§4. Форми підприємств за рівнем концентрації капіталу

В залежності від розмірів підприємства поділяються на великі, середні і малі.

Великі підприємства виникають на основі концентрації та централізації капіталу та виробництва.

Концентрація капіталу – це збільшення маси застосованого капіталу на окремому підприємстві за рахунок капіталізації прибутку (використання прибутку для створення нових інвестицій).

В результаті концентрації зростають виробничі і енергетичні потужності підприємства, число зайнятих, обсяг випуску продукції і обсяг товарообороту. Отже, концентрація капіталу зумовлює збільшення розмірів підприємств і веде до утворення великих капіталів.

Централізація капіталу – це об’єднання наявних капіталів, яке відбувається двома шляхами: насильницьким поглинанням слабких підприємств могутнішим конкурентом та добровільним об’єднанням індивідуальних капіталів у партнерства та акціонерні товариства.

Концентрація і централізація капіталу та виробництва зумовлюють утворення великих та гігантських підприємств, які домінують в економіці індустріальних країн. На них припадає значна частина виробництва національного продукту, торгового обороту і зайнятості. Наприклад, 800 найбільших корпорацій США, (1% від загальної кількості національних фірм), виробляють майже половину національного продукту країни. На них зайнята чверть робочої сили США.

Великі підприємства мають ряд економічних і організаційних переваг в порівнянні із середніми та малими. Вони виграють на економії від масштабу виробництва. Збільшення обсягу виробництва до певної межі супроводжується скороченням середніх витрат виробництва на одиницю продукції, що збільшує прибутковість підприємства.

Велике підприємство має також більше можливостей для повнішої реалізації НТП, впровадження нових технологій, прогресивних форм спеціалізації, кооперування, нових методів організації праці і серійного випуску продукції. При необхідності воно у змозі створити малі структури (лабораторію чи мале підприємство) для реалізації спеціальних науково-технічних програм. Велике підприємство має переваги і в отриманні кредиту для модернізації чи розширення власної виробничої бази. Воно може диверсифікувати своє виробництво, що дозволяє йому легше пристосовуватись до ринкової кон’юнктури в боротьбі із конкурентами. Все це є доказом того, що велике підприємство є доцільним і економічно вигідним.

Однак, розмір підприємства має свою економічну межу, перевищення якої різко здорожчує виробництво продукції, ускладнює управління і робить його комерційну діяльність економічно неефективною. Надмірне збільшення розмірів підприємств суперечить раціональному територіальному розміщенню продуктивних сил, збільшує строк будівництва і окупності інвестицій.

В радянський період у вітчизняній економічній науці та практиці переважала думка про домінуючі переваги великого виробництва над середнім та дрібним. Відповідно до концепції переваг великого виробництва, в СРСР протягом всього періоду проводилась офіційна державна політика гігантоманії, яка була спрямована на створення переважно великих підприємств. Проте більшість із них були малоефективними і не виправдали сподівань.

Відповідно важливою проблемою у виробництві є визначення оптимального розміру підприємства. Оптимальним вважається такий розмір підприємства за якого створюються найсприятливіші умови для використання досягнень науки, техніки, при мінімальних затратах досягається ефективне виробництво високоякісної продукції. Оптимальний розмір підприємства визначається у кожному окремому випадку і залежить від досягнень рівня техніки, технології паливно-енергетичних ресурсів, розвитку транспорту, фахового рівня робітників тощо. Наприклад, у взуттєвій промисловості оптимальним вважається підприємство, що виробляє 4-5 млн. пар взуття на рік, а в автомобільній промисловості – 500-600 тис. легкових автомобілів.

Відповідно до умов виробництва, оптимальним підприємством може бути і велике, і середнє, і мале. В країнах з ринковою економікою давно усвідомили необхідність раціонального сполучення великих, середніх і малих підприємств.

У 80-90-х роках XX ст. та на початку XXI ст. середні і малі підприємства в ринковій економіці переживають справжній ренесанс. Цьому сприяє цілий ряд виробничо-технічних, науково-технічних, організаційно-управлінських, економічних, політичних, соціальних і психологічних факторів. У всьому світі спостерігається процес інтенсифікації виробництва, за умов якого з’являється нова техніка, розширюється номенклатура продукції, збільшується число компонентів і вузлів сучасних технічних агрегатів. Це відкриває можливості для розвитку невеликих вузькоспеціалізованих підприємств, здатних забезпечити випуск нової техніки, яка складається з функціональних вузлів та модулів. Дрібні підприємства можуть бути субпостачальниками для великих підприємств, що вигідно обом сторонам.

Малі підприємства найбільною мірою уособлюють ідеї ринкової системи. Вони оперативно реагують на зміну кон’юнктури ринку, знають клієнтуру і вміють з нею працювати. Продукція малих підприємств є відносно дешевою, оскільки вони використовують переважно місцеву сировину. В малому бізнесі відсутня багатоступенева, а тому часто бюрократична, система управління. Власник підприємства зазвичай одночасно виступає і менеджером, що підвищує ефективність управління. Тут створюється особливий стиль спілкування між людьми, особливий психологічний клімат, сповідується принцип “сім’ї”, в якій швидко проявляються особисті та професійні якості людей.

Водночас, на переважній більшості малих підприємств нижча продуктивність праці, вони неспроможні у широкому масштабі впроваджувати новітні досягнення науки і техніки, тому підвищують інтенсивність праці за рахунок використання праці власників та членів сім’ї підприємців, збільшення тривалості робочого дня. Цим підприємствам часто доводиться економити на техніці безпеки та покращенні умов праці.

В усіх країнах світу кількісно переважають малі та середні підприємства. У більшості випадків розмір підприємства визначається за кількістю працюючих. Зустрічаються також і такі критерії, як вартість активів фірми, розмір доданої вартості, річний обсяг продажу тощо.

У тій чи іншій країні до малих підприємств відносять різні за величиною підприємства. Наприклад, у США до малих відносять підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Японії – до 300, у Франції – до 50 працюючих. В Україні до малих фірм відносять: у промисловості і будівництві – з чисельністю до 200 працюючих, в інших галузях виробничої сфери – до 25, в роздрібній торгівлі – до 15 осіб.

Дрібні підприємства виконують важливу роль в економіці країн. Зокрема, у США питома вага малих і середніх фірм складає 99% від загальної кількості підприємств. В Німеччині цей показник становить 95%, Великій Британії – 96%, Італії – 99%. На ці підприємства припадає близько 40% національного продукту у США і 66% – у Німеччині. Малі та середні підприємства створюють додаткові робочі місця. Наприклад, у США за 1981–1990 роки вони створили робочих місць для 25 млн. осіб, тоді як великі підприємства за той же час скоротили чисельність свого персоналу на 3 млн. осіб [5, 189] .

Малий бізнес відіграє провідну роль у створенні ефективної ринкової економіки на Тайвані та у Південній Кореї.

В економіці розвинутих країн більшість малих підприємств знаходяться в індивідуальній власності. Досить розповсюдженим є партнерство. Незначна частина малих підприємств має юридичну форму корпорації або акціонерних товариств.

В сучасних умовах народжуються нові організаційні форми міжфірмової взаємодії малих підприємств. До них можна віднести так звані підприємницькі мережі – довгострокові угоди між взаємозв’язаними вузькоспеціалізованими малими і середніми фірмами.

Угоди розподіляють фінансовий ризик між членами мережі, дають доступ до нових технологій і нових ринків, дозволяють спільно проводити науково-технічні дослідження.

Все більш широкого розповсюдження набуває діяльність малих фірм, так званих “інкубаторів”, призначення яких – “вирощування” дрібного підприємництва. “Інкубатори” обслуговують від 5 до 30 досвідчених експертів, які за невисоку плату протягом певного часу опікують підприємця-початківця, щоб той зміг самостійно розпочати своє діло: надають приміщення для фірми, погашають кредити і збитки, надають консультації тощо. Розрізняють корпоративні, державні, університетські та приватні “інкубатори”. Приватні “інкубатори” створюють професійні підприємці на власні кошти з метою участі у майбутніх доходах малих інноваційних фірм, які вони “вирощують”. Ідея “вирощування” інноваційних малих підприємств швидко розповсюджується в Японії, Китаї та Європі.

Велика кількість малих підприємств діє у високомонополізованих галузях на основі довгострокової кооперації з великими корпораціями. Малі підприємства (сатиліти) поставляють корпораціям високоякісні і відносно дешеві комплектуючі деталі і вузли. Багато малих фірм поставляють свою продукцію кільком фірмам-споживачам.

З метою інтеграції малого і великого підприємництва нині створюються змішані, гібридні, організаційні форми. Найпоширенішою серед них є система франчайзингу. Франчайз – це угода між великою корпорацією і малими фірмами-операторами або окремими бізнесменами, у відповідності до якої франчайзер (велика компанія) надає франчайзі (малій фірмі) свої товари для реалізації, рекламні послуги та відпрацьовану повну технологію бізнесу. За це мала фірма зобов’язується надавати франчайзеру послуги в галузі менеджменту та маркетингу з урахуванням місцевих умов, а також інвестувати в цю компанію якусь частку свого капіталу. Малі фірми отримують дохід у вигляді процента від обороту.

Система франчайзингу сприяє насиченню ринків якісними та різноманітними товарами й послугами. Вона найпоширеніша у ресторанному і комп’ютерному бізнесі, на станціях технічного обслуговування автомобілів, у побутовому обслуговуванні, сферах туризму, роздрібній торгівлі, дизайнерських послугах тощо. Серед найбільших франчайзерів-компанії “Адідас”, “Кока-кола”, “Макдональдс”, “Шелл”, “Вольво”, “Мерседес-Бенц” та ін.

Розповсюдженими формами інтеграції малого і великого бізнесу є інжинірингові та консалтингові фірми, які надають повний комплекс інженерно-будівельних та інженерно-консультативних послуг.

Розквіт малого бізнесу пов’язаний із істотною підтримкою його держави. Практично в усіх індустріально розвинутих країнах з цією метою створені спеціальні урядові інститути, які розробляють і втілюють в життя державні програми допомоги малим та середнім фірмам. Вони передбачають надання позик для будівництва підприємств, розширення та модернізації виробництва, придбання устаткування, сировини, підтримки їх зовнішньоекономічної діяльності. У США, наприклад, позики малим підприємствам надаються строком на 8 років з продовженням строку до 25 років. В Японії здійснюється цільове бюджетне фінансування малого бізнесу.

Активна державна підтримка малого бізнесу виявляється у податкових пільгах. Так, у Великій Британії розмір прибутку, що не оподатковується, складає 90 тис. ф.ст., інвестиції в малі та середні підприємства звільнені від податку. У Франції протягом перших 5 років роботи малого підприємства ставка податку знижується удвічі. Удвічі менша ставка податку для малого бізнесу Німеччини, якщо щорічний прибуток не перевищує 3 млн. євро. Низька податкова ставка для малих підприємств також у Японії.

Незважаючи на сприятливі умови і дієву державну підтримку, малий бізнес пов’язаний з постійним ризиком. Так, у США половина новостворених фірм банкрутує у перший рік свого існування; в Японії 7 із 10 малих підприємств припиняють свою діяльність протягом перших 5 років. Жорстка конкуренція, нестача первісного та оборотного капіталу, несприятливі зовнішні фактори, відсутність достатнього досвіду та знань в галузі фінансів, права та управління фірмою можуть обернутися для будь-якої з малих фірм катастрофою. Саме тому програми управлінської допомоги, що передбачають підготовку навчальних курсів, методичних розробок, укладання угод з школами бізнесу університетів для навчання дрібних підприємців також мають суттєве значення для підтримки малого бізнесу.