Тема 8. Українська культура у другій половині хх – на початку ххі ст.

1. Національно-культурне відродження у 1950–1960-х рр.

2. Боротьба за збереження національно-культурної

ідентичності у 1970–1980-х рр.

3. Особливості і тенденції розвитку сучасної української

культури.

1. Національно-культурне відродження у 1950–1960-х рр.

1.1. Десталінізація і українська культура. Тенденції розвитку культури у Радянській Україні повоєнного часу були спрямовані тоталітарною владою в русло комуністично-класової ідеології. У літературі оспівувався патріотизм та героїзм народу, який переміг у війні та здійснив відбудову народного господарства; у музиці звучали урочисті кантати; в архітектурі процвітав монументальний стиль класичного та необарокового ґатунку. За найменші відхилення в сторону національної проблематики влада таврувала митців, як „буржуазних націоналістів“ (К.Данькевич, О.Довженко, В.Сосюра Б.Лятошинський, М.Колесса).

З викриттям культу особи Сталіна і початком т. зв. хрущовської „відлиги“ настав період суттєвих змін. На хвилі загальної лібералізації відроджувалося національно-духовне життя України. З’явилися нові часописи: „Прапор“ (1956), „Український історичний журнал“ (1957), „Всесвіт“ (1958) та ін.; у 1960 р. розпочато видання багатотомної Української радянської енциклопедії; у 1962 р. встановлено щорічну державну Шевченківську премію в галузі літератури, журналістики, мистецтва та архітектури; „Літературну газету“ перейменовано на „Літературну Україну“; згодом розпочалося видання багатотомного „Словника української мови“.

До української громадськості повернулася частина духовної спадщини „розстріляного відродження“ – твори Б.Антоненка-Давидовича, О.Влизька, О.Досвітнього, М.Драй-Хмари, В.Еллана, М.Ірчана, Г.Косинки, М.Куліша, Г.Хоткевича, В.Чумака; були реабілітовані М.Йогансен, Л.Курбас, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Семенко, М.Філянський та ін.

Камертоном високої духовності звучали кіноповісті О.Довженка „Зачарована Десна“, „Повість полум’яних літ“, „Поема про море“. Розкриваючи гострі проблеми української культури, екології, історичної пам’яті тощо, ці твори демонстрували новий загальнолюдський вимір творчості уславленого кінорежисера.

Однак „хрущовська відлига“ мала обмежений характер, що визначалось, зокрема, і загальним низьким культурним рівнем політичної верхівки. Досить згадати відомі зустрічі Хрущова та його оточення з художниками (1956 р.) і поетами (1963 р.), де звучала брутальна лайка на адресу всього незрозумілого.

Хрущовська реабілітація залишила поза своїми межами десятки найяскравіших імен української культури – М.Грушевського, С.Єфремова, М.Хвильового, Д.Яворницького та ін.; а також визначні твори поезії, літератури, мистецтва, національної історіографії ХІХ-XX століть.

1.2. Досягнення освіти та науки. Грандіозні задуми Хрущова вимагали істотних зрушень у галузі освіти та науки, фундаментальних розробок, винаходів і відкриттів.

У 1959 р. введено обов’язкове восьмирічне навчання. Запроваджувалися школи-інтернати. Значного поширення набув досвід новаторської педагогічної діяльності Василя Сухомлинського.

Кількість студентів зросла з 99 тис. у 1946 р. до 325 тис. у 1956 р. Наприкінці 1950-х рр. в усіх сферах народного господарства і культури України працювали понад півмільйона спеціалістів з вищою освітою, що майже у 2,5 рази перевищувало їх довоєнну чисельність. Для студентів-заочників створювалися загально технічні та загальнонаукові факультети.

Всього протягом 1956–1965 рр. кількість осіб з вищою й середньою спеціальною освітою, а також учених зросли в Україні приблизно у 2,5 разів. Однак, наприкінці 1960-х рр. Україна мала на 25% менше студентів на 10 тис. населення, ніж Росія.

Українські вчені багато зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії у військових і мирних цілях; вони брали безпосередню участь у підготовці до запуску першого штучного супутника Землі (1957 р.) та польоту у Космос першої у світі людини – Ю.Гагаріна (1961 р.).

З 1956 р. Генеральним конструктором космічних кораблів в СРСР став виходець із Житомирщини С.П.Корольов. У 1964 р. у Харкові було споруджено найбільший у світі прискорювач електронів. В.М.Глушков став фундатором першого у Союзі Інституту кібернетики. Важливі народногосподарські завдання здійснював Інститут електрозварювання ім. Є.О.Патона. У медицині вславився хірург М.Амосов. Значного розвитку набули теоретичні й практичні напрямки математичних, хіміко-біологічних, фізичних, геологічних, сільськогосподарських та інших наук. З 1962 р. АН УРСР очолив Борис Патон.

Важливі науково-освітні й культурні центри створювалися у західних областях. Так, з 1959 р. у Рівному розпочав роботу Український інститут інженерів водного господарства (УІІВГ), тепер – Національний університет водного господарства та природокористування (НУВГП).

1.3. Рух шістдесятників. 1950–1960-ті роки в українській літературі та мистецтві позначені яскравим дебютом багатьох талановитих діячів, яких назвали шістдесятниками. Вони відіграли вагому роль в утвердженні у суспільній свідомості загальнолюдських гуманістичних ідей та пріоритетів розвитку національної культури.

Визначними подіями суспільно-політичного і культурного життя країни стали ювілеї класиків української літератури: 100-річчя з дня народження І.Франка (1956), 50-річчя з дня смерті Л.Українки (1963), 100-річчя з дня народження М.Коцюбинського (1964), 100-річчя з дня смерті (1961) та 150-річчя з дня народження Т.Шевченка (1964) тощо. У Москві було споруджено пам’ятник Кобзареві, у Львові – І.Франку.

У лютому 1963 р. Київський університет та Інститут мовознавства АН УРСР провели надзвичайно представницьку конференцію (понад 800 учасників) з питань культури української мови. У доповідях учасників конференції наводилися численні приклади бюрократичних обмежень у застосуванні української мови, безпідставних звинувачень у націоналізмі тих, хто намагався відстоювати розвиток української культури, в окремих виступах засуджувалася теорія двомовності нації тощо. Ставилося завдання поширити українську мову у всіх сферах державно-політичного й громадського життя, насамперед у галузях освіти та виховання. Це було актуально, бо за освітньою реформою 1958 р. батькам дозволялося вибирати мову навчання для своїх дітей, відповідно українська мова не була обов’язковою для вивчення.

У той період значна частина творчої еліти, особливо старшого покоління, що потрапило під каток сталінських репресій, працювала з урахуванням не тільки зовнішнього, а й „внутрішнього цензора“. Натомість шістдесятники на зламі історичних епох рішуче відкинули конформізм і сформували нові тенденції розвитку культури на шляху до незалежності. Вони привертали до себе увагу не лише талантом, а й мужньою громадською позицією та національною гідністю.

Рух шістдесятників представляли люди різних професій, здебільшого творча молодь – поети, прозаїки, критики, перекладачі, художники, митці, науковці, студенти, робітники різних переконань та поглядів. Усіх їх об’єднувала активна життєва позиція, небайдужість до болючих проблем сучасності, інтерес до минулого України і намагання змінити на краще її майбутнє.

Як стверджує Євген Сверстюк, шістдесятникам були притаманні „юний ідеалізм, шукання правди і чесної позиції, неприйняття, опір, протистояння офіційній літературі і всьому апаратові будівничих казарм. Водночас філософсько-ідеологічна програма шістдесятників здебільшого включала всі гуманістичні маски та псевдоніми соціалізму і десь проходила краєм філософського ідеалізму та релігії, тобто не дуже виходила за межі легальності“.

До найпомітніших постатей національно-культурного життя 1960-х рр. належать М.Вінграновський, А.Горська, Є.Гуцало, І.Дзюба, І.Драч, О.Заливаха, В.Зарецький, Ю.Іллєнко, М.Косів, Ліна Костенко, Д.Павличко, С.Параджанов, Є.Сверстюк, І.Світличний, Л.Семикіна, В.Симоненко, В.Стус, Г.Севрук, Л.Танюк, В.Шевчук, Т.Яблонська та ін. Розпочавши творити у рамках тоталітарної культури, вони сформувала її альтернативу – новітню культуру національного відродження і соборності, яка піднімала дух і національну гідність українців. „Було нам важко і було нам зле,// І західно, і східно,// Було безвихідно. Але// нам не було негідно“ (Ліна Костенко).

Провідною у діяльності шістдесятників була культурницька течія. Наприкінці 1959 р. у Києві студенти театрального інституту та консерваторії заснували Клуб творчої молоді, що його очолив Лесь Танюк, потім Віктор Зарецький. Квартира подружжя художників В.Зарецького та А.Горської була своєрідною філією клубу, тут діяла художня секція, де молоді митці прилучалися до національної культури. Члени клубу їздили по Україні, організовували творчі вечори, випускали самвидав. При клубі було створено комісію, яка потай збирала матеріали про репресії 30-х років; її члени, зокрема, знайшли місця і зібрали достовірні свідчення про розстріли і захоронения жертв репресій у Києві.

У травні 1962 р. Київський клуб провів у Жовтневому палаці вечір пам’яті Л.Курбаса, на якому були засуджені злочини сталінізму. У грудні того ж року відбувся вечір пам’яті М.Куліша, який мав не менший громадський резонанс. З певними ускладненнями влітку 1963 р. вдалося провести вечір пам’яті Л.Українки. Бюрократична тяганина (делегація клубу на чолі із Зиновією Франко змушена була навіть йти за дозволом до ЦК КПУ) показала, що влада хоче тримати культурне життя столиці під пильним наглядом.

У Львові у 1962 р. було створено Клуб творчої молоді „Пролісок“, що ним керував мистецтвознавець, аспірант Львівського університету Михайло Косів. До клубу входили брати Горині – психолог Михайло і мистецтвознавець Богдан, викладач університету філолог Михайло Осадчий, робітник, студент-заочник Іван Гель. Згодом приєдналися поети Ірина Стасів та Ігор Калинець.

Справжнім лицарем шістдесятництва був Василь Симоненко (1935–1963). Його творчій манері і життєвій позиції були притаманні моральний максималізм і нетерпимість до тоталітарної облуди. Поезія Симоненка була незвичним явищем, вона захоплювала, змушувала замислюватися над долею України; її майже не друкували, але активно читали і переписували від руки.

Передчасна смерть Поета у віці лише 28 років усвідомлювалася шістдесятниками, як трагічна подія в українській культурі. Після похорону поета у Черкасах, його друзі у грудні 1963 р. провели у Києві вечір пам’яті. У виступі Івана Дзюби наголошувалося, що Симоненко – це, насамперед, поет національної ідеї.

Шістдесятники прагнули зламати існуючі догми й стереотипи у літературі та мистецтві, знайти нові форми й методи відображення дійсності. Але після того, як Хрущов у 1962 р. різко розкритикував виставку модерністського мистецтва у Москві, на шістдесятників розпочалися гоніння й переслідування, їх звинуватили у „формалізмі“, „космополітизмі“, відході від марксизму-ленінізму тощо. Відповідно шістдесятники стали основною силою дисидентського руху в СРСР.

1963 рік можна вважати переломним у генезі шістдесятників. Нападки, а згодом і відкритий тиск влади та органів КДБ призвели до посилення політизації руху; частина його учасників згодом стала на відверто дисидентські позиції, частина тією чи іншою мірою схилилася до конформізму.

Символічною подією остаточного розриву влади з передовою українською інтелігенцією було знищення за прямою вказівкою ЦК КПУ вітражу у вестибюлі Київського держуніверситету ім. Т.Шевченка, виготовленого з нагоди 150-річчя з дня народження Пророка. У цій монументальній роботі, авторами якої були А.Горська, П.Заливаха, Л.Семикіна, Г.Севрук, постав образ гнівного Кобзаря, що пригорнув покривджену жінку – Україну і у високо піднятій руці тримав книгу, ніби нагадуючи знамениті слова: „Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово“. Цей визначний твір був оголошений ідеологічно шкідливим і хуліганським. А.Горську і Л.Семикіну виключили зі Спілки художників.

У відповідь на утиски з боку влади шістдесятники почали створювати і поширювати літературу „самвидаву“, здебільшого присвячену питанням розвитку української культури. Із рук в руки передавалися рукописи віршів та спогадів про В.Симоненка, яскрава публіцистика І.Дзюби та Є.Сверстюка, стаття В.Яременка „Українська освіта в шовіністичному зашморгу“, книжка С.Русової „Мої спомини“, редагована В.Чорноволом та І.Світличним. Пізніше у „самвидаві“ з’явилися актуальні публіцистичні дослідження В.Чорновола („Лихо з розуму“), Є.Сверстюка („Собор у риштованні“) та ін.

З метою припинення опозиційного культурно-національного руху в Україні партійне керівництво вдалося до репресій. У 1965–1966 рр. пройшла перша хвиля арештів, згодом було засуджено 25 найактивніших учасників політичного та культурного руху (С.Караванський, І.Світличний, В.Мороз, М.Косів, М.Осадчий, І.Гель, О.Заливаха та ін.).

Однак, на подив влади, частина суспільства з обуренням і протестом зустріла ці події. Проти політичних арештів виступила велика група діячів науки, літератури й мистецтва.

У вересні 1965 р. на прем’єрі знаменитого кінофільму С.Параджанова „Тіні забутих предків“ із різким осудом репресій виступили І.Дзюба, В.Чорновіл, В.Стус. У листопаді на захист заарештованих у ЦК КПРС звернулися кінорежисер Сергій Параджанов, композитори В.Кирейко та П.Майборода, поети Ліна Костенко та Іван Драч, авіаконструктор Олег Антонов та ін. 78 діячів української культури звернулися з протестом до прокуратури і КДБ УРСР.

У грудні 1965 р. відкритого листа українським керівникам УРСР П.Шелесту та В.Щербицькому надіслав Іван Дзюба, до якого він додав об’ємну (понад 200 сторінок) працю з промовистою назвою „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Ця книга, вперше опублікована у 1968 р. українським видавництвом „Сучасність“ у Мюнхені, становить одне з найвизначніших явищ в українському русі опору. Книга аргументовано звинувачувала тоталітарний режим у нищенні української мови та культури, у приховуванні від народу його справжніх національних цінностей; засуджувала культурний провінціалізм і підносила почуття національної гідності та людської совісті.

У 1968 р. колективного листа до радянського керівництва підписали М.Вінграновський, І.Дзюба, І.Драч, Ліна Костенко, В.Некрасов, І.Світличний, В.Стус, В.Шевчук, всього 139 чол. Тоді ж голосного звучання набув заборонений і розкритикований властями, як „ідейно-шкідливий пасквільний твір“, роман Олеся Гончара „Собор“. Роман виходив за межі т. зв. соціалістичного реалізму, піднімав питання духовності, зв’язку поколінь, національної історичної пам’яті, символом якої був старовинний козацький храм.

Ідеологічна кампанія 1968 р. проти книги стала знаковою подією, що знаменувала повне відвернення влади від будь-якого чесного діалогу, навіть з найтолерантнішими діячами культури. На захист письменника виступила творча молодь Дніпропетровська, організаторів протесту засудили до 2–5 років ув’язнення у таборах суворого режиму. З роботи знімали навіть тих редакторів та критиків, які встигли написати та опублікувати схвальні рецензії.