§3. Довгострокові витрати підприємства

Довгостроковий період відрізняється від короткострокового можливістю фірми вільно маніпулювати усіма виробничими факторами. Це означає, що усі витрати фірми стають змінними. У той час, як кількість виробничих приміщень та споруд фірми не можуть бути зміненими у короткому періоді, у довгому періоді фірма може побудувати чи орендувати додаткові виробничі площі, встановити саме ту техніку, що їй потрібна. Інакше кажучи, фірма може наростити обсяг виробництва з новим характером витрат.

Зміна характеру середніх витрат підприємства відображена на графіку (рис. 9.6.), де побудовано криву довгострокових середніх витрат АТС, яку називають також плановою кривою, (LAC – довгострокові АТС). Криву LАС перетинає крива LMC (довгострокових граничних витрат фірми).

На рисунку показані криві АТС₁ – АТС₄, які відображають середні повні витрати виробництва різних обсягів продукту на різних підприємствах фірми. Крива АТС₁ відповідає підприємству із найменшими виробничими можливостями, а крива АТС₄ – підприємству із найбільшим обсягом випуску продукту (11 тис. од.). Найменші середні витрати – на 2-му підприємстві (АТС₂), найвищі – на 4-му (АТС₄).

Крива LAC (довгострокових АТС) будується як дотична до АТС різних підприємств фірми у точках їх найменших значень.

Крива довгострокових середніх витрат показує найменші витрати виробництва будь-якого визначеного обсягу випуску продукції, допускаючи при цьому можливість зміни усіх факторів виробництва оптимальним чином з метою мінімізації витрат.

Рис 9.6. Крива довгострокових середніх витрат

Кожній точці кривої LAC відповідає конкретне підприємство; крива АТС кожного підприємства торкається кривої LAC в точці, що відповідає такому обсягу виробництва, який кожне підприємство може здійснювати з найнижчими сукупними витратами.

Можна побудувати й криву довгострокових граничних витрат, яка б відповідала плановій кривій витрат фірми (крива LMC).

Крива довгострокових граничних витрат показує приріст витрат, пов’язаних із виробництвом додаткової одиниці продукту у тому випадку, коли фірма може змінювати усі фактори виробництва з метою мінімізації витрат.

Між короткостроковими і довгостроковими граничними витратами фірми існує принципова відмінність: у короткостроковому періоді крива МС (граничних витрат) відображає лише додаткові змінні витрати виробництва наступної одиниці випуску; у довгостроковому періоді крива LMC відображає зміну усіх витрат, які стають змінними.

Зростаюча крива LMC перетинає криву LAC у точці її мінімуму (точці А на графіку). Вздовж кривої довгострокових граничних витрат (LМС) граничні витрати включають зростання альтернативної вартості обраного оптимальним чином підприємства, на якому середні витрати найнижчі.

Крива довгострокових АТС має U–подібну форму у зв’язку із існуванням економії від масштабу виробництва.

Економія від масштабу виробництва (зростаюча віддача від масштабу) існує тоді, коли довгострокові середні витрати фірми знижуються разом із зростанням масштабів виробництва. Постійна віддача від масштабу існує у випадку, коли довгострокові АТС не залежать від обсягу виробництва. Негативна економія від масштабу (спадна віддачі від масштабу) з’являється тоді, коли довгострокові середні витрати зростають у міру зростання обсягів виробництва.

На рисунку 9.6. до точки А (обсяг виробництва до 5 тис. од.) існує зростаюча віддача від масштабу (АТС зменшуються, крива LAC спадаюча), а із зростанням обсягів випуску продукції (більше 5 тис. од.) з’являється спадна віддача від масштабу (АТС збільшуються, крива LAC зростаюча).

Якщо є економія від масштабу (зростаюча віддача факторів) зростання обсягів виробництва стає вигідним, адже зменшуються середні витрати. Однак, якщо з’являється негативна економія від масштабу (спадна віддача факторів) нарощувати обсяг виробництва недоцільно, адже середні витрати зростають. Межа зміни ефекту від масштабу визначається рівнем довгострокових граничних витрат підприємства: якщо LMC (довгострокові граничні витрати) менші LAC (довгострокові АТС) – ефект позитивний, а якщо LMC вищі від LAC – ефект негативний.

Є три основних причини зростаючої віддачі факторів виробництва (економії від масштабу):

• неділимість виробництва;

• спеціалізація виробництва;

• використання технічних переваг великомасштабного виробництва.

Неділимість виробництва існує у тому розумінні, що одні і ті ж неділимі активи (основні активи взагалі не можна поділити, не зруйнувавши виробництва) розповсюджуються на зростаючу кількість продукту, що зменшує витрати.

Спеціалізація виробництва збільшує продуктивну силу факторів виробництва, що також зменшує середні витрати підприємства при зростанні обсягу випуску продукту.

Технічні переваги великомасштабного виробництва полягають у можливості застосування прогресивнішої і продуктивнішої техніки, які зростають разом із зростанням обсягів виробництва.

Чи існує економія від масштабу за усіх умов і в усіх випадках? Відповідь на це питання, звичайно, буде негативною. Зокрема, неділимість виробництва відноситься головним чином до дрібних підприємств, а у складі великих фірм співіснують по кілька підприємств; спеціалізація і технічні переваги характерні передусім для промислових підприємств, а у сфері послуг, наприклад, ці чинники практично не діють.

Основною причиною негативної економії від масштабу (спадної віддачі виробничих факторів) стають складності в управлінні великомасштабним виробництвом – витрати на управління починають з певного моменту наростати в геометричній прогресії. Водночас фірма, досягши мінімально можливих середніх витрат виробництва, може, маніпулюючи витратами, певний час утримувати їх на сталому рівні, підтримуючи постійну віддачу від масштабу, що й відображено на рисунку 9.7 (при цьому довгострокові АТС перестають залежати від обсягу випуску).

Рис. 9.7. Віддача від масштабу і прибутковість фірми

На рисунку 9.7 відрізок АС кривої LAC (довгострокових середніх валових витрат) показує позитивну (зростаючу) віддачу від масштабу виробництва, коли середні витрати зменшуються. Відрізок CD цієї кривої демонструє незмінну віддачу від масштабу, коли середні витрати фірми не змінюються із збільшенням обсягу виробництва. Відрізок DF репрезентує спадну (негативну) віддачу від масштабу, коли середні витрати фірми починають збільшуватись із зростаючими темпами за рахунок збільшення витрат на управління.

Економія на масштабах виробництва дозволяє фірмі значно збільшити діапазон доходності виробництва за ринкової ціни Р у довгостроковому періоді (відрізок BE планової кривої). Економія на масштабах дає можливість фірмі досягати високої прибутковості за значних обсягів виробництва. Однак, існує певна межа (точка D на плановій кривій), після якої уже неможливо підтримувати незмінну віддачу факторів виробництва і вона починає спадати, породжуючи негативний ефект від масштабу.

Повертаючись до рисунка 9.6, можна зробити такі висновки: надто великі масштаби виробництва є неефективними, як і надто малі, тому найефективнішими виявились середні підприємства фірми, яка намагатиметься оптимізувати розміри підприємств, виходячи з рівня середніх витрат і можливостей економії на масштабах виробництва.

Оптимальні розміри підприємств відрізняються у різних галузях і на різних територі­ях. Зрозуміло, що витрати на одиницю випущеного продукту (середні витрати) відмінні, приміром, при виробництві морозива (де прибутковими є й неве­ликі фірми) і при випуску автомобілів (де прибутковими є підприємства, що перевищують середній розмір, тобто великі фірми).

У реальному житті існують об’єктивні причини, що зумовлюють формування витрат виробництва підприємства як самостійної категорії. Це випливає з економічної відокремленості підприємств, які є незалежними (економічно і юридично) і самостійними виробниками товарів і послуг, що обумовлюється приватною власністю на засоби виробництва. Крім того підприємства-виробники мають різну технічну оснащеність, у тому числі і в межах однієї фірми, і в межах однієї форми власності (зокрема, на державних підприємствах), що зумовлює різний рівень продуктивності праці та різні витрати виробництва. Суттєві відмінності праці зумовлюють існування грошової (вартісної) оцінки суспільної праці. Ось чому обмін продуктами праці між виробниками має відбуватись у товарній формі на еквівалентній основі.

Отже, потрібно враховувати, що на різних підприємствах витрати виробництва різні. Тому розрізняють суспільні та індивідуальні витрати виробництва. Індивідуальні витрати – це витрати виробництва кожного окремого підприємства, тобто витрати різної кількості живої і уречевленої праці. Суспільні витрати – це необхідні витрати на створення даного продукту за середніх для даної галузі, або суспільно нормальних умов виробництва (це ті витрати, за яких виробляється більша частина товарів даного виду).

Ринкова ціна товару визначається з урахування ціни його виробництва, яка включає суспільно нормальні витрати виробництва даного товару і середній прибуток. Тому підприємствам необхідно (і вигідно) зменшувати свої індивідуальні витрати, робити їх меншими, ніж суспільні, що буде збільшувати прибутки за незмінного рівня цін.

У процесі обміну виробникові треба відшкодувати витрати засобів виробництва і робочої сили. Як уже відомо, витрати окремого виробника не тотожні витратам суспільства. Тільки сукупні витрати суспільної праці на виробництво продукту набувають форми суспільно необхідних витрат, які набувають форми вартості (кількості праці, затраченої на виробництво даного продукту, згідно концепції, що розглядається).

Водночас, в обміні товарів виникають витрати обігу – витрати, пов’язані з реалізацією (купівлею-продажем) товарів.

Марксистська концепція розрізняє чисті і додаткові витрати обігу. Чисті витрати обігу – затрати на купівлю-продаж товарів, заробітну плату продавців і касирів, маркетинг, утримання торгівельних приміщень, консультації, рекламу, касові операції та інше. Додаткові витрати обігу доповнюють чисті витрати і, разом з тим, вони є продовженням витрат виробництва, адже фактично завершують процес створення товару, доведення його до повної готовності (це витрати на зберігання, транспортування, сортування, розфасовку, упаковку тощо). Якщо чисті витрати, за даною концепцією, уже не збільшують вартості товару, то додаткові витрати її збільшують (доповнюють).

Варто наголосити, що марксистська теорія витрат виробництва і обігу все ж є надто абстрактною. По-перше, вона не враховує коливання цін навколо вартості, по-друге, не розглядає проблему зміни витрат у залежності від кількості виробленої продукції, що є головним змістом теорії витрат підприємства, обґрунтованої опонентами К. Маркса. Тому марксистська теорія витрат не може пояснити особливості ринкової поведінки підприємств.

Щоб на практиці порівняти суспільні та індивідуальні витрати, марксистська концепція вводить показник собівартості продукту, який визначає витрати виробництва одиниці товару у грошовій оцінці (своєрідний аналог середніх витрат фірми, але аналогія тут неповна – собівартість продукту і середні витрати мають різну структуру).

Для підприємства собівартість стає мірилом витрат і доходів. За певного рівня ціни зменшення собівартості (витрат на одиницю продукту) забезпечує зростання прибутку, а її збільшення – призводить до зниження прибутку. Собівартість відображає реальні, прямі витрати на виробництво продукту, що дозволяє визначити ефективність діяльності підприємства.

Собівартість включає лише частину вартості продукту, що й показує наступна схема (див. рис. 9. 8).

Вартість спожитих засобів виробництва	Вартість необхідного продукту (оплата праці)	Вартість додаткового продукту (прибуток)
СОБІВАРТІСТЬ ПРОДУКТУ
ВАРТІСТЬ ПРОДУКТУ

Рис. 9.8. Вартісна структура і собівартість продукту

Отже, собівартість – грошовий вираз лише частини вартості. Сума затрат на виробництво продукту складає його фабрично-заводську собівартість, а затрати на виробництво і реалізацію продукту (витрати виробництва і обігу на одиницю продукту) – повну собівартість.

До собівартості відносять прямі і непрямі (опосередковані) затрати. Прямі затрати безпосередньо пов’язані із створенням одиниці продукту (наприклад, бавовна для випуску тканини). Опосередковані затрати необхідні для загального функціонування виробничого процесу створення даного виду продукту підприємства (опалення, освітлення, вентиляція, управління виробництвом тощо).

Далі проводячи аналогію (яка, повторюємо, не може бути повною) між двома концепціями витрат виробництва, можна припустити, що прямі і частина опосередкованих затрат у собівартості – це середні змінні витра­ти, а інша частина опосередкованих затрат – це середні постійні витрати.

Для порівняння рівня затрат виділяють індивідуальну і суспільну собівартість даного виду продукту. Індивідуальна собівартість показує рівень затрат на кожному конкретному підприємстві, а суспільна собівартість – середньозважений галузевий рівень затрат на одиницю виробленого продукту. Саме суспільна собівартість, з точки зору даної методології, разом із середнім прибутком визначає ринкову ціну одиниці товару.

Повертаючись до загальних витрат виробництва, варто наголосити, що марксистська теорія виділяє капітальні або разові, і поточні ви­трати. Капітальні витрати – це витрати на заміну і поповнення основ­ного капіталу, а поточні витрати відо­бражають затрати на постійне поповнення оборотного капіталу підприємства (сировини, матеріалів, палива, енергії і робочої сили).

У нашій вітчизняній економічній теорії відбувається намагання пев­ної частини науковців об’єднати обидві концепції витрат виробництва. При цьому вважається, що йдеться про вирішення одного завдання різними способами. Логіка цих міркувань виходить із того, що речовий зміст витрат виробництва на різних етапах розвитку економіки має різну суспільну форму (суспільна форма – це вартість, категорія марксистської науки).

Зокрема, за умов простого товарного виробництва його витрати вимірюються вартістю спожитих засобів виробництва. Витрати праці (уречевленої і живої) простого товаровиробника в суспільно необхідних розмірах збігаються із вартістю товару. Фонд індивідуального споживання виробника виступає частиною валового доходу.