3. Архітектура та образотворче мистецтво

4.1. Розвиток архітектури і містобудівництва. Поширений у Європі стиль класицизму (від лат. classicus – зразковий) відзначався геометрично чітким плануванням приміщень, строгістю архітектурних форм, стриманістю оздоблення та широким використанням ордерної системи. У цьому стилі в Україні збудовано чимало споруд, насамперед, резиденцій і палаців вельмож, церков, дзвіниць, будинків громадського призначення.

Найдавнішою спорудою у стилі раннього класицизму вважають палац Г.Шидловського у с. Старий Мерчик, що на Харківщині, зведений у 1770–1780-х рр. Його проект приписують відомим майстрам – італійцеві Растреллі, росіянину Баженову та ін.; втілив цей проект у життя відомий майстер раннього класицизму Петро Ярославський (1750–1810), уродженець Охтирки, який працював недовготривало у Москві, а повернувшись в Україну, майже 30 років був архітектором Слобідсько-Української губернії та розробником планів забудови багатьох міст.

Садибно-палацовий комплекс поміщиків Шидловських вважався одним з найкращих архітектурних ансамблів усієї східної Європи у перехідний період від бароко до класицизму. Наприкінці ХІХ ст. садибу з палацом, флігелями, службовими будинками і приміщеннями, штучним гротом над річкою, усипальницею (храм Всіх Святих) та парком було оголошено історичним заповідником.

У 1770-х рр. П.Ярославський керував будівництвом резиденції харківського генерал-губернатора за проектом архітекторів М.Тихменьова та А.Вільянова; на початку ХІХ ст. ця будівля стала головним корпусом імператорського університету, відкритого у Харкові у 1805 р. Ним також збудовані церкви в Охтирці (1783) та Сумах (1790), будинок харківського поштамту (1804) та ін.

У Херсоні за дорученням князя Г.Потьомкіна у 1780-х рр. архітектором І.Старовим був зведений у стилі раннього класицизму (з поєднанням інших архітектурних рис) оригінальний Катерининський собор із шліфованого світло-жовтого вапняка. У зовнішніх нішах фасадів розміщувалися чудові мармурові скульптури апостолів Петра і Павла та мучениць Варвари й Катерини (остання мала портретну схожість з російською імператрицею).

Вражаючим зразком класицизму в Україні є масивний, прямокутний у плані з гладкими стінами та рустованим цоколем палац К.Розумовського у Батурині (Чернігівщина), споруджений у 1799–1803 рр. за проектом відомого шотландського архітектора Чарлза Камерона. Лицевий фасад на всю ширину перекритий потужним восьмиколонним портиком іонічного ордера; протилежний фасад мав широку відкриту терасу, облямовану балюстрадами; фланги були прикрашені закритими ротондами з іонічними колонами. Навколишній парк заклав італієць А.Рінальді. У Батурині була також збудована церква Воскресіння – усипальниця Розумовських.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. створено палацовий комплекс у Качанівці як офіційну резиденцію голови малоросійської колегії та генерал-губернатора Малоросії графа П.Румянцева. Будівельні роботи за проектом К.Бланка тут проводив український зодчий Максим Мосцепанов. В інтер’єрах палацу використані цінні породи дерева, мармур, поліхромні кахлі і кольорове скло. До двоповерхового палацу примикали два одноповерхові флігелі. Ансамбль був оточений мальовничим англійським парком із 12 ставками, павільйонами, скульптурами, містками, амфітеатром тощо.

Майстерність і талант українського народу виявилися у таких пам’ятках садово-паркового мистецтва, як „Софіївка“ в Умані, „Олександрія“ у Білій Церкві, „Тростянець“ на Чернігівщині та ін.

У Сокиринцях (Чернігівщина) родина Галаганів у 1820-х рр. збудувала за проектом архітектора Павла Дубровського чудовий двоповерховий палац у стилі російського класицизму, ротонду та комплекс інших споруд. Розкішний Сокиринський парк загальною площею понад 500 га та ставом (10 га) на базі вікового лісу заклав садівник Бістерфельд.

В Україні у традиціях класицизму було збудовано чимало інших церковних споруд, наприклад, Миколаївські церкви у с. Рокитне (1805) та у м. Люботин (1843) на Харківщині; Спасо-Преображенські собори в Одесі (1808) та у Катеринославі (1835).

У Києві головним архітектором міста у першій чверті ХІХ ст. був Андрій Меленський (1766–1833). Він створив чимало споруд у стилі класицизму, зокрема, церкву Св. Різдва з двоярусною дзвіницею (у травні 1861 р. у ній був відправлений заупокійний молебень над труною Т.Г.Шевченка), колону магдебурзького права, дзвіницю Флорівського монастиря.

Випускник Римської академії мистецтв Л.Станзані у класичному варіанті спорудив у Києві Олександрівський костел, відкритий у 1842 р.

Однією із найвизначніших пам’яток зазначеного періоду є п’ятиярусна дзвіниця Успенського собору у Харкові, зведена архітекторами Є.Васильєвим і А.Тоном у 1840-х рр. Її висота разом з хрестом становить 93 м; це найвища міська (парафіяльна) дзвіниця України. Зодчі майстерно використали усі досягнення класицизму – ордерні елементи, точність пропорцій, пластичну виразність. Перший поверх – найстрогіший, він прикрашений пілястрами й елегантними тріадами вікон; другий і третій – декоровані трикутними фронтонами; четвертий – циліндричний, на зразок римської ротонди; п’ятий – прикрашений круглими вікнами, у які пізніше були вставлені триметрові годинники.

Із зростанням могутності французької імперії поступово у моду входив стиль ампір (від франц. імперія), створений придворними майстрами Наполеона Бонапарта. Відтепер демократична строгість раннього класицизму поступилася місцем імперській величі, що проявилося, зокрема, у нарощуванні декоративної складової архітектури. Стіни будинків покривалися давньоримськими рельєфами: зброєю, обладунками, складними сюжетними композиціями, пропорції стали монументальнішими, пластика – насиченішою, декор – багатшим.

Провідна роль належала містобудуванню, зокрема, на півдні України. На чорноморському узбережжі за розробленими проектами забудовувалися нові міста та порти (Херсон, Миколаїв, Одеса, Севастополь). Змінювалися також старі адміністративні центри – Київ, Чернігів, Полтава, Кам’янець-Подільський та ін.

У Полтаві протягом 1809–1813 був побудований єдиний в Україні ансамбль центральної міської площі у стилі ампір. Навколо круглої Олександрівської площі розміщувалися дво– і триповерхові громадські будівлі: Малоросійський поштамт (1809 р., арх. Є.Сколов); будинок генерал-губернатора та Губернські присутственні місця (1810 р., арх. А.Захаров); Дворянське зібрання (1810 р., арх. М.Козаков) та ін. Усі будівлі прикрашені лаконічними шестиколонними портиками. У центрі площі встановлено монумент Слави у вигляді колони з вінками, увінчаної позолоченим двоголовим орлом.

На формування архітектурного вигляду міст у значній мірі вплинуло спорудження будівель торгівельного призначення: Контрактовий дім у Києві (1815–1817, архітектор В.Гесте), гостинні двори у Білій Церкві (1809–1814), Києві (1809–1828, архітектор А.Меленський).

Промисловий розвиток суспільства викликав необхідність будівництва різноманітних навчальних закладів: у Києві – повітове училище (арх. П.Дубровський); новий корпус академії (арх. А.Меленський), інститут шляхетних дівчат та університет (1832–1842, арх. В.Беретті); у Ніжині – ліцей (арх. Л.Руска); у Полтаві – інститут шляхетних дівчат та ін.

З розвитком світського мистецтва будувалися театральні приміщення: у Харкові (1789 р); у Києві (1804–1806, арх. А.Меленський); в Одесі (1809, арх. Ж.Тома де Томон) та ін.

У західноукраїнських землях класицизм в архітектурі почав утверджуватися наприкінці XVIII ст. Прикладом можуть слугувати споруди у Львові: бібліотека Оссолінських (1824, арх. І.Беліта, П.Нобіле); ратуша (1827–1835, арх. І.Маркль, Ф.Трешер); найбільший у Європі міський театр (1837–1842, арх. І.Зальцман та Л.Пихль), що згодом отримав назву Старого, а тепер це театр ім. М.Заньковецької.

У 1830–1848 рр. у Криму (Алупка) англійський архітектор Едуард Блор спорудив розкішну резиденцію новоросійського генерал-губернатора графа М.Воронцова з використанням мавританських, романських та неготичних елементів. Тут добре видно, як на зміну класицизму поступово в архітектурі запроваджується еклектичний стиль.

4.2. Скульптура. Переосмислюючи добу античності, класицизм, як офіційний стиль, найкраще виявляв високі громадянські почуття та патріотичні настрої. Це знайшло відображення у монументальній скульптурі, витриманій у дусі античності: у Києві – це пам’ятники Магдебурзького права (А.Меленський) та Володимиру Великому (В.Демут-Малиновський); у Полтаві – колона Слави за проектом Ф.Щедріна та ін.

Уродженець Чернігівщини, академік і професор, ректор Петербурзької академії мистецтв Іван Мартос (1754–1835) був одним із найталановитіших скульпторів доби класицизму. Зумівши поєднати „українську мрійливість з суворістю та досконалістю класичних форм“, створив надгробки і пам’ятники відомих діячів – К.Розумовському у Батурині, П.Рум’янцеву-Задунайському у Києві, А.Е.Рішельє в Одесі, Г.Потьомкіну у Херсоні, М.Ломоносову в Архангельську, К.Мініну й Д.Пожарському у Москві.

Відомим художником і скульптором, який працював у камені та бронзі, був Василь Демут-Малиновський (1779–1846). Він народився у Петербурзі у родині українця Івана Демута – різьбяра Адміралтейства, навчався та працював у Петербурзькій академії мистецтв (після І.Мартоса був ректором відділення скульптури), стажувався у Римі, створив цілий ряд класичних скульптур у місті на Неві, у тому числі у Зимовому палаці.

У Києві майстер вславився пам’ятником князю Володимиру (1833–1853) на Володимирській гірці. Співавторами скульптора по його смерті виступили архітектор К.Тон та керівник ливарної майстерні П.Клодт. Вони спорудили величний, але водночас лаконічний монумент у класичному стилі загальною висотою 20,5 м. Постать князя висотою 4,5 м у довгому плащі і вишитій сорочці з з хрестом у правій руці і шапкою у лівій встановлено на постаменті з чавунними барельєфами, на яких зображено хрещення киян, герб Києва – архангела Михайла та атрибути ордена Святого Володимира. Пам’ятник вдало вписується у горбистий рельєф високого берега Дніпра, його добре видно з далекої відстані.

4.3. Образотворче мистецтво. Класицизм проявився у розписах культових споруд, наприклад, Благовіщенського собору у Ніжині; палаців Розумовського у Батурині, Воронцова в Одесі та ін.

У жанрі портрета посилилася увага до індивідуальних рис людини, її зовнішності та духовного життя. Відомими майстрами портрета були Д.Левицький, В.Боровиковський, В.Тропінін. Зокрема, Василь Тропінін (1776–1857), який зазнав на собі кріпацтва та жив у с. Кукавці на Вінничині, багато малював на українську тему, створив чудову галерею портретів сучасників, зокрема, майстерністю вражає його твір „Дівчина з Поділля“.

Автором понад тисячі живописних творів, у т ч. понад 130 портретів, є Тарас Шевченко (1814–1861). Як художник-реаліст, одним з перших правдиво змалював життя і побут селянства („На пасіці“, „Селянська родина“ та ін.). У найбільшому за розміром творі олійного живопису „Катерина“ (1842 р.) талановито узагальнив драматичне явище, характерне для часів кріпацтва.

У 1844 р. вийшов перший випуск серії офортів „Живописна Україна“, яку художник задумав як періодичне видання про українську історію, побут, звичаї, природу, пам’ятки.

Талант Шевченка яскраво виявився у галузі станкового живопису і графіки; він досконало володів технікою акварелі, олії, офорта, малюнка олівцем і пером; був удостоєний звання академіка гравюри.

Скарбницю образотворчого мистецтва поповнили акварелі А.Кунавіна, пейзажні, жанрові твори Я.Бальмена, А.Мокрицького, І.Сошенка, М.Сажина, В.Штернберга.

У мистецтві західноукраїнських земель теж утверджувався класицизм і реалізм. Львівський маляр Остап Білявський студіював у Римі, малював портрети і релігійні картини. Відомим живописцем, майстром портретної і релігійної тематики був Лука Долинський (1750–1824), родом з Білої Церкви, який навчався у Києві та Відні, а творив постійно у Львові (портрети Корняктів в Успенській церкві, фрески у церкві Петра і Павла, згодом знищені, вівтар П’ятницької церкви, образи у соборі св. Юра, у Почаївському монастирі та ін.).

4.4. Музейні, історичні та археографічні установи. Зібрання історичних і культурних цінностей потребувало створення мережі спеціальних закладів. Переважно це були археологічні та історико-краєзнавчі музеї: Миколаївський (1806), Феодосійський (1811), Одеський (1825), Керченський (1826), Музей старожитностей при Київському університеті (1835) тощо.

У Львові з 1817 р. діяла польська науково-дослідна інституція „Оссолінеум“ з багатою бібліотекою та музеєм.

Вагома роль у збиранні і публікації історичних пам’яток належала археографічним комісіям і експедиціям, а також товариствам історії і старожитностей. Наприклад, у 1839 р. виникло Одеське товариство історії і старожитностей; у 1843 р. у Києві – Тимчасова комісія для розгляду давніх актів (на основі зібраних нею документів у 1852 р. створено Київський архів).

Чимало важливих публікацій з історії, літератури та етнографії України („Історія Русів“, „Реєстр усього Війська Запорозького“, „Літопис Самовидця“, „Літописна розповідь про Малу Росію“ О.Рігельмана та ін.) здійснив виходець із Чернігівщини, відомий вчений-славіст, професор Московського університету і секретар Товариства історії й старожитностей російських Осип Бодянський.

Отже, протягом останньої чверті ХVІІІ – першої половини XIX ст. українська культура поповнилася новими іменами і оригінальними пам’ятками, чимало з яких увійшло у світове мистецтво. У творчості діячів української культури утвердилися ідеї романтизму, класицизму і реалізму. Культурна праця розвивалася, головним чином, у напрямку національного відродження – збір історичних документів, фольклору, старожитностей; створення літературної мови; організація освітніх установ, театрів тощо. Виникли перші культурно-просвітницькі організації, що пропагували національну окремішність.

Джерела і література:

Антонович Д.В. Шевченко–маляр. – К., 2004

Дзюба І. Шевченко вовіки насущний //Дзюба І. З криниці літ. – К., 2001. – Т. ІІ. – С. 510–516

Жаборнюк А. Мистецтво живопису і графіки на Україні у першій половині і середині ХІХ століття. – К., 1988

Коломієць Р. Традиції, канони і новації українського театру. Початок. ХІХ – початок ХХ ст. Кн. 1. – К., 2008

Кравченко В.В. Нариси з української історіографії епохи національного відродження (друга половина ХVІІІ – середина ХІХ ст.). – Харків, 1996

Лильо-Откович З. Український пейзажний живопис ХІХ – початку ХХ сторіччя. – К., 2007

Овсійчук В.А. Класицизм і романтизм в українському мистецтві. –

К., 2001

Рубан В.В. Український портретний живопис першої половини ХІХ ст. – К., 1984

Русалка Дністрова: Документи і матеріали. – К., 1989

Степовик Д. Українське мистецтво першої половини ХІХ ст. – К., 1982

Тарахан-Береза З. Шевченко–художник. – К., 1985

Шевченко Тарас: Живопис; Графіка: Альбом / Д.В.Степовик. – К., 1986