Державне будівництво

Відповідно до «Законів про тимчасовий устрій України» (прототип — «Основні закони» Російської імперії в редакції від 23 квітня 1906 р.)., держава очолювалася гетьманом, державне управління здійснювалося призначуваним ним урядом. Гетьман проголошувався гарантом порядку і законності до виборів представницького органу влади — Українського Сейму. Наміри встановити монархічний лад відкидалися.

У кадровій політиці спирався на земських діячів і професійних управлінців царського державного апарату. Мали місце розпуски земств і міських дум (Катеринослав,Одеса), кадрові чищення центрального й місцевого апаратів влади. Поліцейські функції виконувала «державна варта» (департамент МВС). У законодавстві підтверджувалася дія законодавчих актів Російської імперії, не скасованих урядом Української Держави. Видано понад 500 законодавчих актів; розроблена нереалізована програма реформи судової системи, земського самоврядування тощо. Створено систему державних нагород.

Економічна стабілізація і робітниче питання

Була встановлена стабільна валюта, податкова система, розроблений і виконувався державний бюджет, створені Державний і Земельний банки. Відновлено діяльність залізниць. У промисловості зберігалися кризові тенденції кінця 1917 — початку 1918 рр. Серйозну загрозу являв страйковий рух, актуальним продовжувало залишатися протистояння профспілок і організацій промисловців.

Аграрне питання

У земельному питанні — скасування земельного закону Центральної Ради від 31 січня 1918 р. Створені Земельні комісії, Вища Земельна Комісія під головуванням гетьмана (жовтень 1918 р.) для розв'язання земельних суперечок і розробки проекту земельної реформи.

Продовження курсу Столипінської аграрної реформи (Закони від 8 та 14 червня) — підтвердження права власності селян на землю, виділення і продаж общинних земель, заходи до формування широкого класу середніх землевласників. Курс на розділ латифундій до жовтня 1918 р. блокувався польським аристократичним лобі і німецьким командуванням.

Зберігалася державна хлібна монополія.

Зіткнення селян і великих землевласників: дії каральних і повстанських загонів (у тому числі Нестора Махна).

Національно-культурна політика

Політика м'якої підтримки українського національно-культурного відродження.

Відкриття нових українських гімназій, введення української мови, історії та географії як обов'язкових предметів. Створені Українські державні університети в Києві іКам'янець-Подільському, Історико-філологічний факультет у Полтаві, Державний український архів, Національна галерея мистецтв, Український Історичний музей,Українська національна бібліотека, Український Театр драми і опери, Українська Державна Капела, Український Симфонічний Оркестр, Українська академія наук. Видавництво.

Почали роботу Архітектурний, Клінічний (Київ), Політехнічний, Сільськогосподарський (Одеса) інститути. Важливим зрушенням у духовній сфері стало утворення влітку1918 року Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В. Липківським.

Зовнішня політика

Основною проблемою зовнішньої політики Української держави було встановлення державних кордонів. Західні і північні кордони були визначені у Брест-Литовських угодах. Питання про північно-східні і східні рубежі було відкрите. Уряд ухвалив вважати державним кордоном демаркаційну лінію між українсько-німецькими та більшовицькими військами. Проте планував приєднання усіх земель, що в етнографічному та історичному плані були пов'язані з Україною^[4]. У відносинах з новоутвореними державами українська сторона виходила з факту розпаду Російської імперії і визнавала за окремими її частинами, які самовизначились, право насуверенітет^[5].

галицьке питання: таємна угода з Австро-Угорщиною про створення коронного краю на землях Східної Галичини, Холмщини і Буковини — анульована в липні 1918 р.;

поставки продовольства і товарів державам-протекторам;

інциденти, пов'язані з діями військ Німеччини та Австро-Угорщини в Україні.

Встановлення політичного, військового і економічного союзів (із подальшим входженням на автономній основі до складу Української Держави) з Всевеликим Військом Донським, Кубанською Радою та Кримською Народною Республікою.

Спроби встановлення відносин із країнами Антанти через нейтральні країни як і переговори у Яссах успіху не мали. Країни Антанти стояли на позиції усунення «германофільського уряду гетьмана».

•  Білорусь

За Брестським договором до України відійшли три південні повіти колишньої Мінської губернії: Пінський, Мозирський і Річицький, де проживало змішане українсько-білоруське населення. Початково повіти інкорпорували до складу українських Волинської та Холмської губерній. Однак проти такого рішення виступав самопроголошений уряд Білоруської народної республіки. У червні до Києва прибув її надзвичайний посол Роман Скірмунт, який провів переговори щодо перегляду лінії кордону з українським міністром іноземних справ Дмитром Дорошенком. Зустріч закінчилися безуспішно, оскільки з'ясувалося, що білоруський уряд не мав реальної влади в Білорусі . В результаті, за згодою німецького командування, уряд Української Держави розповсюдив свою владу на всі північні території, на які претендував. Постановою Ради Міністрів від 14 серпня на їх основі створили Поліську округу з адміністративним центром у Мозирі. Зі стратегічних мотивів до України також приєднали Гомельський повіт Могилівської губернії, який включили до Чернігівської губернії^[6].

•  Кубань

Українська Держава проводила політику зближення з Кубанською республікою, плануючи створити разом з нею федерацію. Серед кубанського козацтва цю політику підтримувала «чорноморська партія», нащадки українських запорожців, на чолі з головою Кубанського крайового уряду Лукою Бичем. Їм опиралася партія кубанських «лінійців», нащадків донських козаків, які виступали за союз з Доном та реставрацію імперської Росії. 28 травня кубанський уряд направив до Києва офіційну делегацію у складі Миколи Рябовола, Кузьми Безкровного та Григорія Омельченка для встановлення міждержавних відносин та допомоги проти більшовиків. Послів прийняв особисто гетьман Скоропадський. Окрім офіційних зустрічей, кубанські козаки провели таємні переговори з представниками українського міністерства закордонних справ про справу входження Кубані до Української Держави. Про суть переговорів дізналися донці, які натиснули на Кубанський крайовий уряд з вимогою припинити їх. У відповідь кубанська влада надіслала київській делегації заборону вести переговори про приєднання, наказавши зосередитися на питаннях озброєнь. В результаті переговорів Українська Держава почала з червня надсилати до Кубанської республіки щомісячні транспорти з рушницями, набоями і артилерійськими снарядами. Незважаючи на заборону, таємні контакти між кубанським козацтвом і українським урядом тривали.

•  Польща

Згідно з Брест-Литовським миром суверенітет Української Держави поширювався на Холмщину та Підляшшя. На їхній території була утворена Холмська губернія. Входження цих земель до складу України спричинило протести місцевого польського населення^[9]. Оскільки Польща не мала незалежності, офіційні контакти між польською та українською сторонами відбувалися через Австро-Угорщину. Остання сподівалася на утворення Польської держави під своїм протекторатом і діяла неприхильно до України. Через це український уряд покладався на Німеччину, що підтримувала Київ як реальну противагу російському та польському впливові у Східній Європі. Гетьманат ігнорував усі вимоги австрійців провести українсько-польський кордон по річці Буг, східніше від зафіксованої у Брест-Литовському договорі лінії. Після розпаду Австро-Угорщини, польське населення Холмської губернії організувало національне ополчення. 5 листопада гетьман П. Скоропадський звернувся до командування німецьких військ в Україні з проханням ввести на територію губернії українсько-німецькі підрозділи для охорони української адміністрації та населення. Німці погодилися, але повстання Директорії перекреслило усі плани. В грудні 1918 року польські збройні частини новоутрвореної Польської Республікиспільно з польським ополченням окупували Холмщину, Підляшшя та частину західної Волині. Українська адміністрація була інтернована до Калішського табору^[10].