52. Інші форми встановлення й реалізації цивільних прав і обовязків через інших осіб.

Розмежування різних форм участі третіх осіб в установленні і реалізації цивільних правовідносин має істотне значення, оскільки полегшує вибір саме тих правових засобів, які дозволяють забезпечити досягнення бажаного кінцевого економічного і правового результату.

Порівняємо представництво з подібними категоріями, які найбільш часто зустрічаються у цивільному обігу.

Представництво і комісія.

Коли особа діє за дорученням іншого, але від власного імені, має місце непряме представництво або комісія. З представництвом ці відносини мають чималого спільного: і представник, і комісіонер діють в інтересах іншої особи; вони обидва вчиняють правочини з третьою особою, будучи уповноваженими на їх здійснення.

Різниця між представництвом та комісією полягає в такому:

1) комісіонер діє від власного імені, а тому правовий результат його дій настає дія нього самого, хоч і не відображається на його майні.

2) оскільки комісіонер у вчинених ним правочинах приймає права та обов'язки безпосередньо на себе, для третіх осіб не має значення обсяг повноважень комісіонера і зміст комісійного доручення.

3) виступ комісіонера від власного імені зумовлює те, що до його обов'язків входить не тільки здійснення правочину, але й його виконання. Виконання представником здійсненого правочину не є обов'язковим.

Представництво і звичайне посередництво.

Від звичайного посередництва представництво відрізняється таким:

1) представник шляхом власного волевиявлення вчиняє правочин замість особи, яку він представляє. Посередники не замінюють особисту діяльність тих, кому вони сприяють. їхні дії самі по собі не викликають встановлення правового відношення між контрагентами.

2) посередник, на відміну від представника, захищає інтереси не одного, а одразу обох контрагентів, а також суспільні інтереси.

3) звичайне посередництво застосовується лише при укладанні правочинів у сфері цивільного обігу між дієздатними особами. Сфера застосування представництва ширша: через представника можливим є як придбання, так і реалізація майнових і немайнових цивільних прав і обов'язків. Крім того, як особа, яку представляють, може виступати і недієздатна особа.

Представництво і договір на користь третьої особи.

Розмежування представництва і договору на користь третьої особи має практичне значення, як правило, для встановлення суб'єкта обов'язку при наданні зустрічного задоволення стороні, яка виконала договір на користь третьої особи.

Різниця між ними полягає в такому:

1) особа, яка укладає договір на користь третьої особи діє не від її, а від власного імені, у зв'язку з чим сама стає стороною відповідного правового відношення;

2) третя особа набуває за договором не всіх прав і обов'язків, що виникають з нього, а лише окремого права вимоги. При представництві усі права та обов'язки з дій представника виникають тільки у особи, яку представляють;

3) суб'єкт, який уклав договір на користь третьої особи, діє не в силу повноваження, а лише на підставі свого волевиявлення, а тому між ним і третьою особою ніяких правовідносин не виникає. Натомість, представника і особу, яку представляють, пов'язують внутрішні правовідносини представництва.

Представництво і порука.

В силу договору поруки поручитель теж виконує зобов'язання замість основного боржника з безпосереднім для останнього правовим результатом.

Проте дії представника і поручителя мають свої специфічні особливості:

1) на відміну від представника, поручитель робить це від власного імені;

2) відповідна дія є для поручителя виконанням власного обов'язку перед кредитором, який виник у нього з договору поруки;

3) до поручителя, яким виконав зобов'язання, на відміну від представника переходять всі права кредитора за цим зобов'язанням;

4) поручитель, на відміну від представника, діє в інтересах кре- штора, а не основного боржника .

Отже правовідносини з представництва не є тотожними жодній іншій формі вчинення правочинів за допомогою третіх осіб. Принципова відміна представництва від усіх інших форм встановлення та реалізації цивільних правовідносин між двома і більше особами за участі третьої особи полягає у характері взаємних суб'єктивних прав і обов'язків. Зовні це проявляється в тому, шо тільки представник діє від імені іншої особи, реалізуючи своє повноваження та виконуючи обов'язок представляти іншу особу.

53. Поняття позовної давності і її значення. Види строків позовної давності. Порядок застосування позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Значення позовної давності полягає в тому, що цей інститут забезпечує визначеність та стабільність цивільних правовідносин. Він дисциплінує учасників цивільного обігу, стимулює їх до активності у здійсненні належних їм прав, зміцнює договірну дисципліну, сталість господарських відносин.

Якби законодавець не обмежував можливість захисту порушеного права певним строком, це створювало б перешкоди для розгляду справи по суті та встановлення істини, оскільки з плином часу докази втрачаються, зумовлюючи хиткість фактичних даних, оскільки вони завжди перебували б під загрозою оспорювання.

У цивільному праві застосовуються два види строків позовної давності:

а) загальні (строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк, або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності.Загальний строк позовної давності встановлений у три роки і не залежить від суб´єктивного складу відносин (ст. 257 ЦК);

б) спеціальні (строки позовної давності встановлені для окремих вимог, визначених законом, і ці строки, порівняно із загальними, можуть бути або скороченими, або продовженими). Скорочені строки позовної давності тривалістю в один рік поширюються на вимоги:

1) про стягнення неустойки (пені, штрафу);

2) про спростування недостовірної інформації, надрукованої у засобах масової інформації;

3) про недоліки проданих речей;

4) про переведення на співвласника прав та обов´язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності;

5) про розірвання договору дарування;

6) до позовів, що випливають з перевезення вантажу, пошти і багажу;

7) про оскарження дій виконавця заповіту.

До вимог, що випливають із сімейних відносин, позовна давність не застосовується.На ці вимоги позовна давність, як правило, не поширюється тому, що в галузі сімейного права переважають особисті немайнові права, з природи яких випливає необхідність їх захисту не­залежно від часу, що минув з моменту порушення зазначених прав, а також тому, що сімейні правовідносини, як особисті, так і майнові, є тривалими і не втрачають здатності до позов­ного захисту доти, поки не припиняться у зв'язку зі смертю особи, досягненням дитиною повноліття чи закінченням вста­новленого у законі певного строку. Так, зокрема, позовна давність не поширюється на вимоги про визнання шлюбу недійсним, його припинення, визнання батьківства за рішенням суду, відібрання батьками малолітніх дітей від інших осіб та інші спори, пов'язані з дітьми, а також про стягнення аліментів на майбутнє, скасування усиновлення, визнання його недійсним тощо.

Позовна давність у п´ять років застосовується до вимог про визнання недійсними правочину, вчиненого під впливом насильства або обману.

Позовна давність у десять років застосовується до вимог про застосування наслідків нікчемного правочину (ст. 258 ЦК).