2. Охарактеризуйте стан культури в Україні у 50-х – 80-х рр. Хх ст. Посилення русифікації. Рух дисидентів.

Русифікація – сукупність дій і заходів російського царизму, а згодом радянського союзного керівництва в національних окраїнах і неросійських республіках СРСР, спрямованих на звуження, приниження чи відсунення на другорядні ролі національних мов, культури, історії і водночас висунення на провідні позиції російської мови, культури, історії. У 60-80-і роки проводилася партійним і державним керівництвом Радянського Союзу у вигляді активної пропаганди І реалізації ідеї зближення і злиття націй в СРСР, при повному ігноруванні потреб розвитку націй і народностей неросійських союзних національних республік.Її конкретними проявами стали освітянські реформи М.Хрущова, що проводились наприкінці 50-х років. У 1958 р. навколо реформи школи в засобах масової інформації розгорнулася активна дискусія щодо принципів і напрямків її проведення.Підвищений інтерес української громадськості викликала, насамперед, мовна проблема. В проекті реформи пропонувалося надати батькам учнів право самим обирати мову, якою будуть навчатися в школі їхні діти. Зрозуміло, що одержавши таку можливість, переважна більшість батьків, щоб в майбутньому полегшити своїм дітям просування по щаблях службової кар'єри, обирали в школах великих міст. як правило, російську мову викладання.Таким чином, проект реформи школи хоча й був, на перший погляд, цілком демократичним, але фактично сприяв процесам русифікації системи освіти, внаслідок чого статус української мови у великих містах України набував вторинності.Це було настільки очевидним, що навіть деякі високопоставлені представники тогочасних українських владних структур змушені були заявити в ході обговорення проекту реформи, що українська мова повинна залишитися обов'язковою для вивчення в російськомовних школах.У грудні 1958 р. у газеті «Правда» з'явилася стаття М.Бажана і М.Рильського «В ім’я людини», в якій автори виступили проти фактично факультативного викладання рідної мови в школах України. їх ініціативу згодом активно підтримали збори київських письменників.Однак М.Хрущов наполіг на тому, щоб у республіканському законі про народну освіту, прийнятому в квітні 1959 р., було зафіксовано положення про факультативність вивчення української мови в школі. Активним провідником цього положення в школах республіки стало Міністерство освіти УРСР. Саме з-під його пера вийшов наказ, згідно з яким російська мова стала обов'язковою для вивчення, а українську можна було вивчати за бажанням. Цей новітній «валуєвський циркуляр» було оголошено «вагомим проявом інтернаціоналізму».

Внаслідок такої мовної політики в наступні роки в республіці розпочалося неухильне зменшення кількості українських шкіл (у 1959-1965 рр. їх поменшало майже на 2 тис.) і, навпаки, збільшення шкіл з російською мовою викладання.

У 1950—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найвідомішим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Тестові завдання.

1. Вкажіть у хронологічній послідовності події, які мали місце в Україні протягом грудня 1919 р. - листопада 1920 р.:

5);2);1);6);4);3)

2. Яким законодавчим органом (а) і в якому державному документі (б) законодавчо закріплювалось входження УСРР до складу СРСР?

а) П-м Всесоюзним з'їздом Рад, б) Конституції СРСР

3. Про кого з визначних українських громадсько-політичних і державних діячів йдеться в цій біографічній довідці?

3) А.Волошин

4. Хто з названих діячів був президентом УНР в еміграції?

4) М.Плав‘юк;

5.Україна стала членом ООН у:

в)1992 р

Білет № _9__

Теоретичні питання.

1. Охарактеризуйте події російської революції 1905-1907 рр. в Україні.

Революція в Росії 1905—1907 — назва подій, що відбувалися протягом періоду з січня 1905 р. по червень 1907 р. у Російській імперії.

Події революції стали наслідком загальнодержавної кризи, яка загострилась на початку 20 ст., у зв'язку з економічною кризою 1900—1903 у Росії та поразкою в Російсько-японській війні 1904—1905. Безпосереднімкаталізатором революційних протестів стали події Кривавої неділі (1905).

Кривава неділя — жовтень 1905

Початок революції поклали події 9(22) січня 1905 у Петербурзі. Цього дня була розстріляна багатотисячна мирна демонстрація робітників, що направлялись з петицією до царя, у якій містилося прохання поліпшити умови їхнього життя. Демонстрацію очолював відомий священик Георгій Гапон. Було вбито понад 200 чоловік і кілька сотень поранено. Кривава неділя у столиці викликала хвилю обурення у всій імперії. Країною прокотилась хвиля страйків, які охопили й українські міста, зокремаКатеринослав, Харків, Київ, Миколаїв, Одесу. Страйкарі висунули не тільки економічні, а й політичні гасла (особливо у першій половині жовтня 1905).

Революційні настрої, які охопили армію і флот, посилились внаслідок невдач у війні з Японією та укладення Портсмутського мирного договору 1905, що призвело до втрати Ляодунського п-ва та Південного Сахаліну.

14 червня 1905 р. у одеському порту вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». Серед керівників повстання були українці Григорій Вакуленчук та Опанас Матюшенко, а серед офіцерів, котрі приєднались до повстання, член РУПОлександр Коваленко. Армія перестала бути надійною опорою самодержавства. Намагання уряду зупинити революцію оголошенням 6 серпня 1905 маніфесту про скликання дорадчої Державної Думи не дали результатів. У середині жовтня країна була охоплена загальним політичним страйком, в якому взяло участь близько 2 млн. робітників, із них 120 тис. в Україні. Під час страйку виникли організації класового типу — Ради робітничих депутатів, керівництво якими намагались здійснювати революційні партії — соціал-демократи, есери, анархісти. У ряді міст страйковий рух супроводжувався сутичками з військами. Найбільшого розмаху збройні виступи набули в грудні у Москві, Харкові, Катеринославі, Олександрівську. У Горлівці бойові дії між озброєними робітниками та урядовими військами завершились численними жертвами з обох боків (загинуло бл. 300 робітників).

У жовтні-листопаді 1905 відбулись нові заворушення у військових частинах, що розміщувались у Кронштадті, Севастополі, Києві, Полтаві, Харкові, Чернігові, Білій Церкві. В цих умовах царський уряд змушений був піти на поступки. 17(30). 10. 1905 Микола ІІ видав маніфест, в якому проголошувалось надання Державній Думі законодавчих прав (проект скликання дорадчої Думи, т.зв. Булигінської, не був реалізований), розширення виборчих прав громадян, демократичні свободи — свободу совісті, друку, зібрань та об'єднань. Однак у своєму ставленні до маніфесту російське суспільство не було єдиним. Отримавши гарантії конституційного правління і готуючись до виборів у Думу, ліберальна опозиція проголосила створення політичних партій — конституційних демократів (кадетів) і «Союз 17 Октября» (октябристів) та намагалась перевести революційний рух на мирний конституційний шлях. Деякі політичні сили, зокрема більшовицька партія, пропагували радикальні методи боротьби з урядом, закликали до збройних виступів (такі відбулись у Москві, Нижньому Новгороді, Красноярську, ін. містах), відмовляючись брати участь у виборах. Активізувались і крайні праві, шовіністичні організації, насамперед «Союз русского народа», які організували ряд антиєврейських погромів, проводили промонархічні та антисоціалістичні демонстрації.

Етапи

Три етапи революції:

I етап (Кривава неділя — жовтень 1905)

• Страйки;

• селянські виступи;

• повстання на броненосці «Потьомкін».

II етап (Маніфест Миколи II від 17 жовтня 1905 року — 10 грудня)

• Робітничі страйки та мітинги;

• утворення Рад робітничих та селянських депутатів;

• виступи на флоті, повстання крейсера «Очаків» під проводом лейтенанта Шмідта;

• повстання саперів (Б. Жаданівський).

III етап (січень 1906 — 3 червня 1907)

• Спад та знищення здобутків революції.