Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний університет водного господарства та природокористування Історія української культури
Навчальний посібник
Рівне-2012
УДК 930.85(477) (075.8)
ББК 63.3я7
І90
Затверджено вченою радою Національного університету водного господарства та природокористування
(Протокол № 6 від 19 червня 2012 р.)
Рецензенти:
Атаманенко А.Є., доктор істор. наук, професор (Національний університет „Острозька академія“);
Шевчук С.І., канд. філол. наук, професор, директор Інституту мистецтв (РДГУ).
Гром В.М., Гуменюк С.М., Клинова-Дацюк Г.Д., Поровчук О.Г., Цибульський В.І.
І90 Історія української культури: навчальний посібник / за ред. В.М. Грома. – Рівне, НУВГП, 2012. – 275 с.
Навчальний посібник містить стислий виклад історії становлення та розвитку української культури від давніх часів до початку ХХІ ст., а також короткий термінологічний словник та бібліографію. Матеріали посібника систематизовано відповідно до навчальної робочої програми та планів семінарських занять. До кожної теми подано список джерел і літератури, необхідних для виконання студентами індивідуальних завдань, контрольних робіт та підготовки рефератів.
Посібник призначено для студентів усіх спеціальностей НУВГП денної і заочної форм навчання.
УДК 930.85(477) (075.8)
ББК 63.3я7
© Гром В.М., Гуменюк С.М.,
Клинова-Дацюк Г.Д., Поровчук О.Г.,
Цибульський В.І., 2012
© НУВГП, 2012
Зміст
Вступ…………………………………………………………… |
4 |
Тема 1. Культура первісного суспільства і давніх народів на території України…..…………………………... |
9 |
Тема 2. Культура Київської Русі та Галицько- Волинського нязівства…………………………….. |
18 |
Тема 3. Українська культура у XIV – першій половині XVII ст. …………………………………………......... |
33 |
Тема 4. Українська культура у другій половині XVІІ – XVIIІ ст…………………………………………….. |
55 |
Тема 5. Культура України наприкінці ХVІІІ – у першій половині ХІХ ст……………………………………. |
78 |
Тема 6. Українська культура у другій половині XIX – на початку XX ст…………………………………... |
100 |
Тема 7. Українська культура у 1917–1940-х рр…...………... |
141 |
Тема 8. Українська культура у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст…………….…………………… |
187 |
Тема 9. Культура української діаспори……………………… |
213 |
Термінологічний словник....................................................... |
251 |
Література…………………………………………………….. |
266 |
Ілюстрації……………………………………………………... |
271 |
Вступ
Історія суспільства є історією розвитку культури. У різні періоди існування людства її проблеми мали першочергове, провідне значення. Будь-яка нація цікава, насамперед, культурою, що завжди відображає якісну характеристику спільноти. Чим розвинутіша культура, тим сильніші етноси і нації. Якщо занепадає культура, то занепадає нація.
Історія культури – це скарбниця людської мудрості. Пам’ятаючи про це, ми зобов’язані її берегти і примножувати. Без цього життя людини неможливе. Кожне покоління є господарем, творцем і охоронцем культурної спадщини.
Вивчаючи культуру, звертаємо увагу на багатозначність цього поняття. Існує безліч словосполучень із терміном „культура“, наприклад, „культура виробництва“, „культура мови“, „культура спілкування“, „художня культура“, „професійна культура“, „фізична культура“, „культура землеробства“, „національна культура“ тощо. У 1950-х рр. культурологами було визначено понад 160 дефініцій терміна „культура“, через 20 років –250; нині їх існує близько 500.
Термін „культура“ латинського походження й етимологічно пов’язаний зі словом культ (від латинського cultus – вшанування богів, предків). У давньому Римі воно первісно вживалося у значенні уміння обробляти землю. Стосовно духовного життя людини поняття „культура“ було запроваджене римським політичним діячем, письменником і оратором М.Ціцероном у І ст. до н. е. і пов’язувалося з культурою душі, розуму. Як самостійна наукова категорія, цей термін вперше фіксується у працях німецького юриста С.Пуфендорфа у ХVІІ ст. та застосовується для визначення різноманітних результатів діяльності людини.
У подальшому слово „культура“ отримало щонайширше узагальнююче визначення, яке охоплює сукупність створених людськими спільнотами традиційних матеріальних благ і духовних цінностей. У такому розумінні культура постає як створена людиною „друга природа“, надбудована над природою первісною. Культура – це узагальнюючий результат продуктивної діяльності людини.
Культуру умовно ділять на матеріальну – сукупність практичних надбань і духовну – результати розумової, творчої діяльності, систему цінностей. Є ще інші важливі виміри – соціальний і особистісний.
„Культурою вважають все, що має людина, чи громада людей, не від природи, а вже від власного розуму і власної творчості, як в царині матеріальній, так і в духовній, в царині громадського життя, звичаїв та побуту“ (Д.Антонович).
Всесвітня конференція з культурної політики, проведена під егідою ЮНЕСКО 1982 р., ухвалила декларацію, у якій культура тлумачиться як комплекс матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних рис суспільства, що включає в себе не лише різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань (М.Попович).
Відповідно, українська культура є сукупністю матеріальних і духовних надбань українського народу, що характеризують і визначають його розвиток, спосіб сприйняття світу, систему мислення і творчості впродовж віків. Оригінальна національна культура постійно збагачувалася, незважаючи на неодноразові загрози знищення та асиміляції її носіїв.
Українська культура належить до європейського кола культур. Її періодизація може бути визначена за такою схемою:
культура первісного суспільства і давніх народів (від найдавніших часів до об’єднання східнослов’янських племен в єдину державу);
культура Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ–ХІV ст.);
культура литовсько-польської доби (ХІV – перша половина ХVІІ ст.);
культура козацько-гетьманської доби (друга половина ХVІІ – ХVІІІ ст.);
культура доби національного відродження (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст);
культура ХХ – початку ХХІ століть.
Протягом першого періоду, що був найтривалішим (майже мільйон років), відбулися значні зрушення у розвитку культури первісного суспільства, формування людини сучасного типу та зародження релігійних вірувань і мистецтва. Трипільська культура на українських землях становить вершину неолітичної революції з переходом до відтворюючих форм господарства – землеробства і тваринництва.
Потужними джерелами формування давньої культури України у добу античності були войовничі кочові народи (кіммерійці, скіфи, сармати) та грецькі міста-держави з високим рівнем розвитку громадянського суспільства, ремесел, торгівлі, освіти, науки, мистецтва. Під їх впливом знаходилися давні слов’янські племена, що розвивали свою самобутню дохристиянську культуру у Центрально-Східній Європі.
Важливі зміни у культурному розвитку наших предків пов’язані із утворенням ранньофеодальної держави та запровадженням християнства. Релігія і церква стали визначальними факторами розвитку писемності, освіти та культури протягом усієї середньовічної доби. Київська Русь та руські князівства розвивалися під потужним впливом візантійської культури; тут перехрещувалися західноєвропейські і східні традиції, романський і готичний стилі; створювалися оригінальні пам’ятки церковної літератури та літописання, архітектури, іконографії тощо. На новий щабель піднялися ремесла і промисли, народна творчість і фольклор, пісні і танці, церковний спів і ювелірне мистецтво.
Поступальний розвиток руських земель деформувала монгольська навала та довготривале чужоземне панування, однак національно-культурні традиції ніколи не занепадали остаточно. У литовсько-польській добі українська культура збагатилася гуманістичними ідеями європейського Ренесансу та отримала нові імпульси й джерела формування. На захист національної культури виступили заможні князівські родини, а також козацтво, міщанство і духовенство. Національно-культурне піднесення у складі Речі Посполитої (друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст.) стало першим українським національним відродженням.
У козацько-гетьманській державі (2-а половина ХVІІ – ХVІІІ ст.) розквітла українська барокова культура; її визначні пам’ятки становлять золотий фонд не лише національної, але й світової культурної спадщини. Архітектурні шедеври, фольклор і література, живопис і скульптура, графіка і музика викликають захоплення та становлять основу формування модерної української культури.
Під впливом ідей просвітництва, класицизму і романтизму протягом ХІХ ст. у несприятливих умовах національного і соціального поневолення поступово сформувалася національна літературна мова та мовознавство як наукова галузь, а також наукова етнографія та історіографія. У мистецтві утверджуються реалістичні мотиви, а український модерн, оснований на національних традиціях, набув значного поширення на землях, що знаходилися у складі Росії та Австро-Угорщини. В історії української культури цей період називають національним відродженням; його найважливішим підсумком було формування провідної інтелектуальної верстви та забезпечення національної інфраструктури для професійної культурницької праці.
Українська культура у ХХ – на початку ХХІ ст. знаходиться під сильним впливом як зовнішніх, так і внутрішніх чинників. Україна зазнала величезних людських і матеріальних втрат внаслідок світових війн і панування тоталітарних режимів, голодоморів і репресій, численних руйнацій, надмірної заідеологізованості і складності державотворчих процесів. Короткі періоди національно-культурного піднесення чергувалися із потужними хвилями заборон і переслідувань.
Завдяки самовідданій праці багатьох поколінь українська культура здобула світове визнання. Важливу роль у збереженні і примноженні національної самобутності та інтеграції української культури у світовий контекст відіграла західна діаспора.
Протягом останніх двох десятиліть українська культура розвивається в умовах масштабної політичної та економічної кризи. Пострадянська Україна не змогла адекватно відповісти на виклики часу та подолати численні деформації і негативні явища у суспільному житті. Як справедливо стверджує Іван Дзюба, самостійне історичне буття українського народу має бути забезпечене культурно, інакше залишиться ущербним. Ідеться, насамперед, про конкурентноспроможність української культури, її здатність задавати тон інтелектуальному і духовному життю суспільства, адаптувати для нього культурну реальність світу.
Не претендуючи на повноту викладу матеріалу та з огляду на обсяг навчального посібника, його автори прагнули розглянути лише провідні тенденції та явища культурного поступу України від давніх часів до сучасності. Для поглибленого вивчення дисципліни принципово важливе значення мають лекції за редакцією Д.Антоновича та І.Крип’якевича, а також популярні огляди Є.Маланюка, І.Огієнка, М.Поповича, М.Семчишина, які витримали декілька перевидань.
Надзвичайно цінними надбаннями україністики є ґрунтовні культурознавчі та мистецтвознавчі студії В.Александровича, Ю.Асєєва, П.Білецького, І.Дзюби, П.Жолтовського, Я.Ісаєвича, Г.Логвина, В.Овсійчука, Д.Степовика, І.Шевченка, В.Шевчука та інших авторів, що їх праці представлені у списках основної і додаткової літератури до вивчення окремих тем і періодів.
Фундаментальним систематизованим викладом матеріалу вирізняється академічна „Історія української культури“ у 5-ти томах за редакцією Б.Патона (К., 2001–2011).
При підготовці до занять радимо максимально повно використовувати енциклопедичні видання („Енциклопедія Українознавства“, „Енциклопедія історії України“, „Українська літературна енциклопедія“ та ін.), а також біографічні нариси („Видатні постаті“, „Історія України в особах“, „Уславлені імена“ тощо).
Викликає зацікавлення науково-популярна серія „Україна крізь віки“ у 15-ти книгах (К., 1998–2000), кожна з яких містить розділи з історії української культури.
Перелік монографічної літератури є, звичайно, неповним, але може бути базовим у бібліографічному пошуку необхідних матеріалів для підготовки до семінарських занять, рефератів і повідомлень, а також для самостійного опрацювання джерел, виявлення найцікавіших знахідок вітчизняних і зарубіжних авторів, осмислення складних і дискусійних питань культурно-історичного розвитку нашої Батьківщини.
Навчальний посібник підготували викладачі кафедри українознавства, педагогіки та психології НУВГПГ:
Гром В.М., ст. викладач – вступ; теми 4–9; словник; література; упорядкування та загальна редакція;
Поровчук О.Г., доц., канд. істор. наук – вступ; теми 1–2;
Цибульський В.І., доц., канд. істор. наук – тема 3; ілюстрації;
Гуменюк С.М., ст. викладач, канд. філософ. наук – теми 6, 8;
Клинова-Дацюк Г.Д., ст. викладач, канд. істор. наук – тема 9.