mon

зі світу історії (“часовості”) — у царство природи (“позачасовості”), із світу економіки (“багатства”) — у світ науки (“бідності”); із патриціансько-лицарських кіл — у духовно-аскетичні;

і, нарешті, що дуже важливо, як і абсолютно неможливо, — повернути віру від політичного гонору людини раси, яка завжди виступала у священних шатах — у святу каузальність, яка не від світу цього.

Тоді на Заході (в інших культурах становище залишалось схожим), прийнято було ділити corpus chistianum23 (населення) на три стани:

але оскільки відправним пунктом було вже місто, а не село і замок, то до першогостануналежаличиновникийсудді,адодругого —учені,проселян узагалізабули.ЗаРеформації,такийподілужебільшенагадувавстановісуперечності, ніж різницю у світовідчуттях, як це було за ґотики й Ренесансу. Замок перетворився на ратушу (міський дім), а лицар — на патриція. Відтепер усі події розгорталися у палацах і при дворах: життя перемістилося у місто. Проблеми стали ознакою дурного смаку. Проте, через Альпи, на північ, цей рух проникав не як нове світобачення, а просто як мода.

Останні реформатори, такі, як Лютер і Савонарола, були міськими ченцями. Їхня міська й духовна аскеза веде від келій до кабінетів учених епохи бароко. Містичні переживання міського ченця — це вже не переживання анахорета (самітника), який бачив навколо себе ліси або пустелю, а над собою — хмари й зорі, а переживання людини, яка споглядає з маленького віконця провулки, стіни й дахи будинків. Простора, сповнена Богом природа була далеко там, за міськими стінами. У середині ж міста оселився вільний дух, відірваний від тяжіння землі. Колосальне діяння Лютера — це суто духовне рішення. Він навіть звільнив фаустівську особистість: між

нею і нескінченним

зникає опосередкована постать священика. Тепер ця особистість абсолютно самостійна і спирається тільки на саму себе: вона сама собі і священик, і суддя. Скасування великих обов’язків народ вітав піднесено, але те, що їм на зміну прийшли ще строгіші, суто духовні обов’язки, він уже не розумів25.

Таїнство покаяння Лютер замінив містичним переживанням внутрішнього відпущення гріхів26 “лише через віру”. Тут він підходить

23Лат.: corpus chistianum — христове тіло.

24Згодом “гроші”(або буржуа) із третього стану перемістяться на саму гору: тепер уже вони “обирають” владу і замовлють собі “дух”, утримуючи паркетно-придворних журналістів, соціологів, різних лауреатів і депутатів тощо.

25“Людину у жодному разі не варто було б позбавляти власної сповіді” — якось зауважив Ґете. Цит. за: Шпенглер О. Закат Европы. Очерки морфологии мировой истории. 2.

Всемирно-исторические перспективы. — М.: Мысль, 1998. — С. 306.

26 Подібне “покаяння” (цілком у лютеранському дусі) відбулося під час горбачовської “перестройки”, коли партійна номенклатура, шляхом внутрішнього відпущення гріхів, дружно позакривала всі райкоми і повним складом “пішла в демократію”, щоб реалізуватися в зовнішніх справах: головами правлінь комерційних банків, трастів, голдингів тощо.

201

дуже близько до Бернара Клевровського: усе життя — каяття, а саме: безперервна духовна аскета на противагу аскеті видимій, у зовнішніх справах. Обидвоє розуміли внутрішнє відпущення як божественне чудо: змінюючи самого себе, людина змінює і Бога.

Лютерові, на думку О. Шпенґлера, бракувало чуття на факти і практичних здібностей. Він і учення свого не зорганізував у систему, і руху не очолив так, щоб надати йому конкретної мети. І те, і те здійснив лише його великий послідовник Кальвін. На той час, коли лютеранський рух розвивався у Західній Європі без вождя, Кальвін розглядав своє правління у Женеві як відправний пункт для планомірного підкорення світу, продуманою до кінця системою протестантизму. Тому світовою силою став він, і він один.

Поки реформатори і контрреформатори сперечалися за якенебудь маленьке містечко або кілька жалюгідних швейцарських кантонів, справжні й доленосні битви розгорталися між Францією, Іспанією, Англією і Нідерландами а Канаді, у гирлі Гангу, на мисі Доброї Надії, на Міссісіпі — скрізь, де один одному протистояли цих два великих організатори пізньої релігії західного світу.

Реформація скасувала увесь світлий і втішний бік ґотичного міту: культ Марії, вшанування святих, мощі, ікони, паломництво, святі дари. Залишився тільки міт про диявола (геловін) і відьом. Для Лютера хрещення було актом екзорцизму, таїнством вигнання нечистої сили, а не прилучення до тіла господнього.

Духовна творча сила виникає не з Реформацією, а після неї. Справжнім її витвором була вільна наука. Ще для Лютера вченість була цілковито ancilla theologiae27, тобто знання служило виправданню віри, а не її спростованою.

Тепер же критична потуга міського духу набула такої ваги, що вже не підтверджувала віри, а перевіряла й випробовувала її. Першим об’єктом духовної діяльності стали істини віри, причому сприйняті розсудком, а не серцем. Це і відрізняє схоластику раннього часу від справжньої філософії бароко.

У межах філософського бароко західне природознавство цілком самостійна вотчина. Без сумніву, наука тут від початку була вже не служ-

ницею теології, а провідником технічної волі до влади, звідси її матема-

тичне й експериментальне спрямування, будучи за своєю суттю, практичною механікою. Фаустівська наука передусім техніка, а потім уже теорія, тому їй відміряний той самий вік, як і самій фаустівській людині.

Чисте споглядання не потребує експерименту28, проте фаустівський символ машини від ХII ст. спонукав людей створювати механічну конструкцію, зробивши perpetuum mobile (вічний двигун) воістину прометеєвою ідею західноєвропейського духу, вже не міг обійтися без експерименту.

27Лат.: ancilla theologiae — служниця теології.

28Подібно як античне природознавче мислення не потребує цифр, оскільки не прагне до влади: античний ідеал — гармонія між людиною і природою.

202

Уже саме поняття робочої гіпотези передбачає, що фаустівська картина світу влаштована динамічно, проте в інших культурах це поняття позбавлене будь-якого сенсу.

У річищі цієї духовності формується справжнє фаустівське уявлення про Бога як великого механіка, а світ Божий непомітно стає подібним на perpetuum mobile. Воістину, останнє слово в науці — перше слово в Біблії.

Князь темряви повідав людині таємницю того, як опанувати світовим механізмом, а самій відігравати ролю Бога. Лише тепер розпочалася справжня боротьба проти диявола, чию близькість відчували всі, і цю боротьбу вели з похмурою жорстокістю. Будь-яка пізня філософія є критичним протестом проти некритичного споглядання раннього часу.

У ХVII ст. було спалено мільйон відьом і не тільки на протестантській Півночі та католицькому Півдні, але і в Америці та в Індії. Релігія — це перша метафізика. Відьму спалювали тому, що було доведено, що вона відьма, а не тому, що хтось бачив, як вона літала вночі. Мадонни ж ранньої ґотики з’являються такими, що моляться.

Саме тому мовчання щодо техніки ми помічаємо у всіх у суто священицьких натурах, які живуть у сфері духу і нічого не очікують від “світу цього”, — передусім в ідеалістів.

Ідея тут має своє практичне застосування — характерна риса фаустівської людини і всіх тих, хто сьогодні, як наприклад, японці, перебувають під духовним зачаруванням фаустівської цивілізації. Ґотичний міт поступається — ударній силі й силі далекосяжної дії, ґравітації, швидкості світла і, нарешті, “електриці” — фізичного монотеїзму. Експеримент, за словами Ґете, стає засобом “вибивання” зізнань з природи: вона бідна “кричить”, “пищить” і через тортури поступово “видає” свої таємниці. Античне (споглядальне) мислення про природу не потребувало екперименту, адже воно не прагнуло до влади над нею, а лише до рівноваги, до гармонії

мікро і макрокосму.

Природа ніколи не “мстить” людині за такі знання, і, навпаки, природа, яку взяли силою експерименту, подібна до жінки, — завжди знайде спосіб, щоб “відплатити”, якщо не нам, то нашим дітям або онукам.

Отже, треба позбутися поверхового уявлення про історію і навчитися переноситися через кордони, штучно зведені вузькоспеціальною методикою західноєвропейських наук замкненої у собі, щоб нарешті побачити: Пітагор, Мухамед і Кромвель репрезентують один і той самий рух тільки у трьох різних культурах.

Пітагор не був філософом. Судячи з одностайних висловлювань досократичих мислителів, він швидше був святим, пророком, засновником релігійного союзу, який нав’язував іншим свої істини, всіма можливими політичними і військовими засобами.

Очищений і понятійно підкріплений міт, разом з суворим мо-

203

ральним ученням, створював серед вибраних пітагорійського союзу переконання, що саме вони найпершими досягнуть спасіння. На знайдених золотих табличках, вкладених по смерті в руки посвяченого пітагорійця, зазначається запевнення бога: “Блаженний

іблагословенний, ти більше не будеш смертним, а станеш богом”. Пітагорійці — це щось абсолютно не чуване в античній історії релігії. Саме із релігійною метою вони захопили політичну владу у свої руки

іспробували поширити античне пуританство від полісу до полісу. Повсюди в інших містах існували тоді одиничні культи окремих держав, кожна з яких щодо релігійної практики не звертала жодної уваги на решту. Тільки в пітагорійців ми помічаємо таку громаду святих, чия практична енергія набагато перевершувала енергію стародавніх орфіків щодо накидання своїх поглядів іншим.

Іслам — настільки ж мало релігія пустелі, як віра Цвінґлі — релігія високих гір. Мекка була маленьким острівцем староарабського язичництва всередині юдео-християнського світу, крихіткою, на якій уже давно визрівали ідеї великих магічних релігій. Іслам — це така ж нова релігія як і лютеранство. Насправді він став продовженням великих ранніх релігій.

Стрімке поширення ісламу пояснюється не переселенням народів з Аравійського півострова, а аґресивним місіонерством фанатичних прибічників, які подібно до лави затягували у свій потік християн, євреїв, маздаїстів, перетворюючи їх на правовірних мусульман. Більшість так званих “арабів”, які здійснили свій перший похід на Візантію, народилися християнами. Несподівано 650 р. зникає візантійська література. Глибокий сенс цієї події полягав у тому, що ця література продовжила своє подальше життя уже в нових шатах.

Душа магічної культури віднайшла врешті-решт свій дійсний вираз

в ісламі. Відтак ця культура справді, стала “арабською” і остаточно позбавилась історичної псевдоморфози.

У пуританстві вже закладений раціоналізм, який лише через декілька поколінь натхненно проривається на авансцену й оволодіває розумом. Це крок, що веде від

Кромвеля до Г’юма.

Ареною історії духу стає не місто взагалі, і навіть не велике місто, а лише окремі міста, щось на кшталт Атенів за Сократа або Лондона і Парижа у ХVIII ст. Такий період слід називати епохою Просвітництва, це епоха, коли сонце пробивається крізь пелену.

Раціоналізм означає віру тільки у результати критичного розуміння, тобто у “розум”. Коли у ранні часи говорили credo guia absurdum29, у цьому була впевненість, що лише з того, що можна зрозуміти і того, що не піддається розумінню, взятих разом, складається світ, природа, яку розсудок може зрозуміти настільки глибоко, наскільки це дозволяє Бог. Тепер же приховане озлоблення породжує поняття ірра-

29 Лат.: credo guia absurdum — вірю тому, що абсурдно, традиційно вислів позиціонується з Квінтом Тертуліаном.

204

ціонального. Це те, що не має жодної цінності, оскільки не піддається розумінню. Ірраціональне можна зневажати відверто — як забобонність або ж приховано — як метафізику; цінність має лише критично засвідчене розуміння, а всі таїнства — не більше ніж доказ нашого незнання. Нова, позбавлена таїнств релігія, на межі своїх найвищих можливостей називається мудрістю, Софією; її священик — філософ,

априхильник — освічений чоловік. Зі слів Аристотеля випливає, що стара релігія абсолютно потрібна тільки неукам30, а його учитель Платон був ще категоричнішим: першим двом станам — потрібна філософія (діалектика), третьому станові — достатньо мітології.

Будь-яка культура повертається до природи, проте це зовсім не пережита, а доведена, народжена розумом і лише йому доступна природа, для селян такої природи взагалі не існує. Вона не здійснює на людину приголомшливого впливу, а налаштовує його на сприйнятливий лад.

Колись філософія була служницею найпотойбічнішої релігійності, тепер же виникає таке відчуття, що філософія прагне бути наукою,

асаме критикою пізнання, критикою природи, критикою цінностей. Вона і дотепер є дещо зміненою догматикою (будь-яку філософську систему виплітають так би мовити на підставі засвідчених першопочатків), вірою у знання, яка хоче стати чистим знанням. Врешті все зводиться до того, що замість

Якщо в основі античного раціоналізму лежав Олімп, то в основі всього західноєвропейського — учення про святі таїнства. Така філософія неминуче зависає між релігією і спеціальною дисципліною. “Світогляд” — ось відповідний вислів для просвітленого неспання, що оглядається навколо себе у світлосвіті, який залишився без Бога.

Так само можна схарактеризувати заміну на античних надгробках імені Атени на ім’я богині Демос (400 р. до Р. Х.), що майже збігається з якобінським богом під іменем “розум”.

Те, що колись було мітом і культом великого стилю, тепер у релігії освічених людей називається природою й чеснотою, де природа — це розумний механік, а чеснота — знання: тут Конфуцій, Будда, Сократ і Руссо одностайні. Усі вони виводять страждання з незнання, а саме з “незнання чотирьох благородних істин”. Це чистий раціоналізм, тобто стан усвідомлюючого неспання, для якого більше немає існування. Весь материковий раціоналізм починається із Локка. Великим ідеалом освіченої людини цього часу був мудрець, що повертається

30 Цю думку також поділяли Конфуцій і Гуатама Будда, Лессинґ і Вольтер.

205

до природи (в сади Епікура чи ліси Ґанґу). Мудрець — це людина “золотої середини”. Її аскетизм полягав у безмежній зневазі світу і в медитації. Тоді як мудрість Просвітництва ніколи не ставала на заваді зручностям і вигодам. Мораль в епоху великого міту була жертвою, крайнім аскетизмом, який межував із смертю. Доброчинство ж в епоху мудрості — це своєрідна таємна насолода, витончений духовний егоїзм.

Отже, за межами дійсної релігії з мораліста виходить звичайний освічений обиватель. За два століття після пуританства механістичний світогляд досягнув своєї вершини і перетворився на справжню релігію свого часу.

Культура завжди тотожна релігійній творчості. Будь-яка куль-

тура світового значення починається з величної теми31, що йде від землі, від сільських осель, які ще не знають міст, потім вона потужно звучить багатоголоссям у містах, де процвітають мистецтва і різні способи мислення, і, нарешті, затухає (завмирає) у душній атмосфері матеріалізму світових столиць32.

Рис. 16.2

Матеріалізм репрезентує лінію зневаги до світу, позбавленого душ. Проте навіть її останні акорди зберігають тональність цілого. Існує китайський, індійський, античний, арабський, західноєвропейський матеріалізм як механічно засвоєний первісний мітосимволічний образ. Навіть сучасному католикові чудо уявляється чимось на кшталт фізичного явища тільки вищого порядку, а один англійський єпископ вірив у можливість, що можна вивести електричну силу й силу молитви з єдиної системи природи. Це чиста віра в силу і матерію, навіть якщо тут уживають слова “Бог” і “світ”.

31Під величною темою треба розуміти міто-символічну творчість, через яку прасимвол або душа культури повідомляє світові про своє народження.

32Дух світових столиць завжди зневажливо, зверху вниз, дивиться на будь-які вияви неспання, яке ще визнає існування таїнства. Світовими столицями в різні часи, проте “одночасно” були: Вавилон, Атени, Лондон і Париж, тепер такими світовими містами є Нью-Йорк, Токіо тощо.

206

Отже, село — вихідний пункт будь-якої культури, місто — її вершина, а світова столиця — фінал, тоді лінія розвитку культури проходить так:

Рис. 16.3

Окремо стоїть фаустівський матеріалізм, у якому технічний світогляд досягнув своєї вершини. Спроби експериментальним шляхом пізнати весь світ як точну, механічно розраховану систему до найглибших причиново-наслідкових зв’язків і виразити її у числах, так щоб людина могла нею оволодіти — ось, що відрізняє це повернення до природи від будь-якого іншого. У те, що знання — це благо, вірили і Конфуцій, і Будда, і Сократ. Вислів же Ф. Бекона: “знання — сила” має сенс лише всередині європейсько-американської цивілізації. Таке повернення до природи означає заперечення усіх сил, що стоять між практичним розумом (інтелектуалами) і природою.

Великий розсудковий міт про енергію і масу одночасно є колосальною робочою гіпотезою. Він малював таку картину світу, яку можна було б використовувати. Усе доленосне тут “механізується” у формі еволюції, розвитку або проґресу. Воля до життя подається як білковий процес, а всі учення разом, як би їх не називали — монізм, дарвінізм, позитивізм — зводились до моральної доцільності, яка мусить бути однаково зрозумілою і американському бізнесмену, і англійському політикові, і німецькому проґресивному обивателеві, що врешті-решт є ніщо інше, як інтелектуальна карикатура на виправдання засобами віри.

Справжня антична віра — це віра в оракулів, магічна віра — віра у владу миті. Цивілізація, її дух — це тотальна гра з мітами, у які ніхто вже не вірить і чиста мода на різні культи, якими люди хочуть заповнити внутрішню пустоту.

У матеріалізмі нема глибини, зате є певна чесність, тоді як у пострадянській грі у релігію нема ні глибини, ні чесності, адже вона базується на тих самих “класичних” першоджерелах. Гра в релігію численної маси позапартійної номенклатури, що удає з себе благочестивих людей і регулярно “розслабляється” у відбудованих і відновлених храмах — пласка й нечесна. А тут ще й леґіони заокеанських шарлатанів і лжепророків, які — то пропонують багатотомну “духовну кабалу” для XXI ст., то цілими днями тиняються містом, намагаючись за допомогою майже “живої бесіди” і тоненьких брошурок схилити

207

напівосвічених людей до “наукового” і релігійного оновлення. Разом із ними — фальшиві салони буддизму, прихильники “Живої етики” і всі ці релігійно-художні ремесла від заробітчан-богомазів, які розписують сільські церкви різних конфесій, до “творців” монументальних шедеврів (на кшталт Церетелі), меморіальних дощок і “горельєфів”, які наче чиряки, несподівано з’являються то тут, то там на тілі міст. Отже, справжня віра цивілізаційної людини — це абсолютна віра в атоми й числа.

Плаский матеріалізм і гра у релігію, все те, що сьогодні відбувається у світі, О. Шпенґлер називає другою релігійністю. Цей, так би мовити, “релігійний ренесанс” виявляється у всіх цивілізаціях, щойно вони досягнуть вершини свого розвитку і поступово переходять у позаісторичний стан, де час вже немає жодного значення. Звідси і наше розуміння історії як переживання часу в собі, а не позачасове розмноження з покоління у покоління…

Другу релігійність треба розглядати як неодміннний додаток до цезаризму — цього фінального політичного устрою усіх пізніх цивілізацій, де нема творчої першоенергії ранніх культур: нічого вже не розбудовують і жодної ідеї не розвивають. Виникає відчуття, наче на країну опустився туман, за яким щораз рельєфніше видно колишні форми.

Друга релігійність має ті ж самі риси, що і справжня, тільки поіншому пережиті, і по-іншому виражені. Спочатку кудись зникає раціоналізм, потім з’являються образи раннього часу, і нарешті на перший план виходить весь світ примітивної релігійності у формі народного синкретизму.

Будь-яке Просвітництво проходить шлях від безмежного оптимізму розуму, що незмінно пов’язаний з певним типом людини і її життям у великому місті, до неминучого скепсису. Коли вичерпуються можливості фізики як критичного світорозуміння, тоді спрага за метафізикою знову заявляє про себе. Проте друга релігійність зовсім не випливає із середовища освічених людей і взагалі не з духу як такого, а з наївної віри мас у мітичні властивості реальності і наївної потреби їхніх сердець створити для бажаного міту відповідний культ. Системи Конта й Спенсера, матеріалізм і дарвінізм, які розбудили найкращі уми ХIХ ст., сьогодні більше нагадують загумінковий світогляд провінції.

Приблизно перед 250 р. до Р. Х. антична філософія вичерпала усі можливості власного обґрунтування і саме підґрунтя, на якому вона стояла. Відтоді “знання” перестає бути надбанням, яке постійно перепровіряють і примножують, воно більше нагадує віру в знання, що черпає силу переконання зі старих звичних методів. За часів Сократа релігією освічених товариств був раціоналізм: над ним стояла висока філософія, а під ними — “забобони” натовпу. Згодом антична філософія вироджується у духовну релігійність, а народний синкретизм — у чуттєву релігійність. Філософія багато бере і мало повертає. За часів Будди існував релігійний стоїцизм для “верхів” і

208

синкретична народна віра для “низів”, що майже точно відповідає розвиткові просвітленої буддійської мудрості й перетвореню її на хінаяну для освічених і махаяну для темних мас. Буддійська теорія і практика життя починається із світової втоми й інтелектуальної зневаги до життя, що не має жодного стосунку до питань релігії, а сам Будда (біля 250 р. до Р. Х.), був лише сидячим образом Бога, а місце теорії нірвани, зрозумілої лише для учених, тоді посідає просте вчення про небо, пекло і спасіння, що частково було запозичене з персидської апокаліптики. Отже, такий синкретизм33 “одночасно” з’являться і в епоху античності, і в Індії, і в Китаї, і в народному ісламі.

Проте саме цезаризм покликав до життя в Китайській і Римській імперіях культ імператора, а разом із ним і синкретизм. Подібна тенденція простежується і в радянській історії, коли епоха сталінізму зажадала культу вождя, тоді марксизм-ленінізм для партійної номенклатури став інтелектуальною порожнечею, а для мас — “вічно живим”, тобто фактично мертвим ученням, для ленінських університетів мільйонів, де, як відомо, “диалектику изучали не по-Гегелю” (В. Маяковський).

Наївно думати, що китайське пошанування живого імператора було елементом стародавньої релігії. Тривалий період у китайській культурі імператорів узагалі не було. Правителів держав тоді звали вагами, або царями і Мен-цзи належать слова, написані ще за якихось сто років до остаточної перемоги китайського “Авґуста”, цілком у дусі ХIХ ст.: “Найважливіше в країні — це народ, слідом за ним йдуть корисні боги землі й урожаю, а найменше значення має правитель”.

Мітологію перших імператорів, безсумнівно, створили Конфуцій і його час, причому їй навмисно було надано державно-правової і соціально-етичної форми. “Немає нічого важливішого, ніж здоров’я китайського імператора” — це вже Конфуцій. Саме з цього міту і запозичив тоді перший “китайський Цезар” свій титул і поняття культу. Піднесення людини до рівня богів — це повернення до раннього часу, коли богів робили героями, як у Гомера, і воно властиве майже кожній релігії, що переживає другу свою хвилю.

Культ імператорів — це є ніщо інше, як закостеніле повторення живих форм, що існували на ранніх періодах історії. Ці повторення стосувались живих форм як касти до станів, як вірування ацтеків,

які ще застав Кортес до духовної релігії майя.

Подібну ж ситуацію простежуємо і в античних філософських школах, де існували культи Платона й Епікура, а походження Александра від Геракла й Цезаря від Венери свідчить про чіткий перехід до куль-

ту Divus.

Друга релігійність врешті стає джерелом “фелехських” релігій, де знову зникає протилежність благочестія світової столиці та провінції, так

33 Синкретизм — від гр. synketismos — об’єднання, нерозчленованість, злитість, характерні для початкового нерозвинутого стану будь-якого явища.

209

само як і відмінність між примітивною й високою культурою, вона попросту стає масовою культурою. Релігія повністю стає позбавленою історії: там, де колись десятиліття знаменували собою епоху, нині жодного значення не мають навіть цілі віки, а поверхові “сірі” коливання, імітація змін, доводить лише те, що внутрішній образ остаточний і завершений.

Ідея магічної нації — це одночасне поєднання держави, церкви й народу34.

На межі нового тисячоліття західна частина consensusу потрапляє у сферу впливу молодої західноєвропейської культури. На той час юдеї, як і перси, візантійці, мусульмани, поступово цивілізувались й стали мешканцями великих міст. Проте в германсько-романському світі міст ще не було. Там існували лише невеликі поселення навколо монастирів і ринків.

Юдеї не розуміли ґотичної задушевності й таких її символів, як замок і собор, а християнам була чужою зарозуміліть юдеїв, майже цинічна інтеліґентність і особливо повністю сформоване їхнє “грошове мислення”. Виникали взаємна ненависть і зневага. Юдейський consensus скрізь по слободах і ринкових селищах створював свої “пролетарські”35 ґетто. Єврейська вуличка старша за ґотичне місто років на тисячу.

Усі молоді нації завжди міцно пов’язані з землею та ідеєю вітчизни, тоді як позбавлений землі consensus, у якому об’єднавчою силою були не план і не організація, а абсолютно несвідомий метафізичний потяг, як безпосередній вираз магічного світовідчуття, протистояв молодій нації і викликав у неї цілковите нерозуміння й страх. Тоді й виникла леґенда про Вічного Жида. Звідки й куди б не переїжджав єврей у будь-якому ґетто він почувався себе як удома. Тут закладена ідея магічної нації: у ній органічно поєднується,

держава, церква, народ36,

як це було колись у грецькій, перській культурі та ісламі того часу. Проте західному світові ця ідея була абсолютно невідомою. Така держава дивилась на навколишній світ народів-господарів з закордону. Саме з такої держави і був “висланий” 1656 р. Бенедикт Спіноза (Барух). Відлучення від Синагоги здійснювалось як процес, за встановленою формою про державну зраду, процес, глибинного сенсу якого господарські народи не могли збагнути.

Західноєвропейське юдейство вже в мавританській Іспанії абсолютно втратило зв’язок із землею. Серед них більше не було селян.

34Україна не належить до магічної нації вже з уваги на те, що тут, мабуть, ніколи не буде однієї панівної церкви, як у Росії.

35З яким надхненням і піднесенням юдейський consensus сприйняв гасло “Маніфесту

комуністичної партії”: “Пролетарі всіх країн, єднайтесь”.

36 Що абсолютно відповідає російській традиції про єдність: “Самодержавия — православия — народности”.

210