2. Дослідники української культури.

Пантелеймон Куліш. Його літературно-художню, наукову творчість вважають за подвижницьку і новаторську: він першим почав писати українською мовою наукові праці, чим заклав основи української наукової мови. Павло Чубинський. Збирає й досліджує різні прояви ігрової та розважальної культури паралельно з віруваннями, народним календарем, родинною обрядовою та різного роду пісенністю (календарною, родинною, ліричною).Також видатними дослідниками є М. Грушевський, Д. Антонович, Д. Дорошенко, О. Єфименко, В. Біднов, А. Яковлів, І. Огієнко, М. Драгоманов, І. Дзюба. Взагалі можна сказати, що Україна має дуже цікаву історію культурного розвитку, якою цікавились та й будуть цікавитись дослідники української культури.

3. Українська ментальність.

Поняття «національний характер» нині охоплює типові якості й психологічні особливості етнічної групи, яка має спільну територію, мову, історію, культуру, звичаї, що відрізняють її від сусідніх народів.Багатство землі України сприяло закоханості в природу, ліризму, спогляданню і спокою українського народу, відсутність активності. Історичні чинники впливали на войовничість українського народу, оскільки ця багата країна завжди потребувала захисту від численних завойовників, витворився «авантюрно-козацький» тип характеру. Ментальністю сьогодні прийнято називати те, що можна вважати «духом народу».Культура нації витворюється впродовж багатьох тисячоліть, починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їх нащадків.Національний характер найповніше відображається саме в культурі, в інтелекті нації. Але не слід забувати, що будь-які узагальнюючі характеристики етносу завжди будуть відносними порівняно з іншими етносами.

4. Феномен Трипільської культури. Культура кочового світу.(кіммерійці, скіфи, сармати).

У ІV – ІІІ ст. до н.е. на території України відбувався перехід до епохи міді. Найяскравішою археологічною культурою енеоліту була трипільська культура, що дістала назву від с. Трипілля на Київщині, де наприкінці ХІХ ст. були виявлені її пам’ятки та зразки мистецтва і архітектури Трипільська культура. Назва культури походить від села Трипілля Київської області, де в 1886 р. археолог В. В. Хвойко натрапив на великий культурний шар матеріальних пам'яток цієї культури.

Трипільці започаткували основи землеробської культури, що стала фундаментом господарчої діяльності, побуту, традицій, вірувань та світогляду українців. Трипільці мали поселення, які складалися з декількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, побудованих з дерева та обмазаних глиною. Поселення трипільців були розташовані своєрідними вулицями по колу, в центрі якого знаходилася дещо більша будівля громадського призначення. Значне поширення в житті трипільців мав виготовлений з глини та майстерно оздоблений посуд. Основою декору різноманітного за формою й призначення посуду були орнаменти геометричного, зооморфного характеру та символічні зображення кола, хреста, свастики тощо. Такі символи відображали характерні риси землеробської культури та релігійні уявлення трипільців, пов'язаних із поклонінням Сонцю як верховному божеству Всесвіту. Крім архаїчних типів орнаментації, пов’язаних зі штампами, вирізаними лініями тощо, прогресує технологія виготовлення розписного посуду. Найдавніші зразки розписувалися мінеральними фарбами (вохра, тальк, оксид марганцю) після випалу. Пізніше перейшли на покриття поверхні кольоровими, переважно білого або цегляного кольору, ангобами і розпису до випалу. Для надання поверхні декоративного вигляду застосовували шліфування – покриття рідкою глиною або створення орнаменту з відбитків переплетеної мотузки. Скульптура Трипілля представлена антропоморфною та зооморфною пластикою. Антропоморфна пластика сформувалася в середовищі землеробських племен й передає різноманітні сакральні образи – жіночий (97,5 %) статуеток і чоловічій (2,5%).Зооморфна пластика – зображення тварин, характерні для енеоліту Південно-Східної Європи. Основи архітектурної справи у Трипільців були закладені у мідному віці. Найбільші з трипільських будівель мали площу понад 300-500 квадратних метрів. Досліджено також решти культових споруд – трипільських храмів. Серед них – центральна споруда поселення в Конівці. Трипільська культура має для України виняткове значення. У нашому побуті, звичаях, міфології вона залишила глибокий слід. На межі ІІІ—ІІ тис. трипільська культура занепадає. З’являються нові племена, виникає шнуркова кераміка.Наприкінці ІІ – на початку І тис. до н. е. у степах Північного Причорномор’я розселилися кіммерійці. Поховання здійснювалися в курганах, шляхом спалення, останки ховалися в урнах. Кераміка — миски, макітри — прикрашена трикутниками, ромбами, зигзагами, штриховкою. Зброя, прикраси, казани виготовлені з бронзи. Кіммерійці — перший народ, ім’я якого зафіксоване в історії. Вони одними з перших почали виплавляти залізо. У VІІ ст. до н. е. на території півдня України з’явилися войовничі племена скіфів, які залишили після себе численні культурні пам’ятки. Це, зокрема, «кам'яні баби» - своєрідні скульптурні зображення воїнів або жінок, а також чудові вироби з благородних металів, які були виконані в «звіриному стилі» (знахідки в курганах-похованнях Келермес, Куль-Оба, Солоха та ін.). Геродот у книзі про скіфів «Історія» описує, що територія Скіфії, відповідала межам сучасної України. Відомо про існування в скіфів союзу племен, який поступово набув рис своєрідної держави на чолі з царем. Влада царя була успадкованою і обожнювалася. Основним заняттям жителів міста була торгівля власними виробами із заліза і бронзи, ткацтво, гончарство, скотарство і землеробство.

Кочівники ховали тіла своїх царів і знаті в катакомбах, над яким насипали курган. У могилу клали поряд з іншими предметами побуту чимало предметів розкоші. Серед ювелірних пам’яток скіфської культури такі всесвітньовідомі, як скіфська пектораль, золотий гребінь, срібна амфора, бойова колісниця та ін. Скіфи залишили нашій культурі білу сорочку, шапку шпичасту козацьку, сагайдаки, ножі-перначі, чоботи. ІІ ст.. до н. е. у Причорномор’ї розселяються племена сарматів, які прийшли з Волги. Як і всі кочові племена українських степів, сармати становили не єдине однорідне плем’я, а лише союз племен. у ІІ ст. до н. е. їх остаточно знищили навали гунів та готів.