3. Театральна і музична культура

Важливим явищем для України був розвиток драматургії, що відображала об’єктивні потреби розвитку театрального мистецтва і насамперед – створення професійного українського театру.

Спираючись на кращі традиції своїх попередників, насамперед, І.Котляревського і Т.Шевченка, українська драматургія другої половини XIX ст. уславилася цілою низкою імен драматургів і акторів, чий талант високо підніс українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу.

Серед найвідоміших творів –„Маруся Богуславка“ І.Нечуя-Левицького; „Дай серцю волю, заведе в неволю“, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть“, „Глитай, або ж Павук“ М.Кропивницького; „За двома зайцями“, „Сорочинський ярмарок“, „Різдв’яна ніч“ М.Старицького; „Наймичка“, „Безталанна“, „Сто тисяч“, „Мартин Боруля“ І.Карпенка-Карого.

Значним був драматургійний доробок Панаса Мирного („Лимерівна“, „Повія“), Івана Франка („Украдене щастя“, „Учитель“, „Кам’яна душа“), Бориса Грінченка („Степовий гість“, „Ясні зорі“), Лесі Українки („Лісова пісня“, „Бояриня“) та ін.

Розпочавши з невеликих аматорських колективів у 1860-х рр., українські актори створили високопрофесійні театральні колективи, яких на початок XX ст. налічувалося близько 20, а разом з аматорськими – майже 300.

Біля витоків українського професійного „театру корифеїв“ у Наддніпрянській Україні стояли видатні діячі культури – Михайло Старицький (1840–1904), Марко Кропивницький (1841–1910), родина Тобілевичів: Іван Карпенко-Карий (1845–1907), Марія Садовська, Микола Садовський (1856–1933), Панас Саксаганський (1859–1940), Софія Тобілевич; Марія Заньковецька (1854–1934), Ганна Затиркевич-Карпинська.

Перший виступ пересувного українського професійного театру, організованого М.Кропивницьким, відбувся у 1882 р. у Єлисаветграді за п’єсою „Наталка Полтавка“.

На початку ХХ століття М.Садовський заснував у Полтаві перший стаціонарний музично-драматичний український театр; з 1907 р. він діяв у Києві.

Завдання українського театру визначалися суспільно-політичними обставинами: боротьба проти русифікаторської політики самодержавства; формування шанобливого ставлення до українського народу та його культури; порушення соціально значущих питань; торування нових шляхів сценічної майстерності. Відповідно акторське мистецтво набуло „виразних рис суспільно-громадської функції, пов’язаної з піднесенням національної самосвідомості народу, з прагненням передових діячів культури до демократизації суспільних відносин в умовах царського режиму“.

У Галичині перший Руський (український) професійний театр було засновано Омеляном Бачинським у 1864 р. у Львові при товаристві „Руська бесіда“. Його репертуар, що ставився у містах Східної Галичини та Північної Буковини, складався з творів наддніпрянських та західноукраїнських письменників, кращих зразків європейської драматургії. Цей театр був єдиним українським професійним колективом в Австрії протягом 50 років. Вагома роль у його піднесенні належить М.Кропивницькому, М.Садовському, М.Заньковецькій.

У західноукраїнських землях існували також аматорські театри – Буковинський народний, Гуцульський, „Тернопільські театральні вечори“ та ін. У них розпочинали свою діяльність Лесь Курбас та Амвросій Бучма.

Український театр кінця XIX – початку XX ст. за своєю тематикою залишався переважно побутовим, але був дуже популярним завдяки тісному зв’язку з народною культурою.

Для української драматургії початку XX ст. велике значення мали твори Володимира Винниченка („Дисгармонія“, „Закон“, „Великий молох“, „Брехня“, „Чорна Пантера і Білий Ведмідь“ та ін.) з їх високою культурою белетризування, актуальністю проблематики, імпресіоністичною манерою відображення внутрішніх переживань героїв.

З драматургією В.Винниченка передові театральні сили пов’язували надію на вихід українського театру на європейську сцену. Проте його твори, як і драматургійні етюди О.Олеся, за висловом Д.Антоновича, „не могли увійти до театрального репертуару, бо були не під силу для виконання українським побутовим акторам“. Професійні актори віддавали перевагу традиційно визнаним творам української класики – так було в трупі М.Старицького і у театрі М.Садовського. Молоді ж театральні сили, що об’єдналися у „Молодому театрі“ (пізніше „Березіль“) навколо Леся Курбаса та Миколи Куліша, стали відігравати помітну роль у театральному мистецтві пізніше, у період революції та українізації.

Україна справедливо може гордитися своїми музичними талантами і співаками. Першу українську оперу „Запорожець за Дунаєм“ у 1862 р. створив співак і композитор, соліст імператорської опери у Петербурзі та Великого театру у Москві Семен Гулак-Артемовський (1813–1873).

Цікаві обробки українських народних пісень („Байда“, „Ой, гук, мати, гук“, „Вечорниці“, „Закувала та сива зозуля“ та ін.) здійснив композитор і поет-перекладач Петро Ніщинський (1832–1896).

Громадський діяч, голова „Просвіти“ у Миколаєві, історик та композитор Микола Аркас (1853–1909) створив за власним лібретто оперу „Катерина“ (1891).

Основоположник української класичної музики, етнограф та громадський діяч Микола Лисенко (1842–1912) здобув музичну освіту у Лейпцигу та Петербурзі, виступав як піаніст та організатор хорів і концертів. У 1904 р. у Києві відкрив музично-драматичну школу, наступного року разом із Олександром Кошицем заснував Київське музичне товариство „Боян“, а у 1908–1912 рр. очолював „Український клуб“ з виставами, концертами, лекціями, оперними постановками. За активну громадську діяльність неодноразово зазнавав переслідувань і арештів.

Він записав думи і пісні народних виконавців (Остапа Вересая та ін.), здійснив науковий опис українських музичних інструментів, створив класичні обробки багатьох народних пісень і весільних обрядів, понад 80 вокальних та фортепіанних творів різних жанрів, у т. ч. на тексти Т.Шевченка, С.Руданського, І.Франка, Л.Українки. Композитор озвучив пісню-гімн О.Кониського „Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни…“.

Вершиною творчості М.Лисенка як основоположника української класичної музики є 9 опер („Різдв’яна ніч“, „Енеїда“, „Наталка Полтавка“, „Тарас Бульба“, „Утоплена“, дитячі – „Коза-дереза“, „Пан Коцький“, „Зима і весна“), оперета „Чорноморці“ тощо.

На його майстерності зростали покоління відомих українських фольклористів, диригентів і композиторів. Серед них – Порфирій Демуцький (кантати „Б’ють пороги“, „Заповіт“, бл. 700 обробок народних пісень); брати Дмитро і Лев Ревуцькі, О.Лисенко та ін.

Видатними композиторами були Микола Леонтович (1877–1921), який створив численні хорові мініатюри, понад 150 обробок народних пісень, колядок і щедрівок, у т. ч. „Козака несуть“, „Дударик“, „Щедрик“, „Ой, з-за гори кам’яної“); Кирило Стеценко (1882–1922) – чоловічі хори „Заповіт“, „Сон“; опери „Кармелюк“, „Лисичка, Котик і Півник“, „Івасик-Телесик“; кантати „Шевченкові“, „Слава Лисенкові“ „Єднаймося“; понад 50 обробок колядок і щедрівок; народні пісні „Світять зорі“, „То не буйний вітер“ та ін.; музика до творів класиків української літератури.

У Галичині активну творчу і музично-просвітницьку діяльність розгорнув композитор Анатоль Вахнянин – організатор і керівник багатьох товариств, у т. ч. „Просвіти“ (1868) та Вищого музичного інституту у Львові (1903).

Хоровий диригент і композитор Остап Нижанківський заснував у 1885 р. перше музичне видавництво („Бібліотека музикальна“).

Денис Січинський (1865–1909) став першим професійним композитором у західноукраїнських землях. У 1902 р. у Станіславі (теп. Івано-Франківськ) він заснував першу у Галичині українську музичну школу. Написав кантати „Дніпро реве“, „Лічу в неволі“, (на слова Т.Шевченка); був автором опери „Роксолана“, романсів „Як почуєш вночі“, „І золотої, й дорогої“, багатьох музичних обробок літературних творів та народних пісень.

Важливі теоретичні праці („Ритміка українських народних пісень“, „Мелодії українських народних дум“ та ін.) підготував композитор, музикознавець і фольклорист Філарет Колесса.

Станіслав Людкевич (1879–1980), який у 1909 р. очолив Львівський музичний інститут ім. М.Лисенка, крім численних обробок народних і стрілецьких пісень, створив цілий ряд симфонічних, хорових і оперних творів національно-патріотичного спрямування („Кавказ“, „Заповіт“, „Дніпро“, „Вічний революціонер“, „Мойсей“, „Довбуш“ та ін.).

Уславлені представники українського вокального мистецтва – Олександр Мишуга (1853–1922), Соломія Крушельницька (1872–1952), Модест Менцинський (1875–1935), Іван Алчевський (1876–1917) – аби мати можливість повністю розвинути свої таланти, ішли прославляти сцени кращих театрів Росії, Італії, Франції, Німеччини та інших країн, де досягли найвищого світового визнання.

На початку XX ст. з великим успіхом у країнах Західної Європи та Америки виступала Українська хорова капела під керівництвом Олександра Кошиця (1875–1944). У Львові, Києві, Одесі діяли вищі музичні інститути, консерваторії, товариства.

Важливу роль у відродженні кобзарського мистецтва відіграв письменник, композитор, виконавець і диригент Гнат Хоткевич (1877–1938). Уродженець Харкова, був автором першого „Підручника гри на бандурі“ (1907), багатьох музичних і літературних творів і перекладів, періодичних видань, а також організатором численних аматорських колективів у Слобожанщині та Галичині (наприклад, Гуцульський театр 1906 р., з яким багато гастролював по Галичині і Буковині).

Окремо треба згадати поетичну і музичну творчість українських січових стрільців. Стрілецькі поезії, пісні, гумор і сатира постали під впливом фронтових настроїв і переживань. Широкий розголос здобули пісні „Ой, у лузі червона калина похилилася“, „Ой, видно село, широке село під горою“, „Питається вітер смерті“ та ін. Авторами пісень були Роман Купчинський, композитор Михайло Гайворонський, Лев Лепкий, Юрій Шкрумеляк та ін.

Наполеглива діяльність національної еліти довела, що українська культура розвинулась в усіх її жанрах, створивши твори світових зразків.