4. Козацьке бароко. Визначні пам’ятки архітектури та образотворчого мистецтва

4.1. Архітектура та скульптура. У козацьку добу в Україні витворився своєрідний стиль, що постав із поєднання тринавних церков із західноєвропейською базилікою і пізніше через Ренесанс розвинувся у бароко. На основі давніх традицій розвивалося кам’яне і дерев’яне будівництво. Виникли особливі, оригінальні типи забудов, самобутні архітектурні форми, деталі і прикраси національного стилю з надзвичайною декоративною пишністю, вигадливістю, мальовничістю. Найвищого мистецького вислову досягнули п’ятибанні церкви, що за своєю красою не мають собі рівних у цілій Європі.

Самобутній стиль настільки був вироблений та вдосконалений культурою українського зодчества, що чимало церков та інших забудов стали справжніми шедеврами архітектури у розумінні як гармонійної, логічної композиції, так і окремих пластичних форм і деталей. Часто й самі церкви споруджувалися за зразками цивільного будівництва, де окремі барокові мотиви сполучалися з народним рослинним орнаментом. Характерно, що саме Гетьманщина і пов’язана з нею Слобожанщина витворили оригінальний варіант барокової архітектури, який справедливо називають українським, або козацьким.

До 2–ї половини ХVІІ та початку ХVІІІ ст. належать кам’яні церкви у Бережанах, Богодухові, Слов’янську; Покровська і Воскресенська у Сумах; Миколаївська у Ніжині (1668–1669); Троїцька у Чернігові (1679; там також було реставровано Успенський собор з ХІІ ст.); Покровська у Харкові (1686); Успенський собор у Новгород–Сіверському; собори у Ромнах та у Мгарському монастирі коло Лубен; чимало забудов у Києві: Іллінська церква (1692), Михайлівський і Софіївський собори, головна церква Лаври, братська церква академії (1695), перебудови Видубицького монастиря, зокрема, Георгіївський монастир (1696–1701) та ін. У цих та інших забудовах відчутні значні західноєвропейські впливи та розвинуті оригінальні форми народного мистецтва.

До розвиненої барокової доби належать прекрасні забудови Київської лаври та Видубицького монастиря: церкви Всіх Святих (1696–1698), Воскресіння, Петра й Павла (1696); будови Чернігова, Батурина, Ізюма; Троїцька церква Густинського монастиря (1672–1674); Преображенська у Прилуках (1716), собори у Ніжині та ін.

Кульмінаційним періодом у розвитку козацького бароко була доба Івана Мазепи, великого мецената і фундатора низки пишних храмів. Гетьман ініціював будівництво Братського та Микільського монастирів у Києві, церкви Всіх Святих у Лаврі, надбрамної церкви тощо. Протягом 1690–1705 рр. збудовано та закінчено після його смерті 12 церков, ще бл. 20 храмів реставровано: собор Св. Софії, Михайлівсько-Золотоверхий монастир, у Лаврі – Свято-Успенський собор і надбрамна Троїцька церква, а також церкви у Переяславі, Глухові, Чернігові, Батурині, Межигір’ї, Мгарський монастир тощо.

Навіть вороги визнавали заслуги Мазепи в справі церковного будівництва: Петро І казав, що Мазепа „великий строитель святым церквам“, а старшина в Бендерах, після смерті Мазепи, не могла підрахувати всього, що Мазепа „розкинув і видав ... щедрою рукою в побожному намірі на будову церков і монастирів“.

Мазепине будівництво стояло на високому технічному і мистецькому рівні. Такими, наприклад, були Миколаївська соборна церква на Печерську, збудована у 1690–1696 рр. українським архітектором Старченком; братська Богоявленська церква на Подолі у Києві, що служила храмом для студентів академії і була збудована у 1690-х рр. на місці давнішньої дерев’яної церкви часів гетьмана Сагайдачного.

Лаврська церква Всіх Святих була збудована у 1696–1701 рр. у формі т. зв. грецького рівнораменного хреста з 5 банями як оригінальний зразок українських забудов, не знаний в архітектурі інших народів та інших стилів.

У 1687–1688 рр. коштом І.Мазепи закінчилося будівництво соборної церкви Мгарського монастиря коло Лубен, розпочате гетьманом І.Самойловичем у 1684–1687 рр. Головним будівничим церкви був Іван Баптист з Вільна, а його помічником Мартин Томашівський. Мурували церкву українці Рубан, Василь Савицький, Білецький, Уманський, Процик.

Так само І.Мазепа закінчував будівництво великої церкви Спаса Лубенського монастиря. У Чернігові було збудовано будинок Колегії і дзвіницю Борисо-Глібської церкви. Дехто приписує Мазепі також церкву Спаса Межигірського монастиря і Михайлівську церкву Видубицького монастиря у Києві.

У мазепиній добі з’являються великі муровані дзвіниці (одна з перших – у київській Софії); численні фортифікаційні забудови; замок у Батурині; будинки гетьмана і козацької старшини (Полуботка, Лизогуба, Скоропадського та ін.) у Чернігові та інших місцевостях; так званий дім Петра І у Києві на Подолі; будинки друкарні Києво-Печерської лаври та Київської академії; київська ратуша з 1697 р. та багато інших.

Була збудована також нова церква на Січі; гетьман надав запорожцям необхідні кошти та справив розмальований іконостас.

Висока мистецька культура та оригінальна техніка українських майстрів спричинилися до того, що впливи української архітектури доби бароко сягали далеко за межі України. Наприклад, український архітектор і різьбяр Іван Зарудний працював на початку ХVІІІ ст. у Росії і за дорученням Петра І опікувався роботою усіх малярів й іконописців.

Згодом архітектурне мистецтво набуло подальшого розвитку. Справжніми перлинами українського бароко стали Катерининська церква у Чернігові (1715 р.) та Преображенська у Сорочинцях, збудована гетьманом Данилом Апостолом (1728–1732 рр.). У Києві у другій чверті й середині XVIII ст. збудовано митрополичий дім та браму Заборовського Софіївського собору; з’явилися чудові будинки Київської лаври архітектора Степана Ковніра (1695–1786) – т. зв. Ковнірський корпус та дзвіниці на ближніх і дальніх печерах (остання за проектом І.Григоровича-Барського) та ін.

Іван Григорович-Барський (1713–1785) спорудив у Києві на Подолі міський водопровід з павільйоном-фонтаном „Філіціан“ та церкви: надбрамну з дзвіницею у Кирилівському монастирі (1760 р.), Покровську (1766 р.), Миколи Набережного (1772–1785 рр.).

У 1740–1770 рр. ряд визначних пам’яток було збудовано у Козельці (будинок полкової канцелярії, Миколаївська церква, собор Різдва Богородиці з дзвіницею) та у Глухові (Спасо-Преображенський собор).

У кам’яних спорудах Правобережжя і Галичини переважало „загальноєвропейське“ бароко, наприклад, Домініканський костел у Львові, але й тут найвизначніші пам’ятки не позбавлені національної своєрідності (собор св. Юра у Львові і ратуша у Бучачі, споруджені у 1740–1760-х рр. визначним архітектором Б.Меретином; Успенський собор Почаївської лаври 1771–791 рр. – арх. Г.Гофман та ін.).

Як бачимо, на українських землях творили багато чужоземних майстрів. Німець Й.-Г.Шедель у 1730–1740-х рр. спроектував будинок Київської академії та найвищу у тогочасній Європі (96,5 м) дзвінницю Києво-Печерської лаври, ймовірно, браму Заборовського, очолював роботи по надбудові дзвіниці Софіївського собору; італієць Варфоломій Растреллі у Києві у 1740–1750-х рр. спроектував знамениту Андріївську церкву та Маріїнський палац.

Від ХVП–ХVШ ст. в Україні не так багато збереглося дерев’яних будівель, переважно церков. Найбільше залишилось їх на Бойківщині. Це типова для українського мистецтва тридільна (тризрубна) будова, у якій кожний зруб перекритий ступінчастим перекриттям.

Деякі відмінності мають церкви Волині, Поділля, почасти Буковини. На Поділлі багато церков було трибанних. Найвище досягнення становили п’ятибанні церкви на Полтавщині і Чернігівщині. Серед них виділяється церква, що її збудував кошовий П.Калнишевський у Ромнах.

Дерев’яні храми ХVП–ХVШ ст. вважають справжніми архітектурними шедеврами, своєрідним підсумком розвитку народного монументального будівництва попередніх віків.

Відомим народним майстром у ХVІІІ ст. був Яким Погребняк з Харківщини. Він збудував дерев’яні п’ятибанні церкви у Мерефі та Артемівці, а також знаменитий дев’ятибанний Троїцький козацький собор (1773–1778 рр.) над річкою Самарою у сучасному Новомосковську Дніпропетровської області. Збудований без єдиного цвяха, заввишки бл. 65 м, п’ятиповерховий собор став найбільшою і найвизначнішою дерев’яною спорудою в Україні.

З архітектурою тісно пов’язана скульптура; особливо треба відзначити різьбярський декор іконостасів, як найвище досягнення ужиткової декоративної різьби. На творчості українських майстрів тут теж позначилися, як давні народні традиції, так і впливи Заходу і Сходу.

У Галичині відомим скульптором ХVШ ст. був Іван Георгій Пінзель, за походженням, ймовірно, чех; жив і працював у Львові, Монастирську і Бучачі на Тернопільщині. „Майстер Пінзель“ співпрацював з архітектором Б.Меретином, зокрема, прикрашав собор Св. Юра у Львові (кінна статуя Св. Юрія, постаті святих Анастасія і Лева, комплекс алегоричних фігур), ратушу у Бучачі, виготовляв вівтарі і т. п. Його вважають засновником своєрідного напряму т. зв. експресивної динаміки у пластиці. Майстер однаково добре володів технікою обробки каменю і дерева. Його творчість стала широко відомою завдяки наполегливій праці уродженця нашого краю, Героя України, багатолітнього директора Львівської картинної галереї Бориса Возницького (1926–2012). У Львові діє музей І.Г.Пінзеля, присвячений сакральній бароковій скульптурі.

4.2. Мистецтво живопису і гравюри. Панівне становище церкви в усіх сферах суспільного життя позначилося і на умовах розвитку живопису. Його основними жанрами у XVII–XVIIІ ст. були іконопис та портрет.

Найвизначнішими іконописцями останньої третини XVII – початку XVIIІ ст. були Іван Руткович (р. н. невід. – 1703) та Йов Кондзелевич (1667–1740), представники художніх осередків у Галичині та Волині, автори знаменитих іконостасів для Жовківської церкви Різдва Христового та Богородчанського іконостасу Скиту Манявського, Білостоцького та Загоровського монастирів тощо. Поряд із збереженням іконної статичності і врівноваженості у їх творчості виявляється перехід до реалістичного зображення образів.

Поступово у малярстві посилювався життєствердний характер, воно набувало світських ознак, динамізму форм і ліній, легкості і святковості у кольорових тонах. Прикладом можуть бути ікони з Преображенської церкви, збудованої Данилом Апостолом на початку 1730-х рр. у Великих Сорочинцях, що її дослідники відносять до мистецького стилю рококо.

Поряд із професійним мистецтвом, цікаву сторінку становить народне малярство у різних регіонах України. Найпоширенішими були ікони на тему Страшного суду.

Українські майстри часто зображували на іконах своїх сучасників – не тільки козацьку старшину, гетьманів, але й рядових козаків. Широко розповсюдилась традиція виконання ікон у стилі Запорозької Покрови, коли на іконах поруч з козаками зображались також військові клейноди запорожців.

Надзвичайно популярними були народні картини із любовним зображенням козака-бандуриста (Мамая), які прикрашали в давнину майже кожну козацьку та навіть селянську хату. Кобза, яка завжди присутня на таких картинах, символізувала народну історію та мрії, кінь – волю, дуб – могутність. Часто на картинах зображувалися козацькі списи з прапорцями, штофи і чарки. Це були речі, пов’язані з смертю козака: спис ставився на місці поховання, штоф та чарка клались у могилу і нагадували скороминучість життя та козацьку долю, у якій загроза смерті була повсякденною реальністю.

На картинах могли бути надписи: „Сидить козак, в кобзу грає, що задумає, то все має“, „Козак душа правдивая, сорочки немає…“, „Хоч дивись на мене, та ба не вгадаєш…“ тощо, імена улюблених народних героїв – Д.Нечая, С.Палія, М.Залізняка; на пізніших полотнах козака могли змальовувати разом з паном, дівчиною, верхи на коні і т. п.

Картини козаків Мамаїв набули особливого поширення на Україні наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Це була світла і тривала пам’ять народу про своїх захисників та про Запорозьку Січ.

Найбільша колекція народних картин козаків Мамаїв зібрана Д.І.Яворницьким і зберігається у Дніпропетровському історичному музеї. З 2-ї половини XVIII ст. відомий також петриківський розпис, що продовжував традиції українського бароко у рослинно-квітковому орнаменті.

Значного розвитку набуло портретне мистецтво. Портретні зображення сучасників (парсуни) були правдивими, близькими до реального життя. Кращими зразками цього жанру стали портрети стародубського полковника М.Миклашевського, знатного військового товариша І.Забіли, дружини переяславського полковника П.Сулимихи, Якова й Івана Шиянів, Опанаса Ковпака та ін.

Так, портрети Шиянів були створені на замовлення громади у подяку за те, що ті фінансували спорудження іконостасу у Нікопольській Покровській церкві. Сюди ж, до церкви Покрови, ктиторами якої вони були, Шияни перенесли з Січі ікону з зображенням останнього кошового Петра Калнишевського, засланого Катериною ІІ на Соловки. Портрети Шиянів свідчать про високу майстерність українських майстрів та доносять до нас образ козаків – справжніх захисників своєї вітчизни.

На відміну від Шиянів, запорозький козак Опанас Ковпак пішов на державну військову службу, дослужився до полковника російської армії, отримав дворянство. Портрет цього полковника був копією з портрета, писаного 1775 р., тобто у рік зруйнування Січі, українським майстром Андрієм Моклаковським. Копію було зроблено для Самарського монастиря, ктитором якого був Ковпак. Він зображений з медаллю на грудях, що мало свідчити про його високі заслуги перед державою, відповідало традиціям придворного парадного портрета.

Популярними були портрети із зображенням козацького гетьмана Богдана, наприклад, на іконі „Покрова“ (ХVІІ ст.), або „Богдан Хмельницький з полками“, намальованого для Суботівської церкви у другій чверті ХVІІІ ст.

Поступово козацька старшина відмовлялась від традицій українського живопису, а художники, які виконували портрети колишньої старшини та її нащадків на замовлення, наслідували, як правило, російські взірці. Значний вплив на українських малярів мала Академія мистецтв, заснована у Петербурзі у 1757 р. Серед перших її випускників були вихідці з України К.Головачевський, Г.Сребреницький, І.Саблуков та ін., а Антон Лосенко (1737–1773) згодом став професором і директором академії.

В умовах нових впливів, зокрема наступу стильових особливостей класицизму у живописі, розгорнулась діяльність талановитих художників з України Дмитра Левицького (1735–1822) та Володимира Боровиковського (1757–1825). Останній став найвидатнішим портретистом Петербурга, одним із провідних діячів епохи класицизму.

Протягом ХVП–ХVШ ст. в Україні розквітло мистецтво гравюри: станкової народної і професійної ілюстративної, зокрема, гравюри на міді. Найвидатнішими майстрами були Олександр і Леонтій Тарасевичі, Іван Щирський, Григорій та Дмитро Левицькі. Будучи яскравими представниками українського бароко, вони виконали сотні робіт для київських, львівських та інших видань, розвивали освіту, будували храми, відновлювали монастирі.

Олександр Тарасевич (Тарасович, у чернецтві – Антоній, бл. 1640–1727) навчався в Аугсбурзі, творив у Вільні та Києві, був знаменитим рисувальником і гравером, створив художню школу, з якої вийшло багато знаних майстрів.

Леонтій Тарасевич (бл. 1650–1710), також навчався в Аугсбурзі, працював у Вільні, Чернігові, Москві, а з 90-х рр. ХVП ст. – у Києві, де був ченцем Києво-Печерської лаври та став одним з основоположників мистецтва різцевої гравюри на металі; створив сотні мідьоритів до „Патерика“, „Нового завіту“ „Псалтиря“ та інших найпоширеніших книг.

Відомими майстрами книжкової графіки були Іван Щирський (бл. 1650–1714) – гравер, поет, іконописець, культурно-релігійний діяч та Григорій Левицький (бл. 1697–1769). Останній разом з сином Дмитром працював над розписами Андріївської церкви у Києві.

Близько 130 дереворитів і мідьоритів на релігійні теми створив Йосип Гочемський, який у 2-й половині XVIII ст. працював у Почаєві та Києві („Облога Почаєва 1675 р.“, „Собор києво-печерських святих“ та ін.).

Отже, у другій половині XVII–XVIII ст. українська культура досягла помітних висот у своєму розвитку. Доба гетьмана І.Мазепи, великого мецената і фундатора низки храмів та інших забудов, стала кульмінаційним періодом у розквіті козацького бароко, що зростало на народних традиціях. Натомість, пізніший період, пов’язаний із інкорпорацією українських земель до складу Російської імперії та політикою російщення, загалом негативно позначився на становищі освіти та культурному житті українців.

Джерела і література:

Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – К., 1991

Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 1981

Величко С. Літопис. Т. 1–2. / Пер. В.О.Шевчука. – К., 1991

Жолтовський П.М. Монументальний живопис на Україні ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 1988

Жолтовський П.М. Український живопис ХVІІ–ХVІІІ ст. – К., 1978

Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в ХVІ–ХVІІІ ст. – К., 1983

Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в ХVІ–ХVІІІ ст. – Л., 1971

Запорожці. До історії козацької культури. – К., 1993

Кагамлик С. Світло духовності і культури (З історії Києво-Печерської лаври ХVІІ–ХVІІІ ст.) – К., 2008

Києво-Могилянська Академія в іменах, ХVІІ–ХVІІІ ст.: – К., 2001

Козак Мамай: Альбом. – К., 2008

Корчмарик Б. Духові впливи Києва на Московщину в добу гетьманської України. – Л., 1993

Логвин Г.Н. З глибин. Гравюри українських стародруків ХVІ–ХVІІІ ст. – К., 1990.

Макаров А.М. Світло українського бароко. – К., 1994

Овсійчук В.А. Майстри українського барокко. Жовківський художній осередок. – К., 1991

Сафонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. – К., 1992

Степовик Д. Іван Щирський: Поетичний образ в українській барокковій гравюрі. – К., 1988

Степовик Д.В. Леонтій Тарасевич і українське мистецтво барокко. –

К., 1986

Українське бароко та європейський контекст. – К., 1991

Український портрет XVI–XVIII ст. / Г.Бєлікова, Л.Членова. – К., 2001

Ушкалов Л. Світ українського бароко: Філологічні етюди. – Харків, 1994

Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К., 2003