2. Архітектура та образотворче мистецтво

Прийняття християнства сприяло будівництву храмів та розвитку нових видів мистецтва, зокрема, монументального і станкового живопису (мозаїки, фрески, іконопис), книжкової мініатюри, ювелірної справи. Русичі не тільки оволоділи цими видами творчості а й розвинули їх, створивши самобутнє обличчя мистецтва Київської Русі.

3.1. Архітектурні пам’ятки. Протягом сторіч у східних слов’ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довготривало головним будівельним матеріалом слугувала деревина. З утворенням ранньофеодальної держави у Києві та інших містах утвердився певний тип забудови, що складався з трьох частин: дитинець, де жили князь і знать, окольний город, у якому мешкала значна частина городян, та посад – місце проживання ремісників і торговців. Більшість споруд у слов’янських градах споруджувалися зі зрубів – колод, укладених у чотирикутники. Зі зрубів будувалися і прості хати і 2-х та 3-х поверхові тереми.

Існували певні правила забудови, завдяки чому середньовічні руські міста не були такими скупченими, як тогочасні міста Візантії і Західної Європи. Велика увага приділялася оборонному будівництву.

Якісно новий рівень у розвитку архітектури пов’язаний з переходом від дерев’яного до кам’яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів за візантійськими зразками, але з суттєвими переробками.

Значні кам’яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що князь спеціальною грамотою відписав їй десяту частину своїх прибутків. Доля церкви склалася трагічно: у 1240 р., коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. До наших днів зберігається її підмурівок.

Найпоширенішим на Русі було хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди – напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нави (нефи).

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослів’я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення – концентрувати духовну енергію людей у „молитовному горінні“ та спрямовувати її до неба. Згідно з візантійською традицією, куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими у зелений колір листами. Обидва кольори – золотистий і зелений – вважалися у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю і плінфи – плоскої цегли, близької до квадратної форми. Будівельники застосовували метод так званої „утопленої плінфи“, коли ряди цегли через один були заглиблені у стіну, а проміжки, які утворювалися, заповнювали цем’янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем’янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з найважливіших прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але у перебудованому вигляді. Він був споруджений в ХІ столітті як символ політичної могутності держави. Софійський собор став місцем посвяти на князівський і митрополичий престоли, прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторював константинопольський, але становив оригінальну архітектурну споруду. У своєму первісному вигляді собор був п’ятинефною хрестовокупольною будівлею з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п’ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а у центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків приєднувалася арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Маючи порівняно невеликий об’єм, церква була величною і надзвичайно гармонійною.

Багатоглав’я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів – ось ці новації, що ними руські майстри доповнили візантійську школу, спираючись на традиції дерев’яної архітектури. Київський собор Св. Софії став зразком для будівництва подібних церков у Новгороді та Полоцьку.

Визначною пам’яткою архітектури світового значення є ансамбль Києво-Печерського монастиря (згодом лаври). Спорудження його головного собору – Успенської церкви – стало важливим етапом у розвитку київської архітектури. Звідси розпочалося поширення однокупольних храмів – основного типу храмового будівництва у період феодальної роздробленості. Трохи пізніше, у тому ж монастирі, була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква. Успенська церква була зруйнована у 1941 р. і відновлена наприкінці ХХ ст.

На межі XI–XII століть недалеко від храму Святої Софії споруджено Золотоверхий Михайлівський собор, який був зруйнований більшовиками у 1930-х рр. У 1990-х рр. Україна відновила цю святиню; однак, до сих пір не вдалося повернути із Росії усіх унікальних мозаїк Михайлівського собору.

Цікавими є архітектурні пам’ятки й багатьох інших центрів Київської Русі, які піднялися у ХІІ–ХІІІ ст., в епоху дроблення Русі на окремі князівства. Роздробленість об’єктивно сприяла зростанню міст, розвитку у них ремесел і торгівлі. У нових центрах розвивалася культура, тісно пов’язана з місцевими традиціями і народною творчістю. Майстри перейшли на місцеві будівельні матеріали: у Подніпров’ї і Волині – на цеглу, у Галичі та Володимиро-Суздальській землі – на білий камінь. Звідси маємо значну художньо-мистецьку різноманітність в архітектурі давньоруських земель.

Найкраще архітектура XI–XIII століть збереглася у „стольному граді“ Сіверської землі – Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об’єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа тощо. Подальша переробка візантійської системи відображена в однокупольній церкві Параскеви-П’ятниці. Існує припущення, що ця будівля була зведена Петром Милоногом. Він уперше застосував „сходинкові“ арки, які набули надалі значного поширення.

Петро Милоног також побудував у Києві кам’яну підпірну стіну під горою, що розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони „немовби літали у повітрі“.

Окремо потрібно сказати про архітектуру Галицько–Волинського князівства. Тут з’являються місцеві архітектурні школи – волинська і галицька. Під впливом романського стилю формується оригінальна техніка будівництва, використовуються нові будівельні матеріали (тесаний камінь, вапняковий розчин з домішкою вугілля і золи тощо). В оздобленні популярним стає „римське скло“ (вітражі).

У Галичі за князя Ярослава Осмомисла було побудовано третій за величиною після Десятинної церкви і Київської Софії Успенський собор; його фундаменти та княжий саркофаг у 1930-х рр. розкопав відомий український археолог Я.Пастернак. Тут також збереглася визначна пам’ятка романського стилю – церква св. Пантелеймона.

3.2. Мозаїки і фрески. Монументальний живопис у Київській Русі розвивався в основному у формі мозаїк і фресок. Першість тут, безумовно, належить Софії Київській, де цілий світ давньоруського мистецтва відображений у єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного мистецтва. Софіївські мозаїки і фрески виконані за єдиним задумом і у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. До наших днів збереглось 260 кв. м мозаїк. Їх здатність мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри вдавлювали мозаїчне скло у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. У середині головної бані храму, що символізує небо, зображено величну напівпостать Христа-Вседержителя в оточені Архангелів. У вівтарі знаходиться знаменита мозаїка – Богоматір-Оранта. Це найбільша за розміром фігура у всьому давньоруському мистецтві.

Мозаїки прикрашали також Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври та інші церкви.

Фресковий живопис – розпис водяними фарбами по сирій штукатурці – був найпоширенішим видом монументального мистецтва Русі. Фрески збереглися у храмах Києва і Чернігова. У Київській Софії майже три тисячі квадратних метрів фресок ХІ ст. Настінні розписи читаються як книга і складають три цикли: біблійні сюжети; життя святих; світську тематику із зображенням сім’ї Ярослава Мудрого. Цікаві фрескові зразки ХІІ ст. збереглися у Кирилівській церкві у Києві.

3.3. Іконопис. Найважливіше місце у мистецтві Київської Русі займає іконопис, що розвивається уже понад тисячу років. Без нього неможливо уявити українське образотворче мистецтво. Проте ікона – це не просто картина. Це предмет релігійного культу, перед яким віруюча людина молиться Ісусу Христу, Богоматері, іншим святим. Ікона – своєрідний місток, за допомогою якого здійснюється зв’язок між світом земним, фізичним і духовним. Ікони писалися на дошках. Спочатку дошку ґрунтували, потім наносили малюнок фарбами, розтертими на яєчних жовтках.

Перші ікони до Києва та інших міст Русі потрапили з Візантії. За церковною традицією авторство деяких ікон приписують апостолу-євангелисту Луці. Таким, зокрема, є чудотворний образ Володимирської (Вишгородської) Богородиці „Ніжність“, що у ХІІ ст. був пограбований і вивезений князем Андрієм Боголюбським у Володимир на Клязьмі, а з ХV ст. вшановується у Москві як національна святиня православних росіян.

Подібно „святою королевою Польщі“ визнається ікона Ченстоховської Божої Матері, що походить з Галичини (Белзька Богородиця). Українська традиція ікони, як стверджує Д.Степовик, є найдавнішою на Сході Європи.

Наприкінці ХХ ст. у Луцьку відбулося сенсаційне повернення із небуття чудодійної ікони Холмської Богородиці (ХІ–ХІІ ст.), що зберігається тепер у музеї Волинської ікони.

У 2-й половині ХІ – на початку ХІІ ст. ст. започатковується власне київське іконописання. Ініціатором створення Київської школи був митрополит Іларіон. У соборі Святої Софії та у Печерському монастирі працював іконописець і цілитель Алімпій. Йому приписують ікону Богородиці, відому під назвами „Знамення“ та „Велика Панагія“. Вважають, що її замовив авторові Володимир Мономах. На жаль, вона зберігається не у Києві, а у Москві.

Серед творінь київської школи ХІІ–ХІІІ ст. – „Ангел – золоте волосся“, „Спас Нерукотворний“, „Успіня Богородиці“, „Дмитро Солунський“, „Святий Микола“ та ін.

З доби пізнього середньовіччя дослідники виокремлюють також волинську школу іконопису, до якої належить, зокрема, врятована музейниками і реставраторами Дорогобузька Богородиця Одигітрія з ХІІІ ст. (експонується у Рівненському краєзнавчому музеї).

Відомим іконописцем був київський митрополит Петро Ратенський (можливо, із села Рати у Галичині, або з Волині), за якого київська митрополія у 20-х рр. XIV ст. була остаточно перенесена до Москви. Його творчість також відносять до волинської школи („Богородиця Провідниця“, „Петровська Богоматір“).

3.4. Книжкова мініатюра. Книжкова мініатюра є невід’ємною складовою частиною мистецтва рукописної книги, що поєднувало у собі написання тексту, його художнє оформлення та виготовлення оправи. Книжкова мініатюра – це ілюстрація до книги. Пізніше, у добу книгодрукування, вона поступилася книжковій графіці.

В Остромировому Євангелії (1056–1057 рр.) вміщено три сторінкові мініатюри із зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки; для четвертого, Матвія, залишено чистий аркуш. Книгу прикрашено великими ініціалами, різноколірними, надзвичайно барвистими заставками та кінцівками. Композиції мініатюр, їх колористичність та орнаментика нагадують фрески і мозаїки київських соборів. Книга є шедевром світового мистецтва.

У розкішному „Ізборнику Святослава“ (1073 р.) майстерністю відзначається портрет князівської родини – Святослав з дружиною і четверо синів, що стоять у двох рядах у фронтальних, застиглих позах. Обличчя зображені схематично, натомість детально змальований парадний одяг.

На думку дослідників, певне відношення до київського мистецтва книжкової мініатюри має „Трірський псалтир“, або „Кодекс Гертруди“. Сама книга була написана ще наприкінці Х ст. для трірського архієпископа, але у 1070–1080-х рр. була доповнена декількома мініатюрами на замовлення Гертруди – дочки польської королівни, яка стала дружиною київського князя Ізяслава Ярославовича. На одній з мініатюр у романському стилі зображено апостола Петра та Гертруду, яка припадає до його ніг, а також сина Ізяслава та Гертруди Ярополка з дружиною Іриною. Серед інших мініатюр – „Богородиця“, „Різдво Христове“, „Розп’яття“ та „Христос на троні вінчає князя Ярополка та княгиню Ірину“.

З книжкових ілюстрованих пам’яток ХІІ ст. варто згадати Мстиславове Євангеліє, переписане бл. 1115 р. для сина великого київського князя Володимира Мономаха Мстислава. Над книгою трудився переписувач Олекса, а золотом писав майстер Жаден.

65 стилізованих геометричних і рослинних орнаментів прикрашають „Юрієве Євангеліє“, виконане майстром Федором „угринцем“, ймовірно, у Києві у 1120-х рр. для Юрієвого монастиря у Новгороді. Книга містить численні зображення людей, тварин, птахів, чудовиськ (напівптахи-напівлюди).

У Галицько-Волинському князівстві у 1164 р. було виконане „Добрилове Євангеліє“; тут вміщено чотири мініатюри із постатями євангелістів, які пишуть і розмальовують книги.

Великий інтерес у дослідників викликає Радзивіллівський літопис початку ХV ст., що є копією Володимирського списку з 1206 року. Понад 600 майстерно виконаних кольорових мініатюр становлять надзвичайно цінне джерело з церковного і політичного життя Київської Русі, військової історії, архітектури, побуту, графічного мистецтва ХІІ–ХІІІ ст. Це „вікна у світ, що давно зник“.

3.5. Декоративно-ужиткове та ювелірне мистецтво. Особливістю розвитку декоративно-ужиткового мистецтва було співіснування елементів язичницької та християнської ідеологій. Віддавна у побуті використовувалися прикраси з магічними зображеннями та орнаментами, пов’язаними з традиційними народними уявленнями та віруваннями („дерево життя“, паростки квітів, міфічні істоти, різноманітні божества тощо).

Багатством орнаменту і прикрас відзначалися одяг, речі і зброя знатних людей, бояр та князів. Знать носила коштовні, дорогі тканини та плащі („корзна“), майстерно виготовлену та прикрашену зброю, у побуті користувалася дорогими речами. При розкопках Чорної могили у Чернігові виявлено два турячі роги, окутих сріблом з тонким візерунковим плетивом, ймовірно, з ІХ–Х ст. З пізнішої доби відомі князівські шоломи зі срібними позолоченими постатями святих, дорогі церковні посудини (потири, кратири, дарохранитильниці), заздоровні чари та ін.

Цінними були жіночі прикраси, що мали багатоколірну гаму, відначалися філігранністю різноманітних технік і майстерністю виконання багатьох шедеврів. Чимало таких знайдено на території Рівненщини, зокрема, у Пересопниці, Дорогобужі та ін. Чудові колти (жіночі прикраси у вигляді порожнистої металевої підвіски, що прикріплювалася до головного убору) із незвичайною композицією рослинного орнаменту та казкових птахів відомі із досліджень Десятинної церкви та київського дитинця.

Найбагатшими вважаються дві діадеми з князівського парадного вбрання, знайдені на Черкащині та у Києві. Їх золоті пластинки прикрашені різнобарвним рослинним орнаментом та перлинами. Діадема, виявлена серед речей скарбу поблизу с. Сахнівка на Черкащині, відноситься до ХІІ ст. і містить зображення Олександра Македонського, що злітає у небо; натомість, київська діадема з ХІІІ ст. має християнські зображення – Христа, Богородиці, Івана Предтечі та архангелів. У Софіївському соборі також знайдено позолочену ікону Павла на дуже тонкій мідній платівці з ХІ ст.

Русичі часто застосовували техніку інкрустації золотом і сріблом на бронзових та залізних виробах, зокрема, на зброї. Поширеними були чернь, скань, позолота, карбування, різьблення та інші техніки, наприклад, при виготовленні пластинчастих браслетів, що їх часто знаходять археологи. Чернь наносили на зап’ястя, колти, персні, хрести, зброю. Особливо тонкою була техніка скані – виробів і візерунків з найтоншого дроту.

Вершиною ювелірного мистецтва Київської Русі дослідники називають перегородчасті емалі. Техніка їх виготовлення була надзвичайно складною і вимагала високої майстерності.

Русичі знали сотні ремесел і промислів. Майже у кожному з міських жител була якась реміснича майстерня. Імена окремих майстрів збереглися на їх виробах, або ж у літописах чи берестяних грамотах.

Виготовлялось безліч предметів – від ґудзиків до дзвонів. Поширеними були кераміка, різьба по дереву і кістках, кування та карбування міді, художнє литво, виготовлення емалей. Зразком високохудожнього литва у металообробних ремеслах є великий мідний хорос (панікадило), знайдений на Подолі у Києві. Він має широкий, декорований орнаментом, обруч, підвішений на бронзових ланцюгах; перед штирями для свічок стоять жар-птиці, як символ світла; містяться також знаки сонця і вогню. На литій лампаді зображено постаті святих.

Як бачимо, з прийняттям християнства народні художні традиції значно збагатилися і розвинулися.