- •1. Періодизація розвитку української культури.
- •2. Дослідники української культури.
- •3. Українська ментальність.
- •4. Феномен Трипільської культури. Культура кочового світу.(кіммерійці, скіфи, сармати).
- •5. Античні міста Північного Причорномор’я.
- •6. Язичницька релігія і міфологія давніх слов’ян.
- •7. Християнізація Київської Русі та її значення для розвитку української культури.
- •8.Розвиток писемності,освіти та літератури Київської Русі.
- •9. Архітектура Київської Русі
- •10.Образотворче мистецтво Київської Русі
- •11. Декоративно-ужиткове мистецтво к.Р.(ткацтво, килимарство, вишивка).
- •12. Музичне та театральне мистецтво доби к.Р.
- •13. Культура Галицько-Волинського князівства: літописання, архітектура, живопис.
- •14. Готика в українській архітектурі.
- •15. Розвиток Українського готичного живопису.
- •16. Архітектура епохи Ренесансу.
- •17. Розвиток образотворчого мистецтва у добу Ренесансу.
- •19. Виникнення та розвиток друкарства в Україні.
- •2. Друкарство кінця XVI — першої половини XVII ст.
- •21. Полемічна література як елемент української ренесансної культури
- •22. Києво-могилянська академія як осередок укр.Освіти і науки
- •23. Іван Мазепа та розквіт української барокової культури
- •24. Українська література другої половини 17-18 ст.
- •25. Українське музичне та театральне мистецтво періоду бароко
- •26. Українське образотворче мистецтво доби бароко.
- •27. Українська архітектура бароко
- •28. Стиль рококо в україні.
- •29. Ґенеза та періолиз.Нац-культ.Відрождення в укр..На прикінці 18-20ст.
- •30. Класицизм в українській архітектурі
- •31. Класицизм в українському образотворчому мистецтві
- •32. Втілення ідей романтизму в живописі та літературі
- •33. Романтизм та симанталізм в українській літературі.
- •34. Малярська спадщина Шевченко.
- •35. Початок національного відродження на західноукраїнських землях. «Руська трійця».
- •36. Музичне та театральне мистецтво 19 ст.
- •37. Українське мистецтво доби реалізму.
- •39. Розвиток освіти і науки України у 19 ст.
- •40. Розвиток музичного і театрального мистецтва в Україні 20 ст.
- •41.Український модерн як архітектурний стиль.
- •42.Модерн в українській літературі.
- •43.Український живопис хіх — початку хх ст.
- •44. Український мистецький авангард та його доля
- •45.Розвиток української культури в 20 –ті роки.
- •46. Становлення української кінематографії о.Довженко.
- •47.Досягнеггя і втрати укр..Культ.30-ч років.
- •48. Укр..Культ у часи ввв.
- •49. «Відлига» в укр. Культ 60-х р. 20 ст. Шестедисятники.
- •50. Основні тенденції розвитку укр. Мистецтва у 70-80р. 20ст.
- •51. Нац..Культ.Відродж.В укр. У серед 80-90 р.20ст.
- •52.Постмодернізм в сучасній укр.Культ.
28. Стиль рококо в україні.
Рококо́ - реверсований стиль щодо бароко, що в другій половині 18 століття дійшов в Україну — до Києва, Львова, а звідси у 1760— 1770-их pp. Найкращі зразки архітектури доби рококо в Україні: Покровська (1766) і Набережно-Миколаївська (1772—1774; архітект І. Григорович-Барський) церкви на Подолі, Лаврська дзвіниця (1731—1745; архітект Й. Шедель), Андріївський собор (1747 — 53; архітект Б. Растреллі) — у Києві, ратуша в Бучачі (1751) і катедра св. Юра у Львові (1745—1770; Б. Меретина-Мардерера), собор Різдва Богородиці в Козельці на Чернігівщині (1752—1763; архітект А. Квасов і І. Григорович-Барський), собор Успіння Почаївської Лаври (1771—1783; архітект Ґ. Гофман), Римо-Католицький костьол Домініканів (1745—1749; архітектор А. Мощинський і Т. Тальовський) у Тернополі й (1747—1764; архітектор Я. де Вітте) костьол Домініканів у Львові, парафіяльний костьол у Холмі (1753). Центром розвитку скульптури рококо був Львів. У добу раннього рококо тут працювали переважно майстрі німецького походження, автори численних статуй, що прикрашали Римо-Католицькі костьоли: Т. Гуттер, К. Кученратнер (костьол Бернардинів у Львові), Т. Фершер (у Белзі), Ю. Маркварт (у Жовкві і костьол Єзуїтів у Львові) та ін. З 1740-их pp. переважно у палацовій скульптурі працювали майстри-французи (Лябен) або франц. школи (палаци у Підгірцях, Рівному, Олеську, Жовкві й ін.). Визначними представниками пізнього рококо були С. Фессінґер (кам'яні статуї на фасадах костьолів у Підгірцях, Домініканів і Марії Магдалини у Львові), А. Осинський (вівтарні фігури в костьолах Бернардинів у Збаражі, Домініканів у Львові та ін.) і Й. Пінзель (скульптури для фасади катедри св. Юра і Розп'яття для костьолу св. Мартина у Львові, для ратуші й церкви у Бучачі, костьолу в Монастириськах, барельєфів у церкві й костьолі в Городенці та ін.). До цього періоду належить серія фігур під банею костьолу Домініканів у Львові колективної роботи. В останньому етапі розвитку скульптури рококо, в нін. 1760-их pp., працювали уже переважно місц. майстрі: С. Стражевський, М. Філевич, М. Полейовський, Й. Оброцький та ін., гол. при оздобленні катедри св. Юра і переобладнанні Римо-Католицької катедри у Львові, а також у Перемишлі, Почаєві, Володаві й ін.
29. Ґенеза та періолиз.Нац-культ.Відрождення в укр..На прикінці 18-20ст.
У вітчизняній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, згідно з якою початок українського національного відродження пов'язується з виходом у світ "Енеїди" І.Котляревського (1798 p.), який першим увів українську народну мову до літератури, а також з його послідовниками — Г.Квіткою-Основ'яненком та Харківським гуртком літераторів. Науковою основою, що стимулювала їх зусилля, став Харківський університет, навколо якого згуртувалися кращі представники української науки та культури. Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з іменем М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи "Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця" альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди на проблему національно-культурного відродження в Україні у XIX ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи. Сучасні дослідники історії українського національно-культурного відродження вважають, що воно у Східній Україні розпочалося на два-три десятки років раніше до появи "Енеїди" І.Котляревського, тобто в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д.Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження потрібно шукати насамперед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Ця традиція збереглася передусім на Гетьманщині та у Слобідській Україні. Саме тут відроджувалась національна культура, зокрема література і народна поезія. Другим важливим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIIIст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, які захопилися ідеями народності на початку XIX ст., були чехи, сербита поляки. Саме в їх середовищі були опубліковані праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні праці з'явилися і в Росії. Зацікавлення історичним минулим народу стали вагомою причиною появи українського романтизму, що розвивався у загальноєвропейському та словенському руслі. Романтизм як художній метод склався наприкінці XVIII — початку XIX ст. і поширився як напрям (течія) у літературі та мистецтві Європи і США. Поява романтизму пов'язана з виникненням та піднесенням антифеодальних національно-визвольних рухів. У боротьбі за утвердження нових естетичних принципів прихильники романтизму виступили проти раціоналістичних догм класицизму, висунувши на перший план духовне життя людини. Вони вдавалися до зображення незвичайних явищ і обставин, виняткових героїв, наділених сильним характером і пристрастями. За ідейним спрямуванням і суспільними ідеалами в романтизмі склалося дві течії — прогресивна та революційна. Прогресивні революційні романтики України (Т.Шевченко, М.Шашкевич та інші) поширювали ідеї народності, гуманізму, розвивали національну мову, оспівували народно-визвольні рухи. Цікаві й оригінальні думки з приводу генези та періодизації національного відродження в Україні висловив відомий представник новітньої української історіографії І.Лисяк-Рудницький. Він виділив три етапи на шляху українського національно-культурного відродження: шляхетський (дворянський, 1780—1840 pp.), народницький (1846—1880 pp.), модерністський (1890—1914 pp.). Хронологія згаданого періоду новітньої історії України охоплює понад 130 років — від кінця існування козацької держави до Першої світової війни. На першому етапі національно-культурного відродження як рушійна його сила виступило українське дворянство козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством російської або польської шляхетсько-політичної ідеології, в його надрах продовжував жевріти український територіальний патріотизм і деякі автономістичні тенденції. Найвиразніше ці ідеї прозвучали в книзі "Історія Русів", яку видатний історик Олександр Оглоблін назвав "вічною книгою незалежності українського народу". Головним девізом цього періоду національного відродження було гасло: "повернутися до козаччини". На другому, народницькому, етапі національно-культурного відродження провіднрю його силою виступила демократично налаштована інтелігенція України, з-поміж якої вирізняється Т.Шевченко. Його творчість наскрізь пронизана національною ідеєю, палкою любов'ю до України та її народу. Головним гаслом цього періоду національного відродження став заклик "повернутися лицем до народу". В той час в середовищі української еліти викристалізовувалася концепція про Україну "як етнічну національність", котру не зумів знищити російський імперський шовінізм. Однак у культурному аспекті цей рух був неоднорідним, мав суперечності, що по-різному виявлялися в окремі відтинки часу. Межі поширення руху на шляху національно-культурного відродження були зумовлені зовнішньо-політичними та внутрішніми українськими обставинами. На третьому, модерністському етапі генези український національно-культурний рух проник від інтелігенції у середовище народних мас і тривав аж до Першої світової війни, яка в історії модерного українства відкрила нову історичну епоху — національно-визвольних змагань за незалежну Українську державу. Саме у той час формувалися політичні партії. Вони очолили національне відродження, стали провідниками української національної ідеї, а в програмних документах чітко формулювали кінцеву мету національно-визвольного руху — проголошення незалежної Української держави. Наведену періодизацію національно-культурного відродження, на думку І.Лисяка-Рудницького, можна пристосувати і до Галичини. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-като-лицького духовенства як виразника національних інтересів українців (1780—1840 pp.). На другому етапі національно-культурного відродження виникло типове галицьке народництво, репрезентоване діяльністю "Руської трійці" та виходом у світ альманаху "Русалка Дністровая" (1837 p.). Третій період національно-культурного відродження у Галичині характерний започаткуванням національно-визвольних змагань напередодні та під час Першої світової війни.