Гносеологічна та експресивна функції мови.

Гносеологічна функція. Мова є своєрідним засобом пізнання навколишнього світу. На відміну від інших істот, людина – користується не лише індивідуальним досвідом і знаннями, а й усім набутком своїх попередників та сучасників, тобто суспільним досвідом. Але за умови досконалого знання мови, й бажано не однієї. Пізнаючи будь-яку мову, людина пізнає різнобарвний світ крізь призму саме цієї мови. А оскільки кожна мова є неповторна картина світу – зникнення якоїсь із них збіднює уявлення людини про багатогранність світу, звужує її досвід.

Гносеологічна функція мови полягає не лише в сприйняті й накопиченні досвіду суспільства. Вона безпосередньо пов’язана з функцією мислення, формування та існування думки.

1. Гносеологічна. Мова є засобом пізнання світу. Говорячи про роль мови в пізнанні ми розрізняємо два аспекти:

1) Участь мови в процесах предметного сприйняття, формування уявлень, понять, суджень, участь мови в різних мисленнєвих операціях (порівняння, аналіз).

2) Участь мови у зберіганні і передачі від покоління до покоління суспільно-історичного досвіду людства. Участь мови у зберіганні знань про світ здійснюється на двох рівнях: по-перше - в самій мові тобто в семантичних системах словника та граматики, по-друге - за допомогою мови - в мовленні через повідомлення, створені мовою.

Експресивна функція мови полягає в тому, що вона є універсальним засобом вираження внутрішнього світу людини. Кожний індивід-це унікальний не повторний світ, сфокусований у його свідомості, у надрах інтелекту, у гамі емоцій, почуттів, мрій, волі. І цей прихований світ може розкрити для інших лише мова. Що досконаліше володієш мовою, то виразніше, повніше, яскравіше постаєш перед людьми як особистість. Те ж саме можна сказати і про націю, народ. “Говори -і я тебе побачу”, - запевняли мудреці античності.

. Емоційно-експресивна. Мова є засобом вираження суб’єктивно-психологічного стану людини до того, про що вона говорить. Засіб вираження емоцій. В мові ця функція реалізується за допомогою вигуків, а також слів з емоційно-експресивною конотацією.

Поняття “мовна норма”, типи мовних норм, приклади порушення мовних норм внаслідок інтерференції.

Упродовж віків випрацьовувалися пені нормативні правила та засади, які стали визначальними й обовя'зковими для сучасних носіїв літературної мови. Як зазначав ще 1936 р. видатний діяч українського відродження проф. І. Огієнко (Іларіон), “... в нашій літературі мусить бути тільки всеукраїнський соборний правопис”.

Головною ознакою літературної мови є унормованість, для якої обов’язково правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність висловлювання. Будь-яке мовне явище може виступати мовною нормою. Зразком унормованості може бути звук і сполучення звуків, морфема, значення слова і його форма, словосполучення і будь-яке речення. Але слід пам’ятати, що мовна норма – категорія історична, оскільки піддається змінам разом із розвитком суспільства. Сукупність загальноприйнятих усталених правил, якими керуються мовці в усному та писемному мовленні, складає норми літературної мови, які є обов’язковими для всіх її носіїв.

Мовні норми: орфоепічні й акцентні – вони регулюють правильність належної вимови звуків і звукосполучень, наголошування та інтонації. Наприклад: [л е ý], а н е [л’ е ф].

Графічні – передачі звуків на письмі. Наприклад: робочі, а не робочі.

Орфографічні – написання слів відповідно до останнього видання “українського правопису”. Наприклад: гніт у бочці – гніт у лампі; фін, а не фінн.

Лексичні – слововживання у властивих їм значеннях за змістом на сучасному етапі. Наприклад: надійшло, а не прийшло повідомлення.

Морфологічні – уживання морфем. Наприклад: найперший, а не самий перший; протягом, а не на протязі року.

Синтаксичні – керування, узгодження, поєднання і розміщення слів, речень. Наприклад: повідомлення надіслані за призначенням, а не за призначенням повідомлення надіслані.

Стилістичні – відбору мовних елементів відповідно до умов спілкування. Наприклад: від кваліфікований працівник, а не він добрий роботяга.

Пунктуаційні – уживання розділових знаків.

Існують своєрідні мовні табу, які не можна порушувати:

• фонетичні – їх порушення утруднює передумови вимови: збіг декількох приголосних, зіяння, зсув наголосу.

• Лексико-фразеологічні – їх порушення переформовує значеннєве наповнення слів і нерозкладених словосполучень: спотворення значень слів, заміни компонентів стійких словосполучень.

• Морфологічні – їх порушення чинить збої у словозмінних парадигмах, відмінкових формах.

• Синтаксичні – їх порушення ламають нормативну забудову мовних словосполучень і речень: заміна звичайного порядку слів у реченні, пропуск семантичного ядра, змішування прямої та непрямої мови.

• Пунктуаційні – їх порушення не відповідає чинним правилам уживання розділових знаків: заміна позиції знака, повне або часткове нехтування засобами пунктуації.