32. Втілення ідей романтизму в живописі та літературі

Романтична традиція продовжується в українській літературі другої половини ХІХІ ст. Події далекого минулого зображаються у творах Є. Грушкевича, І. Грабовича, “Захарі Беркуті” І. Франка, “Запорожцях” І. Нечуя-Левицького, “Олесі” Б. Грінченка. В образотворчому мистецтві український романтизм найпослідовніше проявився у портретному живописі, у народних картинах “Козак Мамай”, “Козак-бандурист” з їх настроєм елегійного суму. Картини В. Тропініна і В. Бутовича зобразили просту людину, побут України змалювали К. Павлов, Штернберг. У живописі і графічній творчості Т. Шевченка поєдналися елементи класицизму, реалізму й романтизму, особливо в альбомі офортів “Живописна Україна” (“У Києві”, “Видубицький монастир”, “Дари в Чигирині”). Особливо виділяються митці течії фольклорного романтизму в слов’янських країнах. Українську етнографію започаткувала книжка Г. Калиновського “Опис весільних українських обрядів” (Петербург, 1776). Український романтизм, як і інших пригноблених слов’янських народів, став формою національно-культурного відродження: він проявився у реформуванні літературної мови, посиленні інтересу до національної історії та фольклору, тобто у принципі народності. Й. Гердер вважав мову найважливішим компонентом нації. Саме народна мова давала можливість зберегти національну ідентичність. Осередками культурно-національного відродження були Харків, Перемишль, після 1834 – Київ, Львів (Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький, етнографічно-фольклористична збирацька діяльність, фольклорно-літературний збірник “Зоря” 1834, альманах “Русалка Дністровая” Будапешт, 1837). Література українського національно-культурного відродження розвивалася в основному в руслі романтизму, навіть вже у “Енеїді” Котляревського, поряд з бароковими та класицистськими рисами (полістилевість та симбіоз стилів характерний для ХІХ ст.), виявилися передромантичні тенденції – у навіяних смутком спогадах про вільну старовину, козацько-гетьманську державу, її героїчну історію, у авторовім захопленні історичними піснями. До перших творів романтичної поезії, що спиралася на народність та фольклор, належали балади П. Гулака-Артемовського “Твардовський”, “Рибалка” (переспіви з Міцкевича й Гете), вірші Л. Боровиковського, Є. Гребінки, М. Маркевича, А. Метлинського, М. Шашкевича. В. Забіли. Утверджуються жанри ліро-епічної поеми, балади, елегії, романтичного оповідання, історичного роману, історичної драми і трагедії. Поети-романтики часто пишуть у стилі народної пісні. У творах М. Максимовича, М. Костомарова, М.Шашкевича ідеальним героєм стає український козак, що тужить і плаче за часами козацької вольності. Бандурист для українських романтиків є носієм пам’яті про старовину, віщого поетичного слова, ясновидцем. В оптимістичних громадянських віршах Шашкевича (“Дайте руки, любі друзі”), Метлинського, Вагилевича – заклик позбутися туги і об’єднатися. Романтики створювали ліричні вірші народнопісенного типу: В. Забіли ”Не щебечи, соловейку”, “Гуде вітер вельми в полі”, “Дивлюсь я на небо” М. Петренка. Твори, присвячені славному минулому України, писали К. Рилєєв, Микола Маркевич. Історична наука представлена М. Костомаровим з його працями ”Богдан Хмельницький”,“Руина”, “Мазепа”, “Павел Полуботок” з зображенням широких народних мас як творця історії. О. Лазаревський висвітлює історію Лівобережної України (“Люди старой Малороссии”). Фольклорні збірники пісень уклали Микола Церетелєв, Михайло Максимович (перший ректор Київського університету), В. Залеський, О. Лозинський, Ізмаїл Срезневський, Микола Костомаров (двоє останніх – Харківський університет). У добу романтизму розквітла творчість Шевченка, суголосна ідеям і почуттям європейських романтиків Байрона, Гюго, Мюссе, Шатобріана, Міцкевича, Лермонтова, Козлова, романтичним мотивам Пушкіна. Шевченко виріс з українського фольклору, сміливо черпав з усної творчості ідеї, сюжети, образи, ритміку, як і його сучасники-романтики. Елементи усної народної творчості органічно впліталися у власні думи й слова поета, інколи він запозичував з народної пісні навіть окремі рядки. Романтичними були у Шевченка і композиційні принципи поем, і певна настроєність душі, що черпала з загального тогочасного зацікавлення ідеєю національного відродження, історією України (“История Русов”, “История Малой России” Бантиш-Каменского 1822, “История Малороссии” М. Маркевича), народними національно-історичними піснями (зб. Церетелева, Максимовича). І. Франко писав у статті про “Перебендю”, що “геніальна натура нашого поета уміла впливи ті щасливо перетопити в одну органічну і глибоку поетичну цілісність”, у той сплав, ім’я якому – Шевченко. Символічний псевдонім “Перебендя” був широкою концепцією “живого сумління народу”, концепцією поета – національного пророка, поезії як плоду не лише романтичних почувань, а й глибоких роздумів Шевченка. Як пише Євген Маланюк, стихія цього інтелектуального романтизму Шевченка, серед сентиментально-романтичних (балади, “Катерина”) і романтично-національних творів, досягає найвищого напруження в пророчо-історіософічнім патетизмі циклу “Трьох літ”. Шевченко водночас живе у кількох мистецьких добах. Романтизм Шевченка реалістичний, він завжди проектується на реальну Україну, на її історію, долю народу. Персонажі Шевченка не мають характеру канонізованих у романтизмі мандрівних героїв, завжди це будуть конкретно-справжні, повнокровні постаті Яреми, Перебенді, Катерини. В умінні втримати рівновагу між міфом України і дійсністю крилася й таємниця його романтизму. Геніальний поет, прозріваючи крізь миколаївський режим вічну сутність кожної Росії, пророче ствердить, що Росію треба громадою, “одностайне” й “односердне” валити цілу, а не сам символ – царизм. Шевченко з гіркотою змальовує моральний занепад українського народу, різних його прошарків – на тлі сонячно-багатої країни. Серед руїн бурхливого минулого спить козацька й гетьманська еліта, вона сама себе пародіює і травестує в “Енеїді” Котляревського, частину її втягує Петербург, частина розчиняється в закріпаченій Малоросії з її Наталками-Полтавками, давніми звичаями і піснями, із буттям, звуженим до побуту, який проте заховує невиразні, хоч і досить міцні ремінісценції історично-культурного життя. На низах проживає закріпачене багатомільйонне селянство, що живе самодостатнім життям, а незряче сумління нації – це кобзарі, що підтримують в народі тяглість історичної пам’яті. Селянство з глибоко закоріненою традиційністю побуту, народної моралі, життя та праці, пісні, народною мовою, боронячи себе перед денаціоналізацією, одночасно боронить цілу націю. В той час коли осмішування себе та солодке оплакування стає літературною традицією (“Енеїда”, “Москаль-Чарівник”, твори Гребінка), мужній плач Шевченка був протестом і пробудженням національної пам’яті. Цей плач, пізніше пройшовши крізь полум’я гніву, тужавіє й обертається в крицю національної зброї, гальмує процес національного розкладу, відділює мертве від живого і сплавляє благодаттю любові тих, що “схаменулися” і “стали людьми” , в зародок органічної ієрархії нації. “Три літа” є найповнішим синтезом ідеології Шевченка; присвячений “і мертвим, і живим і ненародженим”, твір утвердив історичну тяглість і невмирущість української нації на всі майбутні часи. У художній прозі переважає етнографічно-побутова традиція, близька романтизмові, представлена творами П. Куліша (роман “Чорна рада”, поезії “Досвітки”), Ганни Барвінок (“Сирітський жаль”, “Нещаслива доля”), Олексія Стороженка (“Закоханий чорт”), Марка Вовчка (оповідання-казки “Кармелюк”, “Невільничка”, побутові оповідання “Козачка”, “Горпина”, “Сестра”), Ю. Федьковича (“Люба-згуба”). “Етнографічна правда” означала обробку легенд, переказів, анекдотів, зображення морально досконалих героїв, соціальний мир.