2.Визначте сутність і цілі німецького окупаційного режиму в Україні.

Гітлерівська Німеччина проводила загарбницьку агресивну політику, скеровану на розширення життєвого простору для «вищої раси». Завойовані народи мали бути знищені цілком (євреї, цигани, поляки, росіяни) або частково (українці, білоруси та ін.), у кращому випадку переселені або ж перетворені на дешеву робочу силу. Виходячи з цього, гітлерівське керівництво могло використовувати національно-визвольний рух підкорених іншими державами народів у своїх інтересах, але тільки до певної межі. Власне, у загарбаних народів не було іншого вибору. Однак прихід третьої сили (у даному випадку німців) давав їм певний шанс на реалізацію кінцевої мети національно-визвольної боротьби: здобуття незалежної держави.

Цілі

Згідно зі своїми цілями вони поділили Україну на окремі адміністративні одиниці. У липні 1941 р. Чернівецька та Ізмаїльська області, захоплені румунськими військами, з дозволу Гітлера були включені до складу Румунії. їй були віддані також землі між Бугом і Дністром, вся Одеська, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської областей, лівобережні райони Молдавської РСР. Ці території увійшли до так званої «Трансністрії», створеної румунами. У серпні 1941 р. на території Львівської, Дрогобицької, Ста-ніславської та Тернопільської областей було створено дистрикт «Галичина», що увійшов до складу польського генерал-губернаторства. Того ж місяця створено рейхско-місаріат «Україна», поділений на 6 генеральних округів: 1) «Волинь» — Рівненська, Волинська і Кам'янець-Подільська області, а також південні райони Брестської і Пінської областей Білорусі; 2) «Житомир» — Житомирська, північні райони Вінницької, а також південні райони Поліської області БРСР; 3) «Київ» — Київська і Полтавська області. 4) «Миколаїв» — Миколаївська (без західних районів) і Кіровоградська області; 5) «Таврія» — лівобережні райони Миколаївської (тепер Херсонської) і Запорізької областей. 6) «Дніпропетровськ» —Дніпропетровська і частина Запорізької області.

Сутність

Для того, щоб зрозуміти сутність німецького окупаційного режиму в Галичині, а зокрема ролі в ньому тюрми на Лонського, потрібно з’ясувати настіпні питання. Йдеться про структуру німецької влади в Генеральному Губернаторстві у 1941—1944 рр., адміністративний поділ Галичини, систему судочинства, структуру поліції та гестапо. Власне гестапо та СД були найважливішими інструментами втілення окупаційної політики у Галичині.

Першого серпня 1941 р., коли німецько-радянський фронт відкотився дальше на схід, у Львів прибула німецька цивільна адміністрація. З початком серпня 1941 р. ця адміністрація поставила перед собою за мету обжитися, тобто зайняти кращі будинки у елітній частині Львова. Після цього власне розпочалося створення окупаційного апарату.

1 серпня 1941 р. генерал-губернатор Альфред Франк видав наказ про приєднання до Генеральної Губернії Галичини. Відтепер вона називалася «Дистрикт Галичина» з головним містом Львовом . Губернатором дистрикту було призначено Карла Ляша, який цю посаду займав до грудня 1941 р. Після нього губернатором призначено Отто Вехтера. Губернатор був головним виконавцем колонізаційного генерального плану «Ост». До центрального апарату управління дистриктом входили заступник губернатора Людвік Льоказер та керівник відділу внутрішнього правління і одночасно окружний староста Отто Бауер. Інші важливі пости в окупаційній системі, такі як керівник відділу господарства, відділ пропаганди та інші, не говорячи вже про суд і поліцію, належали німцям. Третьорядні пости займали фольксдойчі та деякі українці як спеціалісти.

Площа дистрикту Галичина становила 64 тисячі кв. км. і була ласим шматком, який належав до пирога Альфреда Франка. Це був п’ятий дистрикт у складі Генеральної Губернії. Німці Галичину розділили на округи (Крайси), а ці в свою чергу поділялися на повіти – звичайні або розширені. Кожну округу очолював крайсгауптман, а у міста призначасвя штадтгауптман. Все адміністративне управління на рівні округ і міст знаходилося виключно в руках німців. Українці мали право на посаду війта і мерів міст – бургомістрів

Тестові завдання.

1. Поставте в хронологічній послідовності події.

1) ультимативні вимоги Раднаркому Росії до Української Центральної ради;

3) на з’їзді Рад у Харкові проголошено Україну радянською республікою;

2) початок загального наступу радянських військ проти УНР;

5) проголошення Четвертого універсалу Української Центральної ради.

5) бій під Кругами;

4) війська М.Муравйова захопили Київ;

2. У котрому році уряд Польщі проводив політику „пацифікації” західноукраїнських земель?

2) восени 1930 р.;

3. У складі якої держави перебувало Закарпаття у 1918-1938 рр.? 1) Чехословаччини;

4. За яким принципом складено психологічний ряд? "Камінний хрест", "Криниця для спрагливих", "Білий птах з чорною ознакою", "Вавілон XX", 'Тіні забутих предків", "Вечір напередодні Івана Купала". /

1) фільми українського поетичного кіно;

5.Л. Д. Кучма був президентом України у:

б)1994-2004 рр.

Білет № _16__

1. Охарактеризуйте розгортання українського націоналістичного руху. Утворення Української військової організації та Організації українських націоналістів.

Організаційні витоки українського націоналізму були пов'язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виникла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Є. Коновальцем. Головною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, яка мала бути здобута в результаті загальнонаціонального повстання українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу УВО планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати серед них дух непримиренності до загарбників, її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуального терору, щодо представників окупаційної влади, дезорганізації комунікацій, експропріації та знищення майна державних установ.

Крім УВО, значний вплив на розвиток західноукраїнського суспільства міжвоєнної справила діяльність головного ідеолога українського націоналізму Д. Донцова. У своїх Працях він обстоював т.зв. інтегральний націоналізм, згідно з яким кожен націоналіст зобов'язаний був інтегрувати всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку національно-визвольної революції. Д. Донцов виступав за зверхність колективного над індивідуальним, елітарного над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася абсолютною цінністю, а здобуття незалежної держави — головною метою.

Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д. Донцова дали поштовх до формування й об'єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Впродовж 1927—1928 рр. відбулося злиття УВО й низки націоналістичних організацій, які наприкін. січня — на поч. лютого 1929 р. на установчому конгресі у

У Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів обрали Є. Коновальця, керівника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській етнічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом національної революції. Домінуючою силою українського суспільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію. Економіка майбутньої кооперативну форми власності.держави мала поєднувати як приватну, так і націоналізовану та

У політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики "перманентної революції", яка передбачала регулярні збройні акції проти окупантів. Такі дії поряд із каральними заходами польської влади мали довести українське суспільство до стану постійного революційного кипіння, яке у відповідний момент переросло б у всенародне повстання. Крім того, численні терористичні акти, експропріації майна, диверсії мали привернути увагу міжнародної громадськості до "українського питання", стримати приплив польських колоністів, сприяти надходженню коштів для революційної діяльності.

Активність ОУН на західноукраїнських землях значно зросла після того, як із червня 1933 р. крайовий провід очолив енергійний і рішучий С. Бандера, Він підготував два резонансні політичні вбивства, щоб помститися за наругу над українським народом: 21 жовтня 1933 р. було застрелено аташе радянського консульства у Львові О. Майлова як представника комуністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодомор у Радянській Україні, а 15 червня 1934 р. — міністра внутрішніх справ Польщі Б. Пєрацького, відповідального за проведення "пацифікації".

Боротьба з польськими загарбниками давалася дорогим коштом для оунівців, на яких у випадку невдачі чекали репресії. Чимало їх було ув'язнено, окремі, як Ю. Головінський, В. Білас, Д. Данилишин, загинули у сутичках з поліцією чи були страчені владою. Особливо великого розмаху набрала каральна акція після вбивства Б. Пєрацького, в результаті якої заарештували практично весь крайовий провід ОУН у Галичині на чолі з С. Бандерою. Але мужня поведінка останнього, як і інших обвинувачуваних, на судовому процесі, зокрема відмова виступати польською мовою, постійна демонстрація належності до ОУН, справили великий моральний вплив на західних українців, здобули йому широку популярність. У 1936 р. С. Бандеру та його соратників —М. Лебедя і Я. Карнинця засудили до смертної кари, яку згодом замінили на довічне ув'язнення. (Після розвалу Польської держави у вересні 1939 р. вони, як й інші націоналісти, вийшли з тюрми.)

Ідеологія інтегрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала політичний світогляд цілого покоління західних українців. За приблизними підрахунками, напередодні Другої світової війни ОУН налічувала бл. 20 тис. осіб. Проте її вплив охоплював набагато більше українців. Властивий організації дух самовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, привертав зростаючі симпатії молоді. До цього додавалася активна пропаганда діяльності ОУН в її легальних і підпільних виданнях — "Розбудова нації", "Сурма", "Юнак", "Націоналіст" та ін. Як наслідок, майже в кожному вищому та середньому навчальному закладі в Польщі й за кордоном, де навчалися західні українці, були осередки ОУН. Звідси ідеї інтегрального націоналізму розносилися до найдальших закутків Західної України.

Потужність й авторитет ОУН, що зростали, стурбували навіть комуністичний режим у СРСР. Тому в 1938 р. за особистим наказом Й. Сталіна було організовано вбивство Є. Коновальця в Роттердамі. Смерть досвідченого й загальновизнаного провідника призвела до розколу в націоналістичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одного боку, членами проводу, що проживали за. кордоном, а другого — кадрами ОУН, які перебували на західноукраїнських землях. Перші, зокрема Д. Андріевський, О. Сеник, М. Сціборський, Р. Сушко, старші за віком і досвідченіші, виявляли схильність до консерватизму і зосереджували головну увагу на тому, щоб домогтися допомоги іноземних держав, особливо Німеччини. Другі, як С. Бандера, М. Лебедь, Я. Стецько, І. Климів, М. Климишин, Р. Шухевичта ін., несли на собі головний тягар підпільної боротьби і через свою молодість та недосвідченість без критики сприймали авторитарні ідеї і методи, відкидали будь-які компроміси з окупаційною владою, з презирством ставилися до поміркованості провідників за кордоном. До певної міри це був конфлікт поколінь, який так і не вдалося розв'язати.