2. Боротьба за збереження національно-культурної ідентичності у 1970–1980-х рр.

2.1. Новітня русифікація. І Секретар ЦК КПУ Володимир Щербицький (1972–1989 рр.), на відміну від свого попередника Петра Шелеста (1963–1972 рр.), був прихильником повного підпорядкування України московському центру. За його правління інтенсивно відбувалася новітня русифікація, активно пропагувалася брежнєвсько-сусловська теорія злиття націй та формування єдиного радянського народу. З 1978 р. вчителям російської мови встановлювалася 15% надбавка до зарплати; класи, у яких налічувалося понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на дві групи.

У національному складі частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 73,6% у 1979 р. Зате частка росіян зросла відповідно з 16,9 до 21,1%. Протягом 1959–1979 рр. в УРСР поселилися, в основному у містах, від 1,5 до 2 млн етнічних росіян. Несприятлива для українства ситуація у південно-східних областях ще більше загострилася. Наприклад, з 1970 по 1979 р. українців у Донецькій області збільшилося на 26 тис., а росіян – на 238 тисяч чол.

В Україні термін український народ майже не вживався, натомість говорили й писали „народ України“, „трудящі УРСР“ тощо. У республіці розпочалася доба тотального наступу на українську мову, культуру, історію – ера маланчукізму (у 1972 р. В.Маланчук-Мілман став секретарем ЦК КПУ з питань ідеології).

Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільно-політичного, наукового, культурного і навіть побутового життя. Спеціально створена комісія припинила розвиток українського поетичного кіно, обмежила в прокаті фільми Сергія Параджанова („Тіні забутих предків“, „Київські фрески“), Леоніда Осики („Камінний хрест“, „Захар Беркут“, „Клейноди гетьмана“), Юрія Іллєнка („Білий птах з чорною ознакою“, „Криниця для спраглих“) та ін.

Позасудових переслідувань і цькувань у цей період зазнали історики О.Апанович, М.Брайчевський, Я.Дашкевич, Я.Дзира, О.Компан, Ф.Шевченко; літературознавці М.Коцюбинська, Г.Нудьга, С.Пінчук, С.Шурат; письменники О.Бердник, Ю.Мушкетик, В.Некрасов, Г.Снєгірьов, Б.Харчук та ін.

Поетичні збірки Ліни Костенко не друкувалися 16 років; видання її віршованого роману „Маруся Чурай“ відтягнулося на шість, а книжки В.Симоненка „Лебеді материнства“ – на 10 років.

Імена багатьох українських діячів культури та найвагоміших подій і явищ української історії заборонено було навіть згадувати; безсоромно фальсифікувалися і переслідувалися будь-які національно-патріотичні мотиви. Як приклад можна навести заборону книги П.Шелеста „Україна наша Радянська“, брошури М.Киценка „Хортиця у героїці й легендах“, романа І.Білика „Меч Арея“, закриття унікальної збірки українського мистецтва Івана Гончара та ін.

Незважаючи на те, що наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. у суспільно-культурному житті наступили деякі полегшення, однак принципової зміни у проведенні партійно-ідеологічної лінії не відбулося. Продовжувалися нагінки на людей розумової й творчої праці. З посади головного редактора журналу „Всесвіт“ був знятий Д.Павличко, хоч саме при ньому цей часопис набув найбільшої популярності.

2.2. Духовна і політична опозиція. Близько 1000 людей (80% із них представляли інтелігенцію) брали участь у різних формах дисидентського руху. За своїм спрямуванням дисидентство поділялося на національно-демократичне, правозахисне і релігійне. Дисиденти протестували проти посилення ідеологічного тиску КПРС, порушення прав людини, повороту до неосталінізму, негативних проявів соціально-економічної, національно-культурної і релігійної політики.

З 1970 р. у „самвидаві“ почав виходити Український вісник (гол. ред. В.Чорновіл). За написання „самвидавчих“ статей і книг їх авторів жорстоко карали. Наприклад, історик В.Мороз дістав 14 років тюрми, таборів і заслання. У 1970 р. трагічно загинула при нез’ясованих обставинах талановита художниця А.Горська. Її похорон у Києві переріс у політичну демонстрацію протесту проти репресій. У 1971 р. В.Стус, В.Чорновіл, І.Стасів та ін. утворили громадський комітет захисту правозахисниці Ніни Строкатої-Караванської.

У 1972–1973 рр. пройшла друга велика хвиля арештів – бл. 100 чоловік, у т. ч. подружжя Світличних і Калинців, В.Стус, Є.Сверстюк, В.Чорновіл, Л.Плющ, І.Дзюба, С.Параджанов та ін.

Чимало відомих діячів української культури брали участь у створеній у 1976 р. Українській гельсінгської групи (УГГ) на чолі з письменником М.Руденком (у середині 70-х він написав блискучі публіцистичні есе „Катастрофічна помилка Маркса“ та „Шлях до хаосу“). Чисельність групи становила майже до 40 чоловік.

У надзвичайно складних і драматичних обставинах культурницьку працю шістдесятників продовжували у підпіллі та у таборах громадські діячі, письменники-дисиденти О.Бердник, П.Григоренко, І.Кандиба, Л.Лук’яненко, В.Марченко, В.Мороз, М.Осадчий, Є.Сверстюк, І.Світличний, Н.Строката, В.Стус, О.Тихий, В.Чорновіл.

Завдяки „самвидаву“ стали відомими написані у неволі талановиті вірші І.Ратушинської з книги „Сірий колір надії“, збірки В.Стуса „Зимові дерева“ та „Палімпсести“, публіцистика І.Дзюби, В.Чорновола, Є.Сверстюка тощо. Вони засуджували тоталітарну владу, наближаючи неминучість її ганебного розвалу.

Дисидентський рух вимагав від його учасників великої мужності та самопожертви. У 1978 р. поблизу могили Т.Шевченка у Каневі підпалив себе Олекса Гірник із Калуша, колишній політв’язень польських та радянських тюрем, який виступив проти русифікаторської політики та „проти російської окупації на Україні“. У 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григір Тютюнник.

Протягом 1984–1985 рр. у таборах і тюремних лікарнях закінчили свій земний шлях Олекса Тихий, Валерій Марченко, Юрій Литвин та Василь Стус. Ціною власного життя вони сприяли утвердженню у нашому суспільстві ідеалів демократичної й правової держави.

У травні 1979 р. під Львовом у Брюховичах знайшли повішеним популярного композитора Володимира Івасюка. На траурний мітинг зібралося надзвичайно багато людей; згодом голова львівської організації СПУ Ростислав Братунь, який проводив цей мітинг, був звільнений з посади.

2.3. Розвиток освіти, науки, літератури та мистецтва. У складний для української культури період не припинявся живий процес розвитку освіти, науки, літератури, музично-театрального і виконавського мистецтва, зодчества і фольклору.

Освіта та наука. Протягом 1966–1976 рр. було здійснено перехід до загальнообов’язкової десятирічної освіти; до середини 1980-х рр. більше, ніж у 5 разів зросла кількість спеціалістів із вищою освітою та науковців. У 1986/87 навчальному році у республіці діяли 146 вищих навчальних закладів, у яких навчалися понад 850 тис. студентів. Характерними рисами освітнього процесу, як і всього культурного життя, були заідеологізованість, уніфікація, жорсткий партійний контроль.

В Україні проводилися фундаментальні дослідження з математичних, природничих, технічних наук. Значними були досягнення у галузях кібернетики, ядерної фізики, астрономії, атомної енергетики й ракетобудування, матеріалознавства, механіки, біохімії, сільськогосподарських наук тощо.

Світової слави набули розробки інститутів електрозварювання ім. Є.Патона, кібернетики ім. В.Глушкова, фізико-технічного, математики (Ю.Митропольський), прикладних проблем механіки і математики (Я.Підстригач), медико-біологічних, фізіологічних та багатьох інших академічних, міжгалузевих і вузівських осередків.

80 наукових установ АН УРСР були об’єднані у 6 наукових центрах: Донецькому, Західному (Львів), Південному (Одеса), Північно-Західному (Київ), Північно-Східному (Харків), Придніпровському (Дніпропетровськ). У них працювали тисячі учених. Однак фундаментальні наукові розробки надзвичайно повільно й неефективно втілювались у виробництво, кількісні показники переважали над якісними, знижувалася престижність інтелектуальної праці.

В історичному краєзнавстві було завершено цікавий проект, на жаль дуже заідеологізований – „Історія міст і сіл Української РСР“ у 26 томах; у її створенні взяли участь понад 100 тис. авторів.

У літературі широкої популярності набула поезія і проза лауреатів Шевченківської премії, відомих громадських діячів М.Вінграновського, О.Гончара, Є.Гуцала, А.Дімарова, В.Дрозда, Ліни Костенко, Ю.Мушкетика, Д.Павличка, Григорія Тютюнника, Валерія Шевчука.

Автором багатьох популярних історичних романів („Диво“, „Первоміст“, „Смерть у Києві“, „Євпраскія“, „Роксолана“, „Я, Богдан (Сповідь у славі)“ виступив Павло Загребельний.

Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років радянське суспільство переживало втому і відчуження від сірості й безликості тоталітарної культури. Влада, відчуваючи цю небезпечну тенденцію, пішла на деякі поступки. У 1978 р. Шевченківської премії, хоч і посмертно, був удостоєний Василь Земляк за роман „Лебедина зграя“; у 1979, після чотирьох років замовчування, тієї ж премії удостоєно роман Михайла Стельмаха „Чотири броди“ (автору належать також твори „Велика рідня“, „Кров людська – не водиця“, Хліб і сіль“).

Величезний успіх мали видрукувані у 1979 р. історичні романи Романа Іваничука „Черлене вино“ і „Манускрипт з вулиці Руської“, що висвітлювали добу українського середньовіччя, а також довгоочікуваний роман у віршах Ліни Костенко „Маруся Чурай“, де у яскравих образах змальовувалася національно-визвольна боротьба українського народу у ХVІ–ХVІІ ст.

У галузі критики і літературознавства видано вагомі праці О.Білецького, І.Дзеверіна, Л.Новиченка, Є.Кирилюка, Є.Шабліовського. Талановитими перекладами вславилися Максим Рильський, Борис Тен (М.Хомичевський), Микола Бажан, Микола Лукаш, Анатоль Перепадя, Андрій Содомора. Гумор і сатиру щиро представляли П.Глазовий, О.Ковінька, С.Олійник, Ф.Чорногуз.

Архітектура та скульптура. Монументальним роботам світового рівня не щастило за хрущовських і брежнєвських часів. Так, наприкінці епохи „застою“ за вказівкою партійно-державних органів залили бетоном майже завершений унікальний скульптурний меморіальний комплекс (Стіна пам’яті) на Байковому кладовищі (скульптори В.Мельниченко та А.Рибачук). Натомість краєвид Дніпра неподалік від Києво-Печерської лаври „прикрасив“ гігантський монумент Матері-Батьківщини.

У містах взято курс на великопанельне висотне будівництво та на його здешевлення. За типовими проектами зведені житлові райони у Києві (Русанівка, Березняки, Оболонь, Троєщина), Харкові, Дніпропетровську, Львові (Сихів). Успішно працювали архітектори В.Гречина, В.Коломієць, В.Ладний, В.Лукомський, Є.Маринченко та ін.

З’явилися нові типи громадських споруд універсального призначення: Будинки техніки і політосвіти, поштамти, кіноконцертні зали, Палаци спорту, готельні і меморіальні комплекси, турбази тощо. У 1970 р. у Києві споруджено палац „Україна“.

У багатьох містах були реконструйовані та збудовані нові навчальні корпуси; у Рівному, Сімферополі, Сумах з’явилися нові музично-драматичні театри.

З розвитком висотного житлового та котеджного будівництва загострилася проблема поєднання старої забудови з новою, що часто дисонувала з історичними пам’ятками. Важливого значення набув синтез архітектури, скульптури і монументального мистецтва.

Визнаними майстрами станкової і монументальної скульптури в УРСР, авторами багатьох портретів були В.Бородай (пам’ятний знак засновникам Києва), І.Кавалерідзе (пам’ятники Б.Хмельницькому у Чернігові і на Полтавщині, Г.Сковороді у Києві; композиція „Журавлі летять“), Г.Кальченко (пам’ятники Л.Українці, М.Заньковецькій, І.Котляревському у Києві; її творчості характерні пропорційність, виразність, краса силуету), Д.Крвавич (пам’ятники І.Франкові у Львові, І.Вишенському у Судовій Вишні), Е.Мисько та ін.

В образотворчому мистецтві з’явилася більша свобода у виборі тем та засобів вираження художнього задуму. Чимало художників відійшли від прямолінійного копіювання життя та звернулися до символічних образів, поетичної інтерпретації. Поетизація – провідна тенденція українських національних митців.

Образ мальовничої української природи постає в пейзажних роботах Й.Бокшая, М.Глущенка, О.Фіщенка, С.Шишка, О.Шовкуненка, Т.Яблонської. Цікавим є полотно А.Гуріна „А льон цвіте…“; його основна риса – філософічність, воно сумне і світле водночас. Оригінальністю відзначаються твори Феодосія Гуменюка („Зелені свята“, „Сорочинський ярмарок“, „Маруся Чурай“).

Гордістю української культури стала творчість Тетяни Яблонської (1917–2005) – „Лебеді“, „Наречена“, „Літо“, „Паперові квіти“, „Хліб“, „Молода мати“, „Життя продовжується“ та ін.). Мисткиня спочатку творила у кращих академічних традиціях, а згодом звернулася до народного мистецтва, адже воно вчить ясності художньої мови, гармонійності композиції, емоційної виразності.

Живописом народних художниць, майстринь декоративного розпису Катерини Білокур, Параски Павленко, Марії Примаченко, Параски Власенко, Тетяни Пати, Ганни Собачко-Шостак, Марфи Тимченко неможливо не захоплюватися.

Збереглася традиція висвітлення воєнних подій, народного героїзму, пафосу боротьби (С.Божій – „Солдати сплять“, „Безіменна висота“; В.Костецький – „Повернення“; В.Полтавець – „Кінець війні“) тощо.

Чимало художників зверталися до світової спадщини, а також плідно працювали над Шевченкіаною, зокрема, Михайло Божій створив психологічно-проникливі твори „Апасіоната“, „Бетховен“, „Думи мої, думи“. Величезну кількість ілюстрацій до творів класиків української літератури підготували А.Базилевич, М.Дерегус, В.Касіян, І.Марчук, Г.Якутович.

Театральна і музична культура. Післясталінська відлига дала змогу вітчизняному театрові вийти з „прокрустового ложа“ тоталітарного мистецтва. Було реконструйовано виставу Л.Курбаса „Гайдамаки“, здійснено постановки за п’єсами М.Куліша. Сформувалося нове покоління українських акторів і режисерів –Р.Віктюк, С.Данченко, В.Івченко, Л.Кадирова, Б.Козак, О.Кусенко, А.Роговцева, Б.Ступка, Ф.Стригун та ін. У драматургії часто звучали імена М.Зарудного, О.Коломійця, В.Минка.

Київський державний академічний театр опери і балету став одним із провідних театрів республіки. У культурному житті вагому роль відігравали драматичні театри імені І.Франка та Лесі Українки у Києві, ім. Т.Шевченка у Харкові, ім. М.Заньковецької у Львові.

Відбувалося стильове оновлення композиторської школи, з’явилися нові камерні та синтетичні жанри (опера-балет, балет-симфонія, хор-опера). Віталій Губаренко створив балет „Камінний господар“, оперу-балет „Вій“, ліричну моно-оперу „Листи кохання“, оперу-ораторію „Згадайте, братія моя“. Анатолію Кос-Анатольському належить балет „Хустка Довбуша“, ораторія „Від Ніагари до Дніпра“. Левко Ревуцький був редактором повного видання творів М.Лисенка.

Багато симфоній, рапсодій, сюїт, увертюр, романсів та концертів написали композитори Станіслав Людкевич, Борис Лятошинський, Микола Колеса, Георгій і Платон Майбороди та ін. Мирослав Скорик завершив розпочату М.Леонтовичем оперу „На русалчин великдень“, а Олександр Білаш підготував оперету „Легенда про Київ“.

Функціонувала мережа обласних філармоній, концертних залів, діяли академічні та народні хори, професійні капели („Думка“, „Трембіта“ та ін.).

Український народний хор, заснований Г.Верьовкою, з 1965 р. носить його ім’я; багатолітнім керівником хору став Анатолій Авдієвський, а Ніна Матвієнко – солісткою хору (також тріо „Золоті ключі“).

Світового рівня досягло вокальне мистецтво Бориса Гмирі (1903–1969), Дмитра Гнатюка, Михайла Гришка, Івана Козловського (1900–1993), Євгенії Мірошниченко (1931–2003), Анатолія Мокренка, Анатолія Солов’яненка (1932–1999). Визначними музикантами-виконавцями виступили Володимир Горовиць („король піаніно“) та Олег Криштальський.

Розвинулася пісенна творчість. На слова поетів Д.Луценка (колишній студент Київського гідромеліоративного інституту), А.Малишка, Д.Павличка, М.Сингаївського, М.Ткача у співавторстві з композиторами О.Білашем, П.Майбородою, І.Шамо та ін. були створені знамениті „Два кольори“, „Впали роси на покоси“, „Пісня про рушник“, „Ясени“, „Києве мій“, „Сивина“, „Марічка“, „Чорнобривці“ тощо.

У 60-70-х рр. значної популярності набула українська естрадна пісня. Лідером цього напрямку став поет і композитор Володимир Івасюк (1949–1979), автор хітів „Я піду в далекі гори“, „Червона рута“, „Водограй“, „Пісня буде поміж нас“, „Два перстені“.

Второваною дорогою йшли Оксана Білозір, Павло Зібров, Василь Зінкевич, Олександр Злотник, Микола Мозговий, Тарас Петриненко, Таїсія Повалій, Софія Ротару, Назарій Яремчук та багато інших виконавців.

У сучасних умовах набула поширення комерційна популярна музика (поп-музика), тісно пов’язана із засобами масової комунікації.

2.4. Відродження національної культури у добу „перебудови“. Початок нової хвилі боротьби за відродження української культури припав на другу половину 1980-х років, що пов’язано з перебудовчими процесами в СРСР.

Насамперед, розгорнувся масовий рух за відродження української мови та створення необхідних умов для її вільного розвитку, як державної. Адже політика радянського інтернаціоналізму призвела до того, що кількість українців, які вважали українську мову своєю рідною, постійно зменшувалася: від 93,5% у 1970 р. до 87,7% у 1989 р.

У 1987 р. тільки половина дітей навчалася в українських школах. Якщо у 1970 р. у республіці українською мовою було видано 38,2% усіх книг та брошур, то у 1988 р. – лише 21,4%. На кіностудії ім. О.Довженка із 60 відзнятих фільмів лише 3 були україномовними. Репертуар кінотеатрів майже на 100% був російськомовним.

Виникли численні неформальні культурологічні об’єднання, серед них – Український культурологічний клуб у Києві, Клуб шанувальників історії та культури „Спадщина“, Товариство Лева у Львові, студентське об’єднання „Громада“ та ін.

У 1988 р. на Львівщині виник перший осередок Товариства української мови ім. Т.Г.Шевченка. Згодом подібні об’єднання утворились у Дніпропетровську, Одесі, Тернополі, Чернігові та інших містах і містечках.

У лютому 1989 р. за ініціативою СПУ (І.Драч, Д.Павличко та ін.) було створене всеукраїнське Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка (згодом ТУМ „Просвіта“). У тому ж році відновлено НТШ у Львові; створено Міжнародну асоціацію україністів (МАУ) та Республіканську асоціацію українознавців (РАУ). Відбулася часткова легалізація діяльності УГКЦ і УАПЦ. У Чернівцях проведено перший фестиваль української популярної музики „Червона рута“.

У вересні 1989 р., за активної участі колишніх шістдесятників та дисидентів, було створено Народний Рух України за перебудову під проводом поета Івана Драча; газета „Літературна Україна“ першою опублікувала проект програми НРУ.

У жовтні 1989 р. ухвалено Закон про мови в Українській РСР. Уперше за багато десятиліть радянської влади українська мова у республіці визнавалася державною.

Проголошена у липні 1990 р. Декларація про державний суверенітет України стала логічним підсумком багатовікової боротьби українців за політичну свободу і національну культуру. Внесок митців у цю благородну справу був безцінним.