§3. Особливості бізнесової поведінки фірми в моделі чистої монополії

Перш ніж дати характеристику чистої монополії як особливої мо­делі ринку, доцільно з’ясувати що є монополією взагалі і які форми вона отримує.

У широкому розумінні термін “монополія” (“моно” – один, “полео” – продаю), якщо застосовувати його відносно економічних систем, озна­чає існування певної економічної виключності становища фірми, об’єд­нання або цілої галузі. Незалежно від того, як виникає ця виключність (спектр можливостей її виникнення надзвичайно широкий – від дії сил природи до політики держави), вона, по суті, заперечує конкуренцію. Тому можна стверджувати: монополія – антипод конкуренції. Якщо остання передбачає змагання економічно рівних (принаймні формально) суб’єктів, то монополія заперечує рівність і ґрунтується на виключності.

Монополія – це ситуація на ринку, коли один продавець (вироб­ник) чи покупець (споживач) отримує можливість контролювати ціноутворення і, на цій основі, одержувати додаткові доходи.

Спираючись на різні причини виникнення, монополію можна звести до трьох основних форм: природної, адміністративної та економічної (агломераційної).

Природна монополія виникає внаслідок об’єктивних причин.

По-перше, вона може з’явитись у випадку, коли увесь обсяг випуску є продуктом однієї чи кількох фірм. Природними монополістами є, напри­клад, підприємства громадського користування (енергозабезпечення, газозабезпечення, трубопровідний транспорт, метропо­літен). Існування природних монополій цього типу пояснюється особли­вим ефектом, що визначається масштабами діяльності – ефектом еко­номії ресурсів (за умов укрупнення виробництва), або ефектом масшта­бу. Конкуренція у цьому випадку є навіть небажаною.

По-друге, природна монополія може виникнути і у сільськогоспо­дарському виробництві та добувних галузях промисловості. Вона випли­ває з природної обмеженості земель, зайнятості земельних ділянок або родовищ корисних копалин, адже саме ця обставина зумовлює такий ме­ханізм ціноутворення на продукти землі, коли ціна орієнтується на витра­ти виробництва на найгірших ділянках землі або родовищах корисних копалин. Ті господарства, що використовують кращі за якістю землі і родо­вища, опиняються у становищі економічної виключності.

Природними монополістами стають і ті фірми, які мають змогу експлуатувати унікальні родовища або земельні ділянки з унікальними природними властивостями.

Адміністративна монополія виникає внаслідок того, що дер­жава (уряд чи органи місцевої влади) створює виняткові, привіле­йовані умови господарської діяльності певним підприємствам або цілим галузям.

Такі господарюючі суб’єкти опиняються в ситуації штучно створеного захисту від конкуренції, що генерує ще один феномен економічної виклю­чності (наприклад, монополії на виробництво солі, розробку мінеральних ресурсів за часів середньовіччя, політика митного протекціонізму тощо.)

Особливою формою прояву адміністративної монополії можна назвати державну монополію, що панувала в країнах так званого “реального соціалізму”. Доцільність згадки про цей варіант монополії зумовлюється тим, що, по-перше, характер та спрямування ринкових перетворень в Україні чи в інших постсоціалістичних країнах, стануть зрозумілішими, якщо з’ясувати, з якої економічної системи вони генетично вийшли. По-друге, постсоціалістичні країни у повній мірі ще не звільнились від залишків і реальних проявів державного монополізму. Його матеріальною базою було пануюче становище державної форми власності на засоби виробництва. Приватна власність, як формально, так і реально, взагалі знаходилась поза законом. На цьому грунті держава монополізувала усі сторони економічного життя: виробництво, управління, планування, збут, оплату праці, ціноутворення, розподіл засобів виробництва та предметів споживання тощо. Внаслідок цього була сформована економічна система командно-адміністративного типу.

Державний монополізм проявляв себе, перш за все, у командно-адміністративному механізмі ціноутворення та формування доходів. Усі структурні елементи ціни (амортизація, витрати предметів праці, заробітна плата, планові нагромадження доходу підприємства тощо) знаходились під повним контролем держави і визначались крізь планові нормативи.

Якщо ж фактичні витрати були, наприклад, нижчими від планових, підприємство мало б отримати надлишковий дохід. Практично цього не відбувалось. Через механізм спеціальних цін, фінансових (рентних) платежів, особливих методів оподаткування держава акумулювала цей надлишок і використовувала для утримання тих підприємств, фактичні витрати яких були вищими від планових. Відбувався примусовий, позаекономічний перерозподіл доходів. За рахунок потенційно сильних підприємств утримувались “на поверхні” слабкі нежиттєздатні виробничі одиниці. За умов державного монополізму інакше і бути не могло. Держава не може залишити у скруті економічно слабкі підприємства (адже вони є його власністю), але, з іншого боку, держава спроможна утримувати їх “на поверхні” лише за рахунок фактичного пограбування економічно сильних підприємств.

За таких умов “сильний” втрачає стимули повного вияву своїх реальних виробничих можливостей, мусить шукати способи приховування від “державного ока” наявні потужності, а “слабкий”, не страждаючи від свого “паразитичного існування”, не дуже переймається пошуками шляхів поліпшення свого економічного стану.

Саме це й стало однією з причин, які зумовили поразку командно-адміністративної економічної системи у її історичному змаганні з ринковою.

Ще однією формою монополії є економічна монополія.

Економічна (агломераційна) монополія виростає на основі закономірностей господарського розвитку, суб’єктів конкурентної системи.

Йдеться про підприємців, що зуміли завоювати виключне становище на ринку, до якого ведуть два основних шляхи: перший полягає в успіш­ному розвитку підприємства, постійному зростанні масштабів виробницт­ва шляхом концентрації капіталу, тобто його зростання за рахунок власних доходів, другий – набагато швидший – базується на процесах централізації капіталів, тобто на добровільному або примусовому об’єднанні раніше незалежних фірм, на базі злиття і поглинання.

Тим чи іншим шляхом, або поєднуючи обидва, підприємство досягає таких масштабів, що опиняється в ситуації економічної виключності, що проявляє себе у можливостях впливу на ціноутворення. Отже, домагаю­чись вигідних цін, такі підприємства починають отримувати монопольні прибутки.

Доцільно звернути увагу і на такі форми монополії, які породжуються особливостями ринкової кон’юнктури. Йдеться про монополію продавця і монополію покупця.

Монополія продавця виникає у тому випадку, коли на ринках окре­мих товарів попит перевищує пропозицію, а нарощування обсягів вироб­ництва з певних причин є неможливим. Продавець опиняється в ситуації економічної виключності, що дає йому можливість за рахунок стабільно високої ціни одержувати монопольний прибуток.

Монополія покупця, або монопсонія виникає за тих умов, коли об­сяг пропозиції перевищує обсяг попиту і цей стан зберігається тривалий час. У цьому випадку у виключно сприятливому становищі опиняється покупець. Він “збиває” ціну і одержує нагоду привласнити монопольний прибуток.

З’ясування економічної природи та форм монополії взагалі дає можливість обгрунтованіше з’ясувати суть “чистої монополії” як особливого типу економічної структури.

Відмінні риси моделі чистої моно­полії:

По-перше, абсолютна, або чиста монополія існує, коли одна фірма є єдиним виробником продукту галузі.

По-друге, коли масштаби фірми (обсяги власного капіталу та вели­чина активів), як правило, є гігантськими. Слід мати на увазі, що на ринку можлива ситуація, коли монополістом є невелика за розмірами фірма, але саме вона виробляє продукт, який не здатна випускати жодна інша фірма. І навпаки, гігантська за розмірами фірма може й не бути монополістом, якщо її частка на ринку певного товару не є переважаючою.

По-третє, продукт фірми є унікальним. Це означає, що вироби фірми-монополіста не мають близького замінника, вона – єдиний вироб­ник, тому еластичність попиту на унікальний продукт є вкрай низькою.

По-четверте, попередні властивості, якщо розглядати їх у сукупно­сті, зумовлюють те, що покупець мусить платити ціну, яка встановлюється монополістом, або відмовлятися від купівлі товару. Це означає, що фор­мою економічного зв’язку у системі “покупець-продавець” є монопольна ціна.

По-п’яте, встановлення монопольної ціни та маніпулювання обсяга­ми продажу товару використовуються фірмою-монополістом для отрима­ння монопольного прибутку, який відображає у собі прагнення монополі­ста до максимізації доходу. Але способи досягнення цієї мети (маніпулю­вання цінами та обсягами продажу) суперечать вільній конкуренції та свідчать про утвердження особливої влади на ринку.

Ринкова влада означає здатність окремого продавця (покупця) до прямого втручання у механізми дії об’єктивних законів ринкової конкуренції.

По-шосте, досягнення максимального рівня ринкової влади можли­ве лише у тому випадку, коли для потенційних конкурентів монополіст встановлює перешкоди входження в галузь, які практично неможливо по­долати.

Природною перешкодою вступу до галузі є великий обсяг капіталу фірми-монополіста. Тут спрацьовує ефект масштабу. Домінуюча фір­ма, маючи більш низькі витрати на одиницю продукції, здатна на таке тимчасове зниження ціни, яке буде достатнім для знищення потенційного конкурента.

Поряд із природною перешкодою вступу до галузі існує ціла низка штучних. Штучні перешкоди представлені юридичними обмеженнями у вигляді ліцензій, авторських прав, товарних знаків та патентів.

Ліцензія – це право фірми на виключне здійснення певного виду діяльності на даному ринку. Авторське право контролює продаж і розповсюдження оригінального твору в інтересах автора (книги, технологічні новинки, комп’ютерні програми), воно дійсне на протязі усього життя автора. Товарні знаки – це спеціальні символи, що дозволяють ідентифікувати товар або фірму; конкурентам забороняється використо­вувати зареєстровані товарні знаки або робити підробки. Патент – свідоцтво про виключні права автора на розпоря­дження створеним благом (технологією). Якщо фірма має патент на технологію виробництва певного товару, то це унеможливлює використання цієї технології іншими фірмами. Звичайно, патентовласник може продати свою технологію або взагалі її не застосо­вувати. І тільки отримання патенту на альтернативну технологію дозволить конкурувати з фірмою-монополістом.

Для визначення особливостей ціноутворення та формування до­ходів і обгрунтування логіки бізнесової поведінки фірми, за умов монопольної моделі ринку використаємо графік (див. рис. 11.2).

Рис. 11.2. Взаємозалежність ціни, попиту та обсягу доходу фірми за умов чистої монополії

На графіку крива ATC характеризує зміни витрат виробництва одини­ці продукції фірмою-монополістом в залежності від зміни обсягів виробни­цтва. Крива ATC показує: якщо обсяги виробництва близькі до нуля, витра­ти є високими. Збільшення обсягів випуску продукції супроводжуватиме­ться падінням витрат. І це логічно, адже спрацьовуватиме ефект масш­табу. Але зменшення витрат має свою межу. Якщо обсяг виробництва перевищує певний рівень, то витрати знову починають зростати. Тепер вже спрацьовуватиме “ефект перенапруження потужностей”.

На графіку (рис. 11.2) обсягу виробництва Q₁ відповідатиме саме низьке значення валових витрат, розрахованих на одиницю продукції (L). Логіка поведінки фірми, якщо аналізувати її через призму визначення шуканих обсягів виробництва, зводиться до того, що будь-які значення Q, менші, ніж Q₁, фірму-монополіста не цікавлять взагалі. По-перше, вони передбачали б перевищення мінімальних значень середніх валових витрат. По-друге, означали б відмову від належної фірмі-монополісту квоти продаж.

Таким чином, логіка поведінки фірми зводиться до пошуку обсягу виробництва, який би дорівнював або був більшим від Q₁. Прагнення монополіста до максимізації прибутку штовхатиме фірму до максимізації значень фізичного обсягу виробництва. В той же час, має бути враховано те, що кожне чергове нарощення обсягів, викличе зростання середніх валових витрат. Ця обставина штовхатиме фірму до зниження шуканого значення Q. Такі суперечливі тенденції підкорюються вже з’ясованому правилу: MR > MC. За ним шукане значення Q має знаходитись в точці максимуму приросту фізичного обсягу виробництва, коли ще забезпечуватиметься перевищення граничного доходу над граничними витратами. На графіку (рис. 11.2) це буде обсяг виробництва, обмежений точкою Q₂. Довжина відрізку ОР₁, або Q₂E є геометричним виразом валових витрат, взятих у розрахунку на одиницю продукції, а довжина відрізку ОQ₂, або Р₁E характеризуватиме шуканий фізичний обсяг продукції фірми. Звідси площа прямокутника ОР₁EQ₂, розрахована як добуток величин ОР₁ та ОQ₂, репрезентуватиме обсяг валових витрат (ТС) фірми-монополіста.

Другим важелем реалізації монопольної влади, не менш суттєвим, ніж можливість маніпулювання обсягами виробництва і продажу, є чинник ціни товару. У цьому аспекті логіка поведінки фірми зводиться до максимізації рівня ціни товару, що продукується фірмою-монополістом та мінімізації цін товарів, які фірма-монополіст купує на ринку сировини, матеріалів, палива тощо.

Адже в моделі чистої монополії фірма вже не пристосовується до вільної гри ринкових сил і конкурентного механізму ціноутворення, а сама завдяки своєму монопольному становищу, визначає, впливає, маніпулює цінами. Але і в цій моделі ринку існують певні закономірності та правила, що детермінують логіку поведінки фірми в галузі ціноутворення.

Так, найнижчим, теоретично допустимим буде рівень ціни, що відповідатиме найменшому значенню середніх валових витрат. На графіку (рис. 11.2) це відбудеться, якщо ціна встановиться на рівні обмеженому точкою L. Такому рівню ціни відповідатиме нульова рентабельність, адже за цих умов виручка від продажу одиниці продукції дорівнюватиме сукупним витратам, що припадають у середньому на кожну фізичну одиницю продукції.

Найвищим, теоретично допустимим буде рівень ціни у точці Р₃, утвореної продовженням лінії попиту (D) до її перетину з віссю ординат. У цій точці обсяг попиту, а тому і виручка від продажу товару дорівнюватиме нулю.

Вплив фактора попиту на логіку монополістичного ціноутворення є винятково потужним. Відомо, що в монополістичній ринковій структурі фірма-продуцент зосереджує свою діяльність на такому типі продукту, який є унікальним та не має близьких замінників. Саме тому показник граничної норми субституції (MRS) наближатиметься до нуля, а кут α коливатиметься в діапазоні від 90⁰ до 135⁰. Тільки у цьому проміжку коефіцієнт цінової точкової еластичності попиту є меншим від одиниці, що відповідає фундаментальним властивостям монопольного ринку. Якщо б кут α нахилу прямої попиту (D) перевищував 135⁰, то ми мали б випадок високої (більшої від одиниці) цінової еластичності попиту, а це аж ніяк не кореспондувалося б з моделлю чистої монополії.

Отже, ціна продукту фірми-монополіста має знаходитись в діапазоні від точки L до точки Р_3. Цей діапазон може бути більшим або меншим. Розширитись він може, по-перше, у випадку, коли фірмі вдається зменшити величину своїх валових витрат у розрахунку на одиницю продукту (АТС). По-друге, коли вдається переконати потенційних покупців у ще більшій неординарності споживчих властивостей продукції фірми-монополіста. У цьому випадку показник граничної норми заміщення черговий раз зменшиться, а пряма D зробить ще один крок у своєму русі до вертикалі.

Рух ціни в даному діапазоні має власну логіку. Фірма-монополіст встановлюватиме її на такому максимально високому рівні, на якому приріст виручки від продажу товару ще буде перевищувати втрату того обсягу виручки, що виникне в результаті падіння попиту. На графіку (рис. 11.2) цей рівень ціни фіксується точкою Р₂. Будь-яке зростання ціни вище рівня Р₂ означатиме, що фірма від такої цінової політики втратить більше, ніж виграє.

Площа п’ятикутника OP2BEQ2 є геометричним виразом валового доходу (TR) фірми-монополіста. Складовою його частиною є прямокутник OP1EQ2. Як вже було з’ясовано, площа цього прямокутника є геометричним виразом валових витрат (TC). Різниця обсягів TR та TC складає величину чистого доходу (NR), яка для фірми монополіста і є монопольним прибутком. Отже, геометричним виразом монопольного прибутку фірми, що діє за умов чистої монополії буде площа прямокутної трапеції P1P2BE.

Конкретизуючи уявлення про характер монополістичного ціноутворення, варто звернути увагу на те, що фірма-монополіст не завжди вста­новлює єдину ціну на свою продукцію, а іноді, з метою отримання додаткового доходу, монополія продає аналогічний товар за різними цінами на різних ринках. Такий метод реалізації монопольної влади має назву цінової дискримінації.

Застосування диференційованих цін не тільки можливе (враховуючи географічну віддаленість різних ринків), але й реальне – внаслідок неоднакової реакції попиту на зміну ціни на цих географічно віддалених ринках.

Існують два типи цінової дискримінації:

1) Дискримінація, що базується на врахуванні обсягу товарів. Суть її полягає у відмінностях умов купівлі товару в залежності від обсягів послуг чи речей, що купуються. Так, ціни товарів, що купуються уроздріб є зав­жди вищими, ніж ціни гуртових закупівель.

2) Дискримінація, що базується на відмінностях купівельної спромо­жності покупців. Покупці відрізняються за показником рівня їх доходу, а тому готові сплатити за один і той же товар різну ціну. Звичайно, якби фі­рмі вдалося продати кожну одиницю товару кожному покупцеві за максимальною ціною, то валовий дохід був би вищим, але фірма програла б у обсягах продажу. Саме тому, більш доцільним є диференційований підхід до ціни.

Цінова дискримінація стає можливою, коли мають місце такі умови:

• фірма повинна мати достатній рівень ринкової влади, щоб контролювати виробництво та ціноутворення;

• повинна бути виключена можливість перепродажу товарів (якщо можна купити товар на одному ринку за низькою ціною та перепродати його на іншому за високою ціною, то це призведе до зміни попиту і пропозиції, а в результаті – і до вирівнювання цін, що підірве цінову дискримінацію);

• необхідною умовою є здатність виробника до сегментації ринку (фірма-монополіст мусить систематично займатися аналізом поведінки покупців, класифікуючи їх із врахуванням характеру роботи, доходів, статі, місця проживання тощо; це дає змогу виділяти покупців в окремі групи, кожна з яких здатна та готова платити за товар різну ціну).

До яких же наслідків призводить застосування методу цінової дискримінації?

З одного боку, диференційований підхід до монопольного ціноутворення дозволяє фірмі збільшити обсяги монопольних прибутків за раху­нок покупця, адже який би метод цінової дискримінації не застосовувався, він веде до одного результату – зростання валового доходу. Але, з ін­шого боку, монополіст стає зацікавленим у збільшенні (а не зменшенні, як було в попередньому випадку) обсягу виробництва. У випадку застосу­вання цінової дискримінації зростають можливості ефективного функціо­нування ринку (зростає як пропозиція товару, так і попит). Окрім цього, ті покупці, які не отримали б ніякого товару у випадку єдиної ціни, тепер ма­ють таку нагоду.

Конкретизуючи явище чистої монополії необхідно наголосити, що в країнах з ринковою економікою відношення громадськості та держави до феномену монопольності не є однозначним. З одного боку, існують вагомі аргументи на користь монополій, з іншого – ще більш переконливі – проти.

Продукція монополістичних компаній відрізняється, у більшості ви­падків, високою якістю, що і дозволило їм завоювати панівне становище на ринку. Монополізація впливає на підвищення ефективності виробницт­ва, адже тільки велика за масштабами фірма на захищеному ринку може мати достатні кошти для успішного проведення досліджень та розробок. Особливо це дається взнаки в момент радикальних змін технічної бази виробництва, переходу до нових поколінь технології. Саме великомасш­табні виробництва стають опорними пунктами таких перетворень.

Завдяки ефекту масштабу витрати виробництва одиниці продукції можуть зменшуватися. Не варто забувати про те, що великі монополістичні об’єднання відіграють роль своєрідного “буферу”, стримуючи падіння виробництва та зростання безробіття на фазі економічного спаду.

З іншого боку, історія розвитку монополій є, водночас, історією бо­ротьби з ними.

По-перше, монополізація супроводжується особливим характером ціноутворення. Монопольні ціни відхиляються від цін конкурентного ринку, створюючи додаткові джерела прибутку для фірм-лідерів. За цих умов споживач обкладається своєрідною “даниною” на користь монополій.

По-друге, монополія формує ціну на основі витрат найгіршого підприємства, що включається в структуру економного об’єднання. Це зумовлює високий рівень цін і штучно закріплює існування неконкурентноздатних виробництв.

По-третє, фірми-монополісти далеко не завжди використовують свої можливості для забезпечення науково-технічного прогресу. Адже внаслідок існування обмеженостей входження в галузь, монополії не ма­ють достатніх стимулів для підвищення ефективності за рахунок НТП. Від­сутність конкурентів означає брак зовнішніх “подразників”, що спонукали б до наукових пошуків та розробок.

По-четверте, монополія деформує структуру економіки. Застосовуючи механізм тиску, монополія придушує галузі, що могли б розвива­тись більш швидкими темпами. Інші, неперспективні галузі і підприємства, за рахунок монопольних прибутків штучно утримуються “на плаву”.

По-п'яте, монополізація супроводжується посиленням тенденції нерівності у розподілі доходів, що є несправедливим і соціально небезпечним.

Розробка ефективних важелів антимонопольного регулювання потребує наукового обґрунтування системи показників, що відбивали б рівень монопольної влади. Побудова цих показників повинна базуватися на тому, що двома найважливішими інструментами монополістичних ма­ніпуляцій є обсяг продажу та рівень ціни.

Які ж показники могли б характеризувати рівень монопольної влади у розрізі обсягів продажу продукції? Простішим є показник коефі­цієнту концентрації. Він характеризує співвідношення усіх продаж у відсотках і розраховується для певної кількості фірм. Найбільшого поши­рення набув спосіб розрахунку коефіцієнта концентрації чотирьох най­більш потужних фірм галузі:

,

де Х_і – частка ринку і-тої фірми у відсотках;

n – число фірм даної галузі.

Отже, коефіцієнт концентрації показує, якою є частка річного обсягу продажу чотирьох найбільших підприємств галузі у загальногалузевому річному обсязі продажу.

За цим показникам рівень концентрації у США коливається від 90% у автомобільній промисловості та 85% у виробництві тютюнових виробів до 15% у сфері друкування газет та 5% в комерційній літографії¹.

Показник коефіцієнта концентрації має суттєвий недолік. Він не враховує відмінностей між галузями, де домінує одна фірма, та тими, де, наприклад, чотири компанії більш-менш рівномірно поділяють ринок. Ринок, на якому одна фірма контролює 77%, а решта 23 – по одному відсотку на кожну компанію, буде мати такий самий коефіцієнт концентрації, як і ри­нок, де 5 фірм контролюють по 20% кожна.

Ця недосконалість коефіцієнта концентрації долається із застосуванням іншого показника рівня ринкової влади. Мова іде про індекс Гарфіндела-Хіршмана. Він передбачає зведення до квадрату значень процентних часток ринку кожної фірми та сумування отриманих резу­льтатів. Мотивацією такого підходу є те, що зведення до квадрату значень структурних елементів будь-якої сукупності більш рельєфно демонструє кількісні відмінності між ними.

Індекс Гарфіндела-Хіршмана = ,

де X_i – частка ринку i-тої фірми у відсотках;

n – число фірм даної галузі.

Індекс Гарфіндела-Хіршмана буде максимальним у випадку чистої монополії і дорівнюватиме 100² (10 000). Якщо на конкретному ринку діють п’ять рівновеликих фірм, то індекс становитиме 2000. Якщо діятимуть десять рівноправних компаній, то індекс дорівнюватиме 1000, якщо 100 – індекс Гарфіндела-Хіршмана буде становити тільки 100 пунктів.

Здатності до практичного застосування даний індекс набуває в тому випадку, коли відповідними органами антимонопольного регулювання для кожної галузі, враховуючи її специфіку, будуть встановлені максимально допустимі значення суми квадратів процентних часток підприємств у річ­ному загальногалузевому обсязі продажу. Якщо для даної галузі буде встановлено максимальне значення індекса, наприклад, на рівні 2000 пунктів, то це означатиме, що у випадку його перевищення, галузь за рів­нем концентрації вийшла за допустимі межі. Вона одразу стає об’єктом розгляду антимонопольних служб. При цьому визначається, за рахунок яких фірм відбулося перевищення допустимого рівня концентрації, і при­ймаються відповідні рішення (останні передбачають навіть заборону економічної діяльності підприємства до його структурного поділу).

Другим суттєвим важелем реалізації монопольної влади, поряд із маніпулюванням обсягами продажу, є маніпулювання цінами. Тому для аналізу стану монополізації певного ринку повинен існувати показник цінового впливу фірми-монополіста. Таким показником, зокрема, є індекс Лернера:

Індекс Лернера =

де Р_мон. – фактичний рівень ціни товару, що встановлюється фірмою- монополістом (монопольна ціна);

Р_кон. – такий рівень ціни на цей товар, який міг би бути за умов конкурентної моделі ринку.

Якщо взяти до уваги, що за умов досконалої конкуренції ціна товару відповідає обсягу граничного доходу (див. §2 цієї глави), то індекс Лернера може отримати вигляд:

Такий варіант визначення індексу сприяє можливості його практич­ного застосування.

Отже, цей індекс характеризує значення абсолютного приросту ціни, що виникає внаслідок монопольності, на одиницю монопольної ціни. Зна­чення індексу коливаються у діапазоні від нуля до одиниці. Чим ближче його значення до одиниці, тим вищий рівень монопольної влади. Наприк­лад, якщо індекс Лернера становить 0,5, то це означатиме, що в кожній гривні фактичного рівня монопольної ціни 50 коп. складає надбавка, яку мусить сплачувати покупець як своєрідну данину за стан монопольності галузі. Це дозволяє кількісно визначити рівень ринкової влади фірми-монополіста.

Для постсоціалістичних країн в цілому та України, зокрема, подолання негативних проявів монополізму зберігає своє значення і нині. По-перше, не завершено ще процесу приватизації державних підприємств, що спричиняє можливість широкого застосування далекого від ринкових методів, так званого, “ручного” управління господарськими процесами.

По-друге, не досягнуто оптимального співвідношення підприємницьких структур різних форм власності.

По-третє, незважаючи на суттєвий ровиток в постсоціалістичних країнах корпоратизаційних процесів, механізми їх приведення в дію є ще далекими від досконалості. Саме тому, слабким лишається рівень розвитку ринку фондових цінних паперів. Зберігаються небіржові (а тому і неринкові) оцінки активів корпоратизованих підприємств. Не поодинокими є випадки, так званого, рейдерства.

По-четверте, небажано високою в структурі корпорацій є частка акціонерних підприємств закритого типу. Це дає змогу багатьом фірмам уникнути прозорого, суто ринкового ціноутворення і формування доходів та, на цій підставі, зберегти для ЗАТ нічим не виправдану винятковість економічного становища цілої низки фірм і галузей.

По-п’яте, зберігають свій монопольний вплив регіональні кланові структури.

По-шосте, зберігається занадто високий рівень концентрації виробництва в багатьох галузях української економіки. Розрахований для 4-х фірм галузі, коефіцієнт концентрації вітчизняної економіки є одним із найвищих на усьому пострадянському просторі. Функціонування великомастштабних господарських утворень ще вкрай слабо переорієнтовано з традиційних для монополій методів реалізації ринкової влади на методи, які адекватні стратегії інноваційно-інвестиційного розвитку економіки.

По-сьоме, не отримав ще належного розвитку в Україні середній і малий бізнес. Зокрема, фірми малого бізнесу вкрай слабо зорганізовані і саме тому продовжують бути об’єктом монопольного впливу висококонцентрованих підприємств як з боку постачання енергоносіїв, сировини і матеріалів, так і з боку реалізації продукції, виробленої малими і середніми підприємствами.

Окреслене коло проблем повинно визначати основні напрями здійснення сучасної політики антимонопольного регулювання української економіки.