, починаючив від 1660 р., коли Бурбони здобули перемогу над Габсбурґами, а Стюарти повернулись до Англії і тривав аж до коаліаційних війн проти Французької революції. Поряд із Францією епохи Людовика XIV шедевр державної організації на той час демонструє і Пруcсія: держава перебуває ще “у формі”, аристократія лояльна, вона веде війни за монархів і організовує управління.

16Наприклад, після того одна за одною вимирають обидві лінії Габсбурґів, у фокус дипломатичної й військової історії потрапляють події, що відбувалися 1710 р. навколо іспанського спадку (корони), а 1760 р. навколо австрійського. Адже йшлося про спадщину півсвіту, яку зібрала габсбурзька шлюбна політика раннього бароко.

254

ротною для будь-якої культури, знову повстають колишні сили — аристократія і духівництво, адже на кон у них поставлено все:

героїзм і святість, стародавні права, титули, кров.

У переході від станової держави до абсолютної, династії Західної Європи, (відповідний процес також відбувався свого часу в Єгипті й Китаї), закликали собі на допомогу вже не стани, а “народ” як такий, визнаючи за ним політичну силу. У цьому і полягає зміст боротьби проти фронди17. За абсолютизму правитель виступає від імені держави18, тобто з позиції ідеї турботи про всіх, він бореться зі знаттю, тому що вона бажає зберегти стани як політичну величину.

В Англії усе відбувається з точністю до навпаки: тут перемогла фронда, і в країні править нація не абсолютистськи, а станово. Колосальна відмінність у тому, що через острівне існування, більша частина державних турбот з панівного стану була знята, а діяльність панівного стану (перів у верхній палаті) мала одну головну й природну мету — підтримати велич Англії. Тоді й поширилось слово society (анг. суспільство). Цим наголошується, що нація перебуває у формі станів, а не держави. Тут також існує абсолютизм, але абсолютизм станового представництва. Поняття образи честі й гідності королівської влади переноситься і на парламент, подібно до того, як принцип недоторканності римських імператорів — на трибунів.

Отже, фронда й тиранія якнайглибше пов’язані з пуританством,

У Німеччині ж, на думку О. Шпенґлера, замість світового горизонту, що був в епоху ґотики, сформувався, і у діях, і в мисленні, — провінційний. Сама ідея нації стала здобиччю царства думок

Отже, і в їхній уяві, і фактично виник народ поетів і мислителів, які заснували свою республіку в захмарному царстві віршів і понять, і врешті-решт самі повірили в те, що політика існує в ідеальних писаннях і віршуваннях, повірили так, що й сьогодні її плутають з виявом почуттів і настроїв. Якщо у XVIII ст.

17Ф р о н д а — (від франц. fronde — праща, рогатка) громадсько-політичний рух проти абсолютизму у Франції в 1648–1653 рр.; непринципова, несерйозна опозиція, опозиція з особистих мотивів.

18“L’etat c’est moi” — вислів Людовіка XIV — “Держава — це я”.

255

серед найвищих буржуа Англії виробилось два уявлення про джентльменство, які й дотепер протиставляють одне одному:

Державна турбота про весь народ тут повністю замінюється становими інтересами, дбаючи про які, індивід користується свободою (це і є англійська свобода), проте острівне існування й структура суспільства створили такі умови, за яких інтереси кожного його члена — це важливе поняття в умовах станової диктатури — репрезентує одна з двох партій знаті.

Таке почуття було невідоме античній людині. Коли зникає тиранія

іжорстка олігархія, демос, створений політикою VI ст., як сукупність усіх людей, які належать до полісу, хаотично розпадається на знать

інезнать; ці сили неминуче вступають у боротьбу, що відбувається всередині держав і між державами, і кожна сторона прагне лише одного — знищити іншу, аби її не знищили. Відтак “зачищування” полісу або ненависної партії ставало звичною справою, для цього розробляються строгі правила, які відповідають принципам укладання мирної угоди в добу пізнього бароко. Усе дуже чітко й наперед визначено: мешканців убивають або ж продають у рабство, їхні будинки руйнують вщент або ж ділять як здобич тощо. Воля до абсолютизму простежується і тут, причому від греко-перських війн — повсюди, у Римі та Спарті вона нітрішки не більша, ніж в Атенах, проте бажана

інавмисна територіальна обмеженість полісу як політичної точки і свідома обмеженість державних посад і цілей за часом (обирали, за-

звичай на рік) не дозволили вирішити в дусі Людовика XIV хто ж насправді повинен “бути державою”.

Отже, античний дилетантизм у протиставленні до традиційної майстерності західноєвропейської кабінетної дипломатії, зумовлений не браком особистостей (і там були яскраві особистості), а суто браком політичних форм помноженого на звісний античний безлад і сподівання на випадок. У світі, який живе тільки сьогоденням, поіншому не могло бути.

Годі сьогодні шукати в античних містах якихось рис постійності, їх там не було, а також давно вже треба перестати розглядати грецьку і римську історію як два різні й відокремлені світи, дотримуючись шкідливої звички вважати початком історії перші “достовірні” джерела про неї.

Перша тиранія, яка користувалась популярністю серед народу, була витіснена необмеженим панування сенату (це величезний успіх земельної знаті або аристократії) і він був зведений нанівець низкою подій, пов’язаних із насильством приблизно перед 417 р. і заміною

256

родових триб чотирма великими міськими округами, представлені трибунами, які користувались правом недоторканності, тобто володіли царським правом, якого не мала жодна із аристократичних адміністративних посад. Додаймо сюди і звільнення селянства від стану клієнтури знаті, й ми одержимо прямий шлях до другої тиранії — тиранії трибунів.

Трибунат — особливо вдалий витвір цього часу, а, отже, і античного полісу взагалі. Він підніс тиранію до рівня частини державного устрою, причому зберігаючи поряд і надалі олігархічні посади. Відтак соціальна революція випадково знайшла собі легітимне річище. Це була боротьба, перебіг якої утримувався у рамках ораторської полеміки й голосування на форумі. Не було потреби кликати тирана, оскільки він уже був тут. Трибун не мав адміністративних посад, зате він був наділений суверенним правом через свою недоторканність міг запроваджувати в життя настільки революційні акти, які в іншому полісі без вуличних сутичок були немислимі. Трибуни з’явились на світ випадково, проте жодний інший витвір Риму не сприяв його піднесенню так, як цей.

Отже, перехід від першої до другої тиранії і весь подальший розвиток, за часом перевершили битву при Замі (202) і відбувалось усе тоді без катастроф, хоч і не без потрясінь. Трибун був перехідною формою від Тарквініїв до Цезарів. А згідно з Lex Hortensia 287 р. трибун став усесильним: це і є друга тиранія у конституційній формі. У II ст. трибуни арештовували консулів і цезарів. Хірократія — “панування сили”, що провадиться за допомогою кулаків і палиць.

Проте Рим зі своєю рівновагою сенату і трибунату перебував у повній одинокості серед античності. В інших містах питання постало так: або олігархія, або охлократія.

Перемога одної партії тягнула за собою і знищення всіх інституцій іншої. Виробилась звичка жити за правилом: “Ваша смерть — це наше життя”.

Майбутнє Риму було ґарантоване. Це була єдина держава, у якій політичні пристрасті скеровувалися проти осіб, а не проти установ.

Держава була “у формі” — senatus populusque Romanus19.

Отже, сенат і трибунат були тією непорушною формою, проти якої не виступала жодна з партій. Рим знову й знову доводить усьому світові, що внутрішня політика існує тільки для того, щоб забезпечити зовнішню.

Коли культура готова була вже стати цивілізацією, на авансцену вперше вийшло позастанове населення (тобто “народ”) як самостійна сила. Під час панування тиранії, або фронди, держава лише закликала його на допомогу в боротьбі проти прастанів (аристократії і духівництва). Відтоді воно вперше відчуло свою силу і використовувало

19 S e n a t u s p o p u l u s q u e R o m a n u s — лат.: сенат і народ римський, звична офіційна форма постанови, що вказувала, від чийого імені її ухвалено, тобто сенату і трибунату.

257

її в своїх інтересах, виступаючи вже як стан свободи — проти всіх решта, вбачаючи в абсолютній державі, у королівській владі, у сильних державних інститутах природних союзників прастанів, а також справжніх і останніх представників символічної традиції. Ось у чому треба вбачати різницю між

Отже, настає епоха буржуазних революцій:

-державу, що висуває кожному свої високі вимоги, міський розум вже сприймає як тягар;

-великі форми мистецтва бароко також перетворюються на тягар, відтак усі стають класиками або романтиками;

-ідея “бути у формі для чогось” стає вже нестерпною, відразу для всієї нації, саме тому, що “форми” бракує кожному індивідові;

-цінністю є лише те, що має спроможність виправдатися перед розумом;

-абстрактні істини вперше втручаються в факти.

Суттєвою ознакою будь-якої буржуазної революції, яка завжди відбувається тільки у містах, є нерозуміння стародавніх символів, місце яких заступають цілком очевидні й близькі інтереси, навіть якщо це є лише мрії натхненних мислителів і різного ґатунку світоудосконалювачів (від Платона до Маркса) побачити свої уявлення зреалізованими. З огляду на м’якотілість держави, для всіх станів несподівано найважливішим виявилось питанням про владу20.

Якщо дворянство як стан дуже рідко мислило категоріями зовнішньої політики і світової історії, то буржуазія — ніколи. Ніхто не ставив перед собою запитання: чи зможе держава у новій формі протистояти іншим державам, тоді головним для всіх і кожного було — забезпечити свої “права”.

Буржуазія — це стан міської “свободи” і за будь-якої критичної ситуації завжди виявлялось, що її єдність має негативний характер і виявляється тільки у момент спротиву якійсь іншій силі, тому поняття третій стан і опозиція майже тотожні, але у тих випадках, коли треба будувати щось своє, інтереси окремих груп дуже різні.

Усі мріяли бути вільними від чогось, але дух волів, щоб держава стала ґарантом “справедливості” перед силою історичних фактів, або свободи критики панівної релігії, а гроші забажали собі свободи в ім’я економічних успіхів.

Тут діє ще один чинник, якого не було під час боротьби фронди

20 Говорити про економічні причини цієї революції — матеріалістична нісенітниця. Навіть становище селян (від яких обурення якраз і не йшло) було набагато кращим, ніж у більшості країн. Катастрофа швидше починається у колі освічених людей, які до того ж належали до різних соціальних верств, причому серед аристократії й духівництва це сталось навіть раніше, ніж серед буржуазії, оскільки з’явилась спокуса змінити форму правління відповідно до побажань станів.

258

й англійської революції, — це те, що у всіх цивілізаціях називають “покидьками”, “збродом”, або “черню”. Саме у великих містах, що тепер відіграють вирішальне значення, збиваються до купи маси населення, які позбавлені коріння і перебувають поза будь-якими суспільними зв’язками. Вони не відчувають своєї належності до жодного стану, до жодного професійного класу, у глибині своєї душі навіть до робітничого класу вони теж не належать, хоч, виявляється, змушені працювати. Інстинкт зводить у цю групу представників усіх станів і класів: відірваних від землі селян, літераторів, збанкрутілих “ділків” і передусім аристократів, які випали зі свого середови-

ща. Їхня сила перевершує їхню чисельність, тому що вони завжди тут як тут, завжди поблизу великих подій, готові на все і найголовніше — позбавлені поваги до будь-якого порядку, навіть до того, що є всередині революційної партії. Лише вони і надають подіям тієї руйнівної сили, яка відрізняє Французьку революцію від Англійської і другу тиранію від першої.

Буржуазія переживає справжній страх перед цією руйнівною силою і понад усе бажає, щоб її не плутали з нею, хоч важко у вирі подій провести чітку межу між буржуазією і натовпом. Ця маса пробивається в лави буржуазії й її керівну верхівку, переважно тільки вона (маса) вирішує успіх справи і дуже часто виявляється здатною відстоювати завойовані позиції.

Отже, важливим для цієї епохи було те, що тут абстрактні істини вперше зробили спробу втрутитися у факти, адже столиці стали такими великими, а міські люди мають таку перевагу як громадська думка. І ще одне. Тут варто пам’ятати, що саме держава епохи бароко і абсолютистський поліс у своїй завершеній формі репрезентують собою живий вираз раси, і саме тому ідея держави врешті-решт приборкала голос крові перших станів і поставила їх собі на службу21.

На противагу цьому вагомому чинникові розвивався раціоналізм як спільнота неспання освічених людей, релігія яких полягала у критиці, а їхніми “богами” є поняття. Книги і загальні теорії набували нечуваного впливу на політику так само, як це було за:

Громадська думка, постає як політична величина, що веде суперництво з дипломатією. Важко собі уявити щоб Ришельє або Кромвель могли ухвалювати свої рішення під упливом якихось абстрактних систем, проте вже після перемоги просвітництва це стало доконаним фактом.

Історична роль великих понять цивілізації завжди відмін-

21 Це повторилось після 1917 р. у більшовицькій Росії, коли царське офіцерство (частково), розвідка, спецслужби, кримінал (повністю), духівництво та інтеліґенція (частково) пішли на службу до радянської влади, яка за нових історичних умов під проводом Леніна продовжувала справу Івана Калити…

259

на від тієї специфіки, яку вони мають в ідеологічних схемах. Вплив, який має істина, не має нічого спільного з її тенденцією.

У світі фактів істини є лише засобом, за допомогою якого можна оволодівати умами, екзальтувати свідомість і спричиняти певні дії. Історична вага істин залежить не від їх глибини, правильності й логічності, а тільки від ефективності, тобто наскільки вони дієві. Немає жодного значення чи правильно їх зрозуміли і чи зрозуміли їх узагалі. Головним поняттям стає гасло. Тепер усе це виражено у слові “гасло”. Адже гасла, які дійшли до умів і сердець людей, стають фактами, а всі решта — філософські або соціально-етичні системи — для історії неважливі. Приблизно на два століття вони стають найпотужнішою силою і заглушують навіть голос крові.

Поряд з абстрактними поняттями на авансцені з’являються абстрактні гроші, які відірвані від споконвічної цінності землі. Поряд із

кабінетом мислителя політичною силою стає і банківська контора. У

цьому О. Шпенґлер зумів розгледіти ту саму давню суперечність між

суперечність, яка за нових обставин точилася вже всередині буржуазії

іна тлі міського життя. Причому гроші тут виступали як чистий факт

імали безумовну перевагу над абстрактними істинами, які існували у вигляді гасел, тобто були лише засобом у світі фактів. Якщо під демократією розуміти форму, яку третій стан бажає надати усьому суспільному життю, то тут доречно буде завважити, що

демократія і плутократія22

мають однакове значення. Між ними таке ж співвідношення, як між

У реальності, наприклад, такі ідеали свободи, як свобода суспільної думки передбачає і “обробку” цієї думки, що коштує грошей, свобода друку — володіння друкарським верстатом, що також є питанням грошей, а виборче право — передвиборчу агітацію, яка залежить від побажання того, хто дає гроші. Прибічники ідей бачать лише один бік справи, а прихильники грошей працюють з іншим. Отже, усі поняття лібералізму і соціалізму, фашизму й комунізму можуть бути реалізовані тільки за допомогою грошей і в інтересах грошей. В Англії вже перед 1700 р. ціна одного голосу була відомою так само, як і ціна акра землі. Немає на світі ні пролетарського, ні навіть комуністичного рухів, які б не діяли в інтересах грошей, і у тому напрямі,

така тенденція панує в усіх пізніх культурах, що котяться до свого

22 П л у т о к р а т і я (від грецьк. plutos — багатство і kratos — влада) — панування багатіїв або “крутеликів”. Це суспільний лад, за якого влада належить найбагатшим представникам панівного класу.

260