2. Розвиток літератури, освіти та науки

2.1. Література і публіцистика. Інтегруючим чинником національного культуротворчого процесу була літературна мова. Боротьба за її утвердження стала каталізатором національно-духовного відродження українського народу, основоположним принципом суспільно-політичного і громадського життя.

Вихід Шевченкового „Кобзаря“ став епохальним явищем у справі визначення демократичних і реалістичних засад української літератури.

Значний внесок у її розвиток зробив відомий громадський діяч, член Кирило-Мефодіївського братства, автор української абетки і правопису Пантелеймон Куліш (1819–1897) – письменник, поет, перекладач, літературний критик, етнограф, історик. Його перу, зокрема, належить перший історичний роман „Чорна рада“, поетичні збірки „Хуторна поезія“, „Дзвін“, „Позичена Кобза“; переклади українською мовою Біблії і європейських класиків (Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Шиллера).

Ціла плеяда талановитих митців працювала у напрямі критичного реалізму. Письменниця М.Вовчок з великою любов’ю змалювала образи простих кріпаків та їх боротьбу проти соціального гніту („Народні оповідання“, „Інститутка“, „Маруся“, „Панська воля“, „Кармелюк“). Байкар Леонід Глібов в алегоричній формі показав безправне становище селянства. Анатоль Свидницький створив перший реалістичний соціально-побутовий роман „Люборацькі“.

Великою популярністю користувалися поезії Якова Щоголіва, співомовки та пісні Степана Руданського (1833–1873), твори Олександра Кониського (1836–1900), Павла Чубинського (1839–1884), Бориса Грінченка (1863–1919), Павла Грабовського (1864– 1902), Володимира Самійленка (1864–1925) та ін.

Класичні зразки соціально-побутової повісті та психологічного оповідання створив письменник, публіцист і мовознавець Іван Нечуй-Левицький (1838–1918). У високохудожній формі він змалював життя, побут та психологію різних верств населення України („Микола Джеря“, „Кайдашева сім’я“, „Запорожці“, „Маруся Богуславка“). Разом з П.Кулішем та І.Пулюєм опрацював перше видання Святого Письма українською мовою.

Панас Мирний (Панас Рудченко, 1849–1920), написав глибоко реалістичні твори „Хіба ревуть воли, як ясла повні“, „Повія“ та ін., які відтворили добу розвитку пореформеного суспільства в Україні. Іван Рудченко (брат Панаса) зібрав та упорядкував найповнішу збірку чумацьких народних пісень (1874).

Для дітей та юнацтва багато писала Олена Пчілка (1849–1930), сестра М.Драгоманова та мати Л.Українки. Вона була етнографом, педагогом, відомим громадським діячем і учасницею жіночого руху. У 1887 р. разом з Н.Кобринською видала у Львові альманах „Перший Вінок“; у 1908–1914 рр. видавала і редактувала часопис „Рідний Край“ з додатком „Молода Україна“.

Нові горизонти гуманістичного мислення та висвітлення особистісного буття людини знаменує творчість Івана Франка (1856–1916) – письменника, вченого, громадського діяча та національного ідеолога, літературна, публіцистична й наукова спадщина якого у повному обсязі ще й досі не опублікована. Він є автором бл. 4000 творів; вільно писав трьома мовами (німецькою, польською та українською), перекладав з 14 мов; створив класичні зразки громадянської, філософської та інтимної лірики („Каменярі“, „Гімн“, „З вершин і низин“, „Зів’яле листя“, „Мій Ізмарагд“, „Із днів журби“); реалістично змалював людські характери і поступки у вирі щоденного життя, соціального та політичного протистояння („Борислав сміється“, „Основи суспільности“, „Галицькі образки“, „Перехресні стежки“, „Украдене щастя“); дав ключ до філософського розуміння історичних та суспільно-політичних подій в Україні („Захар Беркут“, „Мойсей“). Патріотичний вірш з рядками „Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить“ став особливо популярним серед студентської молоді на початку ХХ ст.

Буковинську літературу яскраво репрезентував поет, прозаїк, редактор і перекладач Юрій Федькович (1834–1888) – „Поезії“, „Повісті“, „Буквар“, „Казки“, „Руські церковні і народні колядки і щедрівки“, поеми „Довбуш“ і „Лук’ян Кобилиця“, історична трагедія „Богдан Хмельницький“ та ін. Він очолював редакцію першої у краї української газети „Буковина“.

Актуальній тематиці присвячені повісті „Земля“, „У неділю рано зілля копала…“ Ольги Кобилянської (1863–1942).

Значний вплив на українську інтелігенцію справила громадянська і патріотична спрямованість прози Михайла Коцюбинського (1864–1913) – „П’ятизолотник“, „Дорогою ціною“, „Fata Morgana“ та ін., а також поетичних і драматичних творів Лесі Українки (1871–1913) – „Досвітні вогні“, „Без надії сподіваюсь“, „Слово, чому ти не твердая криця“, „Одержима“, „Осіння казка“, „В катакомбах“, „Касандра“, „Бояриня“, „Лісова пісня“, „Камінний господар“ тощо. Їхні твори стали яскравим взірцем соціально-психологічного дослідження життя і сподівань усіх верств та соціальних прошарків в Україні за умов капіталізації суспільства і національного пробудження.

Визначним майстром психологічної новели був уродженець Прикарпаття Василь Стефаник (1871–1936) – автор збірок „Синя кижечка“, „Камінний хрест“ „Дорога“ та ін. Літературні критики називали його „селянським Бетховеном“; він проводив значну громадську діяльність, обирався послом австрійського парламенту у Відні. Експресивна виразність творів В.Стефаника посідає гідне місце у світовій літературі.

До відомих українських літераторів належать Лесь Мартович („Мужича смерть“, „Хитрий Панько“, „Нечитальник“, „Забобон“), Марко Черемшина („Карби“, „Село вигибає“) та ін.

На початку ХХ ст. в українську літературу увійшов Олександр Олесь-Кандиба (1878–1944). Він народився на Сумщині, працював земським лікарем, був одним з редакторів київського „Літературно-наукового вісника“ та виявив себе глибоким ліриком („Сміються, плачуть солов’ї“). У 1907 р. видав збірку „З журбою радість обнялась“.

Велику популярність здобули оповідання, новели та п’єси Володимира Винниченка (1880–1951). У динамічній, імпресіоністичній манері письменник реалістично змальовував представників різних верств населення – наймитів, заробітчан, міщан, військових, в’язнів, революціонерів. Образи героїв представлені у складних життєвих і психологічних ситуаціях, в обставинах руйнування традиційної моралі, соціальних контрастів, революційних протестів та реакції („Краса і сила“, „Біля машини“, „Голод“, „Контрасти“, „Голота“, „Хто ворог?“, „Боротьба“, „Малорос-європеєць“).

На перетині європейських культурних рухів та впливів у 1900-1910-х рр. творилася українська модерна література (М.Вороний, М.Євшан, М.Сріблянський та ін.), яка протиставляла нові естетичні ідеї старому народництву.

У 1906 р. у Львові виникло літературно-мистецьке угруповання „Молода муза“, що об’єднувало письменників-модерністів (О.Луцький, М.Яцків, П.Карманський, Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Чарнецький), зорієнтованих на пошуки нових шляхів у літературі, на символізм і „чисту красу“ у мистецтві.

У 1910 р. вийшла перша поетична збірка „На білих островах“ Максима Рильського (1895–1964).

У публіцистичному жанрі, що набув значного розвитку у 2-й половині ХІХ ст., зірками першої величини були Михайло Драгоманов та Іван Франко. Вони всебічно намагалися обґрунтувати пріоритетність загальнолюдських, гуманістичних та естетичних цінностей у національно-культурному розвитку; були прихильниками порівняльно-історичного методу у наукових дослідженнях та полеміці.

Їм належить цілий ряд ґрунтовних студій з світової та української історії, літератури, етнографії, джерелознавства. Як стверджував М.Драгоманов, українська література повинна бути „по ідеях демократична, по манері – критична і реалістична, по мові – животворна“.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. активну публіцистичну діяльність розгорнули Борис Грінченко, Сергій Єфремов, Михайло Грушевський. Вони були співробітниками і редакторами багатьох науково-публіцистичних видань, на сторінках яких аргументовано доводили історичне право українського народу на мову, національну культуру, власну державність. Б.Грінченко проводив активну полеміку з М.Драгомановим („Листи з України Наддніпрянської“), організував у 1906 р. видання українського журналу „Нова громада“.

Праці М.Грушевського як ученого і громадського діяча друкувалися різними мовами і викликали широкий резонанс („Звичайна схема руської історії й справа радикального укладу історії східного слов’янства“, „Освобождение России и украинский вопрос“ та ін.).

Розвиток художньої та публіцистичної літератури зумовлював об’єктивну потребу становлення української преси. Тут знову варто відзначити багатогранну працю І.Франка, як засновника, редактора або члена редколегій і дописувача багатьох видань і часописів („Друг“, „Громадський друг“, „Світ“, „Зоря“, „Правда“, „Народ“, „Громадський голос“, „Житє і слово“ та ін).

Згодом естафету перехопив М.Грушевський, який надзвичайно багато зробив для організаційного згуртування і фінансового забезпечення українських науково-літературних сил обох імперій.

Винятково важливу роль у формуванні ідеології українського національного руху та розвитку модерної української культури відіграв журнал „Літературно-науковий вісник“, що був заснований у Львові у 1898 р. як видання НТШ за редакцією М.Грушевського, В.Гнатюка, І.Франка та ін. Протягом 1906–1913 рр. виходив у двох редакціях: київській і львівській, редактором обох був М.Грушевський.

До І Світової війни у західноукраїнських землях видавалося декілька десятків періодичних видань. Численні видання наукового, педагогічного, етнографічно-побутового характеру виходили у багатьох містах обох імперій та за кордоном. У Росії справжні зміни у розвитку української преси відбулися після 1905 p., коли було ліквідовано заборону на вживання української мови.

З’явилося чимало науково-критичних оглядів українського літературного процесу (І.Франко, М.Грушевський, О.Грушевський, Б.Грінченко, О.Лотоцький, В.Щурат, К.Студинський, М.Возняк, Б.Лепкий, В.Доманицький, М.Євшан та ін.). У 1911 р. вийшла узагальнююча „Історія українського письменства“ у 2-х томах Сергія Єфремова.

Отже, у другій половині XIX – на початку XX ст. характерною ознакою трансформації української культури стала поява творів, розрахованих не лише на широкі народні маси (особливо побутової тематики), але й адресованих інтелектуальному прошарку суспільства, покликаному повести за собою народні верстви до національно-духовного визволення. Література виступала в Україні дзеркалом широкого просвітницького руху, вона консолідувала націю та визначала першочергові завдання суспільного поступу.

2.2. Розвиток освіти. Шлях до національно-державного відродження пролягав через поширення просвітництва, розвиток духовних, культурних цінностей, здобуття наукових знань.

У середині XIX ст. і особливо після скасування кріпацтва розвиток шкільництва та народної освіти в українських землях не відповідав ні історичним, ні суспільним реаліям. Національна освіта перебувала у занедбаному стані, діти могли отримувати освіту лише чужою мовою – російською, польською, німецькою, угорською.

У Наддніпрянській Україні винятком стала діяльність декількох десятків недільних шкіл, що їх розвитку всіляко сприяли українські патріоти, як також і попечитель Київського учбового округу М.Пирогов. Для недільних шкіл Т.Шевченко підготував „Буквар южнорусскій“, П.Куліш – „Граматику“, О.Кониський та Ю.Степовик – арифметичну збірку „Щотниця“.

У 1862 p. М.Костомаров намагався широко організувати справу видання україномовних підручників, але урядові заборони поклали край цим починанням. І хоч в українських містах і пізніше періодично виникали недільні школи, вони не відігравали провідної ролі у шкільництві.

Зважаючи на суспільні потреби та вимоги прогресивних кіл країни, царський уряд у 1864 р. здійснив реформу народної освіти, згідно з якою початкова освіта стала доступною для дітей усіх станів. Початкові школи перетворювалися на народні училища. Працювали вони за єдиними програмами: учили закону Божому, читанню, письму та чотирьом арифметичним діям. У двокласних початкових училищах з п’ятирічним терміном навчання передбачалося вивчення історії, географії та малювання.

З 1872 р. початкові повітові училища були переведені на шестирічний термін навчання, розширювалося і коло предметів: геометрія, креслення та природничі дисципліни. Значну роль у поширенні освіти відігравали земства – органи місцевого управління, створені у Росії у 1864 р., які відкривали та утримували початкові школи, організовували учительські курси.

Авторитетним діячем у галузі педагогіки і початкової шкільної освіти зарекомендував себе Костянтин Ушинський (1824–1871) – українець за походженням, що засуджував русифікаторську політику та відстоював право кожного народу навчатися рідною мовою. Його твір „Рідне слово“ перевидавався різними мовами 150 разів.

На ниві народної освіти плідно працювали Христина Алчевська (1841–1920), яка відкрила Харківську жіночу недільну школу; етнограф і мовознавець Володимир Науменко (1852–1919); автор багатьох шкільних підручників та спеціальних праць Борис Грінченко („Українська граматика“, „Рідне слово“, „Яка тепер народна школа в Україні“, „Народні вчителі і українська школа“).

У Надддніпрянській Україні у 1897 р. функціонувало близько 17 тис. початкових шкіл усіх типів, що охоплювали навчанням лише третину дітей. У 1910 р. у Київському навчальному окрузі освіту отримували лише 10% дітей шкільного віку.

В цілому писемність населення становила менше 25%, що викликало велике занепокоєння у діячів культури і науки.

Так само у Галичині на початок ХХ століття третина сіл не мала початкових шкіл, 150 тис. дітей шкільного віку ніде не навчалися. Якщо одна школа з польською мовою припадала на 30 тис. населення, то українська школа – на 820 тис.

Середню освіту, як і раніше, забезпечували гімназії – повні (семикласні) та прогімназії – неповні (чотирикласні). Гімназії поділялися на класичні та реальні. Класичні спеціалізувалися на гуманітарній підготовці і надавали можливості вступу до університетів без іспитів. Програма реальних гімназій передбачала вивчення здебільшого природничих наук; їх випускники могли продовжити освіту у вищих технічних навчальних закладах. Наприкінці XIX ст. у Наддніпрянщині було 129 гімназій і 19 реальних училищ.

Чимало відомих українських учених, медиків, юристів та літераторів навчалися у приватній Колегії Павла Галагана, що була відкрита у Києві у 1871 р. Нащадок козацької старшини, меценат і громадський діяч Григорій Галаган заснував її у пам’ять про свого померлого сина Павла та надав на її утримання величезні кошти. Навчальний заклад був розрахований на навчання і проживання щонайменше 70 вихованців з усіх українських земель, зокрема й тих, що перебували у складі Австро-Угорщини.

Колегія діяла під опікою Київського університету; заняття проводили найкращі викладачі та відомі діячі української культури (П.Житецький, М.Мурашко, В.Науменко, М.Пимоненко); тут була зібрана велика бібліотека. Серед випускників колегії – знамениті українські академіки: сходознавець Агатангел Кримський (знав понад 60 мов, був одним із організаторів Української академії наук та незмінним її секретарем до 1929 р.); ботанік Володимир Липський (очолював академію у 1922–1928 рр.); патофізіолог, державний і громадський діяч Олександр Богомолець (Президент Академії у 1930–1940-х рр.); літературознавці і письменники М.Драй-Хмара, М.Зеров, П.Филипович та багато інших.

Станом на 1914/1915 рр. в українських землях налічувалося 452 середні школи, які охоплювали навчанням 140 тис. учнів.

Позитивні зрушення відбулися у галузі вищої освіти. У 1865 р. в Одесі відкрито Новоросійський університет, у 1875 р. на Буковині – Чернівецький. У Ніжині у 1870-х рр. засновано історико-філологічний інститут; тоді ж львівська технічна академія була реорганізована у вищу політехнічну школу. З 1878 р. у Києві почали діяти Вищі жіночі курси; через 20 років розпочав діяльність Київський політехнічний інститут.У 1885 р. у Харкові створено технологічний інститут.

У середині 1890-х рр. в університетах Харкова, Києва та Одеси навчалось понад 4000 студентів. Відкривалися вищі спеціальні навчальні заклади, які були доступні дітям духовенства, військових, купців та міщан; у 1916 р. у них навчалися понад 8500 студентів.

Отримували освіту і жінки – у єпархіальних училищах, гімназіях та прогімназіях, інститутах шляхетних дівчат, на Вищих жіночих курсах, у Київському медичному інституті тощо.

Всього у Наддніпрянщині у 19 вищих навчальних закладах навчалося понад 25 тис. студентів, що не відповідало потребам розвитку краю. Українські студенти не мали змоги здобувати освіту і фахові знання рідною мовою.

2.3. Наукова праця. Розвиток наукових знань був складним і суперечливим, адже і Австро-Угорщина, і Росія з підозрою сприймали прогресивні ідеї. Водночас це був період формування найважливіших наукових шкіл і напрямків, коли закладалися основи майбутніх геніальних відкриттів.

Дослідницька праця українських учених переважно була пов’язана з вищими навчальними закладами, насамперед, університетами та інститутами. Науково-технічний прогрес сприяв виникненню численних лабораторій, науково-дослідних станцій і товариств (фізико-математичних, біологічних, хімічних, географічних та ін.). Так, у 1869 р. у Харкові та Києві виникли товариства дослідників природи, згодом – фізико-математичні.

У Харківському університеті була організована перша лабораторія з фізичної хімії (М.Бекетов), у Новоросійському –фізіологічна (І.Сєченов). Олександр Данилевський створив першу у царській Росії наукову школу з фізіологічної хімії.

Ілля Мечников (1845–1916), родом з Харківщини, професор Новоросійського університету та співробітник Пастерівського інституту у Парижі, першим серед учених – вихідців з українських земель – у 1908 р. був удостоєний Нобелівської премії. Він вважається одним із засновників ембріології, порівняльної патології, імунології і мікробіології. Вчений розробляв важливі питання імунітету, довголіття, інфекційних хвороб.

У 1886 р. в Одесі була створена перша у Росії бактеріологічна станція, що її організатором був Микола Гамалія (1859–1949). У галузі мікробіології плідно працювали С.Виноградський та В.Омелянський. Серед найіменитіших біохіміків світу – виходець з Черкащини Олексій Бах (1857–1946).

Блискучим дослідником карпатської флори, ботаніком і географом був Остап Волощак (1835–1918). Іван Верхратський (1846–1919) вважається засновником українського природознавства; він зробив важливий внесок у створення української наукової термінології.

На національних підвалинах сформувалася плеяда видатних учених світового рівня; вони засновували нові напрями у різних наукових галузях, формували перспективні наукові школи.

У Франції проживав та брав активну участь у європейському соціалістичному русі Сергій Подолинський (1850–1891), якому належать перші праці з історії української економіки і гігієни („Про багатство і бідність“, „Життя і здоров’я людей на Україні“, „Ремесла і фабрики на Україні“, „Парова машина“ та ін.). Він був творцем оригінальної теорії про співвідношення між сонячною енергією та додатковою економічною вартістю, яку виклав у творі „Людська праця та її відношення до розподілу енергії“ (1880). Вчений обґрунтовано доводив, що „саме праця, особливо в рільництві, створює умови для максимального нагромадження сонячної енергії на планеті“.

Виходець із Тернопільщини Іван Пулюй (1854–1918) навчався на теологічному, філософському, фізико-математичному відділеннях Віденського університету та став визначним фізиком і електротехніком, піонером електроосвітлення Європи, першовідкривачем Х–променів, автором першого у світі „рентгенівського“ знімку людського скелета. Він викладав у Віденському і Празькому університетах, був державним радником з електротехніки у Чехії та Моравії. Автор понад 50 наукових праць українською, німецькою і англійською мовами. Знавець стародавніх мов, співавтор (разом з П.Кулішем і І.Нечуєм-Левицьким) перекладу Біблії українською мовою. У 1915 р. видрукував книгу „Україна та її міжнародне значення“, у якій стверджував, що „самостійність України є ключем до мирної зали Європи“.

На медичному факультеті Віденського університету розпочинав блискучу наукову кар’єру визначний вчений-хімік і громадський діяч, уродженець Тернопільщини Іван Горбачевський (1854–1942). Світову славу йому принесла робота із синтезу сечової кислоти, яку вчений здійснив у 28-річному віці. Був автором багатьох підручників, зокрема з фізіологічної хімії чеською мовою у 4-х томах і органічної хімії українською мовою, ініціював створення української хімічної термінології. У 2004 р. за рішенням ЮНЕСКО в Австрії, Чехії та Україні широко відзначалася ювілейна дата – 150-річчя від дня народження Івана Горбачевського.

Заслуженим авторитетом у Росії та Європі користувався визначний учений-економіст та громадський діяч Михайло Туган-Барановський (1865–1919). Він навчався у Харківському університеті, стажувався в Англії, читав лекції у вищих навчальних закладах Петербурга та Москви, був редактором серійного видання „Новые идеи в экономике“, часописів „Вестник кооперации“ та „Українська кооперація“. Став провідним фахівцем у багатьох галузях економічної теорії: кон’юнктури, кооперації, кризових явищ. У добу української революції формував засади національної економічної політики та грошової реформи, був Генеральним секретарем фінансів, радником делегації УНР на Паризькій мирній конференції.

Проблеми економічної географії досліджував Костянтин Воблий (1876–1947). Академік Степан Рудницький (1877–1937) виступив творцем української національної політичної географії та географічної термінології.

Уродженець Чернігівщини Георгій Вороний став відомим математиком, співтворцем геометричної теорії чисел. Київську наукову школу з алгебри і теорії чисел започаткував випускник Петербурзького університету академік Дмитро Граве.

Професор Київського університету І.Шмальгаузен заклав основи палеоботаніки. У зоології високий авторитет здобув О.Нікольський.

Ботаніком світової слави став уродженець с. Самостріли на Рівненщині Володимир Липський (1863–1937). Його шляхами йшов Олександр Яната (1888–1938) – щирий український патріот, основоположник української наукової термінології та бібліографії у галузі ботаніки і природничих наук.

У 1907–1911 рр. у Київському політехнічному інституті викладав всесвітньовідомий учений Степан Тимошенко (1878–1972). Його підручники з механіки та опору матеріалів, перекладені багатьма мовами, до сих пір використовуються у навчальних курсах і не втрачають актуальності. Монографія „Про стійкість пружних систем“ (1910) була визнана однією з найвидатніших робіт у галузі будівельної механіки. У зазначені роки у Київській політехніці навчався знаменитий авіаконструктор Ігор Сікорський (1889–1972).

Наукову школу метеорологів та цілу низку метеорологічних станцій в українських землях створив Олександр Клосовський – випускник Київського університету, автор підручника „Основи метеорології“ (1910).

Лев Симиренко (1858–1942), випускник Одеського університету, у своєму рідному селі Млієві на Черкащині створив найкращий у Російській імперії колекційний помологічний розплідник. Своїм унікальним садом (понад 1300 сортів плодово-ягідних культур та декоративних рослин) він прославився далеко за межами України (наприклад, ренет Симиренка та ін.).

На початку ХХ ст. розпочали наукову працю відомі учені, майбутні Президенти АН фізіолог Олександр Богомолець (1881–1946) та засновник української школи біохіміків Олександр Палладін (1885–1972).

В умовах національного відродження особливої інтенсивності набули українознавчі студії. Численні праці з історії, археології, етнографії підготував Володимир Антонович (1834–1908) – професор Київського університету, головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, голова Історичного товариства Нестора Літописця. Йому судилося стати основоположником київської наукової школи, з якої вийшов найвідоміший український історик Михайло Грушевський.

Надзвичайно цінні дослідження з історії України та її окремих регіонів і періодів здійснили Олександр Лазаревський (1834–1902), Орест Левицький (1848–1922), Дмитро Яворницький (1855–1940), Дмитро Багалій (1857–1932), Микола Василенко (1867–1935), Михайло Слабченко (1882–1952), Вадим Модзалевський (1882–1920) та ін.

Олександра Єфименко (1848–1918) стала першою серед жінок професором історії; у Петербурзі у 1906 р. опублікована її „Історія українського народу“ російською мовою. Неабиякої популярності набула „Історія України-Руси“ М.Аркаса, видана коштом автора у 1908 р.

Важливі історико-етнографічні та антропологічні студії проводив Федір Вовк (1847–1918), який з 1879 р. змушений був емігрувати до Франції.

На високому науковому рівні у галузях мовознавства, літературознавства, перекладу, фольклористики, етнографії, правознавства працювали Пантелеймон Куліш, Олександр Кістяковський, Олександр Потебня, Павло Житецький, Павло Чубинський, Микола Петров, Михайло Драгоманов, Микола Сумцов, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Агатангел Кримський (1871–1942), Сергій Єфремов (1876–1937) та ін.

Неоціненний внесок в історичну науку та українознавство зробив Михайло Грушевський (1866–1934). Його наукова спадщина (бл. 2 тис.публікацій) вражає обширним джерелознавчим матеріалом та глибиною висвітлення історичних процесів, подій української та світової історії, досягнень історіографії, етнографії, літературознавства, політології, соціології тощо.

Основна наукова праця вченого – „Історія України-Руси“ у 10 томах – у 1998 р. була визнана ЮНЕСКО найґрунтовнішим авторським фундаментальним дослідженням у галузі історії. Ця робота стала своєрідним історичним паспортом українського народу. Її перший том вийшов у 1898 р. у Львові, а 10-й, що у ньому виклад подій доведено до гетьманування І.Виговського, був опублікований у 1936 р. у Києві уже по смерті академіка.

М.Грушевський є автором „Історії української літератури“ у 5-ти томах, численних видань „Нарисів історії українського народу“ та „Ілюстрованої історії України“, багатьох монографій, статей і рецензій.

Понад 15 років – з 1897 по 1913 рік – він очолював НТШ. Поруч з ним дуже плідно працювали Іван Франко та Володимир Гнатюк, а також інші видатні представники української національної історіографії, літератури, письменства, мовознавства, етнографії, фольклористики, різних галузей науки і мистецтва.

Товариство фактично виконувало функції академії наук; такі його видання, як „Записки Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка“, „Збірник математично-природничої та лікарської секції“, „Етнографічний збірник“, „Пам’ятки українсько-руської мови та літератури“, „Жерела до історії України-Руси“, за словами М.Грушевського, „дуже скоро звернули на себе увагу дослідників, і українська наука здобула собі право громадянства в науковім світі“. Створення української науки вчений вважав найбільшим досягненням національної культури.

Як організатор національного наукового життя, М.Грушевський зосередив свої сили, насамперед, на підготовці історичних кадрів – так виникла Львівська наукова школа істориків України (М.Кордуба, І.Крип’якевич, С.Томашівський, В.Герасимчук, І.Джиджора, І.Кревецький, О.Терлецький). За ініціативою голови НТШ були організовані археографічні експедиції молодих учених до бібліотек та архівів Варшави, Кракова, Москви, Києва, Харкова; започатковано діяльність Української видавничої спілки у Петербурзі; засновано Українське наукове товариство у Києві.

Активізації досліджень старовини, формуванню народознавчих і мистецтвознавчих зацікавлень, створенню наукових товариств, музеїв історії, етнографії і побуту, старожитностей і мистецтв сприяли археологічні з’їзди у Києві (1874, 1899 рр.), Одесі (1884 р.), Харкові (1902 р.), Катеринославі (1905 р.) та Чернігові (1908 р.). Саме тоді Вікентій Хвойка (1850–1914) здійснив сенсаційні археологічні розкопки, що викликали світовий інтерес до української старовини і мистецтва.

Як свідчив М.Грушевський, заборони української мови на археологічних з’їздах 1899 і 1903 рр. з новою силою підняли суперечки про культурну правосильність української мови, межі і завдання української культури.

Всупереч численним заборонам і перешкодам, уся просвітницька і наукова робота українських учених сприяла поступальному розвитку української культури. Своєрідним підсумком напруженої праці національної еліти у 2-й половині ХІХ – на початку ХХ ст. став вихід у 1914–1916 рр. у Петербурзі першої українознавчої енциклопедії „Украинский народ в его прошлом и настоящем“ (М.Грушевський, Ф.Вовк, М.Ковалевський, А.Кримський, М.Туган-Барановський, О.Шахматов та ін.)

Через науку українці заявляли про себе як про цивілізовану націю, що проходила період формування, становлення та самоствердження.