2. Розвиток освіти та науки

2.1. Система освіти у Наддніпрянській Україні. У 1802 р. у Російській імперії було створено Міністерство освіти, яке взяло шкільництво під повний контроль. В українських землях його здійснювала адміністрація Харківського, Київського та Одеського навчальних округів. Система шкіл в Україні не охоплювала початковим навчанням усіх дітей шкільного віку. На кінець 1850-х рр. в українських губерніях було лише 1300 початкових шкіл, у яких навчалося 67 тис. учнів. Русифікаторська політика царизму гальмувала розвиток національної школи.

З 1803 р.запроваджувалися чотири типи шкіл: 1) парафіяльні; 2) повітові; 3) губернські (гімназії); 4) університети.

Парафіяльні школи були початковими; навчання в них тривало 4–6 місяців у селах і до одного року у містах. Дітей навчали читати, писати, рахувати та подавали основи православної релігії.

Розвиток промисловості вимагав створення мережі професійних закладів. У повітових училищах і професійних навчальних закладах (сільськогосподарських, фельдшерських) переважно навчалися вихідці з середніх і заможних верств населення. У 1787 р. у Єлисаветграді відкрито першу медичну школу, а 1804 р. у Чернігові – перше в Україні ремісниче училище. З часом у Полтаві і Херсоні відкрилися училища для підготовки службовців державних установ, в Одесі – садівниче, у Харкові –землеробське, у Крем’янці –землемірне, у Херсоні –торгівельного мореплавства.

Винахідник першого у світі рамкового вулика (1814 р.) Петро Прокопович відкрив у 1828 р. у с. Митченки на Чернігівщині першу у Російській імперії школу бджільництва.

Для дворянства засновувалися гімназії та ліцеї. Протягом першої половини XIX ст. було відкрито близько двох десятків гімназій в Одесі, Харкові, Києві, Чернігові, Полтаві, Катеринославі та ін. З 1828 р. навчання в них тривало 7 років. Діяли також приватні пансіони, що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат (Харків, Полтава, Одеса, Керч, Київ).

Було також відкрито три ліцеї: Рішельєвський в Одесі (1817 р.), Кременецький на Волині (1819 р.), Ніжинський на Лівобережжі (1820 р.).

Вище уже згадувалося про заснування у Наддніпрянській Україні двох університетів: Харківського (1805 р.) та Київського (1834 р.).

2.2. Розвиток освіти у західноукраїнських землях. Культурна інтеграція. З 1777 р. в Австрійській імперії діяв наказ про загальну освіту, за яким запроваджувалася система початкових і середніх шкіл, причому на найнижчому рівні навчання для дітей мало проводитися рідною мовою. Система початкової освіти (переважно три класи) була підпорядкована церковним властям.

На Закарпатті з 1766 р. діяла учительська семінарія у Мукачеві; на Буковині з 1784 р. – академічна гімназія у Чернівцях.

Єдиним університетом аж до другої половини ХІХ ст. залишався Львівський німецькомовний, покликаний служити політичним цілям Габсбургів. У Львові також було сконцентровано чимало осередків культурного життя польського, німецького, єврейського, вірменського народів. Наприклад, у львівській друкарні А.Піллера до 1800 року було видано понад 250 книг іноземними мовами; тут у 1776 р. було видано першу в Україні тижневу „Львівську газету“ („Gazette de Leopol“).

Як слушно підкреслював відомий дослідник історії української культури академік Ярослав Ісаєвич, „трагізм ситуації полягав у тому, що найосвіченішими на той час були ті, хто не мав зв’язку з культурними традиціями українського народу“.

Вагому роль у культурному розвитку обох імперій відігравали вихідці із Закарпаття. Вони працювали у Львові, Кракові, Будапешті, Санкт-Петербурзі та інших відомих освітніх центрах.

Так, організатором та ректором Руського інституту при Львівському університеті був підкарпатський русин Михайло Щавницький. Уродженець Закарпаття Михайло Балудянський був призначений першим ректором Санкт-Петербурзького університету, а Петро Лодій, який вважався одним з найкращих східнослов’янських філософів та правознаців, став першим деканом юридичного факультету цього університету (він був також професором Львівського та Краківського університетів).

У Харківському університеті ректором і професором працював Андрій Дудрович. Організатором і директором гімназії вищих наук у Ніжині, відкритої на кошти князя Безбородька, у якій навчалися М.Гоголь, Є.Гребінка та інші відомі постаті, був Василь Кукольник. Його на цій посаді замінив Іван Орлай, доктор медицини і філософії, який працював у російській столиці, згодом керував роботою Рішельєвського ліцею в Одесі.

2.3. Науково-технічні знання. Вищі навчальні заклади, державні установи та громадські фахові товариства були осередками науково-дослідної діяльності. Наприклад, у Львові з 1769 р. діяла астрономічна лабораторія.

У галузі математики на всю Російську імперію вславився академік Михайло Остроградський (1801–1862), уродженець Полтавщини, приятель Т.Шевченка. Після закінчення Харківського університету студіював у Парижі, був автором бл. 40 праць, написаних переважно французькою мовою. Сформулював загальний варіаційний принцип для консервативних систем, запропонував формулу перетворення трійних (кратних) інтегралів, названу його ім’ям. Автор праць з математичного аналізу, математичної фізики, аналітичної механіки, гідромеханіки, теорії пружності, балістики. Член-кореспондент Паризької Академії наук, Російської, Туринської, Римської, Американської академій, почесний доктор Київського, Московського та багатьох інших університетів. До 200-річчя з дня народження вченого ЮНЕСКО внесло його ім’я до переліку видатних математиків світу.

Справжніми науковими центрами стали Харківський та Київський університети. Їх викладачі зробили вагомий внесок у культурну спадщину України та Росії. Наприклад, професор Харківського університету Тимофій Осиповський підготував ґрунтовний (у 3-х томах) „Курс математики“, що протягом кількох десятків років використовувався як підручник для вищих навчальних закладів. Інший професор цього університету Н.Єллінський опублікував навчальний посібник у 2-х томах з хірургії, а Н.Борисяк склав гідрогеологічну карту, що прислужилася справі налагодження водопостачання міст.

Універсальним вченим був Михайло Максимович (1804–1873), професор Московського та перший ректор Київського університету. Він, зокрема, підготував у 2-х томах „Основи ботаніки“. У цій галузі значну наукову діяльність проводили Нікітський ботанічний сад, заснований 1812 р. поблизу Ялти, та ботанічні сади у Києві, Харкові, Одесі, Кременчуці.

Для допомоги сільському господарству і транспорту на Харківщині та у Миколаєві були відкриті метеорологічні станції. Одеське сільськогосподарське товариство сприяло розвиткові агрохімії, лісництва і зооветиринарії; Товариство київських лікарів розгорнуло дослідницьку роботу у галузі медицини.

В усіх губернських центрах були організовані статистичні комітети, які вивчали стан промисловості, сільського господарства, торгівлі та видавали відповідну літературу; з’явилися історико-статистичні описи Київщини, Полтавщини, Волині, Поділля, Південної України (Новоросії) тощо.

Уродженець Ніжина Юрій Лисянський разом з І.Крузенштерном на початку ХІХ ст. став організатором і керівником першої у Російській імперії кругосвітньої наукової експедиції. Потомок славного козацького роду з Полтавщини Олександр Засядько був відомим винахідником-артилеристом, якому належить пріоритет у створенні бойових порохових ракет (реактивних снарядів) і спеціальних установок для стрільби ними у російсько-турецькій війні 1828–1829 рр.