mon

які дає нам природа. Сама природа поєднала три частини світу в єдине ціле завдяки Середземному морю. Характерною рисою є те, що вони розташовані навколо цього моря і тому між ними є зручні шляхи сполучення.

Давно було помічено, а Геґель лише чітко сформулював, що ріки і моря не роз’єднують, а поєднують народи: Англія і Бретань, Данія і Норвегія, Швеція і Фінляндія.

Отже, Середземне море, сполучаючи три частини світу і є тим центральним пунктом, що творить вісь всесвітньої історії.

Саме тут розташована Греція — найяскравіший пункт всесвітньої історії. Потім Єрусалим як центр юдаїзму й християнства, а на південний схід від нього лежить Мекка й Медина, звідки вийшла магометанська віра.

На заході розташовані Дельфи, Атени, а ще далі на захід — Рим

(Roma ← аmor).

На берегах Середземного моря стоять Александрія й Картагени. Отже, Середземне море є серцем стародавнього світу, оскільки воно зумовлює й оживляє його. Без нього неможливо собі уявити всесвітньої історії так, як неможливо собі уявити стародавній Рим і

Афіни, без форуму, куди все стікалося.

Східна Азія і Північна Європа значно пізніше стали відігравати у всесвітнійісторіїпомітнуроль,авдавнічасивонинемаливнійжодноїваги.

Тому перехід Цезаря через Альпи, завоювання Ґаллії і ті стосунки, які склалися між германськими племенами і Римською імперією, творять цілу епоху. Тільки завдяки цьому всесвітня історія (дух) переходить за Альпи.

Східна Азія й країни, що розташовані за Альпами, є крайньою межею згаданого кола, що охоплює Середземне море, у якому відбувається рух історії, — початок і кінець всесвітньої історії, її схід і захід.

Тепер нам треба докладніше з’ясувати географічні відмінності. Є три характерні відмінності:

1)безводне плоскогір’я з широкими степами й рівнинами;

2)низина (або поділ), які прорізані ріками, що їх зрошують;

3)країни, які розташовані на узбережжі.

Усі згадані моменти дуже важливі, відповідно до них, кожна частина світу ділиться на три:

а) плоскогір’я як замкнуте ціле, здатне дати імпульс; б) друга частина утворює центри культури, які одержали цей ім-

пульс.

Плоскогір’я (Середня Азія) — переважно це неродючі землі (або родючі лише на короткий час). Споконвіку багатство тамтешнього населення становить не земля, а те, що по ній рухається, тобто — тварини (вівці, кози тощо), що з ним кочують.

Патріархальний уклад життя, відсутність правових стосунків, гостинність і розбій поєднуються там самі собою. Збираючись вели-

31

чезними масами і завдяки якомусь невідомому імпульсові вони урухомлюються. Особливо пам’ятні рухи були під проводом Чінгіз-хана і Тамерлана.

Низини. Це — рівнини, якими протікають ріки, від них залежить родючість краю. Китай та Індія (Інд і Ганг), Тигр і Євфрат (тобто Месопотамія), Єгипет, що живиться Нілом. Саме тут постають великі царства, земельна власність і правові стосунки. Земельна власність і правові стосунки, органічно випливають з інституту власності й творять основу держави, яка можлива лише за цих обставин.

Країни, що розташовані на узбережжі. На думку Геґеля, ніщо так не єднає народи, як вода, тому що країни, за своєю суттю — ніщо інше, як басейни рік4: Єгипет — долина Нілу, Україна — долина Дніпра, Росія — долина Волги. Те саме можна сказати і про море. Тільки гори відокремлюють і розмежовують народи. Піренеї відокремлюють Іспанію від Франції. По суші набагато важче зійтись, ніж по воді. Середземне море стало центральним пунктом усесвітньої історії саме тому, що воно власне море, а не середземні гори.

Море манить і вабить людину до невідомого, безмежного і нескінченного. Цього морського устремління бракує азійським державам, хоч їхні країни виходять до моря, наприклад, Китай чи Індія. Ні китайці, ні індуси ніколи не були великими мореплавцями, хоч береги їхніх країн й омивають океани. Море для них є лише кінцем землі (за їхніми плечима величезний континент), а значить “велика вода” — і є кінець світу. Китайці та індуси, як каже Геґель, не мають позитивного ставлення до моря.

Та діяльність, як вияв внутрішньої активності, до якої кличе море, дуже своєрідна, тому країни, що розташовані на узбережжі відокремлюються від країн, що не прилягають до моря, хоч і зв’язані з ним через ріки. Так у результаті цієї внутрішньої активності відокремились Голландія від Німеччини, Португалія від Іспанії, країни Балтії від СРСР, Україна від Росії.

Як Європа є Захід, так Азія є Схід. Центр усесвітньої історії у Європі, а початок — її в Азії. Саме там вперше засяяло світло духа і завдяки цьому почалася всесвітня історія. Отже:

1)скотарство характерне жителям плоскогір’я, йому і відповідає суспільний патріархальний устрій держав;

2)хліборобство й промисловість — це справа подолу. Тут влас-

ність зумовлює відношення панування і підкорення; 3) торгівля і мореплавство властиві тим народам, що живуть біля

моря, вони врешті-решт і визначають громадянські права й свободи. Якщо в Передній Азії виникли усі державні й релігійні принципи,

то лише в Європі вони змогли реалізуватися у повному обсязі. Подвиг Цезаря — це вчинок зрілого мужа, подвиг Александра

Македонського — швидше юнацький учинок, результати, якого зникли, як і той ідеал залучити Схід до Грецького світу.

4 Див.: Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. — СПб.: Наука, 1993. — С. 135.

32

Тема 2. Східний світ

Географічне положення східного світу. Стародавня формула “Ex Oriente lux”1. Основний принцип східного світу. Вияви східного духа. Азійський спосіб виробництва. Перехід від східного світу до грецького.

З попередньої лекції відомо, що географічні умови в загальних рисах зумовлюють спрямування всесвітньої історії. Сонце сходить або піднімається на Сході. Заграва завжди викликає здивування і будить наші уявлення, але коли сонце піднімається вище, тоді це здивування затухає й настає період активної діяльності.

Всесвітня історія скеровується зі Сходу на Захід, Європа, безумовно, є кінцем усесвітньої історії, то Азія — її початок.

Хоч Земля — куля, проте не історія описує круг навколо неї як 30-та паралель, вона має початок, і цим початком є Азія.

Отже, ми повинні почати зі Сходу. Основу цього світу творить безпосередня свідомість, субстанційна духовність, до якої суб’єктивна воля відноситься як віра, договір і підкорення. Державне життя на сході свідчить лише про дитячий вік історії.

Саме тут, на Сході, вперше ми виявляємо розкішну і величну державну будову, у якій суб’єкти залишаються чимось неважливим.

У цій будові суб’єкти обертаються навколо центра, а саме: навколо володаря-державника, який стоїть на чолі держави як патріарх.

“Схід — штука тонка”, любив повторювати герой відомого кінофільму. Він мав на увазі стиль мислення, або те, що сьогодні охоплю-

1 Лат. вислів “світло зі Сходу”.

33

ється таким модним західним поняттям, як менталітет. Уся краса й неповторність східного мислення у тому, що тут тільки один суб’єкт визнається як субстанція, якій усе належить так, що ніякий інший суб’єкт не відособлюється.

Усе багатство фантазії й природи привласнено цією субстанцією,

уякій суб’єктивна воля, свобода, по суті, згасає, а її честь і гідність полягає не в ній самій, а в цьому абсолютному предметі.

Увсесвітній історії не раз можемо спостерігати, як дикі орди, що ринули з плоскогір’я, зненацька нападають на країни, спустошують їх, або оселившись у них, відходять від дикості, проте в будь-якому разі — безрезультатно розпорошуються в субстанції2.

Стосовно східних держав, то ми маємо неісторичну історію, як, наприклад, китайська держава. Усі східні держави, не змінюючись

усобі або в принципі, тобто будучи за своєю суттю інваріантними3, постійно піддаються змінам стосовно одна одної, між ними відбуваються безперервні зіткнення, що тягнуть за собою їх розпад і загибель. Проте розпад і загибель не тягне за собою виникнення чогось принципово нового, тобто тут нема проґресу. Це, так би мовити, — дитячий вік усесвітньої історії.

Згодом, непомітно для самих суб’єктів історичного процесу, історія переходить до Середньої Азії. Порівнюючи її з основними віковими етапами розвитку людини, услід за Геґелем, назвемо її підлітковим віком всесвітньої історії, у якому виявляється вже не дитячий спокій і довіра, а завзяття і задиркуватість.

Геґель починає аналіз усесвітньої історії зі східного світу тому, що саме там виявляє стійкі форми державного життя. Він наголошує, що поширення мови й формування племен перебуває за межами історії, адже історія прозаїчна, а у мітах історії ще немає. Отже, доісторичним є те, що передує державному життю, усе, що лежить за межами самосвідомого історичного життя.

Східним державам властивий внутрішній дух, тобто суб’єктивний, тут він виявляється як природна духовність, де релігія й держава є чимось єдиним. Відтак державний устрій за своєю суттю є теократією4.

Ближче розглянувши східний світ, Геґель констатує, що історія починається з Китаю і монголів — держави, у якій панує теократія. Основний принцип такої держав — патріархальний першопочаток.

У Китаї він розгортається в організовану систему світського державного життя. У монголів — зводиться до простої релігійної держави. Духовна держава монголів, главою якої є лама, і якого шанують

2 Розмірковуючи про історичну долю російського народу, всесвітньо відомий письменник Л. Толстой характеризував його субстанційність як ройовий початок (“роевое начало”), де кожний суб’єкт без матки — ніщо.

3 Інваріантний (від лат. invariantis — незмінний) — незмінний за певних перетворень.

4 Теократія — змагання духівництва за політичний провід у суспільстві, де Царство Боже є також і світським царством, як і світське царство є божественним.

34

як бога, протистоїть світському державному життю Китаю, на чолі з імператором, який за своєю суттю — патріарх. Отож, ми розглянули першу історичну форму східних держав.

Далі на Захід простягається Індія, індійський державний механізм дезорганізований, тому що різні касти (точніше — варни, що санскритом буквально означає — якість, колір, категорія), жорстко фіксовані й набувають, завдяки релігії, “природних” відмінностей:

Це була друга історична форма державного життя на Сході, де каста жерців не може існувати без воїнів і хліборобів (ремісників), а “недоторканні” без трьох перших каст.

Індія, країна, де панує фантазія й почуття. Ментальність цього народу цілком пантеїстична. Усе: Сонце, Місяць, зорі, Ґанг та Інд, тварини, квіти — усе для нього є божеством. Доведений всесвітньоісторичний зв’язок між Індією та іншими європейськими країнами. Наприклад, санскрит лежить в основі усіх європейських мов — грецької, латинської, німецької тощо.

Отже, Індія у духовному плані є вихідний пункт для усього західного світу. Це був шлях природного просування народів, хоч індуси ніколи не були завойовниками. Навпаки, сама Індія завжди ставала ласим шматком усесвітнього пирога. Це означає, що той шлях, яким

5 Якщо брахмани найдосконаліше володіють таким інструментом, як слово, то воїни — мечем, ремісники своїм реманентом — плугом, гончарним кругом тощо, тоді як “недоторканні” нічим не володіли, крім здатності до розмноження.

6 Каста брахманів вийшла (вилонилася) із уст Брами, а тому — слово основне їх знаряддя і сила, із рук Брами — сила, стегна — несуть на собі найбільше матеріальне навантаження, тобто “несуть” увесь організм, тоді як ступні — символізують: “найнижче”, “нижче вже не буває у соціальному розумінні”, вічне “ступання”, “незакоріненість”, тобто перехід і вигнання. Це не зовсім стан, стан посідає своє місце, а вони лише служать окремим особам і працюють на інших за винагороду. Будь-який соціум, на будь-якому етапі розвитку має “своїх” так би мовити шудрів, тих, кого суспільство відкидає як непотріб, тільки в кожному суспільстві їх називають по-різному. У нас це “волоцюги”, у царській Росії — “жиди”, у стародавньому Римі — “пролетарії” тощо.

7 Білий колір — символ божественного начала і високої духовності: ті, хто творить закони і моральні принципи, становлять абсолютну меншість суспільства; ті, хто їх утілює у життя і захищає, — це третина населення, виразників суб’єктивної сили і хоробрості символізує червоний колір — колір крові й найвищої напруги, вони ніколи не ухвалюють найважливіших рішень, вони — їх виконують; жовтий колір — символ тепла, хліборобства і ремесл: усі хочуть їсти, мати житло і одяг, це майбутній прообраз третього стану або середнього класу; чорний колір — інший полюс, абсолютна соціальна протилежність, історія не знає суспільства, де б не було цього іншого полюса, річ не в тому, що вони просто є (вони завжди будуть), а в тому, яка їх питома вага в суспільстві, скільки їх, який енергетичний заряд вони несуть і чи здатні помститись усьому суспільству, яке їх відкинуло, за своє жалюгідне становище…

35

доходили казкові багатства до Заходу, завжди був всесвітньо-історич- ним чиннком, тісно пов’язаний з життям і долею індійського народу.

Александр Македонський вперше суходолом добрався до Індії, але

йвін лише доторкнувся до неї.

Уполітичному житті тут помітний проґрес порівняно з Китаєм. У Китаї панувала рівність усіх індивідуумів, і тому управління зосереджується переважно, в центральному пункті імперії — у столиці. Індія — кастове суспільство, відокремлені касти в органічному житті відтворюють єдину душу. Такої свободи відособлення ще не знав Китай, де відмінності ще не можуть досягати самостійності.

Проґрес стосовно Індії у тому, що з деспотичної єдності утворюються самостійні члени, хоч ці відмінності мають не стільки соціальний характер, як радше природний. Такими “природними” відмінностями є касти.

Третьою формою східної держави, що відрізняється від нерухомого Китаю і неспокійної Індії, є перська держава. Китай — цілком східна держава, Індію можна порівняти з Грецією, а Персію — з Римом. У Персії теократичний початок набуває форми монархії. Відомо також, що форми держави можуть змінюватися, але рух державного ладу незмінний.

Китайський дух випливає із загального принципу східного духа. За своєю суттю, він є безпосередньою єдністю субстанційного духа та індивідуального і такою єдністю є їх сімейний дух. Китайці усвідомлюють себе як таких, що належать до єдиної родини, і водночас, вони є синами держави, на чолі якої — Син Неба, або китайський імператор.

Патріархальний принцип зумовлює особливі стосунки між імператором і народом, батьком і дітьми, старшими й молодшими братами, чоловіком і дружиною. Наприклад, син не має права починати розмову з батьком, коли той увійшов до кімнати і без його дозволу не може вийти з кімнати. Усі заслуги сина приписуються не йому, а батькові.

Головне прагнення китайців — мати багато дітей, які могли б їх поховати з почестями, шанувати їхню пам’ять після смерті й доглядати за могилою.

Китайський імператор є главою релігії і науки, щось на кшталт генсека в Радянському Союзі, який був духовним лідером і корифеєм усіх наук. У Китаї панує абсолютна рівність, але нема свободи, тому зрозуміло, що деспотизм — неодмінний спосіб правління. Управління випливає тільки від імператора, який править за допомогою ієрархії чиновників, або як їх називають у Китаї — мандаринів. Останніх поділяють на вчених і військових. Характерною рисою цієї держави є

відсутність самостійних класів і станів, адже усе визначається на-

горі.

Покарання переважно тілесні. У китайців за будь-яку провину і

36

в сім’ї, і в державі, карають тілесно. Там нема великої різниці між рабством і свободою, оскільки перед імператором усі рівні, тобто все і всі однаково безправні.

Якщо не існує відмінностей у соціальній сфері, зумовлених походженням або матеріальним станом, то будь-хто може досягнути найвищих посад, у цьому випадку ще не визнається значення людської гідності, що досягається шляхом боротьби, а існує лише низька зарозумілість.

Зовнішнє поєднання цих станів неможливе, вони можуть виникнути та існувати лише завдяки внутрішньому розвиткові, вони виникають зсередини, а не ззовні. Але те, що тут зазначені відмінності, встановлені природою, випливає з поняття Сходу взагалі.

Якщо Персія — це зовнішній перехід до грецького життя, то внутрішній перехід здійснюється через Єгипет, що розташований у північно-східному кутку Африки, у долині річки Ніл.

Найбільше Єгипет прославився своїми грандіозними інженерними роботами і колосальними спорудами, які навіть сьогодні викликають подив у сучасних інженерів і техніків. Східна мудрість точно фіксує і передає такий стан речей висловом: “Люди бояться часу, а час боїться пірамід”.

Єгипет — плодюча долина між двома пустелями: Лівійською й Аравійською. Довжина її — сто тридцять миль, ширина зеленого покрову ледве досягає одної милі. У цьому природному коридорі несе свої води священний Ніл. На північ, у двадцяти п’яти милях від Середземного моря, Ніл несподівано розпадається на декілька рукавів. Саме тут він виходить на широку рівнину, яка має форму трикутника. Основою цього трикутника (гирло Нілу) служить берег Середземного моря, а вершиною — місце виходу Нілу зі скель, цього кам’яного черева, у міста Каїр і руїни стародавньої столиці єгиптян — Мемфісу.

Якби кому-небудь вдалося піднятися на двадцять п’ять миль догори, він побачив би всю країну. З цієї висоти, на тлі білих і оранжевих пісків, Єгипет нагадував би змію, яка енергійними зиґзаґоподібними рухами пробирається крізь пустелю до Середземного моря і вже занурилась у нього своєю трикутною головою з двома очима, що сяють вогнем:

лівим — Александрією і правим — Дамієтою.

У жовтні, коли води Нілу заливають весь Єгипет, ця довга змія набуває блакитного кольору — кольору води, а в лютому, коли заплави вкриваються весняною рослинністю, вона буває зеленою із синьою смужкою вздовж спини і численними блакитними жилками на голові — це канали, що перетинають дельту річки. У березні блакитна смужка звужується, шкіра змії виблискує на сонці золотом дозріваючої ниви. На початку червня, коли посуха і пилюка, Ніл видається вже ледь помітною блакитною смужкою на тілі змії, вкритої наче скорботним крепом сірою пилюкою.

Головна особливість Єгипту — гарячий клімат. У січні тут буває

37

десять градусів тепла, а в серпні — двадцять сім. Інколи спека сягає сорока градусів, що відповідає температурі римської лазні. Поблизу Середземного моря, над дельтою, дощ випадає не більше десяти разів на рік, а на Верхньому Єгипті — раз на десять років. За таких кліматичних умов, води священного Нілу щорічно відроджують цей край. Від кінця червня і до кінця вересня Ніл переповнюється й заливає майже весь Єгипет, приносячи з водою родючий мул вулканічного походження. Від кінця жовтня до травня наступного року весняні води постійно спадають, оголюючи навіть найнижчі місця. Річкова вода так насичена тут мінералами й органічними речовинами, що набуває бурого забарвлення і, зі спаданням, на залитих землях осідає плодючий мул, який замінює найцінніші добрива. Цей мул і гарячий клімат дають можливість єгиптянинові, оточеному зі всіх боків пустелею, збирати три врожаї на рік, причому кожне зерно посіву дає до трьохсот зерен урожаю.

Ще за шість тисяч років до Р. Х. єгиптяни помітили, що рівень води в Нілі піднімається, коли сонце сходить під зіркою Сиріуса, і спадає, коли воно наближається до сузір’я Ваги. Це спостереження підштовхнуло єгиптян займатися астрономією і запровадити календар. Недаремно про Ніл сказано: “Я — минуле, теперішнє і майбутнє”. Щоб зберігати воду увесь рік, єгиптяни створили мережу каналів долиною у декілька тисяч миль, а щоб уникнути руйнівної повені, будували потужні греблі й водосховища. Штучне Мерідове озеро — займало площу триста квадратних кілометрів при глибині двадцять ярусів (близько 100 м). Крім того, вздовж Нілу і каналів споруджували прості, але дуже вигідні гідравлічні пристосування, за допомогою яких можна було черпати плодючу воду і зрошувати нею поля, які розташовувалися на одни-два яруси вище. На додаток до цього доводилося щорічно чистити замулені канали, ремонтувати греблі й прокладати високо розташовані дороги для військ, які здійснювали походи в будь-яку пору року.

Такі грандіозні роботи поряд зі знанням основ астрономії, межування й будівництва вимагали ще й найкращої організації — особливого азійського способу виробництва8. Усі роботи провадилися одночасно на великому просторі й мали бути виконані до певного часу. Звідси потреба створення постійної робітничої армії, яка налічувала десятки тисяч осіб, діяла згідно з єдиним планом і під єдиним

8 Проте “азійський спосіб виробництва” — це не зліпок з індійської, персидської, або китайської, чи якої-небудь реальності. Ця концепція — не більше ніж евристична модель сходознавчого історичного пізнання, своєрідна “матриця” східного суспільства. Великі річкові цивілізації — Єгипет, Месопотамія, Індія, Центральна Азія, Китай — це симбіоз: 1) общинно-“гідравлічного” землеробства; 2) архаїчних міст з торгово-ремісницьким способом життя; 3) кочового степу з функцією караванних зв’язків (економічних, інформаційних, духовних комунікацій). І над цією тріадою надбудовується четвертий елемент (3+1) — традиційне священновладдя або східний деспотизм (Див.: Рашковский Е. Шифрограмма истории: к востоковедному прочтению ветхозаветных текстов // Человек. История. Весть. — К.: Дух і літера, 2006. — С. 205–206).

38

керівництвом. Ця армія мала багато маленьких і великих начальників, численні загони, які виконували різноманітні роботи, прагнучи єдиної мети, така армія природно вимагала великих запасів продовольства, а також допоміжних сил і засобів.

Єгипет зумів організувати таку армію робітників і їй зобов’язаний своїми безсмертними ділами. Створили цю армію, ймовірно, жерці — єгипетські мудреці, і вони ж накреслювали плани її дій, виконання яких здійснювалося за указами фараонів. Завдяки цьому єгипетський народ, у часи своєї величі, був потужним організмом, що жив у єдиному ритмі з великим Нілом, де

Отже, сама природа Єгипту вимагала колосальної й безперервної праці, визначала основу суспільної організації цієї країни:

І доки ці три сили одностайно прагли до одної мети, яку вказувала їм сама Природа, доти народ процвітав і творив свої безсмертні справи. Добродушний і не войовничий народ Єгипту поділявся на

Хлібороби орендували землі фараона, греців і знаті. Ремісники, які виготовляли одяг, меблі, реманент, посуд працювали незалежно одні від одних. Ті ж, хто працював на великих будовах (в епоху будівництва пірамід), становили трудармію. Найважчі механічні роботи в каменоломнях виконували злочинці, засуджені на каторгу, або полонені.

Корінні єгиптяни пишалися мідним кольором своєї шкіри й зневажливо ставилися до чорних ефіопів, жовтих семітів і білих європейців. Колір шкіри, допомагаючи відрізняти співвітчизника від чужоземця, сприяв збереженню народної єдності сильніше, ніж релігія, яку можна було запозичити, або мова, яку можна було вивчити.

Фараон правив державою за допомогою постійного війська й міліції, а також численних чиновників, із яких поступово проростала родова аристократія.

Він називався законодавцем, верховним головнокомандувачем, найбагатшим землевласником, верховним суддею й жерцем і, навіть, сином бога й богом.

Поряд із фараоном, а нерідко і над ним, стояли жерці — стан мудреців, які вершили долю країни. Сьогодні навіть важко уявити собі ту незвичайну роль, яку відігравали в Єгипті жерці. Вони були наставниками молодих поколінь, пророками, а відповідно — порадниками дорослих людей, і суддями померлих, яким буцімто їхня воля

39

і знання забезпечували вічне життя. Жерці не тільки виконували обряди при божествах і фараонах, а й лікували хворих як лікарі, керували суспільними роботами як інженери, впливали на політику як астрологи, і головне — як люди, які досконало знали свою країну і її сусідів. В історії Єгипту найважливіше значення мали стосунки, які існували між

жерцями й фараонами.

Найчастіше фараон підкорювався волі жерців, приносив багаті пожертви богам і будував храми й піраміди. Тоді він жив довго, а його ім’я і зображення, овіяні славою, увіковічнені в пам’ятках, передавали з покоління у покоління. Багато з фараонів царствували недовго, а деякі не залишили в пам’яті народу не тільки своїх справ, а навіть й імен. Інколи бувало так, що династія фараонів припиняла своє існування і клафф — шапка фараона, увінчана змією, — діставалася жерцеві. Єгипет процвітав, доки

монолітний народ, енергійні царі і мудрі жерці

трудилися разом на спільне благо. Настав час, коли населення Єгипту внаслідок війн значно зменшилося, коли державний механізм почав давати тріщини, а непомірна праця, тяжкий гніт і лихоїмство чиновників надламали сили народу. У країну почали проникати чужинці, вони послаблювали згуртованість народу, розколювали суспільство і врешті-решт, наводнивши країну чужорідними елементами, розчинили в собі корінну расу і зруйнували її єдність. А коли до того ж азійська розкіш, яка проникала в країну, поглинула енергію фараонів і мудрість жерців, і ці дві сили розпочали між собою боротьбу за монопольне пограбування народу — Єгипет потрапив під владу чужинців.

Жерцеві Манефону (кінець IV ст. до Р. Х.) належить ідея поділу іс-

і тридцять династій, що з деяким доповненням і уточненням прийняла й сучасна наука. Найвищої своєї могутності Єгипет досяг в епоху Нового Царства (XVI–XI ст. до Р. Х.).

9 У модифікованому вигляді ця “єгипетська тричленка” перекочує і в європейську історичну традицію.

40