34. Філософія р. Декарта. Його вчення про метод.

Р. Декорт (1596-1650 рр.) — французький філософ, математик, основоположник аналітичної геометрії, представник класичного раціоналізму.

Основні твори Декарта: «Роздуми про метод», «Начала філософії».

Філософія Декарта являє собою новий цілісний і раціонально обгрунтований образ світу, що відповідав актуальному стану природознавства. Першу і вихідну визначеність будь-якої філософії Декарт вбачав у визначеності свідомості, мислення.

Філософствування як мислення має починатися із самого себе. Вимогу такого початку він виражає аксіомою: «У всьому належить сумніватися». Пошук істини передбачає сумнів. Ми можемо сумніватися в будь-чому, але ми не можемо не вірити, що висновок «Я мислю, отже існую» — істкчний і що він тому є першим і найвірнішим із усіх висновків. Таким чином, «мисляче Я» Декарта є самодостатнім і не потребує для свого існування нічого, окрім самого себе.

Мислення та його закономірності — це єдине, що не викликає сумніву, воно є очевидним. Декарт говорив про «вроджені ідеї», про інтелектуальну інтуїцію, про самоочевидні положення, спираючись на які, розум може давати істинні знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду. Тільки такі самоочевидні положення можуть бути покладені в основу науки. Із цих загальних положень, які грунтуються на логічних і математичних закономірностях, можна вивести знання про окремі одиничні явища і предмети.

Істинного знання, за Декартом, люди досягають лише за допомогою розуму. Але не досить мати добрий розум, головне — вміти його застосовувати, використовувати істинний спосіб його застосування. Таким методом Декарт вважає раціональну дедукцію і пропонує набір правил, яких слід дотримуватися в процесі побудови суджень при пізнанні істини:

1. Включати в свої міркування тільки те, що "розум бачить ясно і чітко і що не викликає ніяких сумнівів щодо істинності.

2. Ділити кожну складну проблему на більш прості частини для подальшого їх пізнання.

3. Послідовно переходити в пізнанні від простого, відомого і доведеного до складного, невідомого і недослідженого.

4. Не робити ніяких пропусків у логічних ланках досліджень.

5. Не треба ставити межу перед людським розумом: немає нічого настільки далекого, чого не можна було б досягнути, і нічого настільки таємничого, чого не можна було б відкрити.

Декарт вірив у всемогутність математики і логіки вважав, що з їхньою допомогою можна відкрити будь-які таємниці природи, тому що вони грунтуються на інтуїції і дедуктивних стуктурах розуму.

Декарт був прихильником дуалістичної позиції при вирішенні проблеми субстанції (першооснови, сутності всього існуючого). Він стверджує про два начала світу: матеріальне і духовне, які існують паралельно і. незалежно одне від одного. Як пов'язані між собою матерія і мислення, як мислення може дати знання, адекватне буттю — відповісти на ці питання Декарт не зміг.

35. Філософські погляди т. Гоббса. Його вчення про мову.

Видатний англійський мислитель XVII ст. Томас Гоббс (1588-1679 рр.) досліджував питання соціальної філософії.

Філософія, у розумінні Томаса Гоббса - синонім науки, і головний її предмет - тіло. Категорія тіло інтерпретується дуже широко: природне тіло - річ, природне і одночасно соціальне тіло - людина, штучно створене тіло - держава. Відповідно існують три розділи філософії (науки взагалі): філософія природи, філософія людини (антропологія), філософія держави. Всю ж філософію Томас Гоббс поділяє на дві частини: природничу або, в арістотелівській інтерпретації першу філософію (натурфілософію), і філософію громадянську або моральну.

Вчення про мову - одне з найважливіших досягнень філософії Томаса Гоббса. Основна думка така: мова - це засіб соціалізації людини. «Без здатності людей до мови, у людей не було б ні держави, ні суспільства, ні договору, ні миру так само, як немає мови у левів, ведмедів і вовків».

Мова - таке ж сильне знаряддя, як і інші матеріальні знаряддя людей. Томас Гоббс, вважав, що мова - це суто умовна система знаків, яка ґрунтується на згоді між людьми певного кола спілкування.

Мова потребує постійної перевірки і уточнення, тому що в процесі спілкування люди можуть вкладати в слова різний зміст і цим ускладнювати пошук істини.

Аналізуючи пізнавальну діяльність як цілісний процес, філософ стоїть на позиції єдності чуттєвого і логічного (раціонального), але вважає раціональне провідною формою пізнання. На такій же позиції стоїть Томас Гоббс і у вирішенні проблеми методу пізнання. Перше знання, яке люди одержують за допомогою почуття, вимагає використання методів індукції та аналізу.

36. Поняття субстанції у філософії Б. Спінози.

Б. Спіноза (1632 - 1677), противопоставив дуалізму матеріалістичний монізм. Він рішуче відкидав уявлення про мислення як про особливу субстанцію, яка нібито існує сама по собі і виявляється сама через себе. Бог, ідеальне і матеріальне злилися у Спінози в єдину нескінченну субстанцію (натуралістичний пантеїзм). Спіноза стверджував, що існує єдина субстанція, яка знаходиться поза свідомістю і є причиною самої себе і не потребує ніяких інших причин. Бог Спінози невіддільний від природи і повністю позбавлений якостей особистості. Необхідність причин і наслідків, виникає із внутрішніх законів єдиної субстанції - ось єдиний принцип світового порядку. Єдина субстанція володіє двома атрибутами, тобто невід'ємними властивостями - протяжністю і мисленням. Поряд з протяжністю матерія, починаючи від каменя і кінчаючи людським мозком, здатна мислити, хоча й різною мірою, людське мислення лише окремий випадок мислення взагалі. Мислення трактувалося, як свого роду самосвідомість природи. У цьому полягає монізм Спінози. Звідси принцип пізнаваності світу і глибокий висновок: порядок і зв'язок ідей ті ж, що порядок і зв'язок речей. Мислення тим досконаліше, чим ширше коло речей, з якими людина вступає в контакт, тобто чим активніше суб'єкт. Міра досконалості мислення визначається мірою його погодження із загальними законами природи, а справжніми правилами мислення являються вірно пізнані загальні форми і закони світу. Розуміти річ - значить, бачити за її індивідуальністю універсальний елемент, йти від модусу до субстанції. Розум прагне осягнути в природі внутрішню гармонію причин і наслідків. У своєму визначенні природи як єдиної основи, або субстанції, вічне буття якої випливає з її сутності, Спіноза повністю знімав питання про виникнення природи і тим самим про бога, як її творця, оскаржуючи центральний догмат християнства про «творіння з нічого». Даниною часу було лише те, що природу Спіноза називав богом, а бога – природою.

В поглядах Спінози, містилися також елементи діалектичного розуміння світу, а саме єдність кінцевого і нескінченного, єдиного і багато чого, необхідності і свободи. Саме Спінозі належить класичне формулювання: «Свобода є усвідомлена необхідність».