Лекція 2

Теоретичні основи розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

Кожна з відомих концепцій будується на певному світогляді, яке в свою чергу базується на деяких недоказуємих відправних точках.

Наприклад, материализм основан на твердженні що матерія первинна а свідомість вторинна. Ідеалізм стверджує зворотнє. Ні те ні інше не доказуємо, тим не менш, на їх основі будуться моделі світу, кожна з яких досить знаходить собі сторонників і захисників. Кожне направлення в философії, науці и религігії пояснює цей світ по-своему і кожне направлення по-своєму право чи ні. Ми ніколи не зможемо описати точно абсолютну істину тому, що поняття, які ми використовуємо самі по-собі відносні.

У відомій притчі про 3-х сліпців розповідається , як один з них нащупав хобот слона, другийй ногу, третій вухо, а потім кожний каждый выніс своє судження про те, що з себе представляє слон. Тому доводити, що одне судження вірно немає сенсу.

Але людський розум так побудований, що завжди намагається мати під ногами тверду почву, без неоднозначности. Так и хочется разгромить в пух и прах одну теорию, и возвести на пьедестал другую, чем собственно и занимаются ученые на протяжении тысячелетий. После каждого сражения за истину, на поле битвы остается не поверженным только один факт: любая теория представляет лишь отдельный аспект проявления многогранной реальности.

Каждая теория работает, а потому имеет право на существование.

1. Вітчизняні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

2. Зарубіжні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

3. Розвиток і розміщення продуктивних сил в умовах глобалізації та регіоналізації світового економічного простору

1. Вітчизняні теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки

Питання рпс і територіальної організації виробництва привертали увагу дослідників ще з часів Київської Русі.

У XIX — на початку XX ст. регіональні дослідження в Україні концентрувалися головним чином на вивченні рпс, соціально-економічній географії, природному та економічному районуванні, регіональній статистиці, проблемах регіональних ринків. Але в дореволюційній українській науці не було теоретичних досліджень з регіональної економіки, подібних працям Й. Тюнена або А. Вебера.

У постсоціалістичних країнах обгрунтування рпс базувалось на марксиській теорії., при якій пріорітетне значення надавалось способу виробництвва та соц-політич організ сусп-ва. З цієї причини у цих країнах переважало централіз планування розвитку в-ва абсолютно в усіх галузях народного госп-ва. Формувався адміністративний мех-м концентрації і розподілу ресурсів, продукції, фондів.

У цій теорії було багато позитивного, адже збалансовувався розвиток усіх галузей господарства. Після встановлення незалежності ми відійшли від адміністративно-командної системи управління економікою, не запропонувавши і не розробивши дієвого механізму переходу до ринк економіки, і в результаті отримали значне зменшення обсягів в-ва продукції, безробіття, і погіршення ефетивності в-ва.

Домінуючий вплив марксистської ідеології мав для досліджень щодо розміщення продуктивних сил і в регіональній економіці певні специфічні обмеження, що було зумовлено:

- абстрагуванням від зовнішніх зв'язків;

- недооцінкою ролі торгівлі, природних ресурсів, нематеріальних послуг у створенні багатства;

- розподільчих відносин у підтриманні соціальної стабільності та ін.

Зазначені компоненти загальноекономічної теорії відіграють суттєву роль у теорії розміщення продуктивних сил і тому остання не може спиратися тільки на теорію К. Маркса.

Відомо, що економічна наука в СРСР протягом багатьох десятиліть розвивалася практично ізольовано від науки Заходу. Це характерно і для регіональних економічних досліджень. Зближення почалося тільки з кінця 1950-х рр.

Теоретичні і методологічні дослідження з розміщення продуктивних сил і регіональної економіки в СРСР до початку входження у світову науку і переходу до ринкових відносин концентрувалися навколо трьох проблем:

• закономірності, принципи і чинники розміщення продуктивних сил;

• економічне районування;

•методи планування і регулювання територіального і регіонального розвитку.

Найбільшими авторитетами серед радянських регіоналістів-економістів і географів є І. Г. Александров, М. М. Баранський, К. Г. Воблий, В. М. Кубійович, М. М. Некрасов, А. Ю. Пробст, С. Л. Рудницький, Ю. Г. Саушкін, Я. Г. Фейгін, Р. І. Шніпер та ін.

Формування закономірностей розміщення відображають наявні чи бажані тенденції і взаємозв'язки в розміщенні продуктивних сил.

Закономірності являють собою нормативні вимоги або бажані тенденції, які насправді можуть і не здійснюватися (наприклад, вирівнювання рівнів розвитку).

До найважливіших закономірностей, наприклад, відносять:

1) раціональне, найбільш ефективне розміщення виробництва;

2) комплексний розвиток господарства економічних районів;

3) раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх території;

4) вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів.

Інші відомі переліки закономірностей включають концентрацію виробництва, ліквідацію відмінностей між містом і селом, більш рівномірне розміщення виробництва і населення тощо.

Принципи розміщення продуктивних сил, являють собою перелік вимог або бажаних результатів, які необхідно враховувати або намагатися досягати під час планування розміщення підприємств, розвитку регіонів, у процесі розроблення загальної схеми розміщення продуктивних сил. До найуживаніших принципів належать:

• наближеність виробництва до джерел сировини, палива, енергії і місць споживання готової продукції;

• рівномірне розміщення виробництва по території країни;

• спеціалізація господарства окремих регіонів з метою максимального використання ефекту територіального розподілу праці;

• комплексний розвиток господарства регіонів;

• зміцнення обороноздатності країни тощо. Цей перелік далеко не повний.

Кожний принцип окремо має раціональний зміст, але вцілому вони можуть бути несумісними.

Наприклад, тільки у виняткових випадках можливо розмістити виробництво неподалік і від джерела сировини, і від джерела енергії, і від місця споживання готової продукції.

Посилення спеціалізації виробництва збільшує нерівномірність розміщення цього виробництва по території. Зміцнення обороноздатності вимагає, як правило, такого розміщення виробництва, яке відхиляється від джерел сировини і місць споживання продукції і т. д.

Чинники розміщення продуктивних сил — це суттєві умови, які необхідно брати до уваги під час вивчення або вирішення відповідної проблеми.

До складу чинників зазвичай включають:

- економіко-географічне положення;

- населення і трудові ресурси;

- створений виробничий апарат; інфраструктуру, яка є на території;

-локалізовані природні ресурси (енергетичні, мінерально-сировинні, біологічні, водні);

-транспортний чинник; науково-технічний потенціал; форми територіальної організації господарства; якість управління; соціальний клімат та ін.

Існувала думка, що «правильний» поділ країни на великі економічні райони буде сприяти їх комплексному розвитку (шляхом внутрішньої кооперації), посилить їх спеціалізацію в економіці країни.

Покладались також надії на те, що загальне економічне районування зможе компенсувати недоліки консервативного адміністративно-територіального поділу країни і в перспективі дасть можливість перейти до державного управління за великими економічними районами.

Починаючи з 1920-х рр., комісії провідних учених розробляли схеми економічного районування країни, які використовувалися в плані ГОЕЛРО і п'ятирічних планах народного господарства СРСР.

Ключовим поняттям у теорії економічного районування М. М. Колосовського було поняття енерговиробничого циклу, під яким розумілась «уся сукупність виробничих процесів, що розгортаються в економічному районі на основі сполучення даного виду енергії і сировини, від первинних форм — видобування і облагородження сировини, для отримання всіх видів готової продукції, які можливо отримати на місці, виходячи з вимог наближення виробництва до джерел сировини і вимог комплексного використання всіх компонентів сировини і енергетичних ресурсів даного типу.

Найбільш сильною ланкою вітчизняної школи були дослідження, що забезпечували планування розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. Ці дослідження були спрямовані на

- здійснення радикальних зрушень у розміщенні продуктивних сил (рух на Схід і Північ),

- розроблення регіональних програм і великих інвестиційних проектів,

- створення методичних засад системи територіального планування і управління (особливо нових форм територіальної організації господарства).

Першим великим союзним центром з регіональних досліджень стала Комісія з вивчення природних продуктивних сил, створена академіком В. 1. Вернадським у 1915 р. під час Першої світової війни.

Помітними віхами у прикладних дослідженнях, починаючи з 1920-х pp., були план ГОЕЛРО, обґрунтування економічного районування, розроблення регіонального масштабу першого п'ятирічного плану та ін. Систематично проводились великі експедиції у маловивчені регіони, а також наукові конференції з проблемних регіонів.

З 1960-х рр. -у передплановому (прогнозному) документі — Генеральній схемі розвитку і розміщення продуктивних сил СРСР, у тому числі Схемі розвитку і розміщення продуктивних сил України.

У 1970-х рр. паралельно почав розроблятися інший передплановий

синтезований документ — Комплексна програма науково-технічного прогресу (що включала розділи по союзних республіках і зведений «регіональний» том). В Україні Комплексна програма науково-технічного прогресу розроблялася Академією наук України, де базовою організацією розроблення був РВПС України. Остання Генеральна схема охоплювала горизонт до 2005 р., а остання Комплексна програма — до 2010 р. Важливим документом була також регулярно поновлювана Генеральна схема розселення УРСР, що узагальнювала схеми районних планувань, проекти розвитку міських агломерацій.

У 1970—80-х рр. активізувалися регіональні дослідження в усіх союзних республіках, були розроблені наукові основи розвитку великих регіональних програм, програми формування територіально-виробничих комплексів, орієнтованих на використання багатих природних ресурсів, локальні програми адміністративно-територіальних утворень.

У цілому проблематика типових регіональних досліджень у СРСР, у тому числі в Україні, відповідала вимогам економіки на стадії індустріалізації з перевагою екстенсивних чинників зростання.

У радянській регіоналістиці порівняно із західною регіональною наукою недостатньо розглядалися проблеми соціальні, демографічні, екологічні, етнічних відносин, розвитку інфраструктури і сфери послуг, інформаційного середовища, розповсюдження інновацій.

1970—80-х рр. у структурі радянської регіо-налістики поступово накопичувалися позитивні зміни: значно розширилося вивчення соціальних та екологічних аспектів, а також економічних механізмів регіонального розвитку і міжрегіональних відносин.

Наприкінці 1950-х рр. ізоляція радянської економічної науки, зокрема регіоналістики, змінюється періодом «наведення мостів». Прогрес відбувається швидше у найменш ідеологізованих галузях: використання в економіці математичних методів, системного аналізу, інформатики. Вчені Заходу вивчають радянський досвід планування, господарського освоєння нових регіонів і формування територіально-виробничих комплексів, соціального протекціонізму.

З 1960-х рр. радянські регіоналісти, в тому числі українські, починають брати участь у роботі Міжнародної асоціації регіональної науки, проводяться двосторонні семінари з ученими з регіонального планування і моделювання регіональних систем США, Німеччини, Франції, Нідерландів; публікуються спільні збірники наукових праць. Паралельно здійснюється регулярне співробітництво соціалістичних країн. Так, з 1971 по 1979 р. Відбувалися регулярні наради регіоналістів країн — виконувались спільні дослідницькі проекти.

Найбільш серйозні наукові дослідження у вітчизняній регіоналістиці, що не поступаються світовому рівню, пов'язані із розроблення і застосуванням методів прогнозування і планування. Були широко розгорнуті дослідження з моделювання розвитку і розміщення галузей та багатогалузевих комплексів; побудови регіональних міжгалузевих балансів, моделей регіонального розвитку; формування територіально-виробничих комплексів, різних типів міжрегіональних моделей; методології розроблення регіональних програм і схем розвитку і розміщення продуктивних сил.