Зазначимо основні причини поділів Польщі.

• Деградація Польської держави. Значення королівської влади при Августі II і Августі III ще більше впало. І батькові й синові куди милею була тиха Саксонія, чим буйні пани. Звідти й «правили» Річчю Посполитою обидва короля.

• Роль сеймів у управлінні країною теж була невелика. По-перше, не було сильної виконавчої влади, здатної реалізовувати рішення сеймів. По-друге, принцип одноголосності при прийнятті рішень - liberum veto - приводив до блокування більшості речень і припиненню діяльності сеймів. Так, з 1652 по 1764 р. з 55 сеймів було зірвано 48, причому третина з них - голосом усього одного депутата.

• Слабкість центральної влади приводила до того, що сильний пан міг відняти у більш слабкого сусіда землю, хлопів, улюблену жінку, і без оглядки на королівську владу. Говорячи сучасною мовою, пани жили не за законами, а «по поняттях».

• Фінансове становище королівства добре характеризує факт припинення в 1688 р. карбування польської монети.

• Єдність країни сильно підривало фанатичне католицьке духівництво, що вимагало все нових обмежень у правах православних і протестантів. Панський гніт і релігійні переслідування як і раніше приводили до повстань на Україні.

• На початку XVIII ст. воєнна міць Польщі в порівнянні з Росією й германськими державами різко ослабла. Істотно зросла ефективність рушничного й артилерійського вогню, докорінно змінивши тактику бою. Вирішальну роль у бої стали грати піхота, оснащена рушницями з багнетами, і польова артилерія. Польська кіннота, незважаючи на відмінну індивідуальну підготовку кожного кавалериста, хоробрість і хвацькість, виявилася нездатною протидіяти регулярним військам Пруссії й Росії.

• Політична й військова слабість Речі Посполитої привела до того, що її територія в XVIII в. стала буквально «прохідним двором» для армій сусідніх держав. Протягом двадцяти років Північної війни на території Польщі діяли армії Росії й Швеції. У ході Російсько-турецької війни 1735-1739 р. російські, турецькі й татарські війська воювали в південних районах Речі Посполитої, а в ході Семирічної війни (1756-1763) росіяни й прусські війська діяли в північній Польщі. У перервах між війнами кримські татари регулярно проходили по території південної Польщі й найчастіше звідти здійснювали набіги на інші території.

• Крім того, у Росії накопичилося й багато дрібних претензій до Речі Посполитої. Так, наприклад, поляки самовільно заселили десять міст Правобережної України, визнаних за договором 1686 р. спірними й тому не підлягали заселенню. Польський сейм до 1764 р. відмовлявся ратифікувати «Вічний мир» 1686 року. Річ Посполита була останньої з європейських країн, що не визнавала за Росією імператорського титулу.

• Серйозною проблемою, що затьмарювала відносини між обома державами, була втеча сотень тисяч росіян і українців з Росії в межі Речі Посполитої. У Польщу тікали й тисячі дезертирів з російської армії.

Ще в 1770 р. Австрія та Пруссія окупували частину Речі Посполитої. У лютому 1772 р. Катерина II й прусський король Фрідріх II домовилися про поділ Речі Посполитої, а в серпні був підписаний відповідний трактат уже між Пруссією, Росією й Австрією. В уральські степи відправилися перші (але далеко не останні) польські засланці – учасники Барської конфедерації.

В 1772 р. Австрія за приєднання до поділів зажадала високу ціну – вона одержала територію Русь­кого (без Холмської землі), Белзького і західну частину Волинського та Подільського воєводств загальною площею 83 тис. км² з населенням у більш ніж 2,5 мільйони чоловік.

Росія анексувала територію лише ледве більшу по площі – Східну Білорусію й Польську Лівонію (93 тисяч км²), але з населенням удвічі меншим - 1,3 мільйони.

Пруссія зайняла стратегічно важливу територію Королівської Пруссії з гирлом Вісли й населенням близько 600 тисяч чоловік. В цілому Річ Посполита втратила приблизно третину своєї території й населення. Опору військам трьох імперій зроблено не було. Більше того, польський Сейм у вересні 1773 р. затвердив ці анексії.

Називаючи сьогодні події 1772-1773 р. першим поділом Речі Посполитої, потрібно пам'ятати, що не всі учасники поділу сприймали справу саме таким чином, як початок процесу, що повинен був привести до подальших поділів і зникнення Речі Посполитої з політичної карти Європи. Такої позиції послідовно дотримувалася тільки Пруссія. Катерина II ж у нових умовах повернулася до колишньої політики, метою якої було збереження Речі Посполитої під протекторатом Росії. Вплив Росії здавалося настільки міцним, що в 1780 р. Петербург вивів з Речі Посполитої війська, які стояли там із часу обрання Станіслава Августа.

1773-1774 Повстання під керівництвом О. І. Пугачова.

1773, 21 травня Росія поступилася Данії права на Шлезвіг і Голштінію в обмін на графства Ольденбург і Даль-менгорст, які 14 липня 1773 р. були, в свою чергу, передані у володіння молодшої лінії голь-штейнській династії.

1775, 7 листопада Губернська реформа.

МІЩАНИ - слово польського походження (miszczanin). В ХІV-ХVП ст. так називали людей, що проживали в містах Литви та Польщі ("м'ясто" - по-польськи - місто). Вони засновували цехи, які об'єднували ремісників за їхніми фахами. За соціальною структурою міщани поділялись на три групи: патриціат - міські багатії, які мали провід, середнє міщанство та незаможне - плебс. Міщани різних національно-віросповідних груп підлягали різним юрисдикціям. Як відомо, в містах речи Посполитої магдебурзьким правом користувалися лише римо-католики і участь українців у самоврядуванні була обмежена. Ось чому українські міщани мусили вести одночасно боротьбу і проти соціального і проти релігійно-національного гніту спільно з усім "поспольством". У цій боротьбі організацією українського міщанства стали братства. Завдяки їхній діяльності в часи, коли вищі стани почали підпадати полонізації, керівництво українським національним життям переходило до міщанства. Українське міщанство, зокрема у 16 ст., стало осередком боротьби за ук­раїнські права на релігійному, політичному і культурному полі. Воно також дало нове спрямування і козацтву - підсилило його активними, інтелектуально вищими силами та приєднало до спільних національно-політичних змагань та прагнень державного відродження України.

Поділ України на російську і польську сфери впливів (1667 і остаточно 1686) спричинив те, що доля міщанства, яке залишилося під владою Польщі пішла іншими шляхами на Правобережжі й Західній Україні, ніж на Гетьманщині. В пер­шій - міщани зубожіли, ставали менш активними. Братства обмежували свою діяльність церковними справами, осередок української культури перейшов на Гетьманщину.

В Росії ще з XV ст. слово міщани проникає в російську мову і повністю з нею зливається до кінця XVII ст. В 1671-1672 році під Москвою була заснована Міщанська слобода. Тут проживали ювеліри-срібляники, вихідці з польських земель. За боярським наказом (вироком) 1682 вони користувалися особливими пільга­ми. Незабаром слово "міщани" перестає стосуватися лише вихід­ців з Польщі, тобто перестає означати національність, а виражає назву всіх жителів міст, незалежно від національного походжен­ня.

В царській Росії міщани були другим за чисельністю станом після селянства. Вони складали до 40 % населення міст і були яд­ром середнього та дрібного підприємництва. Під час правління Катерини II було оформлене правове становище міських станів. Міська верхівка - купецтво - була законодавчо виділена від ос­новної маси жителів різними пільгами та привілеями. 3 1775 ро­ку купці звільнялися від подушної податі, тілесних покарань, ре­крутської повинності за умови, що вони володіли капіталом біль­ше, ніж 500 рублів. Бідніші жителі були зобов'язані сплачувати податки і переходити в стан міщанства. Видане в 1785 році пер­ше в Росії "Городове положення" проіснувало до буржуазних ре­форм 70-х років XIX ст. Воно зрівнювало міщан з іншими жите­лями міста, але фактично фіксувало два міські стани: купецтво та міщанство. Відповідно до статей цього положення звання мі­щанина стало спадковим. Основна маса міщан входила до так званого міщанського товариства, де панував принцип кругової по­руки та взаємодопомоги.

Особливе місце серед міщан займали ремісники (або так зва­ні цехові). Вони мали особливу корпоративну організацію, але сплачували такий же міщанський податок. Частина міщан, щоб уникнути податків, переїздила до села. Там вони мали невеличкі підприємства, володіли лавками, тримали заїзди, займалися про­мислами та торгівлею.

З 1804 року міщани, що проживали в сільській місцевості, зо­бов'язувалися сплачувати подвійний податок: як міщани і як се­ляни. В 1801 році міщани одержали право володіти землею, що­правда без кріпосних селян, а після відміни кріпосного права (1861 р.) міщани купували землю в аграрно розвинутих районах експлуатували її в найбільш сучасний капіталістичний спосіб. В XIX ст. міщанство зростало за рахунок звільнених в запас офіцерів (не дворянського походження), сиріт-вихованців деяких державних закладів, іноземців, що прийняли російське підданс­тво та ін. У міщан був свій кодекс честі. Так, наприклад, міщанин міг позбавитися доброго імені, якщо становий суд визначав його винним в порушенні присяги, зраді, розбої, крадіжці чи обмані, а також в злочинах, за які накладалися тілесні покарання. Спочатку кожен з міщан намагався потрапити в гільдію купецтва, щоб ви­йти з оподаткованого стану. Проте в 1812 році різко піднявся гільдійський збір з купецтва і близько половини новоявлених куп­ців перейшло назад в міщанство. В 1824 р. вийшов закон, що зо­бов'язував всіх міщан купувати міщанські торгові посвідчення, в яких фіксувалися види діяльності, способи торгівлі, володіння не­рухомістю, характер торгового посередництва, розміри укладе­них приватних угод, розмір підприємства, кількість найманих ро­бітників. Ціна міщанських посвідчень була дуже високою (від 40 до 120 крб). Лише з 1898 року податки стали брати з прибутку підприємства, незалежно від станової приналежності його влас­ника. Більшість міщан займалися дрібним підприємництвом. Ста­новище більшості підприємців було не стійким, а тому значна час­тина міщан змушена була йти в слугування, найматися на робо­ту до багатших підприємців або йти в чиновники.

Серед міщанської інтелігенції переважав дрібний технічний персонал, але були й такі, що прагнули одержати хорошу освіту і спробувати себе на державній службі, оскільки університетсь­кий диплом давав чин XII класу, особисте дворянство та шанс зробити кар'єру. В 1835 р. серед студентів університетів міщани складали 17,4 %. В 1839 р. серед викладачів навчальних закладів 15 % були вихідці із міщанського стану, але це було не скрізь. Біль­шість міщан поповнювала ряди злиденних станів. В 1882 р. на мі­щан припадало 15 % ув'язнених, 32 % всіх жінок, що офіційно зай­малися проституцією і ЗО % таких, про заняття і джерело існу­вання яких перепис не дає ніяких відомостей. Таким чином, мі­щанство було ядром середнього та дрібного підприємництва в Ро­сії. Воно було відірване від великої буржуазії, яка тісно була по­в'язана з самодержавством. Крах останнього виявися трагічним і для великої буржуазії, оскільки спертися їй було ні на кого.

1783, 8 квітня Ліквідація Кримського ханства і приєднання Криму до Росії.

1783,24 червня Підписання Георгієвського трактату - договору між Росією та Східною Грузією (Картлі-Ка-хеті), за яким грузинський цар Іраклій II визнавав зверхність Росії та відмовлявся від само­стійної зовнішньої політики.

1784 Початок освоєння Аляски.

1785, 21 квітня Даровані грамоти російському дворянству і містам Російської імперії.

Жалувана грамота дворянству - грамота на права, вольності та пільги благородного російського дворянства - законодавчий акт Російської імперії. Видана 21 квітня (2 травня) 1785 р. ім­ператрицею Катериною II одночасно з Жалуваною грамотою містам. Складається із вступу, 4 розділів і 92 статей.

Мета грамоти - піднести політичний престиж дворянства і завершити його формування як панівного стану суспільства.

Згідно з грамотою російське дворянство:

• здобуло виключне право власності на землю, придбані села разом із селянами та надра землі;

• дворяни мали право торгувати, заводити торги та ярмарки;

• їх звільняли від будь-яких податків;

• підкреслювався добровільний характер цивільної та військової служби дворян державі;

• дворяни були підсудними тільки своєму становому суду і не підлягали тілесному покаранню;

• позбавлення дворянства відбувалося тільки згідно з вироком суду, затвердженим самим монархом.

Роль станової корпоративної інституції дворян виконували повітові та губернські дворянські зібрання, які скликалися кожні 3 роки.

Повітові зібрання (скликалися за 3 міс. до губернського) зай­малися зазвичай підготовкою губернських зборів: перевіркою списків дворян повіту, з'ясуванням їх прав на участь у справах зібрання тощо.

Усі найважливіші справи вирішувалися на губернських зібраннях. Тут заслуховувалися та обговорювалися визначені порядком денним доповіді та повідомлення, звіти про виконання раніше ухвалених постанов, обиралися усі виборні посадові особи, а також намічалися кандидати на посади у місцеве управлінні.

Порядок денний зібрання, а також вибори особи затверд­жувалися губернською владою. Губернатор відкривав зібрання, приводив його учасників до присяги, але потім не мав права бути присутнім на його засіданнях. На повітових і губернських зібраннях дворяни обирали проводирів. Вони мали право робити через губернатора подання до уряду з питань, що цікавили дворян. Тим самим дворяни могли істотно впливати на діяльність місцевої адміністрації.

У 1785 р. права й привілеї російського дворянства поширено на українську козацьку старшину. Однак невдовзі було встановлено, що представники української козацької старшини повинні довести своє право на дворянство: боротьба за визнання цих прав тривала десятиліття і вирішилася позитивно тільки після відповідного царського указу 1835 р.

Жалувана грамота містам - грамота на права і вигоди містам Російської імперії - законодавчий акт Російської імперії.

Видана 21 квітня (2 травня) 1785 р. імператрицею Катери­ною II одночасно з Жалуваною грамотою дворянству.

В грамоті зроблено спробу докладно регламентувати

організацію і діяльність запроваджуваних тоді органів міського

самоврядування. При створенні цього правового акта використано

як російські, так і зарубіжні джерела - прусські та шведські

статути, пам'ятки магдебурського права тощо.

Згідно з цим документом усе населення міст поділялося на 6 розрядів:

до 1-го, незалежно від стану, входили "справжні міські обивателі", які мали в місті будинок або землю;

до 2-го ~ купці всіх трьох гільдій (залежно від багатства);

3-й розряд становили цехові ремісники;

4-й - іногородні та іноземні "люди, які в цьому місті торгують, працюють або займаються іншими міщанськими справами";

до 5-го розряду входили "імениті громадяни", вчені, художники, "всякого звання і стану капіталісти", банкіри, купці, які вели оптову торгівлю, судновласники;

до 6-го - так звані посадські, які "промислом, рукоділлям або роботою кормляться в тому місті"._

Основна частина населення міст, яка входила до 3-го і 6-го розрядів, дістала назву "міщан", "міщанства".

Належність до розрядів закріплювалася записом населення до міської "обивательської книги", поділеної на 6 частин. Най­більші пільги надавалися грамотою великим купцям та про­мисловцям, що певною мірою сприяло розвиткові торгівлі та промисловості. Загалом цим актом міські жителі і найперше їх заможна верхівка ставилися у більш привілейоване становище порівняно із селянами: за ними закріплювалися та охоронялися законом "власність і володіння".

Містом, згідно з Жалуваною грамотою, керувала загальна міська дума, до складу якої входили гласні від усіх 6 розрядів населення. Обирали їх раз на 3 роки всі громадяни, які досягли 2 5-річного віку.

Загальна дума обирала шестигласну думу, в якій під головуванням міського голови засідали гласні від розрядів. Шестигласна дума працювала регулярно.

Органи міського самоврядування відали питаннями благоустрою, продовольства, санітарного стану міста, розвитком торгівлі і промисловості, але за погодженням з органами місцевої адміністрації і під її постійним контролем.