4. Історичні типи світогляду.

Світогляд – це цілісна сукупність уявлень людини про світ, про себе, про свої відносини зі світом, про місце людини в ньому та її життєву мету й призначення.

Історичними формами світогляду прийнято вважати такі: міфологія, релігія, філософія.

1) Найбільш ранньою формою світогляду є міфологія. Вона виникала в первісному суспільстві. У міфах людина насамперед прагнула відповісти на так звані космічні питання: походження та будова світу; виникнення та сутність найбільш важливих явищ природи. У міфах відображались думки про майбутню загибель світу та можливе його відродження. Значна увага приділялася також питанням походження людини, її народження та смерті, труднощам та випробуванням, що стояли на її життєвому шляху. Міфи сприяли виробленню та збереженню суспільної системи цінностей, успішному впровадженню норм поведінки.

Основні риси міфологічного світогляду: – уявлення про кровно-родинні зв'язки природних сил та явищ. – персоніфікація, уособлення природних сил та способів людської діяльності. – міфологічне мислення оперує образами, а не поняттями.– міфи сприймалися як реальність, що не потребує доказовості, обґрунтування та перевірки.– людина розумілася як іграшка в руках природних чи надприродних сил, її життєвий шлях визначався долею, фатумом.

2) Виникає потреба в пошуку нових відповідей на ті самі корінні питання світогляду на них прагне дати відповідь нова історична форма світогляду – релігія.

Як і міфологія, релігія вдається до фантазії і почуттів. Але на відміну від міфу релігія розрізняє земне і неземне, надприродне, вона розводить їх на два протилежних полюси. Релігія формувалася на основі постійного вторгнення в життя людей "чужих" їм природних і соціальних процесів. Ці таємничі, непомірні сили усвідомлювалися безсилими перед ними людьми як "вищі сили". "Вищі сили" виступали як уособлення добра і зла, як демонічні і божественні начала. Звідси – поєднання страху і поваги у людей, прагнення знайти захист і порятунок у зверненні до божественних сил.

Основні риси релігійного світогляду: – поділ світу на поцейбічний ("земний") і потойбічний ("небесний");

– віра в існування надприродних сил та відведення їм головної ролі у світобудові та житті людей; – наявність культу – системи усталених ритуалів, догматів; – поклоніння Богові як вищій істоті.

3. Фiлософiя є теоретичною формою ставлення людини до cвi­ту. Порiвняно з наукою її особливiсть полягає в тому, що вона дає змогу об’єктивно, в теоретичнiй формi осмислити світ як світ лю­дини, розглянути мiсце i становище людини у світi, її смисложиттєві проблеми.

4. Науковuй свiтогляд є теоретичною формою ставлення до світу. Cвіт у ньому об’єктивно розглядається таким яким він є незалежно вiд людини, а людина вбачається в ньому тiльки час­тиною світу — природи чи суспiльства. Теоретичне ставлення до світу дало змогу людинi поставити закони природи собi на служ­бу i створити комфортний світ цивiлiзацiї.

5. Мистецтво є практично-духовною дiяльнiстю. Мистецький свiтогляд дає суб’єктивний образ свiтy, в якому художник дося­гає rapмонії зi cвітом тому навіть сучасне художне бачення свiту близьке до мiфологiчного.

4. Давньокитайська філософія, її особливості та основні школи. (конфуцiанство, даосизм, моїзм).

Давньокитайська фiлософiя розглядається з початку першого тисячолiття до н.е. до середньовiччя. Китайська філософія сформувалася на основі багатої міфології, практично всі її школи визнають: - мінливість світу як поєднання протилежних начал (небо і земля, інь і янь); - існування божественного Неба (тянь), що є першопочатком світу і визначає його долю; - одухотворення всієї природи; - обов’язковість почитання предків та традицій.

В центрi уваги фiлософiї Давнього Китаю були проблеми морально-етичної природи людини та побудови досконалої держави, управлiння суспiльством, осмислення життя суспiльства та особистої долi людини. Аналiзувалися проблеми єдностi свiту та його розвитку, місця людини у світі.

Особливостi давньокитайської фiлософiї: - заперечення iндивiдуалiзму, повне підпорядкування людини суспiльству; - зосередження на суспiльно-полiтичних проблемах; - розробка «практичної фiлософiї», морально-етичних проблем; - прiоритет iсторичного над логiчним; - натуралiстичнiсть фiлософiї.

Школи-представники: даосизм, конфуцiанство, легiзм, моїзм, школа імен та школа інь-янь.

КОНФУЦIАНСТВО — релiгiйно-фiлософське вчення, яке у стосунках людини i свiту проголошує верховенство добра, захищає непорушнiсть установлених небом суспiльних понять. Основне мiсце в конфуцiанствi займали проблеми природи людини, її моралi та етики, устрою сiм’ї, управлiння державою.

Космологія. Існує два начала свiту: небо — вище начало, i земля — нижче. Небо керує усім світом i людиною в тому числi. Конфуцiй учив, що поведiнка людей, їх суспiльний статус залежить вiд неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим, є частиною природи.

ДАОСИЗМ — китайська релiгiйно-фiлософська система. Формується приблизно з V ст. до н.е. Засновником вважається Лао-цзи. Основнi книги: «Дао Де Цзин», «Чжуан-цзи». Пiдроздiляється на фiлософський даосизм (дао цзя), що розвинувся в неодаосизм, i релiгiйний (дао цзяо). У свiтi немає нiчого постiйного, все змiнюється і переходить у свою протилежнiсть.

Дао — закон буття, нескiнченний рух та унiверсальна єднiсть свiту. Дао нiким не створене, але все вiд нього походить i знову повертається у дао. Дао не може бути описане i не володiє субстанцiйною основою, воно лише забезпечує прояви iснування, — це початок i кiнець всього iснуючого. З Дао все виходить i в Дао все повертається.

Де — це прояв дао, який можна описати, втiлення енергiї дао в конкретних проявах, це принцип, що визначає сутнiсть кожного об’єкта i явища, його форму, мету i можливі перетворення.

Метою людини є пiзнання дао, життя за його законами i злиття з дао. Головний принцип даоського життя — у-вей — недiяння, незусилля, утримання від активних дiй, заперечення цiлеспрямованої дiяльностi, що розходиться з природним порядком. У-вей можна описати двома принципами: - жодне зусилля не має бути витрачене дарма; - не слiд робити того, що не вiдповiдає законам природи.

МОЇЗМ — філософська школа, заснована Мо-цзи (IV-V ст. до н.е.), що характеризується систематичністю та теологічністю. Піддавали сумніву конфуціанське вчення, вважали, що традиціям потрібно слідувати, вибираючи лише позитивні їх риси та, крім того, створювати нові позитивні традиції.

Визначну роль надавали Небу, визнаючи його божественність. Небо визначає шлях всіх речей, але не дає конкретних законів і вказівок. Воно володіє волею, помислами і бажає, щоб люди любили один одного. Небо — зразок для правителя. Пізніше моїсти розробили концепцію розвитку світу як взаємопереходу 5 елементів: землі, дерева, металу, вогню та води, які знаходять в гармонії.