45.Підсумки промислового розвитку українських земель в довоэнних п’ятирічках.

Перші народногосподарські плани, що охоплювали річний пе­ріод, одержали назву «контрольних цифр», їх основна ідея поля­гала в тому, щоб об'єднати в єдиному плані господарське проек­тування окремих державних відомств і держбюджет, а також передбачати напрямки розвитку стихійних процесів господарсь­кого життя країни в умовах функціонування багатоукладної еко­номіки. Перехід до п'ятирічного директивного планування обумовив створення нової організаційної структури, а саме — ієрархічної адміністративної системи управління, з жорстким рів­нем централізації.

За роки довоєнних п'ятирічок в республіці здійснювалося ве­лике будівництво на основі освоєння капітальних вкладень. У ре­зультаті введення в дію нових підприємств, реконструкції старих у промисловості безперервно збільшувався обсяг основних фон­дів.

У роки довоєнних п'ятирічок мало що змінилося й у розмі­щенні промислових об'єктів на території України.

Стосовно ж сільського господарства, то тут ситуація була зна­чно складнішою. Як відомо, аграрний сектор стає фактичним до­нором промисловості, особливо на початку 30-х років. З нього фактично за безцінь забирали хліб та сировину, шляхом організо­ваного набору і принадами міського життя заманювали селян на новобудовані фабрики й заводи. Д\же суперечливі, навіть трагіч­ні наслідки мала колективізація сільського господарства.

46. Колективізація , причини та наслідки.

Першим кроком до суцільної колективізації повинен був стащ перший п'ятирічний план, за яким колективізації на добровіль­них засадах підлягало до 20% селянських господарств, а в Украї­ні — 30%. Але криза хлібозаготівель 1927/28 р., необхідність за­стосування надзвичайних заходів для вилучення хліба стали по­штовхом для прискорення суцільної колективізації, необхідність якої Й. Сталін обгрунтував у статті «Рік великого перелому» (ли­стопад 1929 р.), у якій стверджувалося, що широкі верстви селян­ства цілком готові до вступу на шлях колективного господарю­вання, а також підкреслювалася необхідність рішучого наступу на куркульство. Слід зауважити, що темпи реальної колективізації значно пере­вищували планові, але досягалися вони виключно насильницьки­ми методами. Так. в Україні місцеве керівництво приймає рішення про необхідність завершення колективізації в деяких районах вже до осені 1930 р. 1 якщо на ЗО січня 1930 р. у республіці колективі­зовано 15,4% господарств, то на 1 березня 1930 р. — вже 62.8%. Живий і мертвий реманент, велика рогата худоба, птиця — все ставало власністю колгоспу, його «неділимим фондом».

Зрозуміло, що такі методи колективізації викликали шалений опір селянства, але виступи селянства придушувалися з допомо­гою регулярних частин Червоної Армії. Одночасно з колективізацією відбувалося розкуркулення. унас­лідок якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих з родинами, дітьми та старими висилали у дальні необжиті місця, направляли на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних та громадянських прав. Винищення, худоби, повна дезорганізація роботи в колгоспах, репресії відносно куркулів, різке зростання обсягів продовольст­ва, що вивозилося з села, призвели до найстрашнішого голодомо­ру 1932—1933 рр. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли колгоспи України об'єднали 96.1% селянських господарств та 99,7% посі­вних площ.