mon

Тема 3. Грецький світ

Географічне положення й основа періодизації грецького світу. Становлення грецького духа та його елементи. Вияви грецького духа. Занепад грецького духа.

Ми зупинились у тому пункті всесвітньої історії, коли, згідно з Геґелем, усесвітній дух переходить від східного до грецького світу. Східний дух за своєю основою — субстанційний дух, тобто такий, що занурений у природу.

Останній пунктом, де дух утримує свою природну субстанційність, або “східність” — це Єгипет. Але чому саме єгипетський дух, або дух єгиптян є переходом від східного до грецького світу.

Саме тому, що цей дух постає у формі задачі, і як задача, яку треба розв’язати. Для ілюстрації Геґель покликається на знаменитий напис у храмі богині Нейт: “Я — те, що є, було й буде: ніхто не підіймав моєї завіси”. Цей вислів синтезує те, чим насправді є єгипетський дух.

Якщо в єгипетському духові істина ще прихована, то вже грецький Аполлон — ніщо інше, як її розв’язання: “пізнай себе”. У цьому вислові йдеться не про те, що окрема людина повинна пізнати себе у своїй відособленості, навпаки, перед людиною як такою стоїть завдання пізнати себе. Цей заповіт передають нам греки, і в грецькому дусі людська природа досягає своєї ясності та високого розвитку.

У грецькій мітології існує міт про сфінкса, але якщо у греків це крилате чудовисько з головою жінки і тулубом лева, то в єгиптян — кам’яна фігура лева з головою людини, що лежить. Сфінкс, як єгипетський витвір приходить у Фіви зі словами: “Що за істота, яка

41

Як свідчить міт: Едип розгадав загадку, відповівши: “це — людина” і скинувсфінксазіскелі.Розв’язанняізвільненнясхідногодуха,якийдійшов у Єгипті до постановки задачі, треба розуміти так: внутрішня суть природи — думка, яка існує лише в людській свідомості, каже Геґель.

Отже, єгипетський дух є вихідним пунктом для внутрішнього або те, що відповідає поняттю переходу до Греції. Єгипет був лише провінцією перської держави. Перехід відбувся у тому місці, де перетинаються

східний і грецький світи.

Саме тут ми вперше можемо спостерігати історичний перехід, тобто цей перехід пов’язаний із зникненням перської держави. На згадку про ту державу нам залишились лише назви: перські килими, Перська затока тощо.

Чому зникла Персія як держава? У Персії вперше почав виявлятися принцип вільного духа на противагу природності. Саме в перській державі був закладений принцип відокремлення

духа від природи.

Завдяки цьому можна помітити доконечність проґресу: дух відкрив себе, і він змушений здійснювати себе. Проґрес стає можливим лише тоді, коли на перше місце висувається самостійність духа. З персів починається духовне споглядання і через це споглядання дух прощається з природою.

Зі вступної лекції Ви пам’ятаєте, що Геґель порівнює грецький світ із юнацьким віком, адже юнацтво — ще не трудова діяльність, що прагне до реалізації певної мети. Греція подає нам картину, що свідчить про юнацьку свіжість духовного життя: греки були дуже швидкі на розмови, залюбки розводили теревені, але не могли створювати. Їхня мудрість, багата на слова, проте безплідна на справи. Навпаки, доросла людина живе, працюючи для досягнення об’єктивної мети, до якої вона послідовно прагне, і здебільшого всупереч своїй індивідуальності.

Щоб пізнати грецький дух, вистачить і одного Гомера. Гомер є та стихія, у якій живе грецький світ. Грецьке життя — це справжній юнацький подвиг. Це життя відкриває Ахіллес — поетичний юнак, а реальний юнак — Александр Македонський, закінчує його. Що їх об’єднує? Обидва вони постають у боротьбі з Азією. Ахіллес як головна дійова особа в національній справі греків проти Трої. Александр на чолі греків здійснює відчайдушний прорив до Азії, прорив, що межує із помстою. Грецьку історію можна поділити на три періоди:

1) період формування реальної індивідуальності; 2) період її самостійності й купання у щасті, внаслідок перемоги над зовнішнім ворогом (персами); 3) період занепаду і падіння при зіткненні з наступним чинником всесвітньої історії (римлянами).

Якщо народ має свого попередника, яким для грецької людини є східний світ, тоді в нього виявляється подвійна культура, з одного боку — самобутня, а, з іншого — запозичена. Формування народу йде через поєднання цих двох культур.

42

Перший період закінчується виробленням реальної самостійної сили народу, яка згодом обертається проти його попередників.

Другий період — це період перемог і щастя. Оскільки народ зайнятий зовнішніми війнами, він нехтує своїм внутрішнім визначенням, тобто після зовнішніх дій починається розклад організму зсередини. Цей розпад виявляється і в науці, і в мистецтві, і в політиці у відокремленні

ідеального від реального.

Третій період був періодом загибелі, що починається внаслідок зіткнення з народом, у якого виявився сильнішим дух. Подібний процес можемо спостерігати в житті кожного всесвітньо-історичного народу. Отже, переломний момент для античності настав, коли грецька домінанта змінюється римською1.

Греція є субстанція, де занурення духа в природу зникає. Вона щораз більше індивідуалізується, відповідно з цим зникає і масивність географічних відносин. Пелопоннес сполучений з материком тільки вузьким перешийком. У Греції скрізь ми бачимо роздробленість, розшматованість і різноманітність, що й зумовило різноманітність грецьких племен і надзвичайну рухливість грецького духа. Такий елементарний характер грецького духа.

Вихідним його пунктом є самостійні індивідуальності, вони вже не об’єднані в патріархальний союз як це ми спостерігали на Сході. Усіх греків об’єднує спільна мова і духовні звичаї. Тут уперше держава, сім’я, право, релігія — є метою індивідуальності, і сама вона є індивідуальністю лише завдяки таким цілям. Отже, Греція перебуває у стані неспокою, постійного руху й переселення племен. Це була перша їх стихія.

Друга стихія, у якій жили елліни, — море. Середземне море нагадує велетенський казан, у якому “варилась” грецька нація. Пригадайте Фалеса Мілетського “Все із Води і все у Воду…”. Достатньо подивитись на мапу Греції, щоб помітити, що це не “територія” у нашому розумінні, а крихітні острови й острівці, які наче бісером всіяли морську гладінь. Острівне, тобто земноводне існування спонукало їх до мореплавства, правда, перші мореплави займались не торгівлею, а суто морським піратством.

Коли йдеться про рухливість грецького духа, то наголошується на чужорідності як елементі грецького духа. І грецька освіченість бере свійпочатокізприбуттяіноземців.Стосовнодержави —прибуттяіно- земців мало вирішальне значення. Існує думка, що різноманітні держави заснували іноземці. Іноземці створили міцні центри, побудували замки і заснували царські династії. Отже, відбулась колонізація, яку здійснювали культурні народи. Усі ці замки стають центрами невеликих держав, завдяки їм стало безпечніше займатися хліборобством.

Гомер так описує стосунки царів і підданих: ці стосунки не ґрунтувались на законі, а випливали з переваги сили багатства, володін-

1 Див.:Панарин А. С.Смыслистории //Вопросыфилософии. —1999. — No 9. —С. 13.

43

ня, озброєння, особистої хоробрості і, нарешті, знатного походження, тому що царям, як і героям, приписується шляхетне походження. Народи підкорювалися царям, але не існувало кастових відносин як в Індії, вони не були гнобителями.

Спочатку не було і чіткої потреби в законному правлінні, проте була спільна потреба бути згуртованими і підкорюватися володареві, який звик панувати й наказувати, йому не заздрили і не виявляли недоброзичливості стосовно нього.

Отже, цар користувався таким особистим авторитетом, який він здатний собі забезпечити і який може утримувати за собою. Тоді царі самі готували обід, і Одіссей сам збудував свій дім. Це означає, що царська влада, ще не є монархією, потреба в ній виникне значно пізніше.

За таких обставин і в такому стані відбулась велика подія, а саме — уся Греція об’єдналась у єдиному пориванні для національної дії — для Троянської війни. Троя була підбита і зруйнована. “Як не опиралась Троя, і Трої довелося впасти...” напише Лопе де Веґа. Греки, зруйнувавши Трою, не мали наміру утримувати її у своїх руках. Отже, зовнішній результат — заснування колоній, не був тут досягнутий, як і внутрішній — об’єднання нації, цей поодинокий подвиг не перетворився на стійке політичне об’єднання.

Розвиток культури зумовив цивілізаційні процеси: зростання народонаселення вплинуло і на соціальну диференціацію. Єдиним засобом, який міг дещо штучно підтримувати рівновагу між громадянами, була колонізація, проте, і цей засіб був лише паліативним, тобто поменшував біль, але не лікував.

Основною проблеми стала майнова нерівність. В античному світі була приказка: “Гроші роблять людину”. VI ст. до Р. Х. ідея полісу дійшла свого логічного закінчення через втілення у життя державноправового поняття громадянина. Відтоді сукупність громадян Polites, Civis, безвідносно до їхньої станової належності, становила soma (тіло) міста-держави. Як тільки ця сукупність стає політичною партією, одразу слово “демократія” у специфічно античному сенсі набуває історичного значення. Їхні претензії уже не обмежуються тим, щоб приходити на допомогу державі, вони вже самі хочуть стати державою, як колись це зробили аристократи. Вони вчаться рахувати гроші й голови (голоси), адже зброя городяан — це майновий ценз і загальне виборче право.

І давні пристрасті розгоралися з новою силою, а багатством стали користуватись для того, щоб досягти панування. У такий спосіб у містах Греції поставали тиранії. Фукідід свідчить: коли у грецьких містах побільшилось багатство — з’явились тирани.

У цей час із найбільшою силою викристалізувались три елементи грецького світу: - особливий грецький дух;

-політеїстична, язичницька релігія;

-певний державний лад.

Основним визначенням грецького духу є те, що його свобода зу-

44

мовлена збудженням, яке йде від природи. Грецький дух як золота середина виходить із природи. Звідси й та увага, яку вони надавали такому поняттю, як міра. Або іншими словами: вихідним пунктом для грецького духа є

передчуття і

апотім вони переходять до з’ясування смислу. Саме це перетворює грецький характер (вдачу) на чудову, яскраву індивідуальність, яку творить той грецький дух, перетворюючи природне у свій вираз.

Тепер ми переходимо до того пункту, який поєднує у собі формування світу людини й формування світу богів — тобто до держави. Держави тут були рівноправними під патронатом дельфійського бога.

Виникнення міст-держав, вихідних політичних пунктів, пов’язується з виникненням великих родів, які зростають не у своїх графствах, як це було в Єгипті, Китаї, Західній Європі, а всередині міст. Для цього духа і для цієї держави був придатним тільки демократичний лад. Якщо на Сході ми спостерігали блискучий розвиток деспотизму як форми, що відповідає східному світові; так само й демократична форма є всесвітньо-історичним визначенням Греції. Це означає, що тут держава максимально сприяла розвиткові свободи індивідуума. Демократична держава — це не патріархальна, для неї потрібні вже закони, усвідомлення правових і моральних засад,

атакож щоб ці закони були визнані як позитивні для всіх. Звідси зрозуміло, що головним моментом демократії є моральний спосіб мислення, саме те, чого бракує сучасній демократії. Адже Монтеск’є казав: “Чеснота — основа демократії”.

Зіншого боку, демократичний державний лад у Греції був єдино можливим з уваги на те, що громадяни ще не усвідомлюють своїх приватних інтересів, а відповідно й зла; об’єктивна воля в них ще не роздроблена. Богиня Атена — це самі Атени, тобто дійсний і конкретний дух громадян.

У греків панувала звичка жити для вітчизни без будь-якої рефлексії. Для них вітчизна була доконечністю, без якої вони не могли жити. Тільки софісти, вчителі мудрості, вперше поширили суб’єктивну

рефлексію, і те нове вчення, згідно з яким кожен повинен чинити на свій власний розсуд.

Як тільки з’являється рефлексія, у кожного виникає власна думка, тоді люди починають досліджувати: чи не можна вдосконалити право, замість того, щоб дотримуватись чинного.

Три прикметні риси грецьких республік привертають увагу. Це —

оракули, рабство, й демократія.

1.Оракули є неодмінним елементом грецької демократії. Суб’єктивність.

2.Рабство є неодмінною умовою й підґрунтям чудової демократії. Це — об’єктивність. Рівність ж громадян тягнула за собою ліквідацію рабства. Адже рабство зникає тоді, коли з’являються нескінченні реф-

45

лексії волі в собі, коли право мислиться як таке, що належить вільній людині, а вільною людина може бути як така, що наділена розумом.

3. Чудова грецька демократія можлива лише в невеликих містахдержавах, або як їх, греки називали — полісах. Держави тут були рівноправними під патронатом дельфійського бога.

Громадяни брали участь у готуванні та ухваленні рішень не стільки одним голосуванням, скільки певним заохоченням інших: із захопленням, із “вогником” в очах, розпалюючи пристрасть, імпульс переходив від одних до інших, створюючи неповторну атмосферу античного полісу. Держава = місто-поліс, загальний інтерес = 1 (у всіх один): спільне життя, щоденне спілкування, спільна культура й пантеон богів, життєздатна демократія, хоч греки добре розуміли, що вона збудована на вулкані…

Хто ж належав до полісу? Легше буде йти від зворотного і відповісти, хто туди не належав. До полісу не належали: раби2, жінки, юнаки, яким ще не виповнився 21 рік3, а також, що дуже важливо, громадянами могли бути тільки автохтони (буквально — закорінені) — ті, хто мали “коріння”, а усім зайдам, згідно з традиціями античних полісів, надавали лише притулок не більше 20 років поспіль. Діти, які народились у таких родинах, ніколи не могли набути права громадянства. Громадянин мав право і був зобов’язаний: виголошувати й вислуховувати промови щодо управління державою, брати участь у гімнастичних вправах, святах і банкетах. Важливою ознакою громадянина (вільної людини) є право носити зброю, найбільшою ганьбою для полісу було залучення рабів до військових акцій. Підлітковий вік — час самоствердження — постійні бійки, синці та ґулі, у греків — це перманентні війни. Другою важливою ознакою греків були змагання, не випадково вони — творці олімпіади. Взагалі греки змагались у всьому, у всіх видах мистецтва, наприклад: у поезії — мистецтві віршування, у співі, у гімнастиці — мистецтві володіти тілом, у риториці — мистецтві виголошувати промови, діалектиці — мистецтві вести бесіду, стратегії і тактиці — військовому мистецтві тощо. Вони обожнювали природу й культуру, проте зневажали техніку, “техно”4 — усе, що зроблене руками…

Елліни нас переконали, що демократичний лад можливий лише у невеликих державах. Великі держави = різні інтереси: у великих державах можна опитати всіх, зібрати голоси всіх громадян і підбивати результати. Проте це вже мертвечина, і світ за своєю суттю перетворюється на якийсь паперовий світ — світ PR-компанії й технологій “робити” вибори…

2 Рівність громадян вилучала рабів.

3 До речі, тільки після 21 року, грекам було дозволено вживати нерозбавлене вино. Одружуватись вони могли тільки тоді, коли вже не могли удосконалювати своїх фізичних результатів у змаганні з бігу, метанні списа, диска тощо. Тоді вважалось — вони досягнули найкращої фізичної форми і можуть зачинати дітей.

4 Техно , технецій (від грец. tehnё, tehnеtos — майстерність) — зроблений руками людини, штучний.

46

Тема 4. Римський світ

Географічне положення та основи періодизації римського світу. Основні елементи римського духа. Рим на шляху до імперії. Християнство. Візантійська імперія. Занепад римського духа.

Рим, або римський світ — його єством завжди була сила, а основне покликання в тому, щоб:

а) накласти пута на моральних індивідуумів; б) зібрати всіх богів і всіх духів у пантеон світового панування.

Згадаймо, у грецькому принципі ми вбачали духовність у її радощах, у її веселій вдачі, у насолоді цією духовністю, тобто там дух ще не заглибився в абстракцію.

У Римі ж маємо абстрактну свободу (на противагу свободі як стихії моральної індивідуальності), така свобода, як її розуміли в Римі, ставить абстрактну державу, політику і владу вище за конкретну індивідуальність. Відтак з уваги на свою абстракцію, свобода з форми вияву індивіда перетворюється на засіб його підкорення.

Абстрактна свобода і творить особистість, яку треба відрізняти від індивідуальності. Адже особистість є основним означенням права, тобто вона набуває реального буття переважно через власність і байдужа до конкретного живого духа, через що ми й пізнаємо індивідуальність. Звідси і певна ієрархія римських цінностей:

47

Рис. 4.1

У Греції основним визначенням політичного життя була демократія, на Сході ж — деспотизм. У Римі народові протистоїть аристократія, у її непорушній формі (але не так, як ідея у Платона). Якщо у греків боротьба партій велась переважно “за” цілісність і єдність, то в Римі боротьба йшла “проти”, вони вже вороги і борються між собою:

Саме тоді вперше виникають політичні партії. Такі попередні зауваги до теми.

Тепер перейдімо до опису території. Центром римського світу є Італія, подібно як і Греція, італійська територія утворює півострів, але він швидше нагадує монолітний чобіт, яким його володарі вічно колотили води Середземного моря. У цій країні місто Рим є центром центру. Природним центром лише центральної Італії, проте всієї Італії — дещо штучним, йдеться про північну Італію, тобто басейн річки По, і цілком насильницьким для тих країн, які підкорив Рим. Отже, перший висновок: і географічно, і історично римська держава заснована на насильстві. Стосовно поділу римської історії, існують такі періоди:

період царської влади, республіки, імперії,

не думайте, що тут є принципова відмінність1 — в основі цих форм лежить один і той самий принцип римського духа.

1 Так само як її немає між царською Росією, більшовицькою (СРСР) і путінською (РФ) — усе це інваріант єдиної сутності.

48

Перший період охоплює первісну історію Риму, коли протилежності перебувають у спокійній єдності, і державна потуга наростає.

Тут царська влада не зникла як у Греції, внаслідок того, що царські роди самі себе винищили, а була знищена, викликавши ненависть до себе. Дуже швидко після вигнання царів починається боротьба патриціїв і плебеїв, адже знищення царської влади було здійснено тільки в інтересах аристократії, до якої перейшла царська влада, відтак плебеї були позбавлені того захисту, який вони мали в царів. Влада, яка колись належала цареві як постійна, перейшла до двох консулів, яких вибирали на рік.

Головним моментом у перший період римської історії є те, що плебеї вибороли право посідати високі посади, і що земельні ділянки, якими вони були наділені, забезпечили існування громадян. Завдяки такому поєднанню інтересів патриціату і плебсу в Римі вперше складається стійкий внутрішній лад, і лише відтоді стає можливим розвиток зовнішньої потуги Риму.

Отже, настає момент задоволення спільних інтересів і втоми від внутрішньої боротьби. Це була рівновага, проте без важливого центрального пункту і без точки опори.

У другому періоді держава надає цій силі зовнішнього застосування і народ виходить на всесвітньо-історичну арену. Це найкраща епоха римської історії: Пунічні війни, внаслідок яких Рим заволодів Середземним морем, тобто центром усієї культури, і зіткнення з попереднім всесвітньо-історичним народом.

Перед Римом відкривається величезний простір на Сході: Греція, Мала Азія, Кавказ, долина річок Тигру і Євфрату, Єгипет, Александрія, Єрусалим тощо. Відтоді римська держава активно розширювалась, прагнучи завоювати світ, стосунки з іншими народами звелись до чистого насильства, римляни навіть не шанували sacra цих народів: усе це вже підготовляло її майбутній занепад.

Завоювання Риму не спричинили, як це було у греків після Перських воєн, розквіту культури, науки й мистецтва. Якщо існуванням держави є грабунки, то неминуче виникають конфлікти через розподіл здобичі.

Тоді настає розлад державного механізму і виникає вороже протистояння великих особистостей: Помпея з сенатом, що буцімто захищав республіку, а з іншого боку — Цезар із його леґіонами, який зажадав особистої влади. Усі вони прагнуть відновити мо- рально-політичну єдність держави, про яку вже не думали громадяни.

За повної відсутності ідеї організації великої держави сенат не міг утримувати у своїх руках урядової влади. Панування стало залежати від народу, який тепер виявився лише черню, яку треба було годувати збіжжям, що завозили із провінцій. Проте республіку знищила не випадковість, не особистість Цезаря, а необхідність. Звичайно, він виступив проти республіки, але, по

49

суті, лише проти її тіні2. Навіть після його смерті усім стало зрозуміло, що лише одна особа може керувати римською державою.

Запанувала дезорганізація, оскільки соціальні протилежності розвинулися у соціальні суперечності й конфлікти, і як наслідок — повна моральна деґрадація і суспільний хаос. Дезорганізації й хаосу край повинен покласти деспотизм, що творить характерну рису третього періоду. Народні збори уже не відповідали суті справи і зникли. Імператор був princeps senatus3, цензором, консулом, трибуном: він поєднував і обіймав усі ці посади. Опорою його влади є армія й лейб-гвардія преторіанців. Уже не існувало ніякого морального зв’язку, воля імператора — понад усе, перед ним усі були рівні — ніхто не мав жодних політичних прав, адже свавілля не визнає відмінностей. Існує лише одна межа цьому свавіллю, а саме — межа усього людського, ім’я їй — смерть. Скасування будьяких відмінностей між підданими римської держави і приватне право4 закінчило і завершило цю рівність. Тепер імперія більше нагадує гниття і розклад фізичного тіла, кожна точка якого починає жити власним життям. Державний механізм розпався на атоми приватних осіб. Отже, людина уникала і відходила від життя, або ж повністю занурювалась у чуттєве, плотське життя.

Ми не можемо характеризувати римської історії, не давши характеристики основним елементам римського духа, не ознайомившись із виникненням самого Риму. Рим, так би мовити, виникає за межами країни, а саме в тому місці річки Тибр, де зійшлися три різні області або землі латинян, сабінян, етрусків.

Отже, Рим виник не з одного якогось стародавнього племені, яке об’єднувалось природними патріархальними зв’язками. Від самого початку Рим був чимось штучним, насильницьким і не споконвічним.

Існує леґенда, що нащадки троянців, яких Еней привів до Італії заснували Рим5. Проте всі історики одностайно переповідають, що на тих пагорбах бродили ватаги пастухів і розбійників. Первісно Рим постав як місце осідку зграї розбійників, це була велика банда зі своїм статутом або “кодексом честі”. Така держава приймає у своє лоно всіх охочих. Волоцюги й різний непотріб стікався у нове місто зі всіх областей. Дуже вдало було обрано цей пункт як місце притулку для всіх злочинців.

Уновій державі не було жінок, і сусідні держави не бажали мати

знею ніяких шлюбних зносин або союзів. Ці дві обставини характе-

не що інше як архетип колективного несвідомого певного народу, і ми — українці — не виняток: ”Еней був парубок моторний...”

50