Т ема 7. Українська культура у 1917–1940-х рр.

1. Національно-культурна політика у 1917–1920 рр.

2. Доба українізації та розстріляного відродження.

3. Розвиток культури у Західній Україні.

4. Українська культура у 1940-х роках.

1. Національно-культурна політика у 1917–1920 рр.

1.1. Національно-культурна політика у 1917–1918 рр. У період війни, революцій і ворожих інтервенцій нагромаджувані віками культурні цінності часто безповоротно знищувалися, але національний культурний процес в цілому не уповільнився, а навпаки, прискорився. З’явився шанс подолати провінційність і меншовартість української культури,утвердити статус української мови, як державної.

Питання національно-культурної політики стали пріоритетними у діяльності Української Центральної Ради. Основним завданням проголошувалося відродження рідної мови і школи. Вже у березні 1917 р. на кошти Товариства шкільної освіти було відкрито першу українську гімназію ім. Т.Шевченка, згодом ще дві.

У квітні і серпні 1917 р. проведено два всеукраїнські педагогічні з’їзди та ухвалено важливі організаційні рішення; почали працювати Генеральна шкільна рада та шкільна комісія, розроблено проект запровадження єдиної національної школи.

У червні 1917 р. створено Генеральний секретаріат освіти, що його очолив Іван Стешенко (1873–1918); призначено губернських і повітових комісарів освіти. Активізували освітню діяльність партійні і громадські організації.

Проголошувалося право громадян на безплатну початкову, середню і вищу освіту із забезпеченням учнів підручниками, одягом, харчуванням. Освіта ставала обов’язковою і світською. Вільний розвиток рідної мови та освіти забезпечувався національним меншинам.

У єдиній системі освіти передбачалося навчання спочатку у 7-річній народній загальноосвітній школі, потім у 4-річній гімназії або технічній школі.

Всього у 1917 р. було відкрито майже 40 українських гімназій, розпочали роботу українознавчі курси, видавалися українські підручники з мови, історії, літератури, географії, математики, фізики, хімії та інших предметів. Тираж шкільних підручників становив сотні тисяч примірників. Були розроблені необхідні навчальні програми.

Формувалася система дошкільного виховання дітей (дитячі садки) та позашкільної освіти, спрямованої на ліквідацію неписьменності серед дорослого населення.

З ініціативи УЦР восени 1917 р. у Києві розпочав роботу Український народний університет складі 3-х факультетів: історико-філологічного, фізико-математичного, юридичного і підготовчих курсів. Загальна кількість студентів і курсистів становила майже 1400 чол., заняття проводилися в аудиторіях університету Св. Володимира.

Ще один народний університет у квітні 1918 р. відкрився у Полтаві у складі 2-х факультетів: історико-філологічного і економіко-правничого. У добу Центральної Ради також було засновано Педагогічну академію, ряд педагогічних, технологічних і сільськогосподарських інститутів.

У грудні 1917 р. у Києві урочисто відкрили першу українську вищу мистецьку школу – Українську державну академію мистецтв; її фундаторами виступили Михайло Бойчук, Микола Бурачек, Михайло Грушевський, Федір Кричевський, Абрам Маневич, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Іван Стешенко; першим ректором став Василь Кричевський, вченим секретарем – Данило Щербаківський. Розпочала роботу також Харківська консерваторія.

Значна увага питанням національно-культурного відродження України приділялася в Українській Державі гетьмана Павла Скоропадського. Міністр народної освіти та мистецтв Микола Василенко (1867–1935) пішов апробованим шляхом: поряд з російськими гімназіями засновував українські. У вересні 1918 р. розпочалося навчання у 72-х гімназіях; до кінця року налічувалося бл. 150 українських гімназій, у тому числі сільських. Уряд ініціював „Тимчасовий закон про управління шкільними справами“, а також запровадив обов’язкове вивчення української мови, літератури, історії та географії в усіх середніх школах.

У жовтні 1918 р. Київський народний університет був реорганізований у державний. Український державний університет відкрився й у Кам’янці-Подільському; його засновником і ректором став І.Огієнко. Розпочав роботу Катеринославський університет, у Києві – Архітектурний інститут (його ректором протягом 1918–1923 рр. був Д.Дяченко). В усіх університетах були створені українознавчі кафедри. Значно розширювали свою діяльність політехнічні інститути.

Відновилася робота щодо створення Української академії наук, ініційована ще у березні 1917 р. М.Грушевським. Влітку 1918 р. створено спеціальну комісію учених, що розробила проект статуту, а у листопаді 1918 р. наказом гетьмана призначено перших 12 академіків (Д.Багалій, О.Левицький, В.Косинський, М.Петров, С.Смаль-Стоцький, С.Тимошенко, М.Туган-Барановський, П.Тутковський та ін.). Президентом УАН став Володимир Вернадський (1863–1945), секретарем – А.Кримський. Організовано роботу 3-х відділів: історико-філологічного, фізико-математичного і соціально-економічного. Останнім керував М.Туган-Барановський; він також очолював Український кооперативний інститут та був ініціатором створення першого у світі Демографічного інституту (директор Михайло Птуха).

У 1918 р. були також засновані Національна бібліотека, Державний архів, Український історичний музей, Національна галерея мистецтв, Українські театри драми і опери, Державна капела та інші важливі національно-культурні інституції.

Подібна національно-культурна політика проголошувалася урядом ЗУНР та Директорією УНР. У 1919 р. посаду міністра освіти в уряді УНР обіймав Іван Огієнко (1882–1972), згодом – міністр віросповідань, автор багатьох наукових і науково-популярних книг з історії української церкви та культури.

З приходом до влади білогвардійців українські інституції (університети, академії, школи) перестали функціонувати як державні установи.

1.2. Культура, освіта та ідеологія в УСРР у 1919–1920 рр. Більшовики прагнули використати у власних інтересах величезний потяг мас до культури з метою зміцнення своєї диктатури.

У січні 1919 р. було ухвалено декрет Раднаркому УСРР про єдину трудову школу; при Наркоматі освіти створено Всеукраїнський кінокомітет. Він узяв під суворий контроль виготовлення і прокат фільмів, кіноапаратуру, запаси імпортної плівки.

У лютому 1919 р. створено Наркомат агітації і пропаганди, а у липні 1920 р. затверджено положення про хату-читальню як опорний пункт просвітньої роботи у селах. Сумарна кількість віддрукованої у 1920 р. пропагандистської продукції перевищила 18,5 млн. примірників.

У монументальній пропаганді революційну ідею пов’язували з національною традицією. Найчастіше споруджували пам’ятники К.Маркса і Т.Шевченка.

VIII конференція РКП(б) (грудень 1919 р.) ухвалила спеціальну резолюцію „Про радянську владу на Україні“, у якій зазначалося, що „члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою“.

Розпочалася ліквідація неписьменності. Наркомат освіти дістав право залучати до цієї роботи на засадах трудової повинності всіх грамотних громадян, які звільнялися від воєнної мобілізації. У 1920 р. у вечірніх школах та гуртках лікнепу навчалося близько 200 тис. осіб; було відкрито 20 інститутів, 48 технікумів і близько сотні курсів педагогічного профілю.

Шкільні заклади різних типів, зокрема приватні гімназії та ліцеї перетворювалися на стандартизовані державні установи з семирічним навчанням. Трудові школи поділялася на два ступені – перший (чотири класи) і другий (три класи). Після закінчення семирічки діти могли продовжити навчання у професійно-технічних школах і технікумах. У 1920/21 навчальному році в УСРР працювали 22 тис. шкіл з 2250 тис. учнів. Майже у половині шкіл навчання відбувалося українською мовою. 21 вересня 1920 р. РНК УСРР ухвалив постанову про обов’язкове вивчення української мови в школах з неукраїнською мовою викладання.

Для молоді робітничо-селянського походження запроваджувалися значні пільги при вступі у вузи. Від неї не вимагали довідок про закінчення середньої школи, скасовувалася плата за навчання, призначалися стипендії і гуртожитки.

Оскільки такі студенти були позбавлені базових знань, вузи почали запроваджувати для них так звані нуль-семестри, тобто підготовчі курси, а згодом – робітничі факультети. Робітфаки працювали за програмою середньої школи з тих предметів, які відповідали профілю вузу.

Університети у 1920 р. були ліквідовані. Кожний з них поділили на кілька самостійних навчальних закладів. Серед них переважали інститути народної освіти, які повинні були готувати педагогічні кадри для загальноосвітньої школи.

Наприкінці 1920 р. в Україні працювало 38 інститутів з 57 тис. студентів. За цей рік було випущено тільки 3 тис. спеціалістів з вищою освітою.

Автономія навчальних закладів була ліквідована. У вузах запроваджувався інститут комісарів – довірених осіб Наркомату освіти, які користувалися повною владою.

Після ліквідації університетів центром наукового життя стала Українська академія наук (УАН) з трьома відділеннями .Об’єктом досліджень кафедр першого відділу на чолі з Дмитром Багалієм, Сергієм Єфремовим, Агатангелом Кримським було духовне життя і культура українського народу. У другому відділі УАН зосереджувалися установи фізико-математичного і природничого напрямків. Третій відділ УАН мав соціально-економічний профіль досліджень. В академії працювали понад тисяча співробітників, діяли різні науково-дослідні інститути, лабораторії, комісії, існувало понад 30 наукових товариств.

Важливе науково-політичне значення мала діяльність термінологічної комісії на чолі з П.Тутковським, що готувала термінологічні та орфографічні словники з різних галузей науково-дослідної праці.

1.3. Література і мистецтво. У добу революції і визвольних змагань українська література і мистецтво збагатилися багатьма новими іменами, що представляли різні мистецькі течії: реалізм, символізм, футуризм, неокласицизм тощо. Діячі Пролеткульту – революційної культурно-просвітницької організації – під гаслом „Творити революційне мистецтво!“ відстоювали хибні ідеї класово „чистої“ пролетарської культури.

Центрами тяжіння для українських митців стали літературні альманахи, збірники, журнали („Літературно-критичний альманах“, „Літературно-науковий вісник“, „Книгар“, „Музагет“, „Мистецтво“, „Гроно“, „Шлях“, „Жовтень“, „Вир революції“ та ін.). Історичну літературу популяризувало „Українське видавництво“ А.Кащенка у Катеринославі.

Всього протягом 1917–1918 рр. було засновано понад 200 найменувань української періодики та видано понад 1,5 тис. назв книжок і брошур загальним накладом бл. 10 млн примірників.

Як писав Л.Курбас, після довгої епохи українофільства, романтичного козаколюбства і етнографізму, після модернізму на чисто російських зразках, відбувся „великий, єдино правильний, єдино глибокий зворот прямо до Європи і прямо до себе“.

У 1918 р. вийшла друком перша поетична збірка Павла Тичини (1891–1967) – „Сонячні кларнети“, у 1920 р. ще дві – „Плуг“ і „Замість сонетів і октав“. Вони засвідчили, що в українській літературі з’явився обдарований, талановитий поет.

Поетичною збіркою „Червона зима“ (1920 р.) увійшов у велику літературу Володимир Сосюра (1898–1965). Він служив у військах С.Петлюри, потім став червоноармійцем; у творчості неодноразово звертався до історичної тематики (роман у віршах „Тарас Трясило“, поеми „Мазепа“, „Махно“ та ін.), чимало віршів присвятив Україні („Вітчизна“, „Україна“, „Дзвін шабель“ тощо), але найсильніше його талант проявився в інтимній ліриці („Так ніхто не кохав“, „Коли потяг у даль загуркоче“, „Марія“, „Люблю“).

Один з керівних діячів УКП(б) Василь Блакитний-Елланський (1894–1925) теж виявився чудовим поетом. У 1920 р. він опублікував збірку „Удари молота і серця“.

Доля багатьох тогочасних українських митців виявилася трагічною. Відомомий у революційні роки письменник і громадський діяч, один з перших наркомів освіти УСРР Гнат Михайличенко (1892–1919) був знищений денікінцями нібито за участь у київському підпіллі. Серед його прозових творів, позначених впливами символізму – загадковий „Блакитний роман“, цикл мініатюр „Місто“, психологічні новели „Погроза невідомого“, „Тюрма“, автобіографічна повість „Історія одного замаху“ та ін. Разом із М.Семенком редагував журнал „Мистецтво“. У 1920 р. його ім’я було присвоєно одному з київських театрів („михайличенківці“).

Так само у 1919 р. від рук денікінців загинув 18-річний Василь Чумак (1901–1919). Вийшла його посмертна поетична збірка „Заспів“.

Відомою була творчість поета Григорія Чупринки (1879–1921). Його перший вірш українською мовою з’явився у газеті „Рада“ ще у 1907 р. У 1921 р., коли він готував антирадянське повстання на Правобережжі, його схопили і розстріляли чекісти.

Одним з найяскравіших українських поетів залишався Олександр Олесь-Кандиба. У 1919 р. він емігрував за кордон, жив у Будапешті, Відні, Празі. Багато віршів О.Олеся покладено на музику.

У західноукраїнських землях творили поети Р.Купчинський, О.Бабій, Ю.Шкрумеляк, Б.Лепкий, М.Рудницький, Б.Кравців, Ю.Косач, С.Гординський та ін.

Умови революції сприяли бурхливому розвиткові театрального і музичного мистецтва. У 1917 р. у Києві виникло товариство „Український національний театр“ (М.Садовський, П.Саксаганський, І.Мар’яненко, Л.Старицька-Черняхівська) з метою піднесення художнього рівня театрального мистецтва, згодом налагоджено випуск тижневика „Український театр“.

У 1918 р. було засновано Музично-драматичний інститут ім. М.Лисенка. Велика увага приділялася музичній освіті і хореографії, концертній діяльності. У Харкові відкрилися народна та дитяча опери.

Навесні 1918 р. уряд УНР профінансував відкриття у Києві Українського оперного театру і призначив його керівником М.Садовського. Режисер І.Мар’яненко очолив Національний зразковий театр з хором і оркестром. Восени 1918 р. на його основі створено Державний народний театр під керівництвом П.Саксаганського (з 1922 р. – Театр ім. М.Заньковецької). У 1920 р. П.Саксаганський поставив українською мовою „Розбійників“ Ф.Шіллера.

Протягом серпня 1917 – квітня 1919 рр. у Києві діяв Молодий театр, на сцені якого Лесь Курбас (1887–1937) здійснив чимало цікавих вистав за творами В.Винниченка („Чорна пантера і білий ведмідь“), Лесі Українки („У гущі“), О.Олеся („Драматичні етюди“), Софокла („Цар Едіп“) та ін.

У квітні 1919 р. Молодий театр було об’єднано з Державним драматичним театром ім. Т.Шевченка. Під час денікінської окупації Л.Курбас працював над оперою „Тарас Бульба“ М.Лисенка, а у червні 1920 р. режисер-новатор створив Київський драмтеатр (Київдрамте). Тут він поставив українською мовою п’єсу В.Шекспіра „Макбет“ та зіграв у ній головну роль.

Декілька професійних та аматорських театрів (у Катеринославі, Херсоні, Проскурові) було засновано за участю В.Винниченка. У репертуарі українських акторів переважала національна класика („Запорожець за Дунаєм“, „Назар Стодоля“, „Наймичка“, „Безталанна“, „Маруся Богуславка“, „Лісова пісня“ тощо).

Значну увагу театральному мистецтву, як важливій складовій частині пропагандистської роботи, приділяли більшовики. Вони створили Всеукраїнський театральний комітет, підкомісія якого дістала право затверджувати репертуари та контролювати сценічну діяльність. Так само діяв Всеукраїнський музичний комітет. Весною 1919 р. був організований Державний драматичний театр ім. Т.Г.Шевченка у Києві.

У січні 1920 р у Вінниці Гнат Юра (1888–1966) створив Театр ім. Івана Франка, що певний час діяв як пересувний, згодом переїхав до Харкова, з 1926 р. – у Києві. З цим театром пов’язана діяльність багатьох видатних українських акторів – Івана Мар’яненка (1878–1962), Амвросія Бучми (1891–1957), Мар’яна Крушельницького (1897–1963), Наталії Ужвій (1898–1986).

У сузір’ї талановитих акторів творили представники, як старшого (М.Заньковецька, Г.Борисоглібська), так і наймолодшого покоління, що тільки розпочинали свою кар’єру – Олександр Сердюк, Іван Козловський та ін.

У революційні роки було засновано багато прославлених музичних колективів, наприклад, Державний симфонічний оркестр ім. Миколи Лисенка, Український народний хор, згодом Українська республіканська капела (О.Кошиць, К.Стеценко), що з величезним успіхом виступала в Україні та країнах Європи і Америки. Започаткувала свою діяльність Державна українська мандрівна капела („Думка“) під керівництвом Нестора Городовенка (1885–1964) – визначного популяризатора української пісні в Україні і за кордоном.

У галузі образотворчого мистецтва плідно працювали художники та митці Української академії мистецтв – М.Бурачек, В.Кричевський, Ф.Кричевський, О.Мурашко, А.Маневич, М.Бойчук, М.Жук, Г.Нарбут, Ф.Ернст, Д.Щербаківський.

У різні роки в Академії навчалися від 140 до 400 студентів. Факультетами керували: М.Бойчук (фрески і мозаїки), М.Бурачек та А.Маневич (пейзаж), В.Кричевський (народне мистецтво, орнамент, архітектура, композиція), Ф.Кричевський (портрет, скульптура, побутово-історичне малярство), О.Мурашко (жанровий живопис), Г.Нарбут (графіка).

Г.Нарбут був автором перших українських грошових знаків, марок, грамот, створив ілюстровану „Українську абетку“. Розвиваючи український стиль книжково-журнальної графіки, широко використовував народні традиції декоративно-прикладного мистецтва та козацького бароко.

Чимало цікавих реставраційних і мистецьких робіт виконав Михайло Бойчук зі своїми послідовниками, які працювали в кераміці, тканині, книжковій графіці, плакатній і монументальній пропаганді. Їхніми зусиллями були розписані чотири поверхи Луцьких казарм у Києві, агітаційний пароплав „Більшовик“, оперні театри у Києві та Харкові, створено чимало театральних декорацій і плакатів.

Плакатна графіка, насамперед, агітаційно-пропагандистська, набула значного розмаху і поширення; у ній часто використовувалися українські орнаменти, тексти народних пісень і приказок. Серію портретів-плакатів українських письменників-класиків створив Михайло Жук.

У Києві значну роботу проводила національна картинна галерея, також була відкрита майстерня декоративного мистецтва. Галереї та виставки відкрилися у багатьох інших містах – у Катеринославі, Полтаві, Чернігові.

Провідні позиції у художньо-мистецькому житті, як і раніше, займала Одеса. Тут діяло Товариство південноросійських художників, засновником якого був К.Костанді; у 1918 р. відкрито дитячу художню школу (О.Екстер).

Іван Кавалерідзе у 1918 р. створив у Ромнах перший в Україні післяреволюційний пам’ятник Т.Шевченку. Скульптор майстерно передав незбориму силу духу поета.

У зазначений період в Україні закладалися основи національного кіномистецтва та кіноіндустрії. У 1919 р. засновано Одеську кіностудію, створено Всеукраїнський кінокомітет.