§ 3. Особливості правового статусу офшорних компаній

Суб'єкти господарювання у всі часи прагнули до підвищення при­бутків, гарантованого збереження банківської та комерційної таємниці. Так, коли античні Афіни запровадили двохвідсотковий імпортний та експортний податок, грецькі та фінікійські купці почали обминати місто за 20 миль, аби уникнути їх оплати. В результаті сусідні острови стали зонами безмитної та неоподаткованої торгівлі та місцями нако­пичення товарів для контрабандного ввозу до Афін. У XV столітті англійські купці, що продавали вовну, обирали для торгівлі Фландрію, а не рідну Англію, де вони мали сплачувати великі податки та мито. Країною, що з великим успіхом скористалася правовими засобами за­лучення іноземного капіталу, стала Швейцарія, де ще у XVIII столітті міська рада Женеви прийняла закон, який вимагав від банкірів веден­ня обліку рахунків своїх клієнтів, але забороняв розкривати цей облік без згоди міської ради. Традиційний нейтралітет Швейцарії та Закон про банківську таємницю 1934 року (в редакції 1971 р.), низькі банківські проценти забезпечили цій країні центральне місце у світовому фінан­совому бізнесі.

Сьогодні багато країн світу прагнуть залучити іноземні інвестиції та підняти власний економічний рівень шляхом створення так званих оф­шорних зон. Офшорна зона — різновид вільних економічних зон, що створюються на території всієї держави або суб'єкта федерації (конфе­дерації), особливістю якої є створення для суб'єктів господарювання сприятливого валютно-фінансового, податкового режиму, високого рівня захищеності банківської та комерційної таємниці, лояльність дер­жавного регулювання, спрощені вимоги до ліцензування. Відмінністю офшорних юрисдикцій від інших вільних економічних зон є поширен­ня зазначеного режиму виключно на суб'єктів господарювання — не­резидентів, які не здійснюють господарської діяльності і не мають дже­рел доходу на її території.

Офшорні зони використовуються підприємцями в цілях податково­го планування, тобто для легального зменшення податкових платежів,

357

а також для захисту капіталу від експропріації в політичне нестабільних країнах, досить часто вони стають інструментом для різноманітних зло­вживань і створюють умови для скоєння фінансових злочинів, так зва­ного «відмивання» незаконних доходів.

Офшорні зони, залежно від виду та обсягу пільг, що надаються при реєстрації суб'єктам-нерезидентам, поділяють на три групи.

Перша група — це країни «податкової гавані», такі, що повністю звільняють компанії від сплати будь-яких податків, за умови, що управ­ління компанією здійснюється за межами території реєстрації і вона не має там джерел доходу. Як правило, до реєстрації таких компаній вису­ваються мінімальні вимоги, вони не зобов'язуються надавати фінансо­ву звітність і відомості про власників. Найбільш відомі країни цієї гру­пи — це Беліз, Гібралтар, Кайманові острови, Панама.

Повністю звільняються іноземні підприємці від сплати податків та­кож у князівстві Ліхтенштейн, Сінгапурі та Гонконгу, хоча вони зо­бов'язані подавати фінансову звітність і повідомляти про зміни у складі акціонерів та директорів компаній.

Друга група — це країни, де іноземним компаніям надаються суттєві податкові пільги і висуваються мінімальні вимоги щодо фінансової звітності. До них належать Кіпр, Уругвай, Естонія тощо.

До третьої групи офшорних юрисдикцій належать країни, де подат­кові пільги та привілейований режим таємності мають суб'єкти госпо­дарювання — нерезиденти, що здійснюють лише визначені законодав­ством країни види господарської діяльності. До цієї групи входять деякі кантони Швейцарії, Люксембург, Греція тощо.

Як правило, з країнами першої групи інші держави не прагнуть укла­дати угоди про уникнення подвійного оподаткування, а навпаки, вжи­вають заходів для боротьби з ухиленням від сплати податків. Так, Зако­ном України «Про оподаткування прибутку підприємств» в редакції від 22 травня 1997 року в ст. 18.3. встановлені спеціальні правила щодо тор­говельних операцій платників податку з нерезидентами, зареєстровани­ми в офшорних зонах¹.

З багатьма країнами другої та третьої груп Україна має угоди про уникнення подвійного оподаткування, що є гарантією легального змен­шення податкового тиску.

Особливістю офшорних зон є жорсткі правила захисту комерційної та банківської таємниці. Така інформація захищена законодавством майже в усіх країнах, проте вона, як правило, не захищається від пра­воохоронних органів у разі розслідування кримінальних справ, в тому числі коли розслідування проводиться згідно з міжнародним договором, але в офшорних зонах бар'єри таємності не порушуються навіть у разі скоєння злочинів в іншій країні. Виходячи з рівня режиму таємності

¹ Відомості Верховної Ради України. - 1997. - № 27. - Ст. 181. 358

розрізняються офшорні зони, де такий режим не порушується навіть у разі його використання в кримінальних цілях, та країни, де таємність не порушується лише стосовно податкових злочинів; при розслідуванні неподаткових злочинів цей режим припиняє дію.

Зазначені привілеї впливають на рішення підприємців щодо вибо­ру місця реєстрації суб'єкта господарювання на користь офшорних зон. З юридичної точки зору класична офшорна компанія — це суб'єкт гос­подарювання, що перебуває у власності нерезидентів тієї держави, де вона зареєстрована, отримує прибуток за її межами, керується з-за кор­дону, не сплачує податок на прибуток (або сплачує його за мінімальни­ми ставками). Як правило, офшорні компанії не мають керівного офісу в місці реєстрації, юридична адреса надається місцевими фірмами. Але існують випадки, коли законодавство не забороняє створення адміні­стративних офісів в офшорних зонах та надає право резидентам бути співвласниками офшорних компаній.

Офшорна компанія за своїм статусом не відрізняється від інших організацій, що мають статус юридичних осіб: реєструється у встанов­леному порядку, має передбачену законом організаційно-правову фор­му, визначену структуру управління, юридичну адресу, банківський ра­хунок та інші ознаки.